Ленін Володимир Ілліч

ЛЕ́НІН Володимир Ілліч (справж. — Ульянов; 22. 04. 1870, м. Симбірськ, нині Ульяновськ, РФ — 21. 01. 1924, Москва) — політичний діяч, революціонер. Засновник та ідеолог більшовизму, лідер між­народного комунізму, організатор більшовицького пере­вороту в Росії у 1917 та її державний очільник до 1924. Старший брат Л. Олександр, член організації «Народна воля», страчений через причетність до замаху на царя Олександра ІІІ. Це стимулювало революційну активність Л., який на­вчався у Казанському університеті (Росія), звідки 1887 р. був від­рахований за участь у студентському страйку. Після скла­да­н­ня екс­терном іспи­тів за курс юридичного факультету С.-Пе­тербур. університету (1891) та юридичної практики у м. Самара (Росія) він пере­їхав до С.-Петербурга, де посилив контакти з революційними колами і став професійним революціонером.

Фундаментально озна­йомився з творами К. Маркса (див. Марксизм), тогочасною політично-економічною літературою, із літературою російського революційного руху, між­народними марксистськими дис­кусіями. Упродовж життя приділяв цьому дискурсу значну увагу, як і участі у числен­них дебатах, зʼ­їздах, організаційно-публікаторській роботі. Ленінізм справед­ливо вважають «народницьким марк­сизмом», об­умовленим специфікою Росії, від­сутністю свобод, поліцейським режимом, що вимагало кон­спіративних методів дій. Зі спадщини К. Маркса він взяв пере­важно теорію класової боротьби, але зрештою транс­формував її в об­ґрунтува­н­ня монопартійної диктатури пролетаріату. Він блискуче використовував політичний «макіавел­лізм», змінюючи неодноразово власні декларації, страте­гію, тактику під впливом кон­кретних об­ставин і вимог політичної конʼюнк­тури.

У травні 1895 вперше здійснив подорож до Західної Європи (Німеч­чина, Франція, Швейцарія), де встановив контакт із «Групою визволе­н­ня праці», яку очолювали Г. Плеханов і П. Аксельрод, а також із лідерами між­народного марксистського руху. Після поверне­н­ня до Росії разом із Ю. Мартовим обʼ­єд­нав марксистські групи С.-Петербурга у «Союз боротьби за визволе­н­ня робітничого класу». У грудні 1895 за­арештований, 1897–99 пере­бував на заслан­ні у с. Шушенське (Єнісей. губ., Росія). Під­сумком інтенсивної теоретичної роботи Л. стало дослідже­н­ня економічної ситуації в Росії як основи, на якій він формулював зав­да­н­ня російської соціал-демократії. У кн. «Раз­витие капитализма в Рос­сии» та ста­т­тях з аграрного пита­н­ня виявив зна­н­ня специфіки соціально-економічних від­носин в Украї­ні. Після засла­н­ня ви­їхав за кордон.

Засновник і спів­редактор газети «Искра» (1900–03) — центрального органу РСДРП. У цей період сформулював власні уяв­ле­н­ня про зав­да­н­ня та функції партії як суворо централізованої, кон­спіратив. елітар. профес. структури. На 2-му зʼ­їзді РСДРП (1903) його позиція з питань побудови та організації діяльності пар­тії при­звела до роз­колу РСДРП на більшість і меншість. Група Леніна отримала назву «більшовики», інша — «меншовики» (див. Меншовизм). Не­вдовзі залишив редакцію г. «Иск­ра» й очолив радикальне крило соціал-демократів, друкованим органом яких став журнал «Вперед» (1904–05). На зʼ­їзді РСДРП у Лон­доні (1905) єд­ність партії нібито від­новлено, але для нього та його прибічників вона не мала ключового значе­н­ня. У листопаді 1905 він повернувся до С.-Пе­тербурга, однак після поразки 1-ї російської революції в грудні 1907 знову емігрував за кордон (мешкав у Фінляндії, Швейцарії, Франції, Польщі). 1906 Л. обраний до ЦК як пред­ставник більшовиків, 1907 став кандидатом у члени ЦК, від 1912 (з конф. у Празі) — довголітній член ЦК РСДРП. Він вів перманентну внутр.-партійну боротьбу проти меншовиків, а також проти різноманітних, з його по­гляду, правих та лівих ухильників. Через створену ним партійну школу в м. Лонжюмо (Франція, 1911) та шляхом великої кількості публікацій­пропагував власні по­гляди. 1912 на конференції у Празі він домігся виключе­н­ня меншовиків із РСДРП і здобув собі керівний вплив на партійне життя у Росії. У пита­н­нях партійної роботи орієнтував соратників на реальні можливості, серед них — робота с.-д. фракції у Державній думі Росії та популяризація по­глядів через легальну пресу (напр., г. «Правда»).

