Липа Іван Львович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Липа Іван Львович

ЛИ́ПА Іван Львович (псевд.: Мих. Жи­тецький, Літописець, Мих. Міщанин, Іван Степовик, Тонкошкур, Петро Шелест, Якийсь та ін.; 24. 02. 1865, м. Керч, нині АР Крим – 13. 11. 1923, м. Винни­ки, нині у складі Львова) – громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист, видавець. Батько Ю. Липи, дід М. Липи-Гуменецької. Народився у міщан. сім’ї. По лінії матері (Г. Житецька) походив з полтав. козац. роду. Навч. у початк. парафіял. школі при грец. церкві, Керчен. г-зії (1880–88), де зачитувався творами М. Чернишевського, Д. Писарева і М. До­бролюбова, самостійно вивчав природн. науки з наміром займатися ними в майбутньому про­фесійно, озна­йомився з ідеями народництва і до її закінчення став переконаним народовольцем. Громад. діячів бачив «натуралістами й реалістами», такими, як тургенєв. персонаж Базаров. На соц. нерівність і утиски селян відгукувався щирим співчуттям. Багато вражень про Крим і його жителів виніс із пішої подорожі, здійсненої з гімназій. товаришем після випуск. іспитів. Побував у Феодосії, Коктебелі, Отузі (нині смт Щебетівка Феодосій. міськради), Судаку, Байдарських воротах, Перекопі, Інкермані, у болгар., татар. і укр. селах. У Севастополі купив першу укр. книжку – «Досвітки» П. Куліша. Як «неблагонадійна» особа, попри відмін. атестат зрі­лості, але з «четвіркою» за поведінку, не мав права навч. у Москві та великих університет. містах України. Пропонований Дерпт. ун-т (нині м. Тарту, Естонія) відхилив і 1888 таки вступив на мед. ф-т Харків. ун-ту. Тут під впливом студент. громади перейшов на нац. позиції. Формуванню нац. світогляду сприяли знайомства зі «Старою громадою» міста, до якої належали Д. Багалій, О. Катренко, родини Русових і Алчевських та ін. «Громадівці» поширювали як укр., так і рос. книжки серед народу, влаштовували театр. вистави і відзначення роковин Т. Шевченка, організовували хори і студент. бібліотечки. Така діяльність невдовзі перестала задовольняти активну молодь. Л. вважав, що на часі створювати «власні таємні організації в ім’я боротьби за народне діло». Його думки поділяли троє нових друзів, з якими працював улітку 1891 статистиком на Пол­тавщині, з групи запрошених на цю роботу О. Русовим 50-ти студентів-«українофілів» – В. Бо­ровик, М. Базькевич та М. Бай­здренко. Разом вони здійснили символічне паломництво на могилу Т. Шевченка, де поклялися бути вірними заповітам Кобзаря і самовіддано працювати на користь лише рідного народу. Так виникла перша наддніпрян. самостійниц. орг-ція – Братство тарасівців, гол. завданням якого визначалося нац.-політ. і соц. визволення України. У 1890-і рр. Л. з однодумцями розгорнув широку публікатор. та редакц.-видавн. діяльність. Його власні твори і статті та багатьох літераторів друкували під псевдонімами у галиц. періодиці. Зокрема у г. «Зоря» та «Буковина» упродовж 1892 під псевд. Іван Степовик опублікував ст. «З Тарасової могили», «Могила Ст. Ру­данського», «Олександр Потебня (Посмертна згадка)», «У бать­ка Тараса в гостині». Він змінив характер відзначення річниць Т. Шевченка, запровадивши ви­ступи на актуал. теми: 1892 про­читав реферати «Харківський національний рух» та про Галичину. Питання самостійності України не відділяв від соборності, тому бачив необхідність популяризації галиц. укр. руху в Наддніпрянщині. У лютому 1893 на Шевченків. вечорі виголосив реферат, присвяч. питанням укр. нац. активізму із самостійниц. тенденціями з позицій «свідомих українців», на відміну від несвідомого малоросійства й аполіт. «українофільства» (надрук. ано­німно у ж. «Правда» під редакц. назвою «Profession de foi молодих українців» у квітні 1893). Ідеї «тарасівців» пропагував Б. Грін­ченко у «Листах з Наддніпрянської України», на які відгукнувся М. Драгоманов. Поряд із твор. роботою, чл. харків. орг-ції поширювали книжки, що підпадали під заборону за Емським указом, тому їх переправляли нелегально через рос.