Лемківщина - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Лемківщина

ЛЕ́МКІВЩИНА – історико-етнографічний регіон, корінне населення якого становлять лемки. Розташ. на пн. та пд. схилах Карпат і є своєрід. п-овом завдовжки 140 км та завширшки 25–50 км між польс. й словац. етногр. територіями. Впро­довж тривалого часу Л. становила єдине ціле в етногр. відношенні, хоча належала до різних держ. утворень. Нині не існує єдиного Лемків. етногр. регіону, оскільки, зважаючи на порубіжне становище, він розділений адм. кордонами. Дослідники чітко виокремлюють зх. етногр. межі Л. по р. Попрад і Дунаєць, однак сх. етногр. межі менш контрасні через широку лемків.-бойків. перехідну смугу. На відміну від суціл. етногр. регіонів Бойківщина та Гуцульщина, багато лемків. громад були роз­киданими у формі т. зв. п-овів та о-вів у оточенні польс. та словац. територій. За сучас. адм. поділом Л. охоплює Ліський, Сяноц., пд. частину Ясел. (усі – Підкарп. воєводства), Горлиц., Новосонч. та кілька сіл Новоторз. (усі – Малопольс. воєводства) пов. Польщі; Снин., Шариш. і Земплин. жупи Словаччини; Великоберезнян. і Перечин. р-ни Закарп. області. Заг. пл. бл. 10 тис. км2 . Тер. Л. була заселена з часів палеоліту, що засвідчують археол. знахідки з Надсяння. На поч. н. е. на пн. схилах Карпат мешкали групи ранньослов’ян. племен, які займалися переважно тваринництвом і вели торгівлю із насел. земель, що знаходилися у ме­жах або під впливом Рим. імперії. У 7–10 ст. Л. заселяло сх.-сло­в’ян. плем’я білих хорватів. Їхні культура та релігія тісно перепліталися з культурою та релігією ін. сх.-слов’ян. племен, між Київ. Руссю й Прикарпаттям і Закарпаттям існували давні торг. та міграц. зв’язки. 992–993 лемків. землі увійшли до складу Київ. Русі. У той час на Л. виникла і розвинулася високохудожня школа іконопису. Після розпаду Київ. Русі частина Закарпаття залишилася у межах Галиц. князівства. Князь Юрій І на поч. 14 ст. приєднав до нього всю тер. Л. Від серед. 14 ст. вона належала Польщі (у складі Руського і Краків. воєводств), від 1772 – Австрії (від 1867 – Австро-Угорщина). Феодал., реліг. і культурне гноблення викликали зброй. опір селян, що отри­мав назву збійниц. руху. Найбільшого розмаху він сягнув у 16–17 ст., серед лідерів – В. Ба­юс, А. Савка, В. Чепець. Віддалене розміщення від ін. укр. земель, відсутність укр. міст й інтелігенції (окрім небагатьох священиків і учителів) гальмувало як полонізацію лемків, так і поширення серед них укр. нац. поглядів. Провід. течією у сусп.-політ. житті Л. тривалий час залишалося москвофільство (русофільство), ідеї якого розповсюджували переважно православні священики (М. Сандович, І. Гудима, Я. Медвецький, Д. Хи­ляк, Д. Вендзилович). Укр. нац. рух почав розвиватися від кін. 19 ст., його осередками стали м. Новий Сонч (П. Лінинський, В. Яворський, М. Кубійович, О. Га­дзевич, М. Дороцький) і Сянок (О. Константинович, О. Гудзьо, В. Бучацький, Й. Лукасевич). У 2-й пол. 19 ст. розпочав літ. діяльність найвизначніший лемків. письменник В. Хиляк. 1892 у с. Одрехова відкрито першу читальню т-ва «Просвіта», 1898 у Новому Сончі – руську бурсу (г-зію), 1901 – укр. бурсу (такі ж бурси відкрито у Сяноку). 1912 на Л. діяло 22 читальні т-ва «Просвіта» і 109 – русофіл. Т-ва ім. Кач­ковського. Серед укр. науковців на поч. 20 ст. Л. досліджували І. Верхратський («Про говір галицьких лемків», 1902), В. Гнатюк, Ф. Колесса («Народні пісні з галицької Лемківщини», 1929). У період 1-ї світ. війни Л. стала ареною актив. військ. дій, у вересні 1914 її окупували рос. війська. Після відновлення австро-угор. влади у травні 1915 за звинуваченням у співпраці з Рос. імперією бл. 5 тис. лемків ув’я­знено у концтаборі Талергоф. З поч. війни у закарп. частині Л. значно посилилася політика ма­дяризації. Під впливом рев. подій укр. державотворення усю Л. охопив визв. рух. 3 листопада 1918 у с. Вислок Великий засн. повіт. Укр. нац. раду під проводом о. П. Шпильки. Цей осередок нац.