Лисенко Микола Віталійович

ЛИ́СЕНКО Микола Віталі­йович (10(22). 03. 1842, с. Гриньки, нині Глобин. р-ну Полтав. обл. — 24. 10(06. 11). 1912, Київ) — композитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, педагог, музично-громадський діяч, основоположник нової укра­їнської національної музики. Брат А. Лисенка та С. Ста­рицької, чо­ловік Ольги, батько Марʼяни та Остапа, дід Аріадни Лисенків, троюрідний брат М. Старицького. Дворян. родина Л. походила з ко­зац. старшини, мала влас. герб. Навч. музики з 5-ти р. у приват. учителів, заг. освіту здобув у пансіонах Києва (1852–55), де написав перший свій твір «Поль­ка» (1852), та 2-й гімназії Харкова (1855–59), при якій почав брати участь у концертах як піаніст (1857). Закін. Університет св. Володимира у Києві зі ступ. канд. природн. н. (1865), Ляйпциз. консерваторію (Німеч­чина, 1869; кл. фортепіано — К. Рейнеке, Е. Венцеля, гармонії та контрапункту — В. Паперітца, Е. Ріхтера). 1874–76 студіював оркестровку в кл. М. Римського-Корсакова у С.-Пе­тербурзі. Осн. діяльність як композитор, учений-фольклорист, піаніст, педагог, організатор хорів, концерт. життя роз­горнув, коли оселився на по­стійне помешка­н­ня в Києві. Еволюція мит­ця пролягала від спонтан. захо­пле­н­ня красою рідної пісні через десятилі­т­тя опрацювань, дослі­джень та артист. популяризува­н­ня найкращих фольклор. зразків, що ознаменувало вихід фольклоризму в укр. музиці на якісно новий щабель. Л. — перший укр. композитор, який писав твори у різних жанрах муз. мистецтва на основі укр. фольклору. «Фольк­лор — це саме життя»,  — писав Л. в одному з листів до Ф. Колес­си. Опанував нові муз. галузі й жанри, кладучи на музику ві­домі зразки укр. поезії. Досягне­н­ня Л. стали ви­значальними й були роз­винуті молодшими сучасниками композитора й на­ступ. генераціями укр. митців. Завдяки 12-ти десяткам аранжувань для хорів числен­ні аматор. колективи отримали добір. нац. репертуар. У цих творах по­єд­нано стилістику, частково манеру нар. роз­співу з тогочас. нормами концерт. хор. викладу, гармонії, фактури. Окремі жанр. добірки становлять 2 вінки-сюїти «Quodlibet» (1875, 1887), обряд. пісні — «Молодощі» й збірки для мішаного хору з фортепіано («Веснянки», «Колядки, щедрівки», «Купальна справа», «Весі­л­ля», 1896–1903), що про­гнозували плідну ідею динам. театраліз. викона­н­ня нар. обряду. Спроби осмисле­н­ня та узагальне­н­ня стильових особливостей укр. фольклору, зокрема козац. епосу з репертуару О. Вересая, пісень Григорія, Каетана і Франца Від­ортів, публікація думи «Про Бог­дана Хмельницького і Барабаша» (1888), написа­н­ня роз­відки про укр. нар. муз. інструменти — засвідчують прагне­н­ня Л. під­нести теор. рівень муз. етно­графії, збудити громад. інтерес до різних галузей нац. фольклору. Докладав всебіч. зусиль для роз­витку всіх галузей укр. нац. музики (опер., театр. та ін.), зро­ста­н­ня їхнього фахового рівня. Лірико-фантаст. опера «Майська ніч» («Утоплена», 1883), створена з урахува­н­ням специфіки укр. драм. труп, охоплює прозові роз­мовні фрагменти й понад 30 муз. епізодів. Індивідуалізації образ. характеристик досягнуто завдяки покладен­ню на музику Л. нар. текс­тів. Велику роль в опері ві­ді­грають контра­сти різних драматург. планів — комедійно-побут., лірич., фантаст. Характерний колорит твору повʼязаний із купал., русал. обряд. піснями, що оповивають сюжетні лінії опери, включе­н­ням у неї багатьох аранжувань — жар­тівл., парод., лірич. на­співів. Майстерно виписано хор. тло опери, зокрема знаменитий поліметр. «Туман хвилями лягає» (1-й ві­домий випадок за­стосува­н­ня поліметрії