Лемківщина

Визначення і загальна характеристика

ЛЕ́МКІВЩИНА — історико-етно­графічний регіон, корін­не населе­н­ня якого становлять лемки. Роз­таш. на пн. та пд. схилах Карпат і є своєрід. п-овом завдовжки 140 км та завширшки 25–50 км між польс. й словац. етногр. територіями. Впро­довж тривалого часу Л. становила єдине ціле в етногр. від­ношен­ні, хоча належала до різних держ. утворень. Нині не існує єдиного Лемків. етногр. регіону, оскільки, зважаючи на порубіжне становище, він роз­ділений адм. кордонами. Дослідники чітко ви­окремлюють зх. етногр. межі Л. по р. Попрад і Дунаєць, однак сх. етногр. межі менш контрасні через широку лемків.-бойків. пере­хідну смугу. На від­міну від суціл. етногр. регіонів Бойківщина та Гуцульщина, багато лемків. громад були роз­­ки­даними у формі т. зв. п-овів та о-вів у оточен­ні польс. та словац. територій. За сучас. адм. поділом Л. охоплює Ліський, Сяноц., пд. частину Ясел. (усі — Під­карп. воєводства), Горлиц., Новосонч. та кілька сіл Новоторз. (усі — Малопольс. воєводства) пов. Польщі; Снин., Шариш. і Земплин. жупи Словач­чини; Великоберезнян. і Пере­чин. р-ни Закарп. області. Заг. пл. бл. 10 тис. км² . Тер. Л. була заселена з часів палеоліту, що засвідчують археол. знахідки з Надся­н­ня. На поч. н. е. на пн. схилах Карпат мешкали групи ран­ньословʼян. племен, які за­ймалися пере­важно тварин­ництвом і вели торгівлю із насел. земель, що знаходилися у ме­жах або під впливом Рим. імперії. У 7–10 ст. Л. заселяло сх.-сло­вʼян. племʼя білих хорватів. Їхні культура та релігія тісно пере­пліталися з культурою та релігією ін. сх.-словʼян. племен, між Київ. Руссю й Прикарпа­т­тям і Закарпа­т­тям існували давні торг. та міграц. звʼязки. 992–993 лемків. землі уві­йшли до складу Київ. Русі. У той час на Л. виникла і роз­винулася високохудожня школа іконопису. Після роз­паду Київ. Русі частина Закарпа­т­тя залишилася у межах Галиц. князівства. Князь Юрій І на поч. 14 ст. при­єд­нав до нього всю тер. Л. Від серед. 14 ст. вона належала Польщі (у складі Руського і Краків. воєводств), від 1772 — Австрії (від 1867 — Австро-Угорщина). Феодал., реліг. і культурне гнобле­н­ня викликали зброй. опір селян, що отри­мав назву збійниц. руху. Найбільшого роз­маху він сягнув у 16–17 ст., серед лідерів — В. Ба­юс, А. Савка, В. Чепець. Від­далене роз­міще­н­ня від ін. укр. земель, від­сутність укр. міст й інтелігенції (окрім небагатьох священиків і учителів) гальмувало як полонізацію лемків, так і пошире­н­ня серед них укр. нац. по­глядів. Провід. течією у су­спільно-політ. житті Л. тривалий час залишалося москвофільство (русофільство), ідеї якого роз­по­всюджували пере­важно православні священики (М. Сандович, І. Гудима, Я. Медвецький, Д. Хи­ляк, Д. Вендзилович). Укр. нац. рух почав роз­виватися від кін. 19 ст., його осередками стали м. Новий Сонч (П. Лінинський, В. Яворський, М. Кубі­йович, О. Га­дзевич, М. Дороцький) і Сянок (О. Кон­стантинович, О. Гудзьо, В. Бучацький, Й. Лукасевич). У 2-й пол. 19 ст. роз­почав літ. діяльність найви­значніший лемків. письмен­ник В. Хиляк. 1892 у с. Одрехова від­крито першу читальню товариства «Просвіта», 1898 у Новому Сончі — руську бурсу (г-зію), 1901 — укр. бурсу (такі ж бурси від­крито у Сяноку). 1912 на Л. діяло 22 читальні товариства «Просвіта» і 109 — русофіл. Товариства ім. Кач­ковського. Серед укр. науковців на поч. 20 ст. Л. досліджували І. Верхратський («Про говір галицьких лемків», 1902), В. Гнатюк, Ф. Колес­са («Народні пісні з галицької Лемківщини», 1929). У період 1-ї світової війни Л. стала ареною актив. військ. дій, у вересні 1914 її окупували рос. війська. Після від­новле­н­ня австро-угор. влади у травні 1915 за звинуваче­н­ням у спів­праці з Рос. імперією бл. 5 тис. лемків увʼя­знено у концтаборі Талергоф. З поч. війни у закарп. частині Л. значно посилилася політика ма­дяризації. Під впливом рев. подій укр. державотворе­н­ня усю Л. охопив визв. рух. 3 листопада 1918 у с. Вислок Великий засн. повіт. Укр. нац. раду під проводом о. П. Шпильки. Цей осередок нац.