Ленін Володимир Ілліч - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Ленін Володимир Ілліч

ЛЕ́НІН Володимир Ілліч (справж. – Ульянов; 22. 04. 1870, м. Симбірськ, нині Ульяновськ, РФ – 21. 01. 1924, Москва) – політичний діяч, революціонер. Засн. та ідеолог більшовизму, лідер міжнар. комунізму, організатор більшов. перевороту в Росії у 1917 та її держ. кер. до 1924. Старший брат Л. Олександр, чл. орг-ції «Народна воля», страчений через причетність до замаху на царя Олександра ІІІ. Це стимулювало рев. активність Л., який навч. у Казан. ун-ті (Росія), звідки виключ. 1887 за участь у студент. страйку. Після складання екстерном іспи­тів за курс юрид. ф-ту С.-Пе­тербур. ун-ту (1891) та юрид. практики у м. Самара (Росія) він переїхав до С.-Петербурга, де посилив контакти з рев. колами і став профес. революціонером. Л. фундаментально ознайомився з творами К. Маркса (див. Марксизм), тогочас. політ.-екон. літ-рою, із літ-рою рос. рев. руху, міжнар. марксист. дискусіями. Упродовж життя приділяв цьому дискурсу значну увагу, як і участі у числен. дебатах, з’їздах, організац.-публікатор. роботі. Ленінізм справед­ливо вважають «народниц. марк­сизмом», обумовленим специфікою Росії, відсутністю свобод, поліц. режимом, що вимагало конспіратив. методів дій. Зі спадщини К. Маркса Л. взяв переважно теорію класової боротьби, але зрештою трансформував її в обґрунтування монопарт. диктатури пролетаріату. Він блискуче використовував політ. «макіавеллізм», змінюючи неодноразово власні декларації, страте­гію, тактику під впливом кон­крет. обставин і вимог політ. кон’юнк­тури. У травні 1895 Л. уперше здійснив подорож до Зх. Європи (Німеччина, Франція, Швейцарія), де встановив контакт із «Групою визволення праці», яку очолювали Г. Плеханов і П. Аксельрод, а також із лідерами міжнар. марксист. руху. Після повернення до Росії разом із Ю. Мартовим об’єднав марксист. групи С.-Петербурга у «Союз боротьби за визволення робітничого класу». У грудні 1895 за­арешт., 1897–99 перебував на засланні у с. Шушенське (Єнісей. губ., Росія). Підсумком інтенсив. теор. роботи Л. стало дослідж. екон. ситуації в Росії як основи, на якій він формулював завдання рос. соціал-демократії. У кн. «Раз­витие капитализма в России» та статтях з аграр. питання виявив знання специфіки соц.-екон. відносин в Украї­ні. Після заслання виїхав за кордон. Засн. і співред. г. «Искра» (1900–03) – центр. органу РСДРП. У цей період сформулював власні уяв­лення про завдання та функції партії як суворо централізов., конспіратив. елітар. профес. структури. На 2-му з’їзді РСДРП (1903) позиція Л. з питань побудови та орг-ції діяльності пар­тії призвела до розколу РСДРП на більшість і меншість. Група Л. отримала назву «більшовики», інша – «меншовики» (див. Меншовизм). Невдовзі Л. залишив ред. г. «Иск­ра» й очолив радикал. крило соціал-демократів, друк. органом яких став ж. «Вперед» (1904–05). На з’їзді РСДРП у Лон­доні (1905) єдність партії нібито відновлено, але для Л. та його прибічників вона не мала ключового значення. У листопаді 1905 він повернувся до С.-Пе­тербурга, однак після поразки 1-ї рос. революції в грудні 1907 знову емігрував за кордон (мешкав у Фінляндії, Швейцарії, Франції, Польщі). 1906 Л. обраний до ЦК як представник більшовиків, 1907 став канд. у чл. ЦК, від 1912 (з конф. у Празі) – довголіт. чл. ЦК РСДРП. Він вів перманентну внутр.-парт. боротьбу проти меншовиків, а також проти різноманіт., з його погляду, правих та лівих ухильників. Через створену ним парт. школу в м. Лонжюмо (Франція, 1911) та шляхом великої кількості публікацій Л. пропагував власні погляди. 