Литва, Литовська республіка

ЛИТВА́, Литовська Республіка (Lietuva, Lietuvos Respublika) — європейська країна на східному узбереж­жі Балтійського моря, на пів­нічному сході Європейського Союзу. На Пн. межує з Латвією (довж. кордону 576 км), на Сх. і Пд. Сх. — з Білорус­сю (640 км), на Пд. Зх. — з Польщею (104 км) та зх. анклавом РФ Калінігр. обл. (261 км). Разом з Естонією та Латвією має спіл. геогр. риси та історію роз­витку, за цими ознаками їх обʼ­єд­нують в один регіон — країни Балтії (за рад. часів — республіки Прибалтики). За класифікацією ООН, є країною Пн. Європи, за політ. й істор.-геогр. критерієм, входить до регі­ону Сх. Європа. Площа 65,3 тис. км². До тер. країни належить також 12-мильна мор. зона. Насел. 2,9 млн осіб (2015), пере­важно литовці (84,1 %). У Л. мешкають пред­ставники 115-ти національностей, найбільше — поляків (6,6 %), росіян (5,8 %) і білорусів (1,2 %). Українці є 4-ю за кількістю нац. меншиною (0,65 %), 2002 проживали бл. 21 тис., 2012 — 16 тис. осіб. Міське насел. Л. становить 66,5 %. У ниніш. демогр. ситуації країна від­творює європ. тенденції, тобто від­бувається скороче­н­ня кількості жит. унаслідок зменше­н­ня народжуваності (хоча серед. показник становить 1,6 дитини в роз­рахунку на одну жінку фертил. віку) і від­повід. пере­вище­н­ня смертності над народжуваністю. Середня тривалість життя 74,7 р., жінки живуть в середньому на 11 р. довше від чоловіків. Негативно по­значилися на чисельності насел. події 20 ст., зокрема довоєн­на та післявоєн­на депортації більшов. владою, масові знище­н­ня нацистами, вимушена еміграція до Європи та США. Столиця — Віль­нюс (531 910 осіб, 2015). Адм.-тер. поділ: 10 повітів і 60 муніципалітетів. Найбільші міста (тис. осіб, 2015): Каунас (301,3), Клай­педа (156,1), Шяуляй (104,5), Паневежис (95,2), Алітус (55,6), Маріямполе (38,4), Мажейкяй (35,6), Йонава (29), Утена (27), Кедайняй (25,3), Тельше (23,9), Тауранґе (23,3), Укмерґе (22,2), Висаґінас (20,1), Плунґе (18,9), Кретинґа (18,7), Шилутє (16,8), Радвилішкіс (16,3), Паланґа (15,3). Офіц. мова — литов.; поширені рос. і польська. Серед жит. 77,2 % складають католики, 4,1 % — православні, до 1 % — проте­станти, мусульмани, юдеї та ін. Грош. одиниця — євро (до 2015 — літ). Форма держ. правлі­н­ня — парламент. республіка. Законодав. орган — однопалат. парламент (сейм), 71 чл. якого обирають в одномандат. округах абсолют. більшістю голосів, а 70 чл. — в заг.-нац. вибор. окрузі за партійно-пропорц. системою (терміном на 4 р). Нині у сеймі пред­ставлені 22 партії, більшість з яких соціал-демократ. спря­мува­н­ня. Глава держави — пре­зидент (від 12 червня 2009 — Д. Ґрібаускайте), якого обирають прямим таєм. голосува­н­ням терміном на 5 р. Президент країни при­значає премʼєр-міністра (від 22 листопада 2012 — А. Буткявічюс), який формує РМ. Керівника та чл. уряду затверджує сейм. Кон­ституцію країни прийнято на референдумі 25 жовтня 1992 (набула чин­ності 2 листопа­да 1992, змінена 2003). Нині Л. входить до 53-х між­нар. організацій. Від 1991 — чл. ООН, від 2004 — ЄС і НАТО, від 2007 — спів­дружності держав Шенґен. договору.

