Леонтович Володимир Миколайович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Леонтович Володимир Миколайович

ЛЕОНТО́ВИЧ Володимир Миколайович (псевд.: Вол. Левенко, В. Л-ко та ін.; 24. 07(05. 08). 1866, х. Орі­хівщина, нині село Хорол. р-ну Полтав. обл. – 10. 12. 1933, Прага) – письменник, громадсько-культурний діяч. Закін. Прилуц. г-зію, правн. ф-т Моск. ун-ту (1888). Видавав ж. «Нова громада» (1906) і перші укр. газети у Сх. Україні «Громадська думка», «Рада» (1906–14, спільно з В. Симиренком та Є. Чи­каленком). 1907–19 входив до ред. львів. «Літературно-наукового вісника». 1917 – чл. ЦР, 1918 – міністр земел. справ в уряді П. Скоропадського. 1919 емігрував до Болгарії, Сербії. 1920–22 редагував г. «Українське слово» (Берлін) і друкувався у ній. Автор оповідання «Сал­датський розрух» («Діло», 1891), повісті «Пани і люди» (1893), циклу оповідань-образків із жит­тя духовенства «Per pedes apos­tolorum» («Стопами апостолів», 1896), зб. оповідань «Старе і нове» (1913), повісті «Хроніка Гречок» (1922; Л., 1994) та ін. творів із життя селян, панів, ремісників і фабр. робітників. Про нац. поневолення і його згубний вплив писав в «істор. фантазії» «Абдул Газіс» (1903), де відчут. протест проти громад. байдужості та застою думки. Укр. тематика притаманна і тво­рам, які Л. написав в еміграції: «Спомини утікача» (1922), «Воро­хобня й інші оповідання» (1930), «Мимоволі» (1933), «Комісар Сара Соломонова» (1934) й ін. Висту­пав і як літ. критик («Грицько Григоренко», 1903; «Ентузіазм Коцюбинського», 1913) та мемуарист («Спогади про Чикаленка», «Спогади про мої зустрі­чі з українськими діячами старшого покоління» тощо). Чл. Ста­рої Громади, Т-ва укр. поступовців і Полтав. губерн. земсько­го зібрання, в якому відстоював розвиток нар. освіти на базі укр. мови.

Літ.: Леонтович О. Слово про діда // УС. 1993, 1 груд.; Ванцак Б. «Немає кращого краю од України...» // СіЧ. 1993. № 7.

П. П. Ротач

Стаття оновлена: 2016