Литва, Литовська республіка - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Литва, Литовська республіка

ЛИТВА́, Литовська Республіка (Lietuva, Lietuvos Respublika) – європейська країна на східному узбережжі Балтійського моря, на північному сході Європейського Союзу. На Пн. межує з Латвією (довж. кордону 576 км), на Сх. і Пд. Сх. – з Білоруссю (640 км), на Пд. Зх. – з Польщею (104 км) та зх. анклавом РФ Калінігр. обл. (261 км). Разом з Естонією та Латвією має спіл. геогр. риси та історію розвитку, за цими ознаками їх об’єднують в один регіон – країни Балтії (за рад. часів – республіки Прибалтики). За класифікацією ООН, є країною Пн. Європи, за політ. й істор.-геогр. критерієм, входить до регі­ону Сх. Європа. Пл. 65,3 тис. км2. До тер. країни належить також 12-мильна мор. зона. Насел. 2,9 млн осіб (2015), переважно литовці (84,1 %). У Л. мешкають представники 115-ти національностей, найбільше – поляків (6,6 %), росіян (5,8 %) і білорусів (1,2 %). Українці є 4-ю за кількістю нац. меншиною (0,65 %), 2002 проживали бл. 21 тис., 2012 – 16 тис. осіб. Міське насел. Л. становить 66,5 %. У ниніш. демогр. ситуації країна відтворює європ. тенденції, тобто відбувається скорочення кількості жит. унаслідок зменшення народжуваності (хоча серед. показник становить 1,6 дитини в розрахунку на одну жінку фертил. віку) і відповід. перевищення смертності над народжуваністю. Середня тривалість життя 74,7 р., жінки живуть в середньому на 11 р. довше від чоловіків. Негативно позначилися на чисельності насел. події 20 ст., зокрема довоєнна та післявоєнна депортації більшов. владою, масові знищення нацистами, вимушена еміграція до Європи та США. Столиця – Віль­нюс (531 910 осіб, 2015). Адм.-тер. поділ: 10 повітів і 60 муніципалітетів. Найбільші міста (тис. осіб, 2015): Каунас (301,3), Клай­педа (156,1), Шяуляй (104,5), Паневежис (95,2), Алітус (55,6), Маріямполе (38,4), Мажейкяй (35,6), Йонава (29), Утена (27), Кедайняй (25,3), Тельше (23,9), Тауранґе (23,3), Укмерґе (22,2), Висаґінас (20,1), Плунґе (18,9), Кретинґа (18,7), Шилутє (16,8), Радвилішкіс (16,3), Паланґа (15,3). Офіц. мова – литов.; поширені рос. і польська. Серед жит. 77,2 % складають католики, 4,1 % – православні, до 1 % – протестанти, мусульмани, юдеї та ін. Грош. одиниця – євро (до 2015 – літ). Форма держ. правління – парламент. республіка. Законодав. орган – однопалат. парламент (сейм), 71 чл. якого обирають в одномандат. округах абсолют. більшістю голосів, а 70 чл. – в заг.-нац. вибор. окрузі за партійно-пропорц. системою (терміном на 4 р). Нині у сеймі представлені 22 партії, більшість з яких соціал-демократ. спря­мування. Глава держави – пре­зидент (від 12 червня 2009 – Д. Ґрібаускайте), якого обирають прямим таєм. голосуванням терміном на 5 р. Президент країни призначає прем’єр-міністра (від 22 листопада 2012 – А. Буткявічюс), який формує РМ. Керівника та чл. уряду затверджує сейм. Конституцію країни прийнято на референдумі 25 жовтня 1992 (набула чинності 2 листопа­да 1992, змінена 2003). Нині Л. входить до 53-х міжнар. орг-цій. Від 1991 – чл. ООН, від 2004 – ЄС і НАТО, від 2007 – співдружності держав Шенґен. договору.

Заселення сучас. тер. Л. розпочалося у 10–9 тис. до н. е. Від 3 тис. до н. е. на землях від Вісли та узбережжя Балтій. моря до Дніпра відбувався процес осідання протобалтів, які протягом 1 тис. до н. е. поділилися на зх., центр. і сх. балтів. Саме від зх. балтів походять сучасні литовці (самоназва – летувяй). Литов. етнос сформувався на основі балтій. племен аукштайтів і жемайтів, а також частково куршів, земґалів і селів. Аукштайти та жемайти донині зберігають мовні і культурні відмінності, становлять литов. етногр. групи. Литовці були одними з остан. язичниц. народів Європи. У 10–11 ст. їхні землі були ареною суперництва між Київ. Руссю та Польщею. Вперше Л. згадується у Кведлінбур. анналах 1009. Утворення литов. держави – Великого князівства Литовського – відбулося у 1-й пол. 13 ст., коли князь Міндауґас (Мін­довґ) об’єднав литов. племена. За його правління також розши­рено литов. тер. (переважно за ра­хунок слов’ян. земель). 1251 він прийняв християнство, а 1253 ко­ронований Папою Римським Іно­кентієм IV. Велике кня­зівство Ли­товське постало на руїнах Київ. Русі на її зх. околицях у боротьбі проти Тевтон. ор­дену та Ордену мечоносців (від 1237 – Лівон. орден). Центром держави стало стародавнє м. Віль­но (нині Вільнюс). Вона була різнорідною як за етніч. складом, так і за віросповіданням (православні, католики, язичники). Хоча панівними були давньорус. мова, культура, закони та звичаї, влада концентрувалася в руках князів з балтій. племен. Протягом майже двох сторіч Велике князівство Литовське розповсюджувало свій вплив на слов’ян. землі, ослаблені монгол. навалою. Великі князі Ґедимін (Ґедимінос) і Вітаутас у 14 – на поч. 15 ст. розширили межі держави аж до Чорного моря, перетворили її на одну з наймогутніших у Європі, яка гідно протистояла нім. завойовникам. Боротьба із зовн. загрозами, внутр. проблеми, по­в’язані з боротьбою різних етнореліг. утворень за владу, спонукали Велике князівство Литовське до об’єднання з Польщею (Крев. унія, 1385). Унаслідок цього литов. князь (від 1377) Яґайло також став польс. королем Владиславом ІІ. Тоді ж розпо­чато окатоличення литов. насел. і полонізацію литов. верхівки. Знач. подією того часу стала перемога 1410 об’єднаної держави у битві побл. Ґрюнвальда (нині село Оструд. пов. Вармін.-Мазур. воєводства, Польща) над Тевтон. орденом, що значно по­слабило нім. ордени і їхнє зазіхання на сх. тер. 1569 за Люблін. унією Л. та Польща об’єдналися у держ. утворення – Річ Посполита. До цього часу Великим князівством Литовським керували спадк. монархи, які мали титул Великих князів Литовських, Руських і Жемайтійських. За устроєм Річ Посполита була прогресив. системою – станово-представниц. монархією, де монарх з титулом польс. король і литов. князь обирався шляхтою на засіданні сейму. Саме сейм вирішував держ. питання, а монарх керував державою у період між сеймами, його рішення не були обов’язковими для виконання шляхтою. У Речі Посполитій панували віротерпимість та етнотолерантність. Зовн. війни та внутр. проблеми її послабили та призвели до 3-х розділів між Австрією, Пруссією та Росією. Після 3-го поділу Польщі 1795 литов. землі практично повністю відійшли до складу Рос. імперії. У 19 ст. поляки та литовці боролися за незалежність проти царату, але повстання жорстоко придушували. 1864 заборонили друкувати литов. книги лат. шрифтом, почали закривати польс. і литов. школи, відмінили вивчення литов. мови. Водночас розпочали кампанію з русифікації та нав’язуван­ня православ’я. Литовці створю­вали таємні школи, за кордоном (переважно у Пруссії) дру­кували латиницею литов. книги та журнали, які нелегально переправляли до Л. і розповсюджували серед населення. Через кордони книги проносили книгоноші, багато з них загинули або були заслані до Сибіру. У Л. їм встановлено пам’ятник. 1905 заборону на друк літ-ри литов. мовою скасовано. Тоді ж остаточно оформлено сучас. литов. алфавіт. Від 1915 Вілен. губ. контролювали нім. війська. 18–22 вересня 1917 створ. Литов. Раду (Литов. Тарибу), яка 16 лютого 1918 проголосила незалежність Литов. держави зі столицею у Вільно. Від поч. 1919 тривала оборона країни з допомогою нім. військ від Червоної армії, у квітні до військ. дій приєдналися польс. війська. 16 грудня 1918 за підтримки більшовиків проголошено Литов. рад. респ., від 27 лютого 1919 до 12 липня 1920 існувала Литов.-Білорус. РСР спочатку з центром у Вільно, від квітня 1919 – у Мінську. 1920 незалежність Л. визнали Польща та Рад. Росія, але того ж року польс. війська захопили Вільно та його околиці (від жовтня 1920 до березня 1922 разом із зх. теренами сучас. Білорусі складали окреме держ. утворення – Серединну Л., у березні 1922 відповідно до акта польс. сейму його воз’єднано з Польс. Респ.), і литов. владі довелося столицю країни перенести у Каунас. Л. не визнала цих кроків з боку польс. влади, напружені стосунки між двома країнами тривали до 1938, коли були встановлені дипломат. відносини. 1922 у країні прийнято нову конституцію, за якою впроваджувалася парламент. демократія. Водночас розгорнуто аграрну ре­форму. 1926 встановлено авто­крат. режим А. Сметони. 1928–40 у Каунасі функціонувало Литовсько-українське товариство. 1939 згідно нім.-рад. пакту Молотова–Ріббентропа литов. землі включено до сфери впливу СРСР. У жовтні того ж року на підставі нав’язаних угод Вільнюс і його околиці приєднано до СРСР, а на підконтрол. литов. владі тер. розміщено рад. військ. бази. У червні 1940 унаслідок військ.-політ. тиску СРСР анексував усі литов. землі, а у серпні того ж року була створ. Литов. РСР із центром у Вільнюсі. 1941–44 – під нім.-фашист. окупацією. Нацисти знищили євр. громаду Віль­нюса (т. зв. Пн. Єрусалим). Від серпня 1944 тер. Л. знову контролювали рад. війська. До се­ред. 1950-х рр. у литов. лісах діяв зброй. рух опору. У 1970-х рр. у Вільнюсі та Каунасі відбувалися виступи проти рад. системи, але їх швидко придушували. 1988 у Вільнюсі з метою відновлення незалежності засн. рух «Саюдіс». 23 серпня 1989 «Саюдіс», Нар. фронт Л. і Нар. фронт Естонії здійснили спіл. акцію «Балтійський шлях», приурочену до 50-річчя пакту Молотова–Ріббентропа. Ланцюжок людей простягався через тер. всієї Балтії – від вежі Дов­гий Ґерман у Таллінні до вежі Ґедиміна у Вільнюсі. 1990 Литов. КП вийшла зі складу КПРС і незадовго до парламент. виборів уклала союз із «Саюдісом». Новий парламент обрав президентом країни голову «Саю­діса» В. Ландсберґіса. 11 березня 1990 оголошено про відновлення незалежності Литов. Респ. У квітні того ж року рад. кер-во запровадило екон. блокаду Л., а у січні 1991 ввело до Вільнюса війська. Унаслідок опору загинули 13 осіб, яких поховали як героїв на Вільнюс. мемор. цвинтарі. Тільки після невдалої спроби перевороту ГКЧП у серпні 1991 і подальшого розвалу СРСР остаточно відновлено незалежність Л., а 1993 рад. війська виведені з її території. 1994 Л. разом з Латвією та Естонією утворила зону вільної торгівлі та проголосила курс на приєднання до ЄС. Донині досить напруженими є відносини з РФ. Як чл. ЄС, НАТО та Шенґен. угоди країна повинна мати демаркац. кордони, але через тер. Л. проходить транзит з РФ до Калінінгр. обл. На міжнар. арені литов. влада послідовно підтримує позицію України, зокрема вона неодноразово критикувала рос. кер-во за анексію Криму та розпалювання військ. конфлікту на Донбасі. Л. підтримує екон. санкції країн ЄС проти РФ у підтримку України.