Заселе­н­ня сучас. тер. Л. роз­почалося у 10–9 тис. до н. е. Від 3 тис. до н. е. на землях від Вісли та узбереж­жя Балтій. моря до Дні­пра від­бувався процес осі­да­н­ня протобалтів, які протягом 1 тис. до н. е. поділилися на зх., центр. і сх. балтів. Саме від зх. балтів походять сучасні литовці (самона­зва — летувяй). Литов. етнос сформувався на основі балтій. племен аукштайтів і жемайтів, а також частково куршів, земґалів і селів. Аукштайти та жемайти донині зберігають мовні і культурні від­мін­ності, становлять литов. етногр. групи. Литовці були одними з остан. язичниц. народів Європи. У 10–11 ст. їхні землі були ареною суперництва між Київ. Руссю та Польщею. Вперше Л. згадується у Кведлінбур. ан­налах 1009. Утворе­н­ня литов. держави — Великого князівства Литовського — від­булося у 1-й пол. 13 ст., коли князь Міндауґас (Мін­довґ) обʼ­єд­нав литов. племена. За його правлі­н­ня також роз­ши­рено литов. тер. (пере­важно за ра­хунок словʼян. земель). 1251 він прийняв християнство, а 1253 ко­ронований Папою Римським Іно­кентієм IV. Велике кня­зівство Ли­товське по­стало на руїнах Київ. Русі на її зх. околицях у боротьбі проти Тевтон. ор­дену та Ордену мечоносців (від 1237 — Лівон. орден). Центром держави стало стародавнє м. Віль­но (нині Вільнюс). Вона була різнорідною як за етніч. складом, так і за віро­сповіда­н­ням (православні, католики, язичники). Хоча панівними були давньорус. мова, культура, закони та звичаї, влада концентрувалася в руках князів з балтій. племен. Протягом майже двох сторіч Велике князівство Литовське роз­по­всюджувало свій вплив на словʼян. землі, ослаблені монгол. навалою. Великі князі Ґедимін (Ґедимінос) і Вітаутас у 14 — на поч. 15 ст. роз­ширили межі держави аж до Чорного моря, пере­творили її на одну з наймогутніших у Європі, яка гідно протистояла нім. заво­йовникам. Боротьба із зовн. за­грозами, внутр. про­блеми, по­вʼязані з боротьбою різних етнореліг. утворень за владу, спонукали Велике князівство Литовське до обʼ­єд­на­н­ня з Польщею (Крев. унія, 1385). Унаслідок цього литов. князь (від 1377) Яґайло також став польс. королем Владиславом ІІ. Тоді ж роз­по­чато окатоличе­н­ня литов. насел. і полонізацію литов. верхівки. Знач. подією того часу стала пере­мога 1410 обʼ­єд­наної держави у битві побл. Ґрюнвальда (нині село Оструд. пов. Вармін.-Мазур. воєводства, Польща) над Тевтон. орденом, що значно по­слабило нім. ордени і їхнє зазіха­н­ня на сх. тер. 1569 за Люблін. унією Л. та Польща обʼ­єд­налися у держ. утворе­н­ня — Річ Посполита. До цього часу Великим князівством Литовським керували спадк. монархи, які мали титул Великих князів Литовських, Руських і Жемайтійських. За устроєм Річ Посполита була про­гресив. системою — станово-пред­ставниц. монархією, де монарх з титулом польс. король і литов. князь обирався шля­хтою на засі­дан­ні сейму. Саме сейм вирішував держ. пита­н­ня, а монарх керував державою у період між се­ймами, його ріше­н­ня не були обовʼязковими для викона­н­ня шля­хтою. У Речі Посполитій панували віротерпимість та етнотолерантність. Зовн. війни та внутр. про­блеми її послабили та при­звели до 3-х роз­ділів між Австрією, Прус­сією та Росією. Після 3-го поділу Польщі 1795 литов. землі практично повністю ві­ді­йшли до складу Рос. імперії. У 19 ст. поляки та литовці боролися за незалежність проти царату, але пов­ста­н­ня жорстоко придушували. 