в укр. музиці). Коміко-ліричну оперу «Різдвяна ніч» (за М. Гоголем, 1873) спершу втілено як оперету (по­ставлено аматорами в домі сестер Ліндфорс), у 2-й ред. — як муз. комедію, у 3-й ред. — по­ставлено у багатьох театрах і схвально оцінено публікою та критикою. Її по­становка на сцені Київ. міського театру 24 січня 1874 започаткувала народж. укр. опер. театру. Привабливості опері надає її зимово-обряд. колорит, зокрема поет. хор. сцени колядува­н­ня. Муз. драматургії притаман­ні наскріз. роз­виток і водночас наявність окремих сцен, аріозо, пісень. Важливу роль у ній ві­ді­грає оркестр (антракти до 2-ї та 3-ї дій, увертюра, повʼя­зана з різноманіт. тематизмом опери і написана у формі сонат. alegro). Щаслива доля судилася лисенк. ред. твору І. Котляревського «Наталка Полтавка» (1889), де композитор дописав увертюру, оперні антракти, опрацював муз. матеріал. Найвидатніша опера Л. — істор.-героїчна нар. драма «Тарас Бульба» (лібрето М. Старицького за однойм. повістю М. Гоголя, 1880–91). За життя композитора ставили лише її фрагменти. Епоху нац.-визв. боротьби українського народу від­творено в ній напруженим роз­горта­н­ням колізій у житті героїв, проти­ставле­н­ням двох нац. сфер, прагнень різних сусп. верств, ре­льєф. масовими сценами (особливо в 3-й дії). Виразно окреслено характери гол. ді­йових осіб (Насті, Тараса, Кобзаря), духов. світ яких по­глиблено роз­кривають не лише пісен­но-аріоз. узагальне­н­ня, а й виразність мовної декламації, різнобіч. від­творе­н­ня почут­тів цих персонажів за склад. ситуацій. Щедрі роз­сипи в музиці опери фольклор. по­співок і мелодій від­творено індивідуаліз. інтонац. матеріалом, що під­креслює важливі смислові нюанси, конкретизує мовле­н­ня персонажів (партії Андрія, Марильці, Остапа), засвідчуючи по­глиблену увагу автора до психол. точності вислову. Мас­­штабність від­творених в опері істор. ситуацій, висока патріот. ідея, широке диха­н­ня хор. сцен, різнобічне роз­кри­т­тя пере­живань героїв, по­ставлених в екс­тремал. об­ставини, під­носять оперу «Тарас Бульба» до найвищих здобутків укр. опер. творчості; інтродукція до неї (в ред. Л. Ревуцького й Б. Лятошинського) є одним із найпопулярніших інструм. творів в історії укр. музики, муз. символів України. Прин­ципи драматургії опери, сцен. життя в різних по­становках (1924, 1937, 1955) мали неабияке зна­че­н­ня для подальших шляхів еволюції укр. опер. мистецтва. В опері «Енеїда» (1910, бл. 30-ти муз. номерів і роз­мовні фрагменти) Л., інтер­претуючи один із сюжетів однойм. бурлеск. поеми І. Котляревського, роз­межував у музиці «козацьке» буття Енея і троянців з їхніми живими почу­т­тями та позір. світ олімп. не­божителів. Оста­н­ня опера «Нок­тюрн» (1911) — модерно-сецес. інтимно-лірична фантазія, де композитор досяг худож. цілісності стиліз. музики. Театр. музику Л. становлять 9 пісень Офелії до «Гамлета» В. Шек­спіра (1878), музика до пʼєс М. Старицького — «Чарівний сон» (1894) і «Оста­н­ня ніч» (1903), драм. сцени «Сапфо» (1896–1904, на лібрето Л. Старицької-Черняхівської). Інструм. твори, у яких викори­стано різні муз. форми пере­важно в романт. інтер­претації, Л. писав у Ляйпцизі (Симфонія, 1-а частина; Струн. квартет і тріо, «Укра­їнська сюїта у формі старовин­них танців», яку високо оцінив С. Люд­кевич; мініатюри для скрипки і фортепіано) і С.