Л. лежить у помір. поясі в підзоні мішаних лісів лісової зони. На примор. узбережжі (його протяж­ність 90 км) трапляються дюни (до 60 м), які в сх. напрямі переходять у хвилясті рівнини. Ре­льєф Л. переважно сформований зледеніннями та постльодовик. екзоген. процесами на Руській плиті Сх.-європ. платформи. Кристаліч. фундамент глибокого залягання перекритий потуж. шаром тектонічно слабо порушених осад. порід, тому серед корис. копалин переважають різновиди буд. матеріалів (вапняки, доломіти, глини, крейда тощо), є мінерал. води. На Зх. – запаси бурштину, який на берег викидає море. Тер. Л. здебільшого рівнинна, середні висоти не перевищують 100 м. Найвища точка – пагорб Аукштояс (вис. 294 м). Вона знаходиться на Сх. країни, на Балтій. гряді, яка відокремлена від Жемайт. височини Середньолитов. низовиною. Горбисті височини льодовик. походження мають субмеридіонал. напрямок і перемежовуються низовинами. Горбисто-моренні та піщані водно-льодовик. рівнини, вкриті сосн. та мішаними дрібнолистими (береза, граб) лісами, менше заселені. На суглинистих водно-льодовик. морен. рівнинах з родючими ґрунтами – більш густа мережа поселень, там досить розвинене с. госп-во. Клімат у країні перехідний від мор. до континентального, превалює зх. перенесення повітр. мас з Атлантики, що обумовлює значну вологість протягом року, порівняно високі т-ри з незнач. сезон. коливаннями, згладжені зимовий і літній сезони, однак достатньо мінливі погодні умови. Середня річна т-ра повітря становить +6,1 °С, а сума опадів ко­ливається в межах 600–650 мм. Тепла погода обумовлює 6–7 мі­сяців вегетац. періоду, що сприяє розвиткові с.-г. вироб-ва. Значна вологість у поєднанні з розчленованістю рельєфу та близьким заляганням водотрив. горизонтів створили сприятливі умови для формування густої річк. мережі. У Л. – понад 700 річок, які переважно незначні за протяжністю. Їх використовують для пром. і побут. потреб. Гол. водна артерія країни – р. Нямунас (937 км, впадає у Курш. затоку Балтій. моря), до бас. якої належить більшість литов. річок. Вона судноплавна в нижній течії (за Каунасом), ще від рад. часів на ній діє Каунас. ГЕС. Є понад 3 тис. озер, більшість з яких льодовик. походження. Особливо багато їх на Сх., де вони утворюють великі озерні комплекси. На місці колиш. озер – значні запаси торфу. Курш. затока багата рибою, але рибальство ведеться у відкритій Балтиці, за її межами. Певне госп. значення мають запаси мор. водоростей. У протоці Курш. затоки знаходиться найбільший мор. порт країни – Клайпеда. Курш. затоку від Балтій. моря відокремлює Курш. коса. 2000 її внесено до об’єктів світ. спад­щини ЮНЕСКО. Пн. частина Курш. коси, яка належить Л., є одним з найбільших литов. нац. природ. парків. Загалом у країні – 35 нац. парків з охорони природ. і культур. спадщини. 1976 складено Червону книгу Л. 2000 до її 2-го видання подано бл. 800, 2007 до 3-го видання – 767 видів тварин, рослин і грибів. Остан. часом до неї внесено білу водяну лілію, велику білу чаплю, рися, зайця-біляка. Водночас унаслідок природоохорон. заходів поперед. років відновлено популяцію 23 видів, зокрема тайменя у прибереж. водах Балтій. моря та риби пузанок у Курш. затоці, лосося. Значно збільшено популяцію сірого журавля. У лісах Л. водяться зубри, косулі, кабани, лисиці, вовки, іноді з Білорусі заходять ведмеді. У 1960-х рр. із Далекого Сх. на Курш. косу завезено єнотовид. собак, які, не маючи природ. ворогів, розмножилися та нині завдають шкоди для фермерів. З цими тваринами також пов’язане зникнення в литов. лісах глухарів, чисельність яких намагаються збільшити у спец. розплідниках. Щорічно Литов. пошта випускає накладом 200 тис. прим. кілька марок з серії «Червона книга Л.». 2016 з’явилися марки із зображенням грибів боровика укоріненого та гомфуса булаловидного.

Значна протяжність мор. берег. лінії з піщаними пляжами, берег. високі дюни, які іноді ру­хаються, частково заліснені та мають досить мальовничі пейзажі, моренні рівнини, горбисто-моренні озерні ландшафти та льодовик.-річк. рівнини, вкриті лісами та порізані густою мережею річок та озер, створюють передумови для розвитку внутр. та міжнар. екологічно спрямованого туризму. Навіть екол. проблеми (ерозія ґрунтів, забрудненість ґрунтів, ґрунт. вод і повітря хім. сполуками-відходами пром. вироб-ва) не зменшують рекреац. значення курортів, по­ширених практично на всій тер. країни. Найбільша кількість туристів спрямовується у зх. р-ни країни, на балтій. узбережжя. Суціл. курорт. зоною є Курш. коса. Найбільший курорт країни та литов. балтій. узбережжя – Паланґа. Серед великих балтій. курортів – Нерінґа та Ніда. У нац. парку Курш. коса і в знач. за площею нац. парках Жемайтський, Аукштайтинський, Дзукийський, Плокстинський розвинені екол. та ін. види природоорієнтов. туризму. Бальнеол. ку­рорти: Друскінінкай, Бірштонас.

Л. має високий індекс розвитку люд. потенціалу – 0,82, що дозволяє розвивати наукоємні галузі вироб-ва. За міжнар. критеріями, її відносять до середньо розвинених країн. Після відновлення незалежності економіка Л. завдяки іноз. інвестиціям досить швидко перебудувалася з планової на ринкову. Внаслідок світ. екон. кризи 2008–09 темпи екон. зростання уповільнилися, оскільки знач. мірою залежать від експорту. Однак приріст ВВП залишився позитивним і становить в середньому 3 % на рік (2014). За обсягом виробленого нац. продукту країна займає 89-е м. у світі (2015). У структурі ВВП експортно-імпортні операції з товарами та послугами перевищують 80 %. На 65,5 % нац. бюджет (2014) формують послуги (зайнято понад 70 % робочої сили), на 31 % – пром-сть (20 %), на 3,4 % – високоінтенсивне с. госп-во (8 %). У Л. вирощують зерн. культури, картоплю, цукр. буряк, льон, овочі. Осн. р-н рослинництва – Середньолитов. низовина. На гор­бистих заліснених тер. більше розвинене тваринництво, продукцією якого традиційно є молоко, сир, яловичина та свинина, яйця. Л. відома також завдяки своїй рибоконсерв. пром-сті. Високоінтенсивне с.-г. вироб-во обумовило розвиток харч. галузі та с.-г. машинобудування (с.-г. техніка, холодильники, морозильники). Л. також спеціалізується на точному (оптичне обладнання, лазери, комп’ютери) та серед. (судно- і верстатобудування) машинобудуванні. Частка Л. на світ. ринку лазер. спектрометрів становить майже 50 %, а з вироб-ва надшвид. параметр. генераторів світла – ще більша. Працює низка підпр-в хім. (нафтопереробка, вироб-во добрив), легкої і ювелір. (оброблення бурш­тину) пром-стей. 25 % ВВП припадає на інформ. технології – розроблення відеоігор, біо- та нанотехнології. За рад. часів в Іґналіні (сх. р-ни Л.) побудовано АЕС, яку після здобуття незалежності закрито з міркувань екол. безпеки. Обсяги експорту та імпорту майже однакові. Країна експортує машини та обладнання, продукцію харч., текстил. і хім. пром-стей. Осн. парт­нери з експорту (2014): Латвія й Естонія – понад 13 %, країни ЄС (Німеччина, Польща, Нідерланди) – майже 20 %, Білорусь та РФ – понад 25 %. Л. імпортує машини та обладнання, енергоносії (передусім газ і нафтопродукти) та готову електроенергію, продукцію хім., металург. і легкої пром-стей. Осн. партнери з імпорту (2014): Латвія – майже 7 %, країни ЄС – понад 30 %, РФ – понад 20 %. У структурі екс­порту послуг майже четверту частину становить туризм.

Нині функціонують майже 50 ВНЗів, з яких 2/3 – державні. Участь Л. і України в європ. програмах академ. мобільності дає можливість студентам і аспірантам обох країн здобувати освіту та підвищувати кваліфікацію практично з усіх спеціальностей всіх освіт.-кваліфікац. рівнів. Становлення науки в Л. розпочалося зі створенням 1579 Вільнюс. ун-ту. У ньому акад. Й. Кубілюс заснував нову галузь математики – ймовірнісна теорія чисел. Литов. науковці розробили лазерні методи для вивчення фіз. і біофіз. явищ, винайшли багатобарвну астрофотометр. систему для двомір. класифікації зірок. Знач. внесок у природознавство зробив І. Домейко, в археологію – М. Ґімбунєтє, у мовознавство – А.-Ю. Ґреймас, їхні здобутки стали частиною світ. науки. У Л. працюють одні з найвизначніших у світі біотехнологів, фахівців у галузі лазер. технологій і телекомунікацій.