1864 заборонили друкувати литов. книги лат. шрифтом, почали закривати польс. і литов. школи, від­мінили ви­вче­н­ня литов. мови. Водночас роз­почали кампанію з русифікації та навʼязуван­ня православʼя. Литовці створю­вали таємні школи, за кордоном (пере­важно у Прус­сії) дру­кували латиницею литов. книги та журнали, які нелегально пере­правляли до Л. і роз­по­всюджували серед населе­н­ня. Через кордони книги проносили книгоноші, багато з них загинули або були заслані до Сибіру. У Л. їм встановлено памʼятник. 1905 заборону на друк літ-ри литов. мовою скасовано. Тоді ж остаточно оформлено сучас. литов. алфавіт. Від 1915 Вілен. губ. контролювали нім. війська. 18–22 вересня 1917 створ. Литов. Раду (Литов. Тарибу), яка 16 лютого 1918 проголосила незалежність Литов. держави зі столицею у Вільно. Від поч. 1919 тривала оборона країни з допомогою нім. військ від Червоної армії, у квітні до військ. дій при­єд­налися польс. війська. 16 грудня 1918 за під­тримки більшовиків проголошено Литов. рад. респ., від 27 лютого 1919 до 12 липня 1920 існувала Литов.-Білорус. РСР спочатку з центром у Вільно, від квітня 1919 — у Мінську. 1920 незалежність Л. ви­знали Польща та Рад. Росія, але того ж року польс. війська захопили Вільно та його околиці (від жовтня 1920 до березня 1922 разом із зх. теренами сучас. Білорусі складали окреме держ. утворе­н­ня — Середин­ну Л., у березні 1922 від­повід­но до акта польс. сейму його возʼ­єд­нано з Польс. Респ.), і литов. владі довелося столицю країни пере­нести у Каунас. Л. не ви­знала цих кроків з боку польс. влади, напружені стосунки між двома країнами тривали до 1938, коли були встановлені дипломат. від­носини. 1922 у країні прийнято нову кон­ституцію, за якою впроваджувалася парламент. демократія. Водночас роз­горнуто аграрну ре­форму. 1926 встановлено авто­крат. режим А. Сметони. 1928–40 у Каунасі функціонувало Литовсько-українське товариство. 1939 згідно нім.-рад. пакту Молотова–Ріб­бентропа литов. землі включено до сфери впливу СРСР. У жовтні того ж року на під­ставі навʼязаних угод Вільнюс і його околиці при­єд­нано до СРСР, а на під­контрол. литов. владі тер. роз­міщено рад. військ. бази. У червні 1940 унаслідок військ.-політ. тиску СРСР анексував усі литов. землі, а у серпні того ж року була створ. Литов. РСР із центром у Вільнюсі. 1941–44 — під нім.-фашист. окупацією. Нацисти знищили євр. громаду Віль­нюса (т. зв. Пн. Єрусалим). Від серпня 1944 тер. Л. знову контролювали рад. війська. До се­ред. 1950-х рр. у литов. лісах діяв зброй. рух опору. У 1970-х рр. у Вільнюсі та Каунасі від­бувалися ви­ступи проти рад. системи, але їх швидко придушували. 1988 у Вільнюсі з метою від­новле­н­ня незалежності засн. рух «Саюдіс». 23 серпня 1989 «Саюдіс», Нар. фронт Л. і Нар. фронт Естонії здійснили спіл. акцію «Балтійський шлях», приурочену до 50-річчя пакту Молотова–Ріб­бентропа. Ланцюжок людей про­стягався через тер. всієї Балтії — від вежі Дов­гий Ґерман у Тал­лін­ні до вежі Ґедиміна у Вільнюсі. 