-визв. руху, який у літературі отримав неофіц. назви Сх.-лемків., Вислоц., Команчан. респ., про­існував до 24 січня 1919. Водночас у центр. і зх. лемків. повітах прояви укр. нац. сві­домості серед насел. загаль­мовано, а у галиц. частині Л. під впливом москвофіл. руху 5 груд­ня 1918 у с. Фльоринці проголошено Зх.-лемків. респ., ідейні провід­ники якої симпатизували москвофіл. на­строям. Під­тримало укр. державність насел. закарп. частини Л., яке консолідувалося навколо осередку визв. руху в с. Стара Любовня, що ви­ник 8 листопада 1918 на чолі з о. О. Невицьким. У м. Свидник головою ново­створ. Нар. ради обраний І. Поливка. У між­воєн. період Л. пере­бувала під впливом різних держ.-політ. центрів, тому процес формува­н­ня нац. сві­домості лемків від­значався нерівномірністю й ідентифікац. суперечностями. У галиц. частині польс. влада за­проваджувала політику лемків. регіоналізму і трактувала лемків як окрему етнічну групу. З цією метою 1933 у школах за­проваджено навч. лемків. говіркою за спец. букварем (від 1938 — фактично польс. мовою), 1934 ви­окремлено Апостол. адмі­ністрацію для Л. з русофіл. ієрархією. Діяли пропольс. лемків. організації, виходили часописи «Lem­ko: pismo dla naroda» та «Лемко». З метою протидії польс. заходам при товаристві «Просвіта» у Львові створ. Лемків. комісію, 1931 у Сяноку від­крито музей «Лемківщина», 1934 у Львові засн. г. «Наш лемко» (поширювала на християн. засадах укр. освіту, сві­домість і культуру), а також серію «Б-ка Лемківщини» (загалом 12 вип.). У період нім. окупації під час 2-ї світової війни на Л. легально діяв Укр. допомоговий комітет (опікувався шкільництвом і кооперацією), нелегально — під­піл. мережа ОУН. Знач. руйнувань і збитків за­знали лемків. громади Ясел. та Кроснян. пов. унаслідок проведе­н­ня рад. армією восени 1944 Карпатсько-Дуклянської на­ступальної операції (цю місцевість від­тоді називають Долина смерті). Від­разу ж після визволе­н­ня Л. між Польс. комітетом нац. визволе­н­ня і керівництвом УРСР укладено договір про пере­селе­н­ня українців із Польщі до УРСР і поляків та євреїв у Польщу. Оскільки лише не­значна кількість лемків восени 1944 — взимку 1945 добровільно виїхала до УРСР, навесні 1945 польс. влада роз­горнула жорстокий терор про­ти укр. насел., що су­проводжувався нападами військ на села, грабунками, катува­н­нями селян; активізувалися й під­піл. польс. банди. Стримувати їх намагалися під­роз­діли УПА, однак через малочисельність вони не могли тривалий час успішно протистояти польс. загонам, частинам рад. армії та НКВС. До весни 1946 із Л. до УРСР вивезено бл. 70 % лемків: із Горлиц. пов. — 15 058, Ліського — 39 505, Новосонч. — 20 093, Сяноц. — 60 878, Ясел. — 7270, Новоторз. — 1197 (загалом 144 791 особу), навесні–влітку 1946 — ще понад 50 тис. осіб. Тих, хто залишилися, у ході Акції «Вісла» 1947 депортов. до Зх. і Пн. Польщі, у звʼязку з чим регіон утратив носіїв своєї етнокульутри. У 1950-х рр. на Л. із ви­гна­н­ня повернулася лише не­значна кількість лемків.

Літ.: Тарнович-Бе­скид Ю. Ілюстрована історія Лемківщини. Л., 1936; Лем­ківщина: Земля. Люди. Історія. Культура. Т. 1–2. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1988; Красовський І., Солин­ко Д. Хто ми, лемки... Л., 1991; Турчак О. Діяльність українських культурно-освіт­ніх, фінансово-господарських, спортивних організацій і товариств на Лемківщині у 20–30-х рр. ХХ ст. // Народозн. зошити. Л., 1996. № 3; Мушинка М. На рідних землях, але в чужих державах: Трагічна доля Лемківщини, Холмщини та Під­ляш­шя // УкрС. 1997. Спецвип.; Лемківщина: Істор.-етногр. дослідж. Т. 1–2. К., 1999; Кучерява К. Лемківський музичний фольклор — роз­виток чи занепад? (На мат. екс­педицій у Зх. Україну) // НТЕ. 2007. № 3–4; Любчик І. Етно­політичні процеси на Лемківщині на­прикінці ХІХ — 30-х рр. ХХ ст.: про­блема національного самоусві­домле­н­ня. Ів.-Ф., 2009.

І. Д. Любчик

Завантажити статтю