Лисяк-Рудницький Іван Павлович

Визначення і загальна характеристика

ЛИСЯ́К-РУДНИ́ЦЬКИЙ Іван Па­влович (псевд. і крипт.: Іван­на Брусна, Іна Брусна, І. Брусний, Іван Брусний, Е.-О., І. Л., Ponticus та ін.; 27. 10. 1919, Ві­день — 25. 04. 1984, м. Едмонтон, провінція Альберта, Канада) — дослідник української су­спільно-політичної думки, публіцист. Син П. Лисяка і М. Рудницької, чоловік О. Черненко. 1937 закін. Академ. гімназію у Львові та вступив на юрид. факультет Львів. університету. З приходом рад. військ у Зх. Україну 1939 ви­їхав до Німеч­чини. Продовжив навч. на факультеті зовн. зносин Берлін. університету (1940–43), здобув докторат із філософії у Карловому університеті в Празі (1945). Від 1947 навч. у Ін­ституті вищих між­нар. дослідж. (Женева). 1951 емігрував до США. До 1953 стажувався в Колумбій. університеті. 1956–67 викладав історію у Коледжі Ла Саль (м. Філадельфія, шт. Пенсильванія); 1967–71 — проф. Амер. університету (Вашинґтон). 1971 пере­їхав до Канади. Був проф. Альберт. університету (Едмонтон), при якому 1976 разом із колегами за матеріал. допомоги діаспори заснував Канад. ін­ститут укр. студій. У молоді роки Л.-Р. пере­бував під впливом консе­рватизму, ви­вчав трактат В. Липинського «Листи до братів-хліборобів» (1926), брав участь у діяльності політ. організацій, створ. по­­слідовниками геть­мана П. Скоропадського. Під час навч. у Швейцарії захопився ідеєю від­родже­н­ня довоєн. галиц. націонал-демократії, яку пропагували його батьки, проте вона втратила практичну цін­ність після масового ви­їзду укр. емі­грантів із Європи. На поч. 1950-х рр. зблизився з середовищем УРДП, що мала прихильників пере­важно серед емі­грантів з Над­дні­прянщини, але ці контакти обмежилися лише публікаціями у парт. г. «Українські вісті». Залишаючись рішучим противником націоналіст. ідеології, на­прикінці 1960-х рр. спів­працював із ОУН (за кордоном). Він цінував це від­галуже­н­ня націоналіст. руху за те, що його пред­ставники цілком ві­ді­йшли від тоталітар. оунівсько-донцов. ідеології, але принципово не поділяли світо­гляд. позицій демократ. соціалізму зх.-європ. зразка. На від­міну від пере­важної більшості вчених укр. діаспори, Л.-Р. залишався політично нейтральним, а свої світо­глядні по­гляди ви­значав як ліберальні. Значну обі­знаність він виявляв у сфері історії — від давніх цивілізацій Китаю до сучас. амер. культури, однак його дослідн. діяльність зосереджувалася виключно на укр. історії двох остан­ніх століть, а саме на про­блемах укр. су­спільно-політ. думки у період, коли вона існувала у роз­винутому ви­гляді (від 2-ї пол. 19 ст. до 1933, у Зх. Україні — до 2-ї світової війни). О. Пріцак вважав най­прикметнішою рисою творчості Л.-Р. його невеликі наук.-публіцист. есе, що мали без­доган­ну логічну побудову і добре продуманий філос. контекст (загалом бл. 50-ти). Їх адресовано не тільки фахівцям, але й досить широкому колу читачів. Про­блеми минулого українського народу роз­глянуто у них на тлі всесвіт. історії, з урахува­н­ням методол. арсеналу зх. істор. науки, яким автор досконало володів. Обра­н­ня есе як форми наук. творчості зумовлено по­стій. завантаженістю Л.-Р. викладац. роботою. Користуючись на­прикінці життя сприятливими для наук. діяльності умовами, вчений почав працювати над першою моно­графією — «Формува­н­ня української нації: історія та інтер­претації». За задумом, події укр. історії від антич. часів до сучасності мали органічно вмонтовуватися у заг.-єв­роп. та євразій. контекст, а у центрі аналізу повин­на була знаходитися про­блема взаємодії українського народу з його сусідами. На цьому тлі роз­горталася осн. тематика книги — формува­н­ня новіт. укр. нації з оцінкою соц., політ. й інтелектуал. чин­ників, що впливали на цей процес. Та перед­часна й несподівана смерть пере­рвала роботу на початк. стадії. За життя опубл. лише одну кн. Л.-Р. — «Між історією і політикою: Стат­ті до історії та критики української су­спільно-політичної думки» (Мюнхен, 1973). Укр. мова цього вид. наперед ви­значила обмеженість його пошире­н­ня у наук. колах країн світу. Учень Л.-Р. І.-П. Химка під час по­їздки до СРСР нелегально провіз декілька примірників, які роз­по­всюджувалися в УРСР як самвидав. Я. Грицак обʼ­єд­нав три істор. есе (серед них — «Націоналізм», Уперше опубл. 1966 у словник. частині ЕУ) в невелику за обсягом кн. «Нариси з історії нової України» (Л., 1991), а також упорядкував архів Л.-Р. і видав двотомник «Історичні есе» (К., 1994), для якого ві­дібрав 59 праць (2007 пере­вид. російською мовою як однотомник).