1990 Литов. КП ви­йшла зі складу КПРС і незадовго до парламент. виборів уклала союз із «Саюдісом». Новий парламент обрав президентом країни голову «Саю­діса» В. Ландсберґіса. 11 березня 1990 оголошено про від­новле­н­ня незалежності Литов. Респ. У квітні того ж року рад. керівництво за­провадило екон. блокаду Л., а у січні 1991 ввело до Вільнюса війська. Унаслідок опору загинули 13 осіб, яких поховали як героїв на Вільнюс. мемор. цвинтарі. Тільки після не­вдалої спроби пере­вороту ГКЧП у серпні 1991 і подальшого роз­валу СРСР остаточно від­новлено незалежність Л., а 1993 рад. війська виведені з її території. 1994 Л. разом з Латвією та Естонією утворила зону вільної торгівлі та проголосила курс на при­єд­на­н­ня до ЄС. Донині досить напруженими є від­носини з РФ. Як чл. ЄС, НАТО та Шенґен. угоди країна повин­на мати демаркац. кордони, але через тер. Л. проходить транзит з РФ до Калінінгр. обл. На між­нар. арені литов. влада послідовно під­тримує позицію України, зокрема вона неодноразово критикувала рос. керівництво за анексію Криму та роз­палюва­н­ня військ. конфлікту на Донбасі. Л. під­тримує екон. санкції країн ЄС проти РФ у під­тримку України.

Л. лежить у помір. поясі в підзоні мішаних лісів лісової зони. На примор. узбереж­жі (його протяж­ність 90 км) трапляються дюни (до 60 м), які в сх. напрямі пере­ходять у хвилясті рівнини. Ре­льєф Л. пере­важно сформований зледені­н­нями та постльодовик. екзоген. процесами на Руській плиті Сх.-європ. платформи. Кри­сталіч. фундамент глибокого заляга­н­ня пере­критий потуж. шаром тектонічно слабо порушених осад. порід, тому серед корис. копалин пере­важають різновиди буд. матеріалів (вапняки, доломіти, глини, крейда тощо), є мінерал. води. На Зх. — запаси бурштину, який на берег викидає море. Тер. Л. здебільшого рівнин­на, середні висоти не пере­вищують 100 м. Найвища точка — пагорб Аукштояс (вис. 294 м). Вона знаходиться на Сх. країни, на Балтій. гряді, яка від­окремлена від Жемайт. височини Середньолитов. низовиною. Горбисті височини льодовик. походже­н­ня мають субмеридіонал. напрямок і пере­межовуються низовинами. Горбисто-морен­ні та піщані водно-льодовик. рівнини, вкриті сосн. та мішаними дрібнолистими (береза, граб) лісами, менше заселені. На су­глинистих водно-льодовик. морен. рівнинах з родючими ґрунтами — більш густа мережа поселень, там досить роз­винене с. госп-во. Клімат у країні пере­хідний від мор. до континентального, превалює зх. пере­несе­н­ня повітр. мас з Атлантики, що об­умовлює значну вологість протягом року, порівняно високі температури з не­знач. сезон. колива­н­нями, згладжені зимовий і літній сезони, однак до­статньо мінливі погодні умови. Середня річна температура повітря становить +6,1 °С, а сума опадів ко­ливається в межах 600–650 мм. Тепла погода об­умовлює 6–7 мі­сяців вегетац. періоду, що сприяє роз­виткові с.