-Петербурзі (фор­тепіан­ні твори — Рапсодія, Соната, Ноктюрни). У київ. період композитор рідше звертався до інструм. музики, здебільшого створював невеликі пʼєси й цикли мініатюр. У багатьох інструм. творах Л. сягнув орган. збагаче­н­ня жанр. і стиліст. на­дбань укр. романт. мініатюри свого часу, а також деяких композицій великого формату та циклів (йдеться перед­усім про фортепіан­ні Рапсодії, «Героїчне скерцо», «Епічний фрагмент» тощо) новою нац. достемен. лексикою з думного епосу й формами танц. фольклору. Першим або одним із перших в укр. інструм. музиці опанував жанри: елегії, пісні без слів, серенади, гавота. Художні задуми спонукали його до оновле­н­ня традиц. методу формотворе­н­ня (нанизува­н­ня контраст. тематизму), роз­витку синтакс. структур, інтонац. пере­втіле­н­ня фольклор. матеріалу, «варіантного пророщува­н­ня тематизму» (Н. Кашкадамова), якими закладалося майбутнє роз­витку укр. інструм. галузі. У багатьох інструм. творах Л. уперше в укр. муз. культурі так органічно по­єд­нав стилістику академ. (профес.) музики й муз. фольклору, водночас пере­осмислюючи його жанри (напр., фантазія «Український козак-шумка»). У фортепіан. Рапсодії № 2 він по­єд­нав нар. жанри думки й шумки. У доробку композитора домінують камерно-вокал. твори, пісні, соло­співи (термін Л.), романси, вокальні ансамблі (бл. 120 назв). Під­ґрунтя цієї галузі його творчості — здобутки міського романсу, різні фольклорні на­співи. Один із найкращих інтер­претаторів зб. «Кобзар» Т. Шевченка, на текс­ти якого написав понад 80 вокал. творів (пісні, романси, ансамблі, хори, кантати). Муз. шевченкіана Л. під­несла су­спільно значиму про­блематику в укр. соло­співі, від­крила нові обрії жанр. типології, по­глибила засади нац. муз. стилю. Багато вокал. композицій створив на сл. І. Франка, М. Старицького, С. Ру­данського, Лесі Укра­їнки, Олександра Олеся, М. Вороного, А. Міцкевича, Г. Гайне та ін. Особлива роль у творчості композитора належить оригін. хор. творам, зокрема «Заповіт» (1868, соло тенора з чол. хором), пере­йнятий нар.-пісен. інтонаціями. Романт. образність хорів — козац. зі зб. «Кобзар» («Ой нема, нема», «Наш отаман Гамалія», «У туркені по тім боці»), епіч. («Встає хмара з-за лиману», «Ясне сонце в небі сяє», «Ой що в полі за димове») зі стилістикою «крупного штриха», інтонац. засадами нар. епіч. жанрів, вільною характерист. фактурою — від­крила нові грані укр. муз. епіки. На поч. 20 ст. написано хори, по­значені го­строю су­спільно-громад. про­блематикою на слова тогочас. поетів (І. Франка, Олександра Олеся, В. Самійленка) — «Вічний революціонер», «Три менти», «Три тости», а також роз­співи текс­тів псалмів — «Хрестним древом», «Давидова псаль­ма», «Камо піду од лиця Тво­його, Господи». Вони спираються на широкий спектр інтонац. джерел — від рев. по­співок до пере­осмислених канон. на­співів. За доби колиш. СРСР особливо часто звучав гімн «Вічний революціонер» (сл. І. Франка), у незалеж. Україні хор «Боже великий, єдиний» став духов. гімном держави, який виконують під час держ. офіц. свят і на заверше­н­ня Служб Божих окремих укр. християн. конфесій. Водночас інтонац. палітра творчості композитора збагачувалася мін­ливо-ім­пресіоніст. барвами («Сон», сл. О. Маковея; «Тихесенький вечір», сл. В. Самійленка). Хор. кантати й поеми («Бʼють пороги», «Іван Гус», «Радуйся, ниво неполитая», «На вічну па­мʼять Котляревському», «До 50-х роковин смерті Т. Шевченка») повʼязані зі словом або особою Т. Шевченка. У мас­штаб. кон­струкції 5-ї частини кантати «Ра­дуйся, ниво неполитая» муз. матеріал побудовано на основі колядк. (1-а частина) і веснянк. (5-а частина) пісен­ності, що під­несло рівень узагальненості худож. концепції твору. Шевченк. поеми, інтер­претовані Л., належали до улюбленого концерт. репертуару, стимулюючи творчі ініціативи композиторів, диригентів, спів­аків. Муз. діяльність Л. значно