Традиц. литов. культура складалася протягом тривалого істор. періоду під впливом язичництва, християнства, автохтонності, культур. дифузій сусід. етносів (польс., укр., білорус., російського) та зх.-європ. культури. Нині Л. відома в світі завдяки профес. литов. мист-ву, литов. нар. пісням і танцям, своєрід. нац. кухні (страви з картоплі – цепеліни, куґеліс, на основі капусти – біґос; напій бобєліне та пиво). 2003 традиція та символіка литов. свята пісні і танцю внесена до нематеріал. спадщини людства ЮНЕСКО. Це свято існує в країні від 19 ст., нині є одним з найбільших культур. заходів (проводиться один раз на 4 р.). Воно об’єднує старовинну фольклорну спадщину, сучасну культуру та профес. мист-во, вважається найбільш універсал. вираженням нац. ідентичності литовців. Із Л. пов’язані життя та діяльність діячів, які зробили знач. внесок у світ. літ-ру та мист-во, – найвидат. польс. поета, засн. польс. романтизму А. Міцкевича, литов. художника та композитора М. Чюр­льоніса. До об’єктів культур. спад­щини ЮНЕСКО також включено істор. центр Вільнюса (1994), археол. пам’ятки культур. резервату Кярнаве (2004) та пункти геодез. дуги Струве (2005) – Березнякі, Мешканзі (усі – Вільнюс. пов.), Карішкі (Пеневиз. пов.). Культурну цінність становлять Медниц. (13–14 ст.), Каунас., Тракай. (на о-ві в оз. Ґальве; найбільший зі збережених у Л. старовин. замків, був одним із центрів Великого князівства Литовського; обидва –14 ст.), Норвілішц., Раудон., Сієсікай. (усі – 16 ст.), Панемун., Раудондваріс. (обидва – 17 ст.), Таураз. (1844–47) замки; башта Ґедиміна (Ґедиміноса; 14 ст.), костел св. Франциска і Бернардина (15–16 ст.), палац великих князів литовських (відкритий 2009 до 1000-ліття першої істор. згадки про Л.) у Вільнюсі; старовинна забудова центрів міст Кау­наса, Клайпеди, Кедайняй. Збереглися руїни Клайпед. (13 ст.), Старотракай. (14 ст.), Дубінґяй., Ейшишкес. (обидва – 15 ст.), Бал­тадваріс., Рокантішц. (обидва – 16 ст.) замків. У Л. – багато музеїв, зокрема й своєрідних. Серед них – Музей чортів у Каунасі, Мор. музей у Клайпеді, будинок-музей М. Чюрльоніса у Друс­кіненкаї, музеї бурштину у Паланзі, Вільнюсі та Ніді. Здобутки нац. литов. культур. спадщини експоновані в Нац. музеї Л. і Нац. худож. музеї Л. у Вільнюсі. Спадщину рад. часу зібрано у Ґрут. парку.

Знач. успіху досягли литовці й у спорті. Зокрема литов. баскетболісти стали чемпіонами Європи 1937, 1939 і 2003.

26 серпня 1991 ВР України визнала незалежність Литов. Респ., а 4 грудня 1991 – парламент Литов. Респ. – незалежність України. Дипломат. відносини між країнами встановлені 12 грудня 1991. Україна має амбасаду у Вільнюсі (від 1993) та консульства у Клайпеді, Висаґінасі, Шаль­чинінкаї. Посольство Литов. Респ. знаходиться у Києві (від 1992), ген. консульство – у Львові. 1994 вперше на найвищому рівні з офіц. візитом Л. відвідав президент України Л. Кравчук, 1995 Україну – президент Л. А. Бразаускас. Відтоді практично щороку президенти обох країн здійснювали офіц. візити. 2014–16 відбулося понад 10 офіц. зустрічей президентів обох країн. У грудні 2005 в Києві пройшов 1-й форум «Співдружність демократичного вибору» (як альтернатива СНД), у якому взяли участь Україна, Молдова, Латвія, Л., Естонія, Польща, Словенія, Македонія, Румунія, Грузія. 3-я зустріч у цьому форматі відбулася у травні 2006. У 2011 між Україною та Л. (у млн дол. США) товарообіг складав 1197, експорт – 345, імпорт – 852; 2012 – відповідно 1253,9, 310,4, 943,5; 2013 – 1362,1, 362,2, 999,9; 2014 – 1465,5, 406,6, 1059,9. Осн. статті укр. експорту: продукція АПК і харч. пром-сті – 38,9 %, чорні метали – 11,7 %, продукція маш.-буд. пром-сті – 9,9 %, нафта – 9 %; осн. статті литов. імпорту: нафтопродукти – 86,2 %, пласт­маси та полімерні матеріали – 3,1 %, машинотех. продукція – 2,6 %, продукція АПК і харч. пром-сті – 2,1 %. Найбільші укр. громади зосереджені у містах, зокрема Вільнюсі (7159 осіб, 2012), Клайпеді (4652), Каунасі (1906), Висаґінасі (1583), Шяуляї (875), Йонаві (431); в сільс. міс­цевості проживає всього 0,4 % українців. Серед етніч. українців багато осіб пенсій. віку. Після відновлення незалежності майже 7 тис. українців повернулися в Україну. У Л. існує 10 укр. громад. орг-цій, зокрема й наук. (асоц. литов. і укр. істориків), культур. (творчі колективи) та реліг. (гре­ко-катол. об’єдн.) спрямування. Укр. мовою виходять програми «Трембіта» (на першому нац. телевіз. каналі) та «Калинові грона» (в ефірі нац. радіо). У Вільнюс. ун-ті факультативно вивчають укр. мову; у Вільнюсі, Клайпеді, Висаґінасі діють укр. неділ. школи. Низка литов. міст є побратимами укр. міст, зокрема партнер. стосунки встановлено між владою Вільнюса та владами Києва, Дніпропетровська, Донецька, Львова і м. Біла Церква Київ. обл., між владами Каунаса та Білої Церкви, Шяуляя та Хмельницького, Паневежиса та Вінниці, Алітуса та м. Ірпінь Київ. обл., Утени та м. Ковель Волин. обл., Укмерґе та м. Кам’я­нець-Подільський Хмельн. обл., Шилутє та м. Ска­довськ Херсон. обл., Радвилішкіса та м. Умань Черкас. обл., Паланґи та м. Буча Київ. обл.

Літ.: Антоновичъ В. Б. Очеркъ исторіи Великаго княжества Литовскаго до по­­ловины XV столетія. К., 1878. Вып. 1; Барвінський О. Історія Руси. Ч. ІІІ. Русь під пануванням Литви і Польщі, аж до сполучення тих держав під володінням Ягайлонів. Л., 1880; Дашкевичъ Н. П. Заметки по исторіи Литовско-Русскаго государства. К., 1885; A. Boniecki. Poczet rodów w wielkiem księstwie litewskiem w XV и XVI w. Warszawa, 1887; Брянцев П. Д. История Литовскаго государства с древ­нейшихъ временъ. Вильна, 1889; J. Wolff. Kniaziowie Litewsko-Ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895; Беднов В. А. Православная церковь в Польше и Литве. Екатеринослав, 1908; Любавский М. К. Очеркъ исто­ріи Литовско-Русскаго государства до Люблинской унии включительно. Москва, 1910; 1915; Клепатский П. Г. Очерки по истории Киевской земли. Т. 1. Литовский период. О, 1912; Грушевский А. С. Города Великого княжества Литовского в XIV–XVI вв.: Старина и борьба за старину. К., 1918; Пичета В. И. История Литовского государства до Люблинской унии. Вильно, 1921; Гессен С. Я. Окраинные государства: Поль­ща, Финляндия, Эстония, Литва и Латвия. Ленинград, 1926; Пашуто В. Т. Образование Литовского государства. Москва, 1959; J. Ochmanski. Historia Litwy. Wrocław; Warsawa; Kraków, 1964; Яблонскис К. История государства и права Литвы. Вильнюс, 1972; Таутавичюс А., Юргинис Ю., Ючас М. и др. История Литовской ССР. Вильнюс, 1978; H. Łowmiański. Studia nad dziejami Wiel­kiego Ksiȩstwa Litewskiego. Poznań, 1983; Страны и народы: Науч.-популяр. геогр.-этногр. изд. в 20 т. Советский Союз. Республики Прибалтики. Белоруссия. Украина, Молдавия. Москва, 1984; Lietu­vių etnogenezės. Vilnius, 1987; Шабуль­до Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. К., 1987; J. Kiaupienė, A. Kuncevičius. Lietuvos istorija iki 1795 metų. Vilnius, 1995; S. C. Rowell. Lithuania Ascending: A Pagan Empire within East-Central Europe, 1295–1345. Cambridge, 1995; Литва – Укра­­їна: історія, політологія, культорологія. Вільнюс, 1995; Краўцэвіч А. К. Стварэнне Вялікага Княства Літоўска­­га. Жэшаў, 2000; T. Baranauskas. Lietu­­vos valstybės ištakos. Vilnius, 2000; Ермаловіч М. Беларуская дзяржава Вялікае княства Літоўскае. Минск, 2000; Белоруссия и Литва: Исторические судьбы Северо-Западного края. Москва, 2004; Гудавичюс Э. История Лит­вы. Т. 1. С древнейших времен до 1569 года / Пер. с литов. Москва, 2005; Лю­­біцева О. О. Географія туризму Литви // Екон. та соц. географія: Наук. зб. К., 2005. Вип. 56; Василенко В. О. Політична історія Великого князівства Литовського (до 1569 р.) в східнослов’ян­­ських історіографіях ХІХ – першої третини ХХ ст. Дн., 2006; Зинкявичюс З., Лухтанас А., Чеснис Г. Откуда родом литовцы. Вильнюс, 2006; Вялікае княства Літоўскае: энцыклапэдыя. Минск, 2007. Т. 1–2; 2010. Т. 3. Дадатак; Україна: литовська доба 1320–1569. К., 2008; K. Błachowska. Wiele historii jednego państwa. Obraz dziejów Wielkiego Księst­­wa Litewskiego do 1569 roku w ujęciu historyków polskich, rosyjskich, ukraiń­­skich, litewskich i białoruskich w XIX wieku. Warszawa, 2009; S. Vaitekūnas. The Popu­­lation of Lithuania. Vilnius, 2009; Берковський В. Г., Блануца А. В., Ващук Д. П., Гурбик А. О., Черкас Б. В. Україна і Лит­ва в XIV–XVI століттях. Політико-правові та соціально-економічні аспекти. Лц., 2011; Эйдинтас А., Бумблаускас А., Кулакаускас А., Тамошайтис М. История Литвы. Вильнюс, 2013.