-г. виробництва. Значна вологість у по­єд­нан­ні з роз­членованістю рельєфу та близьким заляга­н­ням водотрив. горизонтів створили сприятливі умови для формува­н­ня густої річк. мережі. У Л. — понад 700 річок, які пере­важно не­значні за протяжністю. Їх використовують для пром. і побут. потреб. Гол. водна артерія країни — р. Нямунас (937 км, впадає у Курш. затоку Балтій. моря), до бас. якої належить більшість литов. річок. Вона судноплавна в нижній течії (за Каунасом), ще від рад. часів на ній діє Каунас. ГЕС. Є понад 3 тис. озер, більшість з яких льодовик. походже­н­ня. Особливо багато їх на Сх., де вони утворюють великі озерні комплекси. На місці колиш. озер — значні запаси торфу. Курш. затока багата рибою, але рибальство ведеться у від­критій Балтиці, за її межами. Певне госп. значе­н­ня мають запаси мор. водоростей. У протоці Курш. затоки знаходиться найбільший мор. порт країни — Клайпеда. Курш. затоку від Балтій. моря від­окремлює Курш. коса. 2000 її внесено до обʼєктів світ. спад­щини ЮНЕСКО. Пн. частина Курш. коси, яка належить Л., є одним з найбільших литов. нац. природ. парків. Загалом у країні — 35 нац. парків з охорони природ. і культур. спадщини. 1976 складено Червону книгу Л. 2000 до її 2-го ви­да­н­ня по­дано бл. 800, 2007 до 3-го ви­да­н­ня — 767 видів тварин, рослин і грибів. Остан. часом до неї внесено білу водяну лілію, велику білу чаплю, рися, зайця-біляка. Водночас унаслідок природо­охорон. заходів поперед. років від­новлено популяцію 23 видів, зокрема тайменя у прибереж. водах Балтій. моря та риби пузанок у Курш. затоці, лосося. Значно збільшено популяцію сірого журавля. У лісах Л. водяться зубри, косулі, кабани, лисиці, вовки, іноді з Білорусі заходять ведмеді. У 1960-х рр. із Далекого Сх. на Курш. косу завезено єнотовид. собак, які, не маючи природ. ворогів, роз­множилися та нині завдають шкоди для фермерів. З цими тваринами також повʼязане зникне­н­ня в литов. лісах глухарів, чисельність яких намагаються збільшити у спец. роз­плідниках. Щорічно Литов. пошта випускає накладом 200 тис. прим. кілька марок з серії «Червона книга Л.». 2016 зʼявилися марки із зображе­н­ням грибів боровика укоріненого та гомфуса булаловидного.

Значна протяжність мор. берег. лінії з піщаними пляжами, берег. високі дюни, які іноді ру­хаються, частково заліснені та мають досить мальовничі пейзажі, морен­ні рівнини, горбисто-морен­ні озерні ландшафти та льодовик.-річк. рівнини, вкриті лісами та порізані гу­стою мережею річок та озер, створюють перед­умови для роз­витку внутр. та між­нар. екологічно спрямованого туризму. Навіть екол. про­блеми (ерозія ґрунтів, за­брудненість ґрунтів, ґрунт. вод і повітря хім. сполуками-від­ходами пром. виробництва) не зменшують рекреац. значе­н­ня курортів, по­ширених практично на всій тер. країни. Найбільша кількість туристів спрямовується у зх. р-ни країни, на балтій. узбереж­жя. Суціл. курорт. зоною є Курш. коса. Найбільший курорт країни та литов. балтій. узбереж­жя — Паланґа. Серед великих балтій. курортів — Нерінґа та Ніда. У нац. парку Курш. коса і в знач. за площею нац. парках Жемайтський, Аукштайтинський, Дзукийський, Плокстинський роз­винені екол. та ін. види природо­орієнтов. туризму. Бальнеол. ку­рорти: Друскінінкай, Бірштонас.