Під час 1-ї світової вій­ни висунув гасло поразки свого уряду та пере­творе­н­ня війни з імперіалістичної у громадянську. Така позиція задовольняла держави Тро­їстого союзу, тому вони (насамперед Німеч­чина) надавали більшовикам матеріальну під­тримку. У цей період писав про право націй на самови­значе­н­ня (з-поміж них і українців), публічно під­тримував український рух, коли це було в інтересах пере­моги над політичними опонентами, царатом, Тимчасовим урядом. Проте на практиці він послідовно ви­ступав проти ідеї української окремішності, зокрема щодо її закріпле­н­ня у побудові робітничого руху та більшовицької партії. Саме навколо цього роз­горнулася полеміка Леніна з українським соціал-демократом Л. Юркевичем.

Після Лютневої революції 1917 за допомогою німецького уряду про­їхав Німеч­чину і через Скандинавію у квітні 1917 повернувся до Петро­града (нині С.-Петербург). Своїми т. зв. квітневими тезами він ви­значив такий політичний курс більшовиків, який уникав ком­промісу з Тимчасовим урядом. Хоча до 1917 Л. ви­ступав проти роз­поділу землі між селянами, нині гаслом «Хліба, землі та миру» він привабив значну частину населе­н­ня. Після не­вдалого липневого пов­ста­н­ня змушений був тікати до Фінляндії, але повернувся до Петро­града у жовтні 1917 і взяв участь у довгоочікуваному захоплен­ні влади, вагому роль у якому ві­ді­грав також Л. Троцький (спочатку це захопле­н­ня називали Жовтневим пере­воротом 1917, згодом — Жовтневою революцією). Від­тоді й до смерті був головою Ради народних комісарів — нового уряду. Вже у грудні 1917 з його ініціативи сформовано Над­звичайну комісію (російська абревіатура — ЧК; див. ВЧК–ОГПУ), що стала одним із потужних інструментів утрима­н­ня влади більшовиками.

Вважав контроль над Україною, її хлібом та донбаським вугі­л­лям пита­н­ням життя і смерті більшовицької революції. У грудні 1917 разом із Л. Троцьким під­готував маніфест з ультимативними вимогами до УЦР, організував більшовицьку інтервенцію в Україну взимку 1917–18. Однак конт­роль над Україною не зміг утримати через воєн­ні об­ставини та укладе­н­ня Брестського (Берестейського) мирного договору. Своєю не­згодою від­дати владу закон­но обраним Установчим зборам, ро­зі­гнаним за його наказом у січні 1918, спровокував громадянську війну в Росії. У липні 1918 під тиском об­ставин санкціонував утворе­н­ня КП(б)У (див. Комуністична партія України радянської доби) на правах обласної організації більшовицької партії. Українські націонал-комуністи (зокрема С. Мазлах і В. Шахрай) аргументовано критикували Леніна за ігнорува­н­ня корін­них інтересів українців та недовіру до місцевих комуністів. Імовірно, під впливом цих критичних ви­ступів почав більш обережно й поважно ставитися до українського пита­н­ня. Завдяки посаді у РНК, керівним позиціям у ЦК, Раді робітничої і селянської оборони, а також інших створюваних структурах міг справляти універсальний вплив на події доби «воєн­ного комунізму» та періоду нової економічної політики. Хоча у «воєн­ному комунізмі» Ленін вбачав фактично початок комунізму, 1921 під тиском об­ставин він пішов на часткову ре­­ставрацію капіталізму у ви­гляді НЕПу, хоча й не вважав цей крок стратегічним.