О. О. Любіцева

Литовська література (Л. л.) розвивається литов. мовою і бере поч. з уснопоет. нар. творчості (пісні-дайни, легенди, перекази, казки, прислів’я). Формувалася у Великому князівстві Литовському. Найдавніші писемні пам’ятки датовані кін. 15 – поч. 16 ст. Литов. літописи, твори юрид., публіцист. характеру написані здебільшого давньорус. мовою з елементами книж. укр. мови. Вживалися також лат. і польс. мови. Розвитку литов. писемності сприяв рух Реформації в 1-й пол. 16 ст. Найдавніший знайдений текст литов. мовою – перекл. молитви поч. 16 ст. Першою литов. книгою став укладений М. Мажвідасом зб. «Саtechizmusa prasti szadei («Про­сті слова катехізису», Кеніґсберґ, 1547), де поряд із реліг. текстами вміщено віршов. передмову та перший литов. буквар. У 16–17 ст. створювалася переважно реліг. літ-ра (Й. Бреткунас, М. Даук­ша, М. Петкявічюс, С. Славочінскіс). Значну роль у становленні литов. писемності 17 ст. відіграв К. Шірвідас – автор про­повідей литов. мовою та першого словника литов. мови. У 17–18 ст. з’являлися й художні твори литов. мовою світського змісту – поеми, листи у віршах, панегірики, дедикації, епіграми. Чільне місце в літ-рі 18 ст. належить поемі «Metai» («Літа») К. Донелайтіса, в якій багатими мовними засобами змальовано життя, побут, звичаї литов. селян Сх. Пруссії. У літ-рі 1-ї пол. 19 ст. поєднано елементи класицизму, сентименталізму (вір­ші А. Клементаса), романтизму (Д. Пошка, С. Станявічюс, С. Ва­люнас). Особливе місце посіла творчість священика, борця за соц. справедливість А. Страздаса, багато віршів якого стали нар. піснями. Рисами худож. прози позначені твори історика С. Дау­кантаса, який уперше писав литов. мовою. Інтенсивно збирався і видавався фольклор (С. Станявічюс, С. Даукантас, у Сх. Пруссії – Л. Реза). Пожвавленню літ. життя сприяла діяльність публіцистів, перекладачів та видавців Л. Юцявічюса, Л. Івінскіса. Активно виступав М. Валанчюс – основоположник литов. худож. прози (повість «Palangos Juzė» («Юзе із Паланги»), зб. дидакт. оповідань). У поемі «Anyk­ščių šilelis» («Анікщяйський бір», 1858–59; уперше видано в календарях Л. Івінскіса 1860, 1861; перше окреме вид. – 1905 у Вільнюсі) А. Баранаускас, оспівавши красу рідного краю, порівняв її загибель від рук цар. колонізаторів з духов. зубожінням литов. народу. На розвитку литов. літ-ри в 2-й пол. 19 ст. негативно позначилася цар. заборона (1864–1904) литов. друку лат. літерами після повстання 1863. Культурне життя пожвавилося наприкінці 19 ст. з посиленням нац.-визв. руху. У Сх. Пруссії випускали і нелегально розповсюджували в Литві литов. період. видання. Особливу роль відігравала поезія. Визнач. поет-романтик литов. нац. відродження – Майроніс (справж. Й. Мачюліс), творчість якого сприяла розвитку віршування, звукопису в Л. л., формуванню літ. мови. Відомі поети-реалісти – П. Вайчайтіс, В. Кудірка (автор нац. гімну), Й. Мачіс-Кекштас, поет-романтик А. Венажіндіс. Наприкінці 19 – на поч. 20 ст. різноманітнішими стали літ. жанри й форми, у прозі домінували тенденції крит. реалізму, вершиною якого стала творчість Ю. Жемайте. В оповіданнях, написаних нар. мовою, вона створила низку нац. характерів литов. селян. Реаліст. традиції розвивали також Г. Пяткявічайте-Біте, Лаздіну Пеледа (псевд. сестер С. Іванаускайте-Пшибиляускене та М. Іванаускайте-Ластаускене), Шатрієс Рагана, Л. Ґіра та ін. Розвиток Л. л. поч. 20 ст. стимулювали рев. події 1905–07 та скасування заборони литов. друку. У Вільнюсі почали видавати литов. газети і журнали, книжки. Особливо зросла кількість проз. творів (переважно сільс. тематики), у літ-рі посилено демократ. тенденції (Ю. Же­майте, А. Венуоліс, В. Креве). У поезії утверджували індивід. мотиви (Л. Ґіра, К. Бінкіс, В. Міколайтіс-Путінас), продовжували нар.-пісенні традиції. Рев. поезію започаткував Ю. Яноніс. Побут. драми й комедії писа­ли Ю. Жемайте, К. Ясюкайтіс, Г. Ланд­сбергіс. Знач. етап у розвитку драматургії – романт.-істор. драми і трагедії В. Креве, Л. Ґіри, B. Відунаса. З’явився перший літ. ж. «Vaivorykštė» («Ве­селка», 1913–14), епіграфом до якого стала друга строфа з вірша «Чи не добре б нам, брати, зачати...» І. Франка (цикл «На старі теми», перекл. Л. Ґіри). Крім реаліст. та романт. тенденцій, у Л. л. стали помітними і модерністські (С. Чюрльонене-Кімантайте, Ю. Савіцкіс, І. Шей­нюс, М. Вайткус). У 1920-і pp. реаліст. та романт. традиції продовжили письменники Лаздіну Пеледа, Майроніс, Ю. Тумас-Вай­жґантас, А. Венуоліс та ін. Більшість з них співпрацювали з літ. ж. «Skaitymai» («Читання», 1920–23). Помітне явище цього періо­ду – роман Ю. Тумас-Вайжгантаса «Pragiedruliai» («Просвітки», Вільнюс, т. 1, 1918; т. 2, 1920), де художньо зображено картини нац. руху 1890–1905. На противагу символізму в серед. 1920-х pp. ви­никла авангардист. група (К. Бін­кіс, С. Шямяріс, Ю. Тислява), яка видавала ж. «Keturi vėjai» («Чотири вітри», 1924–28) і пропагувала естетику футуризму та експресіонізму. Рисами імпре­сіонізму та неоромантизму по­значена проза І. Шейнюса, К. Пуй­ди, А. Вайчюлайтіса, К. Янкаускаса, поезія Й. Александравічюса (псевд. Коссу-Александріш­кіс), Й. Грайчюнаса, К. Інчюри. У поезії неоромантика Б. Бразджьоніса вирізняються також реліг. мотиви. У 1930-і pp. на позиції реалізму перейшли письменники, знані як модерністи (К. Бінкіс, Б. Сруоґа). На заг. літ. процес особливо впливала творчість C. Неріс, П. Цвірки. Наприкінці 1920-х – на поч. 30-х pp. серед широких верств насел. посилися «ліві» погляди. З позицій захисту соц. прав народу виступала група письменників, діяльність якої певною мірою пов’язана з посольством СРСР: П. Цвірка, А. Венцлова, Й. Шімкус, К. Корсакас, В. Монтвіла та ін. Більшість з них об’єднали­ся навколо ж. «Kultūra» («Культура», 1923–41), «Trečias frontas» («Третій фронт», 1930–31), «Lite­ratūra» («Література», 1936) та ін. Наприкінці 1930-х pp. до комуніст. руху приєдналися Т. Тільвітіс, Ю. Бутенас, Ю. Балтушис, С. Англіцкіс. Прогрес. спрямуванням відзначалася діяльність Т-ва литов. письменників (засн. 1932). Після входження Литви до складу СРСР (1940) у результаті зловіс. пакту Ріббентропа–Молотова частина літераторів зазнала репресій, окремі емігрували за кордон. Під час 2-ї світ. війни група литов. письменників, перебуваючи в евакуації, продовжувала творчу діяльність, найбільше – в поезії та публіци­стиці. Драматизм війни звучить у віршах С. Неріс, Л. Ґіри, А. Венц­лови, Е. Межелайтіса, В. Мозурюнаса. Художню прозу й пу­бліцистику писали П. Цвірка, А. Венцлова, Ю. Балтушис, А. Ґрі­цюс. У белетризов. кн. спогадів «Dievų miškas» («Ліс богів», Вільнюс, 1957) Б. Сруоґи розвінчено систему знищення людей у нім. концтаборах. У повоєнні роки продовжували творити С. Неріс, П. Цвірка, Й. Довідайтіс, Й. Авіжюс, М. Слуцкіс, А. Ґудайтіс-Ґузявічюс, А. Венцлова. Л. л. стала розвиватися у двох напрямах, розділившись на рад. Л. л. і літ-ру, що опинилася згодом за кордоном. Рад. Л. л. відрізнялася від зарубіжної підвищеною заідеологізованістю, схематичністю, застарілою стилістикою. Мотивів «рад. патріотизму» не уникнули такі поети, як С. Неріс, А. Венцлова, письменники П. Цвірка, Ю. Балтушіс. Деякі письменники відкинули рад. цінності та офіц. цензуру, обравши шлях «внутр. еміграції», творчості «в стіл», зрідка роблячи спроби опублікувати свої непідцензурні твори напівлегально, у самвидаві чи за кордоном. Видатні постаті литов. ди­сидент. поезії, в якій отримало ві­дображення опір сталін. тоталітар. режиму, – М. Індрілюнас і Б. Крівіцкас. Від кін. 1950-х рр., з часів хрущов. «відлиги», Л. л., в обхід цензур. обмежень і догм соцреалізму, ступила на шлях подолання нав’язаних схем, пошуків нових худож. засобів. Кількісні і якісні зміни в Л. л. сталися у 2-й пол. 1960-х pp., після розвінчання злочин. суті сталінщини. Литов. письменники, уника­ючи схематизму, поверховості, прагнули глибше розкрити психологію індивіда, по-філософ­ському узагальнити буття людини, випробувати різноманітні художні форми. В поет. творах Е. Межелайтіс – зб. «Žmogus» («Людина», 1961; Ленін. премія, 1962), В. Міколайтіс-Путінас – зб. «Būties valanda» («Година буття», 1963), Ю. Марцінкявічюс – поеми «Kraujas ir pelenai» («Кров і попіл», 1960) і «Siena» («Стіна», 1965; усі – Вільнюс) порушили проблеми світосприймання сучас. людини, відкрили нові мо­жливості асоціат. мислення, лірич. сповіді, драматизму й ліро-епіки. Оновлення поет. мови знайшло відображення у творчості представників різних поколінь. Серед найяскравіших поетів – В. Бложе, С. Ґяда, Й. Юш­кайтіс, М. Мартінайтіс, Й. Стрел­кунас, Ю. Вайчюнайте, О. Балюконе (Балюконіте), А. Йонінас, Г. Патацкас, К. Плателіс, Н. Міляускайте, які володіють влас. неповтор. голосом, але водночас говорять на заг., єдиній мові сучас. європ. поезії. Невід’єм. частиною Л. л. є літ-ра зарубіжжя, т. зв. ішейвія. Найзначніші представники традиц. лірики – Й. Айстіс, Б. Бразджьоніс. Підкреслено суб’єктивіст., індивідуаліст. лірика Ґ. Радаускаса. Кілька поетів-ровесників, які після війни виїхали за кордон, видали 1951 у США антологію «Žemė» («Земля»), за якою й отримали ім’я «жямінінкай» (пов’язані із землею, краєм): Ю. Кекштас, К. Брадунас, A. Ніка-Нілюнас, Ґ. Наґіс. 1972 книгою віршів «Kalbos ženklas» («Знак мови») дебютував Т. Венцлова – один із найвідоміших за кордоном литов. поетів та есеїстів, який емігрував 1977 у США. Його інтелектуал. поезія, насичена алюзіями на класичну і сучасну літ-ру, справді урбаніст. і відрізняється діалогічністю, мала знач. вплив на литов. поет. традицію. Колоритні нац. образи створ. у романах Ю. Балтушиса – «Pardu­otos vasaros» («Продані літа», т. 1, 1957; т. 2, 1969) та «Sakmė apie Juzą» («Сказання про Юзу», 1979; обидва – Вільнюс). Здобули визнання романи «внутр. монологу» А. Беляускаса, М. Слуцкіса, Й. Мікелінскаса. Успішно застосовуючи метод соц.