Л. має високий індекс роз­витку люд. потенціалу — 0,82, що до­зволяє роз­вивати наукоємні галузі виробництва. За між­нар. критеріями, її від­носять до середньо роз­винених країн. Після від­новле­н­ня незалежності економіка Л. завдяки іноз. інвестиціям досить швидко пере­будувалася з планової на ринкову. Внаслідок світ. екон. кризи 2008–09 темпи екон. зро­ста­н­ня уповільнилися, оскільки знач. мірою залежать від екс­порту. Однак приріст ВВП залишився позитивним і становить в середньому 3 % на рік (2014). За обсягом виробленого нац. продукту країна за­ймає 89-е м. у світі (2015). У структурі ВВП екс­порт­но-імпорт­ні операції з товарами та послугами пере­вищують 80 %. На 65,5 % нац. бюджет (2014) формують послуги (зайнято понад 70 % робочої сили), на 31 % — пром-сть (20 %), на 3,4 % — високо­інтенсивне с. госп-во (8 %). У Л. вирощують зерн. культури, картоплю, цукр. буряк, льон, овочі. Осн. р-н рослин­ництва — Середньолитов. низовина. На гор­бистих заліснених тер. більше роз­винене тварин­ництво, продукцією якого традиційно є молоко, сир, яловичина та свинина, яйця. Л. ві­дома також завдяки своїй рибоконсерв. промисловості. Високо­інтенсивне с.-г. виробництво об­умовило роз­виток харч. галузі та с.-г. машинобудува­н­ня (с.-г. техніка, холодильники, морозильники). Л. також спеціалізується на точному (оптичне обладна­н­ня, лазери, компʼютери) та серед. (судно- і вер­статобудува­н­ня) машинобудуван­ні. Частка Л. на світ. ринку лазер. спектрометрів становить майже 50 %, а з виробництва надшвид. параметр. генераторів світла — ще більша. Працює низка під­приємств хім. (нафтопереробка, виробництво добрив), легкої і ювелір. (обробле­н­ня бурш­тину) пром-стей. 25 % ВВП припадає на інформ. технології — роз­робле­н­ня ві­деоігор, біо- та нанотехнології. За рад. часів в Іґналіні (сх. р-ни Л.) побудовано АЕС, яку після здобу­т­тя незалежності закрито з міркувань екол. без­пеки. Обсяги екс­порту та імпорту майже однакові. Країна екс­портує машини та обладна­н­ня, продукцію харч., текс­тил. і хім. пром-стей. Осн. парт­нери з екс­порту (2014): Латвія й Естонія — понад 13 %, країни ЄС (Німеч­чина, Польща, Нідерланди) — майже 20 %, Білорусь та РФ — понад 25 %. Л. імпортує машини та обладна­н­ня, енергоносії (перед­усім газ і нафто­продукти) та готову електро­енергію, продукцію хім., металург. і легкої пром-стей. Осн. партнери з імпорту (2014): Латвія — майже 7 %, країни ЄС — понад 30 %, РФ — понад 20 %. У структурі екс­порту послуг майже четверту частину становить туризм.

Нині функціонують майже 50 ВНЗів, з яких 2/3 — державні. Участь Л. і України в європ. про­грамах академ. мобільності дає можливість студентам і аспірантам обох країн здобувати освіту та під­вищувати кваліфікацію практично з усіх спеціальностей всіх освіт.-кваліфікац. рівнів. Становле­н­ня науки в Л. роз­почалося зі створе­н­ням 1579 Вільнюс. університету. У ньому академік Й. Кубілюс заснував нову галузь математики — ймовірнісна теорія чисел. Литов. науковці роз­робили лазерні методи для ви­вче­н­ня фіз. і біо­фіз. явищ, вина­йшли багатобарвну астрофотометр. систему для двомір. класифікації зірок. Знач. внесок у природо­знавство зробив І. Домейко, в археологію — М. Ґімбунєтє, у мово­знавство — А.-Ю. Ґре­ймас, їхні здобутки стали частиною світ. науки. У Л. працюють одні з найви­значніших у світі біо­технологів, фахівців у галузі лазер. технологій і телекомунікацій.