Ленінський вплив поширювався і на зовнішню політику більшовиків. Після не­вдалого замаху на нього у серпні 1918, здійсненого есеркою Ф. Каплан, роз­вʼязано масовий «червоний» терор. Ліквідуючи політичних су­противників з його допомогою, успішно організував знище­н­ня майже всіх незалежних держав, що по­стали на руїнах Російської імперії. Водночас керував упокоре­н­ням і зрештою за­пропонував заборонити ті фракції у партії, які об­стоювали демократичні норми у політиці (робітнича опозиція та ін.). 1919 ініціював заснува­н­ня 3-го Комуністичного Інтернаціоналу (див. Інтернаціонал Комуністичний) з метою здійсне­н­ня світової революції (про­існував до 1943). Проте роз­рахунки Леніна на цю революцію, які він під­кріплював посила­н­нями на події у Центральній Європі та колоніальному світі, не випра­вдалися. Ефективнішою була здійснювана ним через Г. Чічеріна та Л. Красіна політика між­народної кооперації, що уможливила поверне­н­ня Росії на між­народну арену. 1920 домігся входже­н­ня тодішнього найпотужнішого конкурента більшовиків — Української комуністичної партії (боротьбистів) — до складу КП(б)У. Паралельно з офіційними запевне­н­нями в рівноправності боротьбистів він написав секретну директиву про необхідність їхнього знище­н­ня.

У травні 1922 за­знав першого при­ступу хвороби, ві­ді­йшов від активної політики, у листопаді того ж року проголосив свою остан­ню публічну промову. Після другого при­ступу хвороби він намагався оцінити роз­становку сил у партії і дати характеристики ключовим партійним лідерам (т. зв. заповіт Л.). Одно­значно російським шовіністом Ленін не був, оскільки гостро від­чував зміни політичної ситуації. Критикуючи шовіністичні заяви і дії більшовицької парт.-державної верхівки, він виходив з того, що все це створює під­ґрунтя для сепаратизму, від­штовхує неросійські народи від більшовиків. Саме тому він від­кинув план Й. Сталіна щодо «автономізації», і в грудні 1922 з його ініціативи організовано СРСР. Хоча Ленін сприяв зміцнен­ню парт.-державної бюрократії та формуван­ню системи преференцій для неї, в остан­ній період життя за­стерігав проти ізоляції і бюрократизації партії. Від кін. 1922 через посиле­н­ня хвороби, а також завдяки зуси­л­лям Й. Сталіна та його прибічників його фактично від­сторонено від державного і партійного керівництва.

Своєрідною компенсацією стало створе­н­ня посмертного культу Л., який Й. Сталін і його на­ступники використовували для влас. легітимізації: Леніна поховали у спеціально спорудженому мавзолеї на Красній площі у Москві; найвищою нагородою в СРСР був орден Леніна, встановлений 1930; засновано Ленінські премії в галузях науки і техніки, літератури і мистецтва, між­народну Ленінську премію «За зміцне­н­ня миру між народами»; від­крито Центральний музей В. Леніна у Москві, ленінські музеї у багатьох містах СРСР і за кордоном; споруджено числен­ні памʼятники; його імʼям на­звано багато населених пунктів, вулиць, під­приємств, на­вчальних і культурно-освітніх закладів, гео­графічних обʼєктів тощо. Водночас у СРСР чимало творів Леніна під­давали цензурі або не друкували, вони вперше оприлюднені у часи «пере­будови» М. Горбачова.

У 2015 в Україні ухвалено низку законів про декомунізацію, внаслідок чого про­йшла хвиля демонтажів памʼятників Леніну. Щоправда, ленінопад стихійно започаткували в часи Революції гідності, саме тоді, в кінці 2013, було знесено памʼятник Леніну в центрі Києва (перед Бес­сарабською площею), у 2014-му — у Харкові (був другим серед найвищих в Україні, першим — памʼятник Леніну в Севастополі). Декомунізація при­звела також до пере­йменува­н­ня назв вулиць, населених пунктів (на­приклад, Іллічівськ пере­йменовано в Чорноморськ).

Завантажити статтю