Липинський В’ячеслав Казимирович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Липинський В’ячеслав Казимирович

ЛИПИ́НСЬКИЙ В’ячеслав Казимирович (01. 04. 1881, с. Затурці, нині Локачин. р-ну Волин. обл. – 14. 06. 1931, поселення Перпін побл. Відня, похов. у рідному селі) – політичний діяч, дипломат, ідеолог консервативно-гетьманського руху, історик. Дійс. чл. НТШ (1914). Закін. 1-у класичну Київ. г-зію (1902), філос. ф-т Яґеллон. ун-ту в Кракові (1908), навч. у Вищій школі політ. наук у Женеві (1906–08). Видавав часопис «Przegląd Krajowy» (Київ, 1909–10) і альманах «Z dziejόw Ukrainy» (Краків, 1912). Учасник 1-ї світ. вій­ни у складі рос. армії (1914–17). Один з організаторів Укр. демократ.-хлібороб. партії (1917), посол Української Держави гетьмана П. Скоропадського та УНР у Відні (1918–19). Відтоді – на еміграції в Австрії. Співзасн. Укр. союзу хліборобів-державників, автор його програм. статуту та організац. регламенту (1920). Ред. і дописувач ж. «Хліборобська Україна» – гол. ідеол. органу укр. консерватив. руху. Зав. каф. укр. державності Укр. наук. ін-ту в Берліні (1926–27). Після розходження з гетьманом П. Скоропадським і саморозпуску Укр. союзу хліборобів-державників заснував «Братство українських класократів-монархістів» (1930). Діяльність Л. у галузях науки, політики та ідеології поділяють на два осн. етапи: 1905–10 він був польс. монархістом і чільним представником польс. територ. патріотизму, від 1915 і до кінця життя – укр. монархістом.

У центрі істор. дослідж. Л. – новий, відмін. від М. Грушевського, В. Антоновича, тогочас. польс. та рос. історіографії, погляд на козац. революцію 2-ї пол. 17 ст. як на процес відродження та розбудови укр. державності. На його думку, цей процес обумовлений низкою чинників, серед яких – численна участь у козаччині укр. шляхетства, зокрема і катол. віросповідання, що у вирішал. момент спричинилося до політ. укультурнення козаччини; перемога старшин.-шляхет. козац. землеволодіння та пов’язаного з ним хутір. інтенсив. хліборобства над екстенсив., колоніально-паразитар. госп-вом польс. магнат. латифундій; об’єднання всіх верств укр. сусп-ва довкола козац. ядра, яке у ході визв. війни залучило до своїх лав найактивніші елементи ін. станів – селянства, міщанства і шляхти. На відміну від своїх опонентів, Л. вважав Б. Хмельницького найбільшим генієм укр. політ. думки, свідомим будівничим козац. держави, який ще до поч. повстання виношував плани її створити. З особл. увагою Л. досліджував перетворення гетьманату з суто військ. установи на територ. владу монарх. характеру з вираз. нахилом до спадковості. Він трактував Переяслав. угоду 1654 не як акт возз’єднання, а як міжнар. союз проти Польщі й татар, забезпечений формою протекторату, укладеного гетьман. урядом в ім’я укр. держ. інтересів. Державниц. монарх. планами Л. пояснював і подальшу політику Б. Хмельницького, гол. мета якої полягала в убезпеченні себе від агресив. політики Мос­кви, нейтралізації татар. Криму та здобутті міжнар. визнання для влас. династ. намірів, тобто у скріпленні військ. титулу гетьмана суверен. монарх. князів. титулом і гарантуванням спадковості верхов. влади у новій козац. державності. Фактом створення коаліції держав, до складу якої увійшли Україна, Швеція, Пруссія, Семигород, Молдова, Волощина і Литва, Б. Хмельницький, на думку Л., поставив нову козац. державу не тільки у становище держави суверенної, але й такої, що веде окрему, незалежну від Росії, політику. Затвердження наступником гетьмана його сина Ю. Хмельницького він вважав монарх. династ. актом, офіційно визнаним усіма сусід. державами.