Традиц. литов. культура складалася протягом тривалого істор. періоду під впливом язичництва, християнства, авто­хтон­ності, культур. дифузій сусід. етносів (польс., укр., білорус., російського) та зх.-європ. культури. Нині Л. ві­дома в світі завдяки профес. литов. мистецтву, литов. нар. пісням і танцям, своєрід. нац. кухні (страви з картоплі — цепеліни, куґеліс, на основі капусти — біґос; напій бобєліне та пиво). 2003 традиція та символіка литов. свята пісні і танцю внесена до нематеріал. спадщини людства ЮНЕСКО. Це свято існує в країні від 19 ст., нині є одним з найбільших культур. заходів (проводиться один раз на 4 р.). Воно обʼ­єд­нує старовин­ну фольклорну спадщину, сучасну культуру та профес. мистецтво, вважається найбільш універсал. вираже­н­ням нац. ідентичності литовців. Із Л. повʼязані життя та діяльність діячів, які зробили знач. внесок у світ. літературу та мистецтво, — найвидат. польс. поета, засн. польс. романтизму А. Міцкевича, литов. художника та композитора М. Чюр­льоніса. До обʼєктів культур. спад­щини ЮНЕСКО також включено істор. центр Вільнюса (1994), археол. памʼятки культур. резервату Кярнаве (2004) та пункти геодез. дуги Струве (2005) — Березнякі, Мешканзі (усі — Вільнюс. пов.), Карішкі (Пеневиз. пов.). Культурну цін­ність становлять Медниц. (13–14 ст.), Каунас., Тракай. (на о-ві в оз. Ґальве; найбільший зі збережених у Л. старовин. замків, був одним із центрів Великого князівства Литовського; обидва –14 ст.), Норвілішц., Раудон., Сієсікай. (усі — 16 ст.), Панемун., Раудондваріс. (обидва — 17 ст.), Таураз. (1844–47) замки; башта Ґедиміна (Ґедиміноса; 14 ст.), костел св. Франциска і Бернардина (15–16 ст.), палац великих князів литовських (від­критий 2009 до 1000-ліття першої істор. згадки про Л.) у Вільнюсі; старовин­на забудова центрів міст Кау­наса, Клайпеди, Кедайняй. Збереглися руїни Клайпед. (13 ст.), Старотракай. (14 ст.), Дубінґяй., Ейшишкес. (обидва — 15 ст.), Бал­тадваріс., Рокантішц. (обидва — 16 ст.) замків. У Л. — багато музеїв, зокрема й своєрідних. Серед них — Музей чортів у Каунасі, Мор. музей у Клайпеді, будинок-музей М. Чюрльоніса у Друс­кіненкаї, музеї бурштину у Паланзі, Вільнюсі та Ніді. Здобутки нац. литов. культур. спадщини екс­поновані в Нац. музеї Л. і Нац. худож. музеї Л. у Вільнюсі. Спадщину рад. часу зі­брано у Ґрут. парку.

Знач. успіху досягли литовці й у спорті. Зокрема литов. баскетболісти стали чемпіонами Європи 1937, 1939 і 2003.

26 серпня 1991 ВР України ви­знала незалежність Литов. Респ., а 4 грудня 1991 — парламент Литов. Респ. — незалежність України. Дипломат. від­носини між країнами встановлені 12 грудня 1991. Україна має амбасаду у Вільнюсі (від 1993) та консульства у Клайпеді, Висаґінасі, Шаль­чинінкаї. Посольство Литов. Респ. знаходиться у Києві (від 1992), ген. консульство — у Львові. 1994 вперше на найвищому рівні з офіц. візитом Л. від­відав президент України Л. Кравчук, 1995 Україну — президент Л. А. Бразаускас. Від­тоді практично щороку президенти обох країн здійснювали офіц. візити. 2014–16 від­булося понад 10 офіц. зу­стрічей президентів обох країн. У грудні 2005 в Києві про­йшов 1-й форум «Спів­дружність демократичного вибору» (як альтернатива СНД), у якому взяли участь Україна, Молдова, Латвія, Л., Естонія, Польща, Словенія, Македонія, Румунія, Грузія. 