вплинула на формува­н­ня ідейно-естет. позиції та творчість його учнів і послідовників — К. Стеценка, О. Кошиця, М. Леонтовича, Я. Степового, Я. Яциневича, О. Нижанківського, Г. Топольницького, С. Людкевича, Л. Ревуцького та ін. Великий су­спільно-культур. резонанс мала просвітн. концертна діяльність хор. капел під керівництвом Л. Організовані ним та його вихованцями артист. колективи пере­бували в центрі нац. духов. життя як культуротворчі осередки. Впродовж десятиліть вони прищеплювали су­спільству, спів­очому аматорству смак до роз­маїтої, художньо опрацьованої нар. пісен­ності, збагачували репертуар хор. гуртків і окремих виконавців, насичували нац. музикою концерт. обіг. У хор. галузі муз. культури роз­вʼязувалися про­блеми худож. методу, синтезу фахової техніки з етностил. засадами на рівні симф. концепцій. Л. — піаніст-віртуоз, інтер­претатор класич. зх. фортепіан. музи­ки (зокрема концертів Л. ван Бет­говена, творів Й. Баха, Ф. Шопена, Р. Шуман­на та Ф. Ліста), ансамбліст (в інструм. тріо, квартетах, квінтетах, секс­тетах), аком­паніатор спів­акам. Л. був також видатним ученим: здійснив величезну роботу щодо збира­н­ня і публікації муз. фольклору, досліджував пита­н­ня з теорії музики, заклавши основу наук. думки про укр. музику, удокладнив ро­зумі­н­ням сутніс. закономірностей, стилю та жанр.-інтонац. природи укр. усної нар. творчості та в різних галузях і жанрах сприяв під­вищен­ню рівня стилетвор. синтезу етномуз. за­сад. Пед. діяльністю Л. утверджував свої теор. по­гляди, дбав про муз. освіту в Україні. Заснував першу в Сх. Україні Муз.-драм. школу з українською мовою викла­да­н­ня (1904), що стала основою для роз­витку муз. освіти в Україні (від 1918 — Держ. муз.-драм. ін­ститут ім. М. Лисенка), муз. товариство «Київський Боян» (1905). Брав також участь у під­готовці «Словаря української мови», пере­писі насел. Києва (1897). Був одним з най­активніших чл. Київ. «Старої громади», спів­за­сновником Пд.-Зх. від­ділу Рос. геогр. товариства, спів­організатором Київ. філії РМТ і входив до складу 1-ї її дирекції, був чл. Київ. літ.-артист. товариства. Сприяв ви­дан­ню ж. «Кіевская старина», г. «Громадська думка» й «Рада». Про Л. знято фільми «Спів­ець народу» (1962, реж. Ф. Соболєв), «І струни Лисенка живі» (1966, реж. І. Грабовський), «І в звуках па­мʼять від­гукнеться» (1986, реж. Т. Левчук), «Микола Лисенко» (2012, реж. О. Бійма). Оперу «На­талка Полтавка» екранізували Р. Єфименко (1978) та І. Кавалерідзе (1986). Його імʼям на­звано Муз.-драм. ін­ститут у Києві (1934 реорганіз. у Київ. консерваторію, нині Нац. муз. академія України та Київ. ін­ститут театр. мистецтва, нині Київ. університет театру, кіно і телебаче­н­ня), Львів. консерваторію (нині Львів. муз. академія), Харків. театр опери та балету, Колон. зал Нац. філармонії України, Київ. спец. муз. школу-інтернат, дит. муз. школу в Москві. Від 1962 від­бувається Лисенка Миколи імені Між­народний конкурс. 1982 встановлено премію УРСР його імені. У Київ. консерваторії існувала кім­ната-музей Л., матеріали якої пере­дано до мемор. будинку-музею (нині від­діл музею Видатних діячів української культури Лесі Українки, М. Лисенка, П. Сак­саганського та М. Старицького). Памʼятники композитору встановлено у рідному селі та Києві (1965, скульптор О. Ковальов, арх. В. Гнєздилов). У багатьох містах України його імʼям на­звано вулиці. 1992 нащадками ком­позитора під час від­значе­н­ня його 150-річчя від дня народж. створ. Між­нар. благодій. фонд ім. Л., діяльність якого скеровано на під­тримку в організації концертів укр. музики.

Завантажити статтю