-австр. кордон. Це привернуло увагу поліції і спричинило арешти багатьох «громадівців». Остан. ящик із книжками містив заборонений 2-й том зб. «Кобзарь» Т. Шевченка, 40 прим. якого потрапили на Полтавщину. Л. один рік утримували в одиноч. камері слідчої в’язниці, ще три місяці – разом із кримінал. злочинцями, 3 р. жив у Керчі без права виїзду під наглядом поліції. Сама орг-ція, добре законспірована, продовжувала діяти аж до 1898. Під впливом ідей «тарасівців» «Стара громада» перетворилася 1897 на більш політ. «Загальну Українську без­партійну організацію», а молоде покоління 1900 створило РУП. 1896 Л. на влас. ризик побував у С.-Петербурзі, де у міністра освіти і в жандарм. департаменті добився дозволу закінчити навч. в Ун-ті. Знову пропоновано Дерпт, але він обрав Казан. ун-т (Росія), який закін. з дипломом лікаря 1897. Відтоді працював за фахом у Полтав. і Ананьїв. (на Херсонщині) земствах. Із періодом роботи в останньому пов’язане знайомство з Є. Чикаленком, який володів селом на Херсонщині, де бував Л. Тоді ж одружився з М. Шепель-Шепеленко, яка стала його вірним другом і помічником. Поряд із виконанням профес. обов’язків часто виявляв гуманітарну ініціативу. Так, на Полтавщині 1900 організував різдвяне свято для дітей у с. Мачухи. Серед подарунків учасникам свята були й кілька десятків «Кобзарів». На кожному з місць роботи намагався організовувати книгарню. 1901 брав участь у міжнар. конф. лікарів, що відбулася у Відні. Після її закінчення у товаристві відомого галиц. журналіста Р. Сембратовича приїхав до Львова, де провів майже два місяці, зустрівшись з багатьма відомими галиц. діячами і письменниками. 1902–18 жив у Одесі, займався лікар. практикою. 1904–05 влас. коштом збудував лікарню у м-ку Дальник під Оде­сою (нині с. Великий Дальник Біляїв. р-ну) – цілий комплекс, що складався з кількох будинків і десятини саду з басейном і альтанками. Як медик здобув великий авторитет і популярність. 1905 спробував видавати укр. мовою ж. «Лікарський порадник», аргументуючи необхідність у ньому відсутністю у селян-українців елементар. гігієн. і мед. знань, що спричиняло високу смертність, однак цензура його не дозволила. Брав активну участь в укр. громад. житті, зокрема як чл. управи одес. філії т-ва «Просвіта», що після подій 1905 була центром укр. життя міста й об’єднувала інтелігенцію різних поколінь. У зв’язку із забороною діяльності т-ва «Просвіта» одес. градоначальником (1912) разом зі своїми однодумцями створив нові просвітниц. орг-ції – «Український клуб» та молодіжну «Укра­їнську хату», що проіснували до поч. 1-ї світ. війни. У цей період Л. активно займався літ. діяльністю: його вірші, новели, оповіді, поезії в прозі, розвідки і рецензії друкували у ж. «ЛНВ», «Українська хата», «Шершень», «Правда», «Ukrainische Rund­schau», альманахах «Терновий вінок», «За красою», «На шляху», антологіях «Акорди», «Укра­їнська муза», зб. «Досвітні огні», «З неволі», оповідання для дітей – у ж. «Дзвінок», а численні статті й дописи – у провід. укр. газетах («Діло», «Буковина», «Рада» та ін.). Літ. заняття поєд­нував з новими знайомствами, що переростали у дружні вза­ємини. Його відвідували Г. Хот­кевич, О. Маковей, Г. Чупринка. Щира дружба єднала його з М. Вороним. 