Визначал. вплив на формування політ. світогляду Л. справили 4 теор. напрями тогочас. науки: ранні теорії соц. конфлікту, зокрема концепції Ґ. Геґеля, Л. Гум­пловича та Г. Ратценгофера; зх.-європ. раціоналізм кін. 19 ст. (теорії М. Вебера про значення іррац. впливів у людському існуванні, концепції Ж. Сореля, на­самперед його критика доктрин демократії, лібералізму та ін.); теорії еліти Г. Моски, Р. Міхелса, особливо теорія циркуляції еліт В. Парето; польс. консервативна істор. школа. Консервативну політ. програму виклав у праці «Листи до братів-хліборобів» (Відень, 1926; К.; Філадельфія, 1995). У центрі політ. поглядів мислителя – соціологія держави і політики, типологія форм держ. устрою, обґрунтування ролі релігії та держави в історії України, способів консолідації усіх постій. мешканців укр. землі під егідою спадк. монархії. За Л., майбутня Українська Держава – незалежна монархія дідич. характеру з обов’язк. передачею спадк. гетьман. влади. Гетьман уособлює державу і є своєрід. нац. прапором, найвищим символом держави. У своїй концепції укр. монархії Л. обумовив необхідність 5-ти осн. її підвалин: 1-а – нац. аристократія, під якою він розумів найкращих людей нації, без огляду на їхнє походження і стан (представники робітництва, селянства, шляхти, інтелігенції та ін.); 2-а – «класократія» (рівновага між владою і свободою, силами консерватизму та прогресу) як форма держ. устрою, що існує поруч із двома ін. формами: «демократією» (характеризується порушенням рівноваги між владою і свободою на користь останньої) та «охлократією» (придушення владою свободи та самодіяльності громадянства); ці типи чергуються у сусп-ві за певною послідовністю шляхом істор. коловороту; 3-я – територ. патріотизм, тобто пробудження почуття солідарності та єдності між усіма постій. мешканцями укр. землі, незалежно від їхнього етніч. походження, соц.-кла­сової приналежності, віросповідання, соц.-культур. рівня; 4-а – укр. консерватизм як утвердження всередині укр. громадянства організов. сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політ. культури, здатних стати у майбутньому носіями укр. держ. влади, приборкувати і скеровувати в потрібне русло різних бунтарів (обов’язк. передумова успіху в цій справі – поворот до українства традиц. консерватив. соц. прошарків, які до 1917 перебували на ґрунті рос. або польс. нац.-культур. чи політ.-держ. свідомості); 5-а – реліг. етос, де над інтересами держави Л. ставив засади етики і моралі, до яких завжди закликали та які освячували релігія і Церква (релігію розглядав як ідею, що може примирити українство, спрямувати його до зміцнення, а не зруйнування держави). Л. диференціював наявні у сусп-ві джерела влади на 3 типи: сила військ. («войовники»), екон. («продуценти») та інтелектуал. («інтелігенти»), між якими можливі й певні комбінов. типи. Особливі державо­творчі якості він приписував «войовникам-продуцентам», які єдині спроможні утворити орг-цію влади типу класократії. Саме тому в своїй концепції Л. відводив велику роль «залишкам» старої аристократії, що генетично успадкувала військ. дух і дисципліну, а інтелігенції – лише помічника нац. аристократії. Кристалізац. пунктом для встановлення класократ. системи, яка найкраще відповідає вимогам укр. держ. буд-ва, мало стати встановлення дідич. і правової, «труд.» монархії у традиц. формі гетьманату.