-пси­хол. аналізу, підняли на новий худож. рівень литов. роман Й. Аві­жюс, В. Бубніс, Й. Мікелінскас, Б. Радзявічюс. Поряд із «сільс.» тематикою, яка продовжувала домінувати в литов. прозі, з’я­вилася низка істор. романів: «Jau saulelė...» («Вже сонечко...», 1982) А. Дрілінґи, «Jaunasis pago­nis» («Молодий поганин», 1983) В. Місявічюса, «Deimanto ugnis» («Вогонь діаманта», 1985) А. Мар­кявічюса, «Paskutinis atgailos am­žius» («Останній вік каяття», ч. 1, 1985; ч. 2, 1986; усі – Вільнюс) B. Петкявічюса. Багатством передавання лірич. почуттів відзначається поезія А. Жукаускаса, А. Мішкініса, Е. Матузявічюса, Ю. Марцінкявічюса, А. Балтакіса, А. Малдоніса, Я. Дяґутіте, П. Шірвіса, B. Шімкуса, А. Бярнотаса, В. Пальчінскайте, Й. Стрел­кунаса. На поч. 1970-х pp. вийшли збірки деідеологізов. поезії В. Бложе, Ю. Вайчюнайте, С. Ґяди, Й. Юшкайтіса, Т. Венцлови, М. Мартінайтіса, які сповідують образне слово, внутр. творчу свободу, часто виражену засобами фольклору (нар. пісні, жарту, ґротеску, міфу). Плідно розвинули у цей період жанр психол. оповідання Ю. Апутіс, А. Поцюс, Р. Ланкаускас, Р. Шавяліс, Л. Яцінявічюс, Е. Іґнатавічюс, Р. Кашаускас, В. Рімкявічюс. Заг. визнання здобули повісті Р. Ґранаускаса, Ю. Пожери, Р. Шавяліса, С. Шальтяніса, В. Мартінкуса, Б. Балтрушайтіте. У драматургії переважали морал.-психол. колізії, які вирішували як на сучас., так і на істор. ма­теріалі (Ю. Ґрушас, Ю. Ґлінскіс, К. Сая, Е. Іґнатавічюс). Широко використовують форми поет. драми, ґротеску, трагікомедії та ін. Глибокою інтелектуальністю від­значаються гуморески В. Жилін­скайте. Твори для дітей написали К. Кубілінскас, Е. Межелайтіс, Ю. Марцінкявічюс, М. Слуц­кіс, А. Льобіте, А. Матутіс, М. Вайнілайтіс, літ. казки – В. Петкявічюс, В. Жилінскайте, К. Сая, Й. Аві­жюс. У галузі літературознавства та літ. критики відомі К. Корсакас, В. Кубілюс, Й. Ланкутіс, В. Ґалініс, В. Аряшка, Д. Саука, В. Заборскайте, А. Бучіс, П. Браженас, А. Залаторюс. СП Литви створ. 1941. Виходять літ.-мист. г. «Litera­tūra ir menas» («Література і ми­стецтво», від 1946), літ.-худож. ж. «Metai» («Літа», від 1945; до 1991 під назвою «Pergalė» – «Пе­ремога»), «Nemunas» («Німан», від 1967), «Вильнюс» (рос. мовою, від 1978; до 1989 під назвою «Литва литературная»). Після відновлення незалежності литов. проза дуже стрімко змінювалася з погляду кількості, концептуальності і структури – цей етап не можна порівняти з жодним ін. періодом існування Л. л. Ринула нова літ-ра без ідеол. компонента: «Nubaustieji» («Покарані», 1987; книжка, написана за часів застою, від 1984 лежала у вид-ві) Р. Ґавяліса, «Ruduo provincijoje» («Осінь у провінції») В. Папіевіса, «Vaizdas į mėnulį» («Вид на місяць»; обидві – 1989; усі – Вільнюс) Ю. Кун­чинаса. Яскраво засяяли поезія та новелістика дебютантів: «Pa­kalnučių metai» («Рік конвалій», 1985) і «Kaip užsiauginti baimę» («Як виростити страх», 1989) Ю. Іванаускайте, «Albumas» («Аль­бом») Р. Растаускаса, «Išėjusi švie­sa» («Світло, що пішло»; обидві – 1987) Д. Калінаускайте, «Šuli­nys» («Колодязь», 1988) А. Мар­ченаса, зб. «Gegužė ant nulūžusio beržo» («Зозуля на зламаній бе­резі», 1986; усі – Вільнюс) Ю. Апу­тіса. Культура, літ-ра звільнилися раніше за саму Литву, свободу якої було узаконено політично і юридично. Цей час змін називають по-різному: літ-рою відродження, літ-рою дев’янос­тих, постцензур. свободою, закінченням традиції, новим літ. циклом, руйнуванням канонів тощо. Добре відомі під час «співочої революції» особи стали політиками, брали участь у «Саю­дісі», виступали на мітингах, з’їздах, пікетах, демонстраціях, згуртовували націю, писали публіцист. тексти (Ю. Марцінкявічюс, С. Ґяда, М. Мартинайтіс, Ю. Апутіс, К. Сая та ін.). Відбувалося розкриття «забороненого плоду», намагання ліквідувати «білі плями» (публікували твори депортов. осіб, партизанів, диси­дентів), оприлюднення текстів зі спецфондів, ринула докум. проза. Опубл. понад 500 книжок спогадів про повоєн. рух опору (резистенцію) та депортацію. Другий період (1993–2000) відзначається відцентровими тенденціями: літ-ра диференціюється, з авансцени сусп-ва відходить в «обійми» фахівців. Литов. письменники неоднозначно відреагували на нову політ., соц., психол. та естет. ситуацію розлому: одні проголошували настання занепаду, інші плекали ідеаліст. ілюзії, треті спокійно працювали, а молоде покоління пробувало гуртуватися в різних рухах і проголошувати нові програми, проте, зрештою, розпорошилися для творчості по­одинці. Відбувалися рокірування поколінь, жанрів, цінностей, пріоритетів, читачів. Увагу письменників «відвертали» розкриті можливості вільного життя: зросла кількість періодики і вид. цікавих неліт. книжок, потреба в дебатах на теми різних політ. і екон. питань, розширена роль медій. сектору, проникнення Інтернету, легалізов. розваги, подорожі тощо. Криза ідентичності – неминуча риса перехід. періодів. Людей культури й мист-ва спіткали пострадянізм і постмодернізм. У 1990-і рр. найпомітнішою, найбільш читаною була творчість Ю. Іванаускайте, Р. Ґавяліса, Ю. Кунчинаса. Найпристрасніший постмодерніст – Ґ. Кунчюс. С. Парульскіс – основоположник інтелектуал. есе, що відображає дух часу, та автор безілюзій. шорсткуватих віршів. Далі активно творять Ю. Марцінкявічюс, М. Мар­тінайтіс, Р. Ґранаускас, Ю. Апутіс, Л. Ґутаускас – опора відновлюв. класики і стабільності. Жін. погляд репрезентують Б. Вілімайте, В. Юкнайте, Р. Шяреліте. Деконструктив. аналіз і пост­модернізм романів вільнюс. циклу Р. Ґавяліса, особливо «Vil­niaus pokeris» («Вільнюський покер», Вільнюс, 1989) пов’яза­ні з гностич. філософією природи зла. Ін. культова письменниця, Ю. Іванаускайте, довгий час була серед творців найпопулярніших текстів Л. л. Вона винахідливо створювала також власну легенду (подорожі сх. країнами описала як паломництво духов. пошуків, вивчала буддизм, боролася за свободу Тибету, ілюструвала свої книжки). Символіч. кроком до сучас. жін. літ-ри вважають роман Ю. Іванаускайте «Ragana ir lietus» («Відь­ма і дощ», Вільнюс, 1993), переклад. багатьма мовами. У своїх романах письменниця балансує на межі елітар. і популяр. літ-ри. Численні романи Ю. Кун­чинаса внесли до Л. л. нотки богем. буяння, вивільнили мову почуттів. Під час демістифікації різноманіт. штампів нац. менталітету Л. л. набула більшої критичності, іронії, гумору, грайливості. Не залишилося традиц. протиставлення між селом і містом, яке дуже акцентувалося в рад. час. Відбулося прощання з аграр. культурою, тому що виросли нові покоління з ін. життєвим досвідом, сформувався урбаніст. менталітет. Тривав розвиток істор. прози, особливо побільшало романів з періоду Великого князівства Литовського, у яких аналізується нездійснена доля Литви, – напр., призначена для молоді серія пригодн. творів про далеке литов. минуле «Skomantas» («Скомантас», 1993), серія задумана К. Аль­менасом; під псевд. Скомантаса пише багато авторів). Питанням походження, зростання, розвитку нації присвячена історіософ. проза П. Дірґели, кульмінація якої – монум. епопея «Karalystė: Žemės keleivių epas» («Королівство: Епос земних подорожніх») у 4-х томах (14 кн., Вільнюс, 1997–2004). Надзвичай. популярності набув істор. роман К. Сабаляускайте «Silva rerum» («Ліс речей», Вільнюс, ч. 1, 2008; ч. 2, 2011), який полонив читачів магіч. і захопливою розповіддю про атмосферу Великого князівства Литовського 17 ст. (1659–67). Третій період розпочався з новим тисячоліттям, йому притаманне укорінення маркетинг. механізмів: відбулися зміни у видаванні, розповсюдженні, рекламуванні книжок, що дуже змінило літ-ру. Вона пережила період небаченого різноманіття, всі жанри розвивалися і трансформувалися. Канон строгого жанру втратив попит, поезія все більше стає академ. інтере­сом і «гостею» малих аудиторій, у текстах популяр. прози стала переважати журналіст. стратегія відбору матеріалу і розповіді (актуал. теми, дотеп. стиль, короткі речення). Активізувалася жін. літ. діяльність, позначилися віхи фемініст. погляду. Відбувся великий стрибок у літературознавстві, проте ослабла актуал. критика. Зміцнився жур­наліст. роман, піднялася нова хвиля емігрант. літ-ри. Одним з найяскравіших нововведень Л. л. є есе, яке піднялося як феномен звільненого мислення і писання. Таємниця його успіху – особлива пластичність і відвертість жанру. С. Парульскіс, Ґ. Бя­ряснявічюс, Ґ. Радвілавічюте, К. Навакас, Р. Растаускас, Д. Ка­йокас, Р. Тамошайтіс, Ю. Баранова, К. Навакас, А. Андрюшкявічюс є суперниками з ширшим кругозором для традиц. новелістів. Останнє десятиліття – час довіри до докум. правди та фактів. У Литві більшає високоякіс. мемуаристики, діаристики: інтелектуальні – «Žmogus be vietos: Nervuoti dienoraščiai» («Людина без місця: Нервові щоденники», 2000) Й. Мекаса, «Die­noraščio fragmentai» («Фрагменти щоденника», 2002–03) А. Ніки-Нілюнаса, «Tylintys tekstai: Užrašai iš raudonojo sąsiuvinio» («Мовчазні тексти: Записи з червоного зошита», 2006; усі – Вільнюс) М. Мартінайтіса, панорамністю відзначається двотомник щоденників В. Кубілюса, де охо­плено період 1947–2004 і зафіксовано роздуми про аномалії і суперечності рад. епохи, болісну рефлексію митця через необхідність пристосування, самокрит. екзистенц. самоаналіз. Після зміцнення комерц. вид-в особливо розвинулася популярна літ-ра, відчувається сильна інвазія мас. культури, у всій культурі відчутні прояви карнавальності і менші вимоги щодо естет. рівня творів. У процесі відновлення літ-ри варто відзначити нове покоління. Найталановитіші дебютанти десятиліття – М. Івашкявічюс, Р. Шяряліте, Л.-С. Черняускайте, А. Якучюнас. Створювали нову драму й повернули ли­тов. драматургію на сцену ті, хто народилися 1965–76 і дебютували вже в незалеж. Литві: С. Парульскіс, Ґ. Кунчюс, М. Івашкявічюс, Л.-С. Черняускайте, Ґ. Ґра­яускас та ін.