1912 на конф. у Празі він домігся виключення меншовиків із РСДРП і здобув собі керів. вплив на парт. життя у Росії. У питаннях парт. роботи Л. орієнтував соратників на реал. можливості, серед них – робота с.-д. фракції у Держ. думі Росії та популяризація поглядів через легал. пресу (напр., г. «Правда»). Під час 1-ї світ. вій­ни Л. висунув гасло поразки свого уряду та перетворення війни з імперіаліст. у громадянську. Така позиція задовольняла держави Троїстого союзу, тому вони (насамперед Німеччина) надавали більшовикам матеріал. підтримку. У цей період Л. писав про право націй на самовизначення (з-поміж них і українців), публічно підтримував укр. рух, коли це було в інтересах перемоги над політ. опонентами, царатом, Тимчас. урядом. Проте на практиці він послідовно виступав проти ідеї укр. окремішності, зокрема щодо її закріплення у побудові робітн. руху та більшов. партії. Саме навколо цього розгорнулася полеміка Л. з укр. соціал-демократом Л. Юркевичем. Після Лютн. революції 1917 Л. за допомогою нім. уряду проїхав Німеччину і через Скандинавію у квітні 1917 повернувся до Петрограда (нині С.-Петербург). Своїми т. зв. квітневими тезами він визначив такий політ. курс більшовиків, який виключав компроміс із Тимчас. урядом. Хоча до 1917 Л. виступав проти розподілу землі між селянами, нині гаслом «Хліба, землі та миру» він привабив значну частину населення. Після невдалого липневого повстання Л. змушений тікати до Фінляндії, але він повернувся до Петрограда у жовтні 1917 і взяв участь у довгоочікуваному захопленні влади, вагому роль у якому відіграв також Л. Троцький (спочатку це захоплення називали Жовтневим переворотом 1917, згодом – Жовтн. революцією). Відтоді й до смерті Л. був головою Ради народних комісарів – нового уряду. Вже у грудні 1917 з його ініціативи сформовано Надзвич. комісію (рос. абревіатура – ЧК; див. ВЧК–ОГПУ), що стала одним із потуж. інструментів утримання влади більшовиками. Л. вважав контроль над Україною, її хлібом та донбас. вугіллям питанням життя і смерті більшов. революції. У грудні 1917 разом із Л. Троцьким він підготував маніфест з ультиматив. вимогами до УЦР, організував більшов. інтервенцію в Україну взимку 1917–18. Однак конт­роль над Україною не зміг утримати через воєнні обставини та укладення Брестського (Берестейського) мирного договору. Своєю незгодою віддати владу законно обраним Установ. зборам, розігнаним за його наказом у січні 1918, спровокував громадян. війну в Росії. У липні 1918 під тиском обставин Л. санкціонував утворення КП(б)У (див. Комуністична партія України радянської доби) на правах обл. орг-ції більшов. партії. Укр. націонал-комуністи (зокрема С. Мазлах і В. Шахрай) аргументовано критикували Л. за ігнорування корін. інтересів українців та недовіру до місц. комуністів. Ймовірно, під впливом цих крит. виступів Л. почав більш обережно і поважно ставитися до укр. питання. Завдяки посаді у РНК, керів. позиціям у ЦК, Раді робітн. і селян. оборони, а також ін. створюваних структурах Л. міг справляти універсал. вплив на події доби «воєнного комунізму» та періоду нової економічної політики. Хоча у «воєн. комунізмі» Л. вбачав фактич. поч. комунізму, 1921 під тиском обставин він пішов на частк. ре­ставрацію капіталізму у вигляді НЕПу, хоча й не вважав цей крок стратегічним. Ленін. вплив поширювався і на зовн. політику більшовиків. Після невдалого замаху на нього у серпні 1918, здійсненого есеркою Ф. Каплан, розв’язано масовий «червоний» терор. Ліквідуючи політ. супротивників з його допомогою, Л. успішно організував знищення майже всіх незалеж. держав, що постали на руїнах Рос. імперії. Водночас керував упокоренням і зрештою запропонував заборонити ті фракції у партії, які обстоювали демократ. норми у політиці (робітн. опозиція та ін.). 