Гол. вадою концепції укр. монархізму, створ. Л., став той факт, що він перетворив гетьман. ідеологію як потенційно всезаг., або тотал. ідеологію законно-легітим. традиц. держави на ідеологію особливу – т. зв. правого спектра. Внаслідок цього гетьман. ідеологія Л. приречена постійно боротися з ін. течіями укр. політики і тому, відповідно, прирівнюватися до них. Тим самим Л. зрівняв те, що в принципі у політ. історії не могло прирівнюватися одне з одним унаслідок історичності монарх. традиції, укоріненої у середньовіччі, й неісторичності ін. течій, політ. історія котрих розпочинається у 19–20 ст. і не має в Україні політ. розв’язки. Відсутність у ідео­логії Л. розробленого варіанту монарх. політ. системи на основі досвіду лише влас., вітчизн. традиц. істор. аналогів так само завадила перетворенню його ідеол. концепції з особл. у всезагальну. На заваді були, по-перше, еміграц. становище Л.; по-друге, обмеження ним націо­нально диференційов. «нар. духу» дуже вузьким уже на той час прошарком укр. шляхти; по-третє, абсолютизація невдалої спроби гетьмана П. Скоропадського створити козацтво з хліборобів як намагання, що мало право існувати і таки може мати право на реалізацію в майбутньому. Тим самим процес реагування на світ в усіх сферах досвіду Л. обмежив лише досвідом шляхти та хліборобів, що не дало йому нагоди пов’язати органічно в одне ціле істор. перспективу й політ. досвід обох спадк. гетьманатів – Б. Хмельницького та П. Скоропадського.

Низка ідей і положень Л. не втратили своєї актуальності донині. Це розв’язання проблеми укр. регіон. політики на підставі вирівнювання еліт за традиціями найвищого усталеного істор. типу, притаман. кожному регіонові, поєднання на консерватив. основі монарх. традицій усіх регіон. течій укр. консерватизму. Саме на основі ідеології, створ. Л. у еміграції, за короткий час протягом 1920-х рр. постали політ. осередки укр. монархізму в Австрії, Чехо-Словаччині, Великій Британії, Німеччині, Франції, Румунії, Болгарії, Туреччині, Польщі, Арґентині, Маньчжурії, а завдяки спіл. діяльності Л. та О. Назарука – також у США та Канаді.

Пр.: Народи поневолені і народи недержавні // Політика. 1925. Ч. 1; Покликання «варягів» чи організація хліборобів? // Хлібороб. Україна. 1925. Кн. 5; Релігія і церква в історії України. Філадельфія, 1925; В дискусії о ідеї // Час. 1926. Ч. 99–100; Мораль українця-державника // Укр. голос. 1927. Ч. 36; Хам і Яфет. З приводу десятих роковин 16/29 квітня 1918 року. Л., 1928; Про чистоту ідеї. Лист В. Липинського // Діло. 1929. Ч. 61; «Нова Зоря» і ідеологія гетьманців. Лист до редакції «Діла» // Там само. Ч. 157–159; Розкол серед гетьманців (Лист до редакції) // Там само. 1930. Ч. 216–217, 219–220, 222–224; Боротьба закону землі і закону капіталу // Дзвони. 1931. Ч. 1; Коли і як етнічна група стає нацією і перестає нею бути // Там само. Ч. 3; Консерватизм і поступ // Там само. Ч. 4–5; Про патріотизм і шовінізм (З неоголошеного листа) // Державниц. думка. 1951. Ч. 1; Концепція українсько-польського союзу // Там само. Ч. 3; Вірність лицарів чи холопство рабів. З неопублікованих листів В. Липинського (Пер. з рос. мови) // Там само. 1952. № 7–8.

Літ.: Липинський В. Архів. Т. 6: Листи Дмитра Дорошенка до В’ячеслава Ли­­пинського. Філадельфія, 1973; Липинсь­кий В. Архів. Т. 7: Листи Осипа Назарука до В’ячеслава Липинського. Філадель­фія, 1976; Потульницький В. А. В’ячеслав Липинський і проблема політичної культури // Остан. гетьман: Ювіл. зб. пам’яті П. Скоропадського. К., 1993; В’ячеслав Липинський. Історико-політологічна спад­щина і сучасна Україна. Твори. Архів. Студії. К.; Філадельфія, 1994; По­­тульницький В. А. Історіософські ідеї античності (Греція) та середньовіччя (Іспанія) у творчості Мих. Драгоманова та В. Липинського: порівняльний аналіз // Укр. археогр. щоріч. 2012. Вип. 16/17.

В. А. Потульницький

Стаття оновлена: 2016