Литовсько-українські літературні зв’язки. Духовні, культурні зв’язки укр. і литов. народів сягають у період балто-сло­в’ян. мовно-етніч. єдності, а також спіл. держави – Великого князівства Литовського, що відображено в особливій близькості фольклору, поган. міфології, етногр. реалій, нар. арх-ри, побуту тощо. У белетризов. творі «De moribus tartarorum, litvano­rum et moschorum» («Про звичаї татар, литовців та московитів», 1550; опубл. у Базелі 1615) М. Лєтувіс описує також Україну, що входила тоді до складу литов. держави, захоплюється красою Києва, Придніпров’я, гіпер­болізує красу і багатство Київщини. Літ.-культур. зв’язки литов. та укр. народів пожвавилися у 16–17 ст. Учені, письменники з Вільни приїжджали викладати в Остроз. школі. На поч. 17 ст. у Вілен. брат. школі працювали Леонтій і Стефан Зизанії, Мелетій Смотрицький, друкували у Вільні свої твори. 1829–31 у Вільні жив Т. Шевченко. Па­м’ять про нього у Литві увічнена дошками на будівлі Вільнюс. ун-ту (відкрита 13 травня 1961) та на будинку по вул. Пілес, № 10 (де, як встановлено укр. дослід­ником А. Непокупним, він проживав), на його честь названо дві вулиці у Вільнюсі. 3 вересня 2011 з нагоди 20-річчя встановлення дипломат. відносин між Україною і Литвою у місті встановлено пам’ятник укр. поетові. Образи Литви і Вільна з’явили­ся у поезіях 1848 (вірш «У Вільні, городі преславнім»), повісті «Вар­нак» (1853–54), щоденнику та згадках про них у листуванні з польс. друзями, зокрема з Б. За­леським. Литов. тема є і в 4-му розділі поеми «Царі», де Т. Шев­ченко звернувся до подій 10 ст. у полоц. дворі князя Рогволода. Литов.-укр. взаєминам спри­яла діяльність групи польс. поетів-романтиків (З. Сераковський, Е.-В. Желіґовський та ін.). У 1860-х pp. у Литві вийшли перші вид. поезій Т. Шевченка і дослідж. його творчості польс. мовою («Taras Szewczenko. Stu­dium przez Leonarda Sowińskie­go z dołączeniem przekładu “Haj­damaków”», 1861; «Kobziarz» у перекл. В. Сирокомлі, 1863; оби­два – Вільно). У м. Ґарлява 1883 К. Аґлінскас заснував Гурток любителів творчості Т. Шевченка. Першим перекладачем творів укр. поета литов. мовою був Ю. Андзюлайтіс-Кальненас (1885–87; «Тополя», «Утоплена», «Причинна», «Іван Підкова», «Ой чого ти почорніло»). Литов. дослідники його творчості не називають ці твори перекл., а вважають оригінальними. У перших перекл. литов. мовою цих поезій авторство Т. Шевченка не зазначали. Літуанізація та привласнення творів укр. поета були для тогочас. литов. літ. процесу формою засвоювання кращих здобутків укр. літ-ри. Літуанізація – введення у литов. поезію теми минулого Литви, яка в Т. Шевченка звучала як тема минулого України, – уривки з поеми «Гайдамаки» (в Ю. Андзюлайтіса-Кальненаса – «Bitei») та уривок з поеми «Іван Підкова», яку литов. перекладач назвав «Paminėjimas». Але найчастіше перекладач звертався до балад. жанру, що пояснюється типолог. спорідненістю ранніх романт. творів укр. поета і пошуками литов. поетів у період пізнього романтизму, для адекват. передавання яких були найпридатніші засоби литов. нар. пісні та балади. Перекл. балад і віршів Т. Шевченка, виконані Ю. Андзюлайтісом-Кальненасом, зба­гатили жанр. і стиліст. системи литов. поезії 2-ї пол. 19 ст. Він намагався точно передати ритміку і строфіку поет. оригіналу, прагнув зберегти його метричні особливості. Нар.-пісенну ритміку поезії Т. Шевченка він трансформував згідно з особливостями литов. віршування. Поезія Т. Шевченка вплинула на творчість литов. поетів-романтиків 2-ї пол. 19 – поч. 20 ст. А. Баранаускаса, К. Сакалаускаса-Ванаґеліса, Й. Білюнаса, А. Вієнажиндіса. Під впливом ідей та ритміки Т. Шевченка перебував класик литов. літ-ри Майроніс, який захоплювався творчістю укр. поета. Свої перші поет. твори, зокрема вірш «Lietuvos vargas» («Горе Литви»), литов. поет на­друкував 1885 у г. «Aušra» («Світанок», № 7–8). Образ Т. Шевченка для литов. поета є втіленням нац. самосвідомості, він називав його найбільшим малорос. пое­том. Актуальність поезії Т. Шевченка для литов. літ. процесу та нац.-визв. руху зросла на поч. 20 ст. Так, Й. Білюнас під впливом поезії «Заповіт» написав вірш «Як умру, то поховайте» (1905), письменник і перекладач К. Рачкаускас-Вайрас переклав та опублікував у ж. «Laisvoji mintis» («Вільна думка», 1910, № 2) поезію «Гімн черничий», а 1913 (№ 40) – «Іван Підкова». Перекл. поеми «Іван Підкова» – друге звернення литов. перекладачів до твору Т. Шевченка про боротьбу козаків за незалежність України. Цей перекл. не є літуанізацією тексту укр. поета. Він знайомить читача з історією України, а не Литви, як у перекл. Ю. Андзюлайтіса-Кальненаса. Оригінал. поезія К. Рачкаускаса-Вайраса, на думку А. Шешельґіса, за своєю ідейно-темат. спрямованістю також перебувала під впливом поезії Т. Шевченка періоду заслання. Один із перекладачів творів укр. поета Л. Ґіра влас. коштом видав 1912 у м. Сейнай литов. мовою кн. «Taraso Ševčenkos eilių vainikėlis» («Віночок віршів Тараса Шевченка»), подавши до неї свою передмову. Йому належать також статті в г. «Viltis» («Надія») про життя і творчість укр. поета – «Ukrainos daini­us – Tarasas Ševčenka» («Співець України – Тарас Шевченко», 1909, 29 березня) і «Tarasas Ševčen­ka» («Тарас Шевченко», 1914, 27 бе­резня). 1912 у литов. г. «Lietuvos ūkininkas» («Литовський господар») надрук. два перекл. поезій Т. Шевченка «Думка» («Тече вода в синє море») та «Не тополю високую», виконані В. Енушкою. Перекладав поезію Т. Шев­ченка у початк. період літ. діяльності поет і драматург Б. Сруоґа. Литов. літературознавці присвятили низку дослідж. творчості укр. поета: «Tarasas Ševčenka» («Тарас Шевченко», 1954) Ю. Бу­тенаса, «T. Ševčenka ir Lietuva» («Т. Шевченко і Литва», 1961) А. Адикліте і П. Охріменка, «Ta­rasas Ševčenka ir Vilnius» («Тарас Шевченко і Вільнюс», 1964) В. Абрамавічюса. У колектив. праці «Lietuvių literatūros istorija» («Історія литовської літератури», т. 1–4, 1957–68; усі – Вільнюс) значне місце відведено аналізу творчості укр. поета. Авторами низки статей про укр. поета були Т. Тільвітіс, А. Венцлова та ін. Вагомий внесок у становлення Л. л. зробив також І. Франко. Поміт. вплив укр. письменник мав на творчість пое­та В. Кудірки, якого називають основоположником литов. нац. духу. Як і І. Франко, В. Кудірка сповідував осн. засади європ. позитивізму Варшав. шко­ли, зреалізував себе у всіх жанрах в Л. л., яка на час його повернення в Литву перебувала на етапі становлення запізнілого романтизму, як перекладач «привласнював» твори світ. класики, на той час творчість литов. мовою була під забороною з боку рос. царизму. З метою кон­солідації литовців 1889 В. Кудірка заснував г. «Varpas» («Дзвін»), в якій 1898 (ч. 3) опублікував ст. «Rusinai ir Jonas Franko» («Ру­сини та Іван Франко»). Автор статті звернувся до досвіду радикал. партії та її друков. вид. «Хлібороб» і «Народ», а також значну частину публікації приділив твор. шляху І. Франка-письменника – «немає такої галузі літ-ри, де б він не мав заслуг, він друкує свої статті в усіх більш чи менш прогрес. польс. та русин. газетах», так вважає автор статті під крипт. Су-Айтіс. З того часу малу прозу І. Франка друкували як прогрес. часописи, так і окремі збірки перекл. оповідань, які для литов. літ. процесу мали стати взірцевими в плані освоєння тематики та поетики досвіду тогочас. світ. літ-ри. Оповідання І. Франка «Добрий заробок» газети публікували 1903 та 1908, «До світла!» вміщено у «Naujas kalendorius 1905 metams» («Новому календарі на 1905 рік»), «Сам собі винен» (у перекл. К. Ясюкайтіса) – у зб. «Apsaky­mėliai» («Оповіданнячка», Вільнюс 1905), у якій зібрані надрук. у часописі «Vilniaus žinios» («Віль­нюські відомості») перекл. творів Е. де Амічіса, Дж. Верґа та Е. Ґебґарта. Як і І. Франко, К. Ясюкайтіс-прозаїк звернувся до теми «соц. дна» в оригін. творах. Окрім того, він уперше в Л. л. зобразив життя євр. бідноти. Найбільше зусиль до популяризації прози І. Франка на поч. 20 ст. доклав перекладач та журналіст П. Паршайтіс-Сюляліс. Йому належать перекл. шести оповідань та повісті «На дні» (1906). У його перекл. оповідання «Історія кожуха» опубл. 1906 (ч. 41) у г. «Vilniaus žinios» та передруковано того ж року у Вільнюсі в зб. «Аttalea princeps» [Аpsakymai] («Attalea princeps [Оповідання]»), до якої також увійшли твори В. Гаршина, Е. Зо­ля та ін. маститих прозаїків. До зб. «Apsakymai» («Оповідання», Вільнюс, 1908), в якій вміщено твори В. Гомульського, С. Жеромського та ін. прозаїків, перекладач подав оповідання І. Франка «Два товариші», «Малий Мирон» та «Каменотес». У литов. г. «Kova» («Боротьба»), що виходила в США, 1907 вміщено перекл. оповідання І. Франка «Звіриний бюджет» – перекладач Й. Плейрис в оригіл. епіграфі закликав усіх до боротьби, таким чином використовував твір І. Франка для викриття бюрократ. апарату цар. самодержав­ства. Про присутність літ. досвіду І. Франка в Литві кін. 19 – поч. 20 ст. свідчить той факт, що П. Паршайтіс-Сюляліс здійснив титанічну роботу – упорядкував та видав 6 томів творів В. Кудірки в Тильзиті (Пруссія) 1909–10 з першою цінною біографією литов. громад. діяча та письменника за спогадами його сучасників, бо розумів, що роль В. Кудірки значима для нац. поступу так, як роль І. Франка для укр. культури та духов. розвою. Саме вірш В. Кудірки «Tautiška giesmė» («Народна пісня») став нац. гімном Литви, але за однак. умов політ. та екон. неволі двох народів, образи «Гімну» І. Франка могли надихнути литов. поета, бо типологічно перегукуються з образами позитивіст. поет. формули І. Франка «Дух, наука, думка, воля» як програмні засади нац. роботи для інтелігенції. Вільнюс. альманахи «Bojan» (1828), «Linksmine» (1841) в перекл. польс. мовою друкували зразки укр. і литов. фольклору, робили перші спроби порівнял. аналізу пісень (Л. Юця­вічюс). Наприкінці 19 – на поч. 20 ст. важливі питання укр.-ли­тов. культур. взаємин висвітлювали львів. ж. «Громадський голос», «Літературно-науковий вістник», «Народ» та ін., «Нариси з історії України» АН УРСР (1937, 1939, 1941) тощо. 1928–40 у Каунасі діяло Литов.-укр. т-во, яке виступало за розширення культур. зв’язків між литов. і укр. народами, популяризувало укр. історію, культуру та літ-ру. Литов.-укр. літ. зв’язки помітно активізувалися у 2-й пол. 20 ст. З’явилися нові вид.: перекл. творів Т. Шевченка – «Poezija» («Поезії», 1951), «Eilėraščiai» («Вірші», 1955), «Kob­zarius» («Кобзар», 1961); у серії «Бібліотека світової літератури» – «T. Ševčenka, І. Franko, L. Ukra­inka. Eilėraščiai. Poemos. Drama» («Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка. Вірші. Поеми. Драма», 1988, кн. 66); книги «Geras uždar­bis» («Добрий заробок», 1948) І. Франка, «Rinktiniai raštai» («Ви­брані твори») М. Коцюбинського, «Vėliavnešiai» («Прапороносці»; обидві – 1949) та «Auk­sinė Praha» («Злата Прага», 1950) О. Гончара, «Jaunystė» («Молодість», ч. 1, 1949; ч. 2, 1950) О. Бойченка та ін.; у 1950–80-і pp. – твори Панаса Мирного, В. Стефаника, П. Тичини, М. Рильського, Ю. Яновського, М. Стельмаха, О. Гончара, В. Собка, Л. Первомайського, О. Копиленка, Я. Галана, С. Тудора, І. Муратова, Г. та Гр. Тютюнників, О. Сизоненка, Є. Гуцала, І. Драча, збірки укр. казок, дит. поезії тощо; антології сучас. укр. оповідання «День тихий» (1984) та «Українські повісті» (1987), двотомна антологія сучас. укр. поезії «Калиновий край» (1988). Драма-феєрія «Лісова пісня» Лесі Українки (перекл. В. Бложе, 1957) вплинула на фольклорист. орієнтацію литов. поетів-модерністів С. Ґяди, М. Мартінайтіса. Україні присвятили свої вірші Л. Ґіра, С. Неріс, К. Кубілінскас, Е. Межелайтіс, А. Балтакіс, Е. Матузявічюс. Ли­тов.-укр. літ. зв’язки розкриваються у розвідці К. Корсакаса «Lietuvių ir ukrainiečių literatūriniai ryšiai» («Літературні зв’язки литовців та українців») // «Perga­lė», 1954, № 5, статтях Б. Пранскуса, А. Адикліте, Р. Мікшіте, Т. Тільвітіса, Е. Межелайтіса, А. Венцлови, Б. Масьонене, укр. дослідників А. Непокупного, Д. Че­редниченка, Н. Непорожньої, І. Остапика, Т. Пушкаренко та ін. В останні роки литов. мовою вийшли твори укр. письменників: «Dvylika ratilų» Ю. Андруховича («Дванадцять обручів», Вільнюс, 2008), «Depeche Mode» («Депеш Мод», 2008), «Anarchy in the UKR» (2010; обидва – Кау­нас) С. Жадана, «Saldžioji Darusia» («Солодка Даруся», Вільнюс, 2013) М. Матіос. В Україні видані книги поезій С. Неріс, Е. Межелайтіса, Е. Матузявічюса, Ю. Марцін­кявічюса, А. Малдоніса, М. Марті­найтіса, романи П. Цвірки, Ю. Бал­тушиса, М. Слуцкіса, Й. Авіжюса, В. Бубніса, В. Міколайтіса-Путінаса, В. Петкявічюса. Низку творів литов. письменників вміщено у зб. «Сузір’я» (1971), видруковано антології «Подарунок з Німану: Сучасна литовська поезія» (1963), «Хвилі Німану. Молода поезія Литви» (1974), «Литовське радянське оповідання» (1981), «Бурш­тинові розсипи. Оповідання молодих литовських письменників» (1983), «Литовська радянська поезія» (1985), зб. «Литовські при­слів’я та приказки» (1975), «Литовські народні пісні» (1981; усі – Київ). Серед перекладачів – М. Бажан, М. Рильський, П. Тичина, В. Бичко, Д. Білоус, В. Петровський, Д. Павличко, І. Драч, П. Мовчан, О. Ґрадаускене, Р. Гри­горова-Петкявічене, Д. Чередниченко, С. Жолоб, П. Засенко, В. Затуливітер, В. Моруга, Ю. На­заренко, А. Непокупний, Н. Непорожня. Литву оспівали М. Бажан, П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський, Л. Забашта, І. Нехода, І. Муратов, І. Драч та ін. укр. поети. Литов. тема в укр. поезії найтісніше пов’язана з творчістю художника і композитора М. Чюр­льоніса, якому присвятили вірші М. Семенко, Д. Павличко, В. Бич­ко, П. Мовчан, Д. Чередниченко, В. Моруга, С. Майданська, Н. Білоцерківець. У театрах України йшли п’єси Ю. Марцінкявічюса, Ю. Ґрушаса, В. Пальчинскайте. Серед сучасників помітне місце у Л. л. займає укр.-литов. письменник Я. Мельник, який мешкає в Литві та Франції і пише укр. та литов. мовами. Його книги номінували на численні літ. нагороди обох країн. Більше ві­домий як автор проз. книг, що неодноразово потрапляли в короткі списки «Книги року» в Литві. 2012 за творами Я. Мельника випускники серед. шкіл Литви складали іспити на атестат зрілості. Критики наголошують, що він запровадив у Л. л. свій – модерний – напрям розказування про світ і екзистенц. пошуки людини в ньому.