1904 Л. побував з дружиною у Галичині та на Буковині, зустрівшись з І. Франком, В. Гнатюком, І. Трушем, В. Дорошенком, О. Кобилянською і багатьма ін. літераторами та діячами науки і культури, з якими відтоді підтримував листування. Він провадив також видавн. діяльність: друкував брошури Б. Грінченка, видав влас. коштом два томи творів О. Плю­ща у засн. спільно з М. Вороним і С. Шелухиним Одес. літ. спілці. Упорядкував і видав два альманахи, що містили поезії та оповідання наддніпрян., галиц. і буковин. авторів: «З-над хмар і долин» (О., 1903) – Б. Грін­ченко, М. Вороний, В. Самійленко, Леся Українка, М. Коцюбинський, А. Кримський, М. Ста­рицький, В. Щурат, Г. Хоткевич, І. Франко, О. Кобилянська, Л. Ста­рицька, Н. Кобринська та ін.; «Багаття» (О., 1905) – О. Маковей, П. Карманський, Панас Мирний, М. Чернявський, М. Левицький, О. Луцький, Олександр Олесь, Н. Кибальчич та ін. 1-у світ. війну сприйняв двояко: як антинар., зважаючи на офіц. шовініст. про­паганду, якій слід було протидіяти, щоб рятувати укр. молодь від безглуздої смерті за чужі інтереси, і разом з тим – як вій­ну, що принесе визволення Україні. Громадськості Одеси вдалося розпочати видання часопису «Основа» (1915), що замінив за­боронений «ЛНВ», однак і він потрапив під заборону (вийшло лише три номери). 1917 з поч. укр. революції признач. комісаром одного з р-нів Одеси, а згодом і комісаром міста (до травня 1918); входив до складу Керів. ком-ту Одеси. Водночас був обраний до складу ЦК Укр. партії соціалістів-самостійників (УПСС), діяльність якої була спря­мована на подолання розбіжностей між укр. політ. партіями та вироблення спіл. платформи заради держ. справи – йти єдиним нац. фронтом. Сприяв її розбудові за рахунок національ­но свідомих і авторитет. військовиків. До лідерів належали такі видатні військ. діячі, як М. Білинський, Г. Болбочан, О. і П. Ма­каренки. Виразником спіл. інте­ресів мав стати тижневик «Укра­їнське слово». У ньому, крім Л., співпрацювали С. Шелухин, В. Чеховський, М. Гордієвський та І. Гаврилюк. Вид. мало успіх у читачів, про що свідчив наклад – 10 тис. прим. 1917 заснував вид-во «Народний стяг» (згодом перевед. в еміграцію). За Гетьманату обіймав посаду лікар. інспектора, залишався ним і тоді, коли місто захопили денікінці. 1 січня 1919 признач. Міністром віросповідань УНР (від УПСС). У Києві провів оформлення автокефалії УАПЦ та скликання її Синоду. Сама автокефалія була проголошена раніше, але тільки рішенням Синоду УАПЦ здобула права громадянства і підтримку держави. У недовгий період перебування Директорії у Кам’янці-Поділь­ському – в. о. Міністра віро­сповідань, юстиції та охорони здоров’я. Водночас працював у Всеукр. нац. раді над парламентизацією устрою УНР. Восени 1919 – серпні 1920 – в уряд. комісії з підготовки Конституції УНР у м. Тарнув (Польща). Тут 1921 скликано перший від часів Директорії парламент – Раду Республіки. Л. відкрив перше його засідання привітанням Армії УНР. У скликаному першому уряд. ком-ті, відп. перед парламентом признач. Міністром охорони здоров’я. Згодом працював лікарем у військ. таборах. Проводив і далі парт. роботу. Був головою Тарнув. філії УПСС, яку поповнили Й. Хилецький, Я. Хрис­тич, Ю. Колард, В. Мурський, Д. Щербина та ін. Склав свої повноваження у червні 1921. Після закриття «Тарнів. центру» у березні 1922 приїхав до Львова, почав працювати приват. лікарем у Винниках. Тут упорядковував свої твори для вид., збирав матеріали для вшанування пам’яті давніх друзів, які загинули у визв. боротьбі, – І. Лу­ценка та М. Білинського. Сам уже тоді був важко хворий на рак шлунка, що спричинив його смерть. У