1919 ініціював заснування ІІІ Комуніст. Інтернаціоналу (див. Інтернаціонал Комуністичний) з метою здійснення світ. революції (проіснував до 1943). Проте розрахунки Л. на цю революцію, які він підкріплював посиланнями на події у Центр. Європі та колоніал. світі, не виправдалися. Ефективнішою виявилася здійснювана ним через Г. Чічеріна та Л. Красіна політика міжнар. кооперації, що уможливила повернення Росії на міжнар. арену. 1920 Л. домігся входження тодіш. найпотужнішого конкурента більшовиків – Української комуністичної партії (боротьбистів) – до складу КП(б)У. Паралельно з офіц. запевненнями у рівноправності боротьбистів він написав секретну директиву про необхідність їхнього знищення. У травні 1922 Л. зазнав першого приступу хвороби, відійшов від актив. політики, у листопаді того ж року проголосив свою останню публічну промову. Після другого приступу хвороби він намагався оцінити розстановку сил у партії і дати характеристики ключовим парт. лідерам (т. зв. заповіт Л.). Однознач. рос. шовіністом Л. не був, оскільки гостро відчував зміни політ. ситуації. Критикуючи шовініст. заяви і дії більшов. парт.-держ. верхівки, він виходив з того, що все це створює підґрунтя для сепаратизму, відштовхує нерос. народи від більшовиків. Саме тому Л. відкинув план Й. Сталіна щодо «автономізації», і в грудні 1922 з його ініціативи організов. СРСР. Хоча Л. сприяв зміцненню парт.-держ. бюрократії та формуванню системи преференцій для неї, в остан. період життя застерігав проти ізоляції і бюрократизації партії. Від кін. 1922 через посилення хвороби, а також завдяки зусиллям Й. Сталіна та його прибічників Л. фактично відсторонено від держ. і парт. кер-ва. Своєрід. компенсацією стало створення посмерт. культу Л., який Й. Сталін і його наступники використовували для влас. легітимізації: Л. поховали у спеціально спорудженому мавзолеї на Красній площі у Москві; найвищою нагородою в СРСР був орден Леніна, встановлений 1930; засн. Ленін. премії в галузях науки і техніки, літ-ри і мист-ва, міжнар. Ленін. премію «За зміцнення миру між народами»; відкрито Центр. музей В. Леніна у Москві, ленін. музеї у багатьох містах СРСР і за кордоном; споруджено численні пам’ятники Л.; його ім’ям названо багато насел. пунктів, вулиць, підпр-в, навч. і культ.-осв. закладів, геогр. об’єктів тощо. Разом з тим, у СРСР чимало творів Л. піддавали цензурі або не друкували, вони вперше оприлюднені у часи «перебудови» М. Горбачова.

Літ.: Шахрай В., Мазлах С. До хвилі. Саратов, 1919; D. Shub. Lenin. New York, 1950; Рибалка Л. Російські соціал-демократи і національне питання. Мюнхен, 1969; Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма. Москва, 1990; Лукач Д. Ленин. Исследовательский очерк о взаимосвязи его идей. Мос­ква, 1990; Волкогонов Д. Ленин. Политический портрет: В 2 кн. Москва, 1994; Фишер Л. Жизнь Ленина: В 2 т. / Пер. с англ. Москва, 1997; Шульгин В. Опыт Ленина. К., 1998; В. И. Ленин. Неизвест­ные документы. 1891–1922 гг. Москва, 1999; Пейн Р. Ленин. Жизнь и смерть / Пер. с англ. Москва, 2003; J.-J. Marie. Lénin. 1870–1924. Paris, 2004.

Ю. І. Шаповал

Стаття оновлена: 2016