Літ.: Ланкутис Й. Панорама литовской советской литературы. Вильнюс, 1975; Кубілюс В. Квітуче древо литовської поезії // Вітчизна. 1975. № 12; История литовской литературы. Виль­нюс, 1977; Непокупний А. П. Балтійські родичі слов’ян. К., 1979; Дзюба І. Рух до власного кореня. Про повісті і романи В. Бубніса // Дніпро. 1983. № 2; Непорожня Н. Живий голос // Вітчизна. 1985. № 5; Її ж. І дух, і буква першотвору // Там само. 1986. № 9; Пушкаренко Т. Біля джерел українсько-литовських літературних взаємозв’яз­ків // РЛ. 1986. № 8; Саука Д. Литовский фольклор. Поэзия народного творчества. Вильнюс, 1986; Остапик И. Литовско-украинские литературные связи конца XIX – начала XX вв. // Связи литов. лит-ры с лит-рами СССР и зарубеж. стран. Вильнюс, 1987; Браженас П. Будни и праздники романа. Литовский ро­ман 70–80-х годов. Москва, 1988; Добренко Є. Між помислом і вчинком. Дум­ки з приводу сучасного литовського роману // Вітчизна. 1989. № 5; Лаурушас Ю. Восприятие творчества Ивана Франко в Литве // І. Франко і світ. культура: Мат. міжнар. симпозіуму ЮНЕСКО. Кн. 1. К., 1990; Пушкаренко Т. Три осені литовського лану // СіЧ. 1990. № 7; Її ж. Українсько-литовські культурні та літературні взаємини. Мукачеве, 2008.

Н. О. Непорожня, Т. І. Пушкаренко-Щербина, А. Л. Тараненко

Литовсько-українські музичні зв’язки беруть поч. від часів Галицько-Литов. князівства (серед. 14 – серед. 16 ст.), коли частина укр. земель перебувала під владою Литви. Очевидно, відтоді у литов. пісен. фольклор проникли й закріпились до теперішнього часу інтонації й образи укр. і білорус. пісень календарно-обряд. циклу. Наступ. етап у роз­витку литов.-укр. муз. зв’яз­ків пов’язаний із діяльністю М. Ди­лецького (2-а пол. 17 ст.). Навчаючись і працюючи у Вілен. єзуїт. академії (нині Вільнюс, 1675–79), він написав муз.-теор. трактат укр. мовою «Граматика мусикійська» (1-а ред. названа автором «віленською») – одну з найцінніших пам’яток європ. музикозн. думки в період між Дж. Цар­ліно (16 ст.) й Ж. Рамо (18 ст.), що відіграла важливу роль у становленні вітчизн. профес. багатоголосої музики.