еміграц. період друкувався в офіц. періодиці УНР та вид., що перебували на соборниц. позиціях, зокрема ти­жневику «Воля», двотижневику «Визволення» тощо. Як тільки у Львові відновлено вид. «ЛНВ», став його актив. автором. Тут з’явилася низка літ. творів Л. і посмертно – ст. «Тарасівці» (1925). Братство тарасівців висвітлював і в автобіогр. спогадах, опубл. у різні роки: «Тарасовці. Зі споминів» («Письмо з Просвіти», 1922), у ж. «Наші дні» – «Дитинство в Керчі», «Юнацькі роки. Гімназія в Керчі» (обидва – 1942), «Університет і Тарасівці» (1943). Письменниц. твор­чість Л. охоплює прозу різних жанрів і поезію. Найбільшу частину її становлять оповідання, в яких реалістично відобразив тяжке життя народу, духовні поривання і щоденну працю демократ. інтелігенції, картини воєн. дійсності («Він умирав», 1905; «У невідому путь», 1908; «По щастя», 1912; «Нові хрести», П., 1913). Л. порушував нац.-патріот., філос.-етичні проблеми (казки-поеми «Колесо життя» // «Українська хата», 1909, № 1; «Дух Всесвіту» // там само, 1911, № 10; новели «З нового світу», К., 1918; «Утома», «Кара», обидві – 1922; «Або воля, або смерть», 1923), переосмислював фольк­лорно-казк. сюжети («Сім братів», 1899; «Лада Прекрасна», О., 1918; «Орел промінистий», Станіславів, 1920; «Три царства», Станіславів; Коломия; Бистриця, 1922). Як прозаїк тяжів до соц.-психол. стилю, створював індивідуально й національно виразні характеристики персонажів, образ людини, гідної наслідування. Писав інтимну («Аль­бом Івасі», «Журба», «Її очі», «На спомин», «Цвіти ще трохи...»; усі – 1906) та громадян. («Суд визволеного краю», 1903; «З чужини», «У камеру № 3», «У камеру № 5», «Уночі», «Море»; усі – 1908) лірику, поезії у прозі. Л. належать статті про творчість Б. Грінченка, О. Плюща та ін., спогади про Н. Грінченко (1908), І. Франка (1918). Переклав окремі вірші М. Лермонтова, С. Надсона, П. Вейнберґа, Й.-В. Ґете.

Тв.: Казки. 1928; Тихе слово: [Зб. казок]. 1929; Оповіді про смерть, війну та любов. 1935; Тринадцять притч. 1935 (усі – Львів).

Літ.: Богацький П. [Рец. на кн.: Липа І. З нового світу] // Книгарь. 1918. № 9; [Липа Ю.]. Світильник невгасимий. Пам’яті Івана Липи. Л., 1924; Гаври­люк І. Незабутний: Пам’яти Івана Липи. О.; Каліш, 1926; [Липа Ю.]. Притчі тара­­сівця [передм.] та Послів’я до трина­дцяти притч // Тринадцять притч. Л., 1935; [Його ж]. Новелі Івана Липи (вступ­­не слово до зб. «Оповіді про смерть, війну і любов»). Л., 1935; Огієнко І. Світлій пам’яті Івана Липи // Наша куль­­тура. Варшава, 1937, серп.–верес. (пе­­редрук у ж. «Кур’єр Кривбасу», 1998, № 104); Дорошенко В. Пам’яти старого Тарасівця (З нагоди відкриття пам’ят­ника) // Новий час. 1937. Ч. 112; Во­з­няк М. Іван Липа і Франко // Там само. Ч. 118; Погребенник Ф. Один з «тарасівців» // Дзвін. 1990. № 1; Липа-Гуме­нецька М. Про мого батька і діда // Березіль. 1991. № 1; Середницький Я. Батько і син (Про українських письменників Івана Липу та Юрія Липу) // Дні­про. 1992. № 8–9; Щегельський П. Іван Липа, письменник і людина // Липа І. Світильник невгасимий: 13 притч. К., 1994; Глиняна Л. Алегорична проза І. Липи: параметри духовності // СіЧ. 2003. № 9; Шестель О. Художня інтерпретація біблійної тематики в творчості Івана Липи // Вісн. Луган. пед. ун-ту. Філол. науки. 2007. № 22; Качкан В. Посланник на ниву слова (Іван Липа в освітленні нових історичних джерел та матеріалів) // Народозн. зошити. 2010. Січ.–квіт.; Стамбол І. Наслідування заповітів Т. Шевченка на прикладі життєвого шляху І. Липи (1865–1923 рр.) // Укр. біографістика: Зб. К., 2014. Вип. 11.

Т. М. Гуцаленко

Стаття оновлена: 2016