На думку Л.-Р., укр. істор. процес упродовж 4-х століть від­бувався, хоч із запізне­н­ням, але за зх.-європ. сценарієм. Він заперечував формац. під­хід до історії, який у рад. науці мав характер офіц. догми. Але від­мова від марксист. періодизації історії, на його думку, не мала означати поверне­н­ня до схем, роз­винутих укр. істориками дорев. часу (княжа доба, литовсько-польс. доба, козац. держава, доба нац. від­родже­н­ня). У цих схемах він вбачав штучну ізоляцію вітчизн. історії від широкого істор. контекс­ту, хоча й погоджувався, що середньовічна доба на укр. землях тривала довше, ніж на Заході (до Люблін. унії 1569). Київ. Русь навіть на пізніх етапах її існува­н­ня Л.-Р. не вважав повністю феод. утворе­н­ням, оскільки у ній були від­сутні найважливіші ін­ститути феодалізму — васалітет і лен. У Моск. (Рос.) державі він не знаходив феод. рис після знище­н­ня корпоратив. прав земле­власників опричниками Івана ІV. Соц. групи у цій державі, не виключаючи привіле­йов., однаково потерпали від сваволі монарха. На думку Л.-Р., реформи Петра І не внесли нічого істотного у соц.-екон. структуру су­спільства. Не­зважаючи на вестернізацію, тип рос. державності залишався глибоко від­мін­ним від зх.-європ. зразків. Доводячи це, він наводив класичне ви­значе­н­ня М. Сперансь­кого про те, що рос. су­спільство складається з рабів царя — дворян, і рабів дворян — селян-кріпаків. Принцип. характер мало роз­різне­н­ня Л.-Р. понять «народ» і «нація». Вважаючи нац. характер обʼєктив. явищем, він від­носив його до су­спільно-культур., а не до біол. сфери, повʼязував зі способом життя, комплексом культур. цін­ностей, системою ін­ституцій, притаман. даному народові. Нація, твердив він, є феноменом політ. сфери, що спирається на сві­дому волю людей, які хочуть мати власну держ. організацію. Народ ви­значається сукупністю обʼєктив. рис (звичаї, побут, мова), що пере­даються від поколі­н­ня до поколі­н­ня майже автоматично, без сві­домих зусиль. Народ (етнос) є субстратом, з якого може, але не мусить по­стати нація. Щоб пригасити нац. життя, не потрібно фізично нищити етніч. масив — до­статньо, аби у соц. еліти забракло бажа­н­ня вбачати у своєму народі політ. субʼєкт. З по­гляду соц. від­носин Л.-Р. роз­глядав наслідки Люблін. унії 1569 здебільшого негативно, не­зважаючи на появу нової укр. еліти, яка від­разу і з великим успіхом зайнялася державотворе­н­ням, але у культур. сфері — винятково позитивно, оскільки по­­гли­на­н­ня Польщею укр. земель забезпечило пошире­н­ня на них зх.-європ. культури. Визв. війна під проводом Б. Хмельницького ліквідувала систему кріпосниц. від­носин в укр. селі, під час неї від­роджувалася укр. нація, тому Л.-Р. на­звав її великою козац. революцією. Однак при цьому він від­кидав за­проваджену в історіо­графію вченими народниц. школи інтер­претацію війни як змага­н­ня між аристократією і демократією. Л.