Подальший розвиток литов.-укр. муз. зв’язки отримали у 2-й пол. 19 ст., коли посилилася увага, зокрема рос. і укр. дослідників (М. Костомаров, О. Потебня, О. Фа­­мінцин), до збирання й гар­монізації литов. нар. пісень. Зусиллями етногр. відділу Т-ва любителів природознавства, антропології та етнографії при Моск. ун-ті відбувся великий етногр. концерт (11 березня 1893), де звучали литов. і укр. нар. пісні. Від 1860-х рр. у Вільно гастролювали: хор Д. Агренєва-Сло­в’янського (1877), укр. хор. капела, що виконувала, окрім нар. пісень, уривки з опери «Чорноморці» М. Лисенка, «Вечорниці» П. Ніщинського. У сезоні 1888–89 литовці вперше познайомилися з мист-вом акторів трупи М. Старицького (п’єси Т. Шевченка, М. Кропивницького, М. Ста­рицького), яка від 1890-х рр. щорічно у Вільно й Ковно (нині Каунас) гастролювала з нац. репертуаром («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Наталка Полтавка» І. Котляревського – М. Лисенка, «Чорноморці» М. Лисенка, «Утоп­лена» та «Поки сонце зійде» М. Старицького). У Каунасі від 1884 існувало муз. т-во, якому належить визначал. роль в орг-ції муз. життя міста. Напр., 1892 в одному з твор. вечорів місц. аматор. хор виконував духовні концерти Д. Бортнянського.

Політ. обставини поч. 20 ст. загальмували процес розвитку ли­тов.-укр. муз. зв’язків. Однак велика колонія литовців (понад 7 тис. осіб), де переважали най­нижчі соц. верстви, існувала в Одесі. Там було організовано Одес. литов. т-во взаємодопомоги» (1-й муз.-літ. вечір відбувся 5 грудня 1904). Навесні 1906 тут засн. литов. т-во «Рута», з яким пов’язані виступи хору й оркестру мандолін. У роки 1-ї світ. війни литов. муз. життям у цьому місті керував хормейстер А. Вайчюнас, який навч. в Одес. консерваторії. 1916 він за­снував т-во «Varpas» («Дзвін»), організував для проведення його вечорів хор. колектив.

Упродовж 1928–40 у Каунасі діяло Культ.-осв. т-во українців у Литві, що відзначало нац. свята, влаштовувало вистави й концерти. 1935 на сцені Литов. опе­ри за участі А. Рудницького (як диригента) і співачки М. Сокіл прозвучали: Симфонія № 2 Л. Ре­вуцького, танці з опери «Золотий обруч» Б. Лятошинського, «Балетна сюїта» А. Рудницького, 2 романси В. Барвінського. 1940, після вступу до Литви Червоної армії, всі укр. орг-ції припинили там діяльність.

У 1950-і рр. литов.-укр. муз. зв’язки, перебуваючи під тиском тогочас. ідеол. чинників, існували лише в межах мист. акцій всесоюз. характеру – фестивалі, декади, огляди. Втім були й винятки, напр., гастрол. виступи в Україні В. Норейки (1961–62). У Всесоюз. фестивалі рад. музики в Дніпропетровську, присвяч. 60-річчю утворення СРСР, брав участь Держ. симф. оркестр Литов. філармонії під кер-вом Ю. Домаркаса. На Всесоюз. фе­стиваль камер. му­зики у Вільнюсі (започатк. у кін. 1960-х рр.) приїжджали Квартет ім. М. Лисенка (1967) і Київ. камер. оркестр (1969, 1971). У 1981 ос­танній під кер-вом А. Шароєва виконав у Вільнюсі «Симфонічні танці» А. Што­гаренка (солістка – А. Ли­сенко). У 1970-і рр. в Укра­їні га­стролював органіст Л. Діґріс, який виконував твори Й.-С. Баха, Г. Пер­селла, Б. Марчелло, М. Чур­­льоніса. У 1960–80-і рр. рельєф­ніше ви­явилася взаємна творча зацікавленість укр. і литов. мит­ців. 1972 творчу подорож до Лит­ви здійснила Л. Дичко. У межах заходів всесоюз. масштабу відбулася нарада музикознавців – чл. Всесоюз. комісії з муз. фольк­лору (Вільнюс, 1973, за участі С. Гри­ци). На межі 1960–70-х рр. Київ. консерваторію закін. кілька литов. музикантів, серед яких – композитор О. Балакаускас. 1970 група литов. композиторів і музикознавців показала в Києві нові твори. 1973 і 1985 в Україні гастролював оркестр нар. інструментів Литов. консерваторії під кер-вом В. Лемонтаса. Ансамбль камер. музики СКУ під кер-вом В. Матюхіна вперше в Україні виконав низку творів О. Балакаускаса, В. Баркаускаса, Ґ. Ку­прявічюса, Б. Кутавічюса (зокрема 1977–81). Тоді ж там звучали твори Ю. Андреєваса й В. Лаурушаса. Вид-во «Музична Україна» опублікувало: 2 зб. «Литовські народні пісні» (упорядник Г. Четкаускайте; К., 1981; 1989; серія «Народні пісні братніх рес­публік СРСР»; вміщено 54 зразки литов. фольк­лору), зб. творів для фортеп. дуету (уві­йшли твори В. Баркаускаса й Ґ. Купрявічюса), зб. статей «Му­зыкальная культура братских республик СССР» (1982) зі ст. Ю. Антанавічюса «Об одном стилевом направлении в литовской музыке 70-х гг.». 1989 відновила свою діяльність Громада українців Литви, культ.-просвітн. напрямок діяльності якої (орг-ція кон­цертів укр. артистів) став для неї основним. Новий, інтенсивніший виток ли­тов.-укр. муз. зв’язків почався з часу проголошення незалежності Литви (1990) й України (1991). Згадані контакти репрезентовані різними твор. імпрезами. Це – відзначення Дня незалежності Ли­тви в Україні, зокрема 1993 у костелі св. Миколая в Києві відбулася св. Меса литов. мовою, 1995 – виступ камер.-вокал. ан­самблю «Viltis» («Надія»), проведення Шевченків. днів у Литві (за участі Н. Матвієнко, кобзарів – В. Горбатюка, братів В. і М. Литвинів, В. Нечепи, В. Хар­ченка), вшанування в Україні па­м’яті М. Чурльоніса (відбулося 2 вечори до 120-річчя від дня його народж. за участі піаністки Л. Марцевич (1995); святкування 125-річ. ювілею композитора; опубл. зб. поезій мит­ця «Чурльонісів шлях» укр. і литов. мовами (1996, 2000) у пе­рекл. Д. Чередниченка), концерти Львів. Ка­мерного оркестру «Академія» під кер-вом Ю. Домаркаса, С. Сондецкіса (обидва – Литва). Литов. виконавці брали участь в академ., нар. та естрад. фестивалях в Україні. Напр., на фестивалі «Музичні прем’єри сезону» (2007) була присутня велика делегація митців під кер-вом Р. Шилейки (Клайпеда), відбувся концерт литов. музики з творів О. Балакаускаса, А. Будрюнаса, А. Мартинайтіса, Л. Нарвілайте, В. Стряупайте-Беінаріте, Р. Шеркшніте, за участі Р. Беі­наріса (гобой) і В. Стряупайте- Беінаріте (фортепіано).

Укр. музиканти гастролювали в Литві. Зокрема на фестивалі «Ваl­tука» (Вільнюс, 2002) виступав фольклор. ансамбль «Древо», учасниками фестивалю «Покровські дзвони» були фольклорні ансамблі «Древо» і «Муравський шлях», фестивалю «Народна скрипка» (обидва – Вільнюс, 2006) – ансамбль «Гуляй-місто». Ансамбль пісні і танцю «Льонок» став лауреатом міжнар. конкурсу у Вільнюсі (1993). Сту­денти Київ. муніцип. академії танцю брали участь у фольклорно-хореогр. фестивалі дит. і юнац. колективів «Крути, крути коло» (2006). Відбулися окремі гастрол. тури укр. і литов. митців. Литов. диригент С. Сондецкіс виступав з ансамблем «Київські солісти», 2006 був чл. журі Міжнар. конкурсу диригентів ім. С. Тур­чака в Києві. 2000 відбулася гастрол. подорож Литвою співачки Н. Мо­гилевської. У різні часи зв’язки з литов. культурою простежувалися у творчості укр. композиторів. Се­ред таких творів – симф. поема «Гражина» Б. Лятошинського за А. Міцкевичем (1955), вокал. цикл Ю. Мейтуса, кантата «Людина» для хору й симф. оркестру М. Ско­рика (обидва – 1964), однойм. 6 новел для симф. оркестру за участі читця Б. Алек­сєєнка (1980; усі – сл. Е. Межелайтіса), Фантазія для симф. орке­стру на укр., литов. та вір­мен. нар. мелодії Є. Станковича (1972), Рек­вієм пам’яті М. Чурльоніса за мотивами його творів для симф. оркестру та органа Г. Глазачова (1975), вокал. цикл для тенора, читця та оркестру «Золоті письмена» Ю. Шевченка, сл. С. Неріс (1983), композиції, де використано нар., зокрема литов., мелодії, для оркестру нар. інструментів Ю. Ал­жнєва (1986–88). У Литві діяли: Громада українців Каунаса (1990–91), Громада українців Мажейкяу (1990–95), Укр. нац. культур. центр «Бар­вінок» у Вісаґінасі (від 1997), що організовували концерти, зокрема ар­тистів з України.

Літ.: Гаудримас Ю. Из истории литовской музыки. 1861–1917. Москва, 1964; Баркаускас В. Музичне життя Радянської Литви // Музика. 1972. № 6; Його ж. Из истории литовской музы­ки. 1917–1940. Ленинград, 1972. Вып. 2; Ландс­бергіс В. Сьогодення литовської музики // Музика. 1981. № 1; Баркаускас С. Відродження української діаспори у Лит­ві // Фольклор українців поза межами України. К., 1992; Литва – Україна: Історія, політологія, культурологія: Мат. міжнар. наук. конф. Вільнюс, 1995; Трощинський В., Шевченко А. Українці в світі. К., 1999; Українська еміграція: Від ми­нувшини до сьогодення: Навч. посіб. Т., 1999; Кушнірук О. До питання вивчення литовсько-українських музичних взаємин // Мат. до укр. мист-ва. К., 2003. Вип. 2; Кравченко А., Пальцевич Ю. Прем’єри з власною інтонацією // Музика. 2007. № 3.

О. П. Кушнірук

Стаття оновлена: 2016