-визв. руху, який у літ-рі отримав неофіц. назви Сх.-лемків., Вислоц., Команчан. респ., проіснував до 24 січня 1919. Водночас у центр. і зх. лемків. повітах прояви укр. нац. свідомості серед насел. загаль­мовано, а у галиц. частині Л. під впливом москвофіл. руху 5 груд­ня 1918 у с. Фльоринці проголошено Зх.-лемків. респ., ідейні провідники якої симпатизували москвофіл. настроям. Підтримало укр. державність насел. закарп. частини Л., яке консолідувалося навколо осередку визв. руху в с. Стара Любовня, що ви­ник 8 листопада 1918 на чолі з о. О. Невицьким. У м. Свидник головою новоствор. Нар. ради обраний І. Поливка. У міжвоєн. період Л. перебувала під впливом різних держ.-політ. центрів, тому процес формування нац. свідомості лемків відзначався нерівномірністю й ідентифікац. суперечностями. У галиц. частині польс. влада запроваджувала політику лемків. регіоналізму і трактувала лемків як окрему етнічну групу. З цією метою 1933 у школах запроваджено навч. лемків. говіркою за спец. букварем (від 1938 – фактично польс. мовою), 1934 виокремлено Апостол. адмі­ністрацію для Л. з русофіл. ієрархією. Діяли пропольс. лемків. орг-ції, виходили часописи «Lem­ko: pismo dla naroda» та «Лемко». З метою протидії польс. заходам при т-ві «Просвіта» у Львові створ. Лемків. комісію, 1931 у Сяноку відкрито музей «Лемківщина», 1934 у Львові засн. г. «Наш лемко» (поширювала на християн. засадах укр. освіту, свідомість і культуру), а також серію «Б-ка Лемківщини» (загалом 12 вип.). У період нім. окупації під час 2-ї світ. війни на Л. легально діяв Укр. допомоговий ком-т (опікувався шкільництвом і кооперацією), нелегально – підпіл. мережа ОУН. Знач. руйнувань і збитків зазнали лемків. громади Ясел. та Кроснян. пов. унаслідок проведення рад. армією восени 1944 Карпатсько-Дуклянської наступальної операції (цю місцевість відтоді називають Долина смерті). Відразу ж після визволення Л. між Польс. ком-том нац. визволення і кер-вом УРСР укладено договір про переселення українців із Польщі до УРСР і поляків та євреїв у Польщу. Оскільки лише незначна кількість лемків восени 1944 – взимку 1945 добровільно виїхала до УРСР, навесні 1945 польс. влада розгорнула жорстокий терор про­ти укр. насел., що супроводжувався нападами військ на села, грабунками, катуваннями селян; активізувалися й підпіл. польс. банди. Стримувати їх намагалися підрозділи УПА, однак через малочисельність вони не могли тривалий час успішно протистояти польс. загонам, частинам рад. армії та НКВС. До весни 1946 із Л. до УРСР вивезено бл. 70 % лемків: із Горлиц. пов. – 15 058, Ліського – 39 505, Новосонч. – 20 093, Сяноц. – 60 878, Ясел. – 7270, Новоторз. – 1197 (загалом 144 791 особу), навесні–влітку 1946 – ще понад 50 тис. осіб. Тих, хто залишилися, у ході Акції «Вісла» 1947 депортов. до Зх. і Пн. Польщі, у зв’язку з чим регіон утратив носіїв своєї етнокульутри. У 1950-х рр. на Л. із вигнання повернулася лише незначна кількість лемків.

Літ.: Тарнович-Бескид Ю. Ілюстрована історія Лемківщини. Л., 1936; Лем­ківщина: Земля. Люди. Історія. Культура. Т. 1–2. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1988; Красовський І., Солин­ко Д. Хто ми, лемки... Л., 1991; Турчак О. Діяльність українських культурно-освіт­ніх, фінансово-господарських, спортивних організацій і товариств на Лемківщині у 20–30-х рр. ХХ ст. // Народозн. зошити. Л., 1996. № 3; Мушинка М. На рідних землях, але в чужих державах: Трагічна доля Лемківщини, Холмщини та Підляшшя // УкрС. 1997. Спецвип.; Лемківщина: Істор.-етногр. дослідж. Т. 1–2. К., 1999; Кучерява К. Лемківський музичний фольклор – розвиток чи занепад? (На мат. експедицій у Зх. Україну) // НТЕ. 2007. № 3–4; Любчик І. Етно­політичні процеси на Лемківщині наприкінці ХІХ – 30-х рр. ХХ ст.: проблема національного самоусвідомлення. Ів.-Ф., 2009.

І. Д. Любчик

Стаття оновлена: 2016