-Р. за­пропонував свою, від­мін­ну від заг.-при­йнятої класифікацію 19 ст. Він ви­окремив три фази роз­витку: від упадку козац. державності до 1840-х рр., від 1840-х рр. до 1880-х рр. і від 1890-х рр. до 1-ї світової війни, які за­пропонував на­звати шляхет., народниц. і модер., залежно від того, хто виходив на провід­ні місця у су­спільно-політ. житті. У 1920-х рр. у працях М. Волобуєва, О. Оглобли­на, М. Слабченка, М. Яворського об­ґрунтовувалася теза про колоніал. становище України у складі Рос. імперії. Натомість Л.-Р. стверджував, що цар. адміністрація роз­глядала укр. землі як корін­ні провінції та забезпечувала в них за допомогою іноз. інвестицій навіть вищі темпи індустр. роз­витку, ніж у центр. регіонах. У дис­кусії з Л.-Р. О. Ог­ло­блин за­значив, що не вважав Україну колонією Росії, а тільки стверджував, що рос. уряд провадив у ній колоніал. політику. Від­чуваючи не­узгодженість цих тверджень він погодився, що термін «колоніалізм» не зовсім від­повід­ав реаліям Сх. Європи. Осн. причину поразки Визв. змагань 1917–21 Л.-Р. вбачав у тогочас. внутр. стані укр. су­спільства та вважав небезпеч. і надалі пропагувати поширений міф про позитивність «рев. стихії», в якій на­справді багато варварсько-руйнівного. Л.-Р. ви­знавав, що тоталітар. режим не допускає децентралізації влади, тому з цього по­гляду рад. федералізм є кон­ституц. фікцією, проте з ін. боку він мав реал. наповне­н­ня — багатонац. склад насел. СРСР. Отже, повністю під­порядк. Мос­кві рад. респ. все-таки були нац. державами живих націй. На­прикінці 1950-х рр. Л.-Р. спро­гнозував майбутню долю комунізму в СРСР. Пере­конаний у тому, що тоталітаризм здатний на тимчас. «від­лигу», але не на аутентичну демократизацію, яка порушить монополію партії на владу, він ді­йшов до висновку, що коли внаслідок непередбач. зовн. або внутр. ударів зламається політ. диктатура, то за цим неминуче на­стане роз­вал усієї су­спільно-екон. системи СРСР.

Літ.: Шанковський Л. На пере­хресних стежках історії й політики // Укр. книга. 1975. Ч. 1–2; S. Kieniewicz. Rudnytskyʼs Essays in Modern History in the Eyes of a Polish Historian // Harvard Ukrainian Studies. 1987. Vol. 11, № 3/4; D. Saunders. Modern Ukrainian History (Review Article) // European History Quaterly. 1991. Vol. 21, № 1; Грицак Я. Essays in Modern Ukrai­nian History by Ivan L. Rudnytsky // Зап. НТШ. 1991. Т. 222; Хміль І. С. Деякі про­блеми історії України крізь призму баче­н­ня І. Лисяка-Рудницького. К., 1993; Пріцак О. Іван Лисяк-Рудницький як учений і «комунікатор» // Лисяк-Рудницький І. Істор. есе. Т. 1. К., 1994; Кульчицький С. Гострим зором талановитого дослідника // ПЧ. 1996. № 1.

С. В. Кульчицький

Завантажити статтю