3-я зу­стріч у цьому форматі від­булася у травні 2006. У 2011 між Україною та Л. (у млн дол. США) товарообіг складав 1197, екс­порт — 345, імпорт — 852; 2012 — від­повід­но 1253,9, 310,4, 943,5; 2013 — 1362,1, 362,2, 999,9; 2014 — 1465,5, 406,6, 1059,9. Осн. стат­ті укр. екс­порту: продукція АПК і харчової промисловості — 38,9 %, чорні метали — 11,7 %, продукція маш.-буд. промисловості — 9,9 %, нафта — 9 %; осн. стат­ті литов. імпорту: нафто­продукти — 86,2 %, пласт­маси та полімерні матеріали — 3,1 %, машинотех. продукція — 2,6 %, продукція АПК і харчової промисловості — 2,1 %. Найбільші укр. громади зосереджені у містах, зокрема Вільнюсі (7159 осіб, 2012), Клайпеді (4652), Каунасі (1906), Висаґінасі (1583), Шяуляї (875), Йонаві (431); в сільс. міс­цевості проживає всього 0,4 % українців. Серед етніч. українців багато осіб пенсій. віку. Після від­новле­н­ня незалежності майже 7 тис. українців повернулися в Україну. У Л. існує 10 укр. громад. організацій, зокрема й наук. (асоц. литов. і укр. істориків), культур. (творчі колективи) та реліг. (гре­ко-катол. обʼ­єдн.) спрямува­н­ня. Укр. мовою виходять про­грами «Трембіта» (на першому нац. телевіз. ка­налі) та «Калинові грона» (в ефірі нац. радіо). У Вільнюс. університеті факультативно ви­вчають укр. мову; у Вільнюсі, Клайпеді, Висаґінасі діють укр. неділ. школи. Низка литов. міст є по­братимами укр. міст, зокрема партнер. стосунки встановлено між владою Вільнюса та владами Києва, Дні­пропетровська, Донецька, Львова і м. Біла Церква Київ. обл., між владами Каунаса та Білої Церкви, Шяуляя та Хмельницького, Паневежиса та Він­ниці, Алітуса та м. Ірпінь Київ. обл., Утени та м. Ковель Волин. обл., Укмерґе та м. Камʼя­нець-Подільський Хмельн. обл., Шилутє та м. Ска­довськ Херсон. обл., Радвилішкіса та м. Умань Черкас. обл., Паланґи та м. Буча Київ. обл.

О. О. Любіцева

Литовська література (Л. л.) роз­вивається литов. мовою і бере поч. з уснопоет. нар. творчості (пісні-дайни, легенди, пере­кази, казки, прислівʼя). Формувалася у Великому князівстві Литовському. Найдавніші писемні памʼятки датовані кін. 15 — поч. 16 ст. Литов. літописи, твори юрид., публіцист. характеру написані здебільшого давньорус. мовою з елементами книж. української мови. Вживалися також лат. і польс. мови. Роз­витку литов. писемності сприяв рух Реформації в 1-й пол. 16 ст. Найдавніший зна­йдений текст литов. мовою — перекл. молитви поч. 16 ст. Першою литов. книгою став укладений М. Мажвідасом зб. «Саtechizmusa prasti szadei («Про­сті слова катехізису», Кеніґсберґ, 1547), де поряд із реліг. текс­тами вміщено віршов. перед­мову та перший литов. буквар. У 16–17 ст. створювалася пере­важно реліг. література (Й. Бреткунас, М. Даук­ша, М. Петкявічюс, С. Славочінскіс). Значну роль у становлен­ні литов. писемності 17 ст. ві­ді­грав К. Шірвідас — автор про­повід­ей литов. мовою та першого словника литов. мови. У 17–18 ст. зʼявлялися й художні твори литов. мовою світського змісту — поеми, листи у віршах, панегірики, дедикації, епі­грами. Чільне місце в літературі 18 ст. належить поемі «Metai» («Літа») К. Донелайтіса, в якій багатими мовними засобами змальовано життя, побут, звичаї литов. селян Сх. Прус­сії. У літературі 1-ї пол. 19 ст. по­єд­нано елементи класицизму, сентименталізму (вір­ші А. Клементаса), романтизму (Д. Пошка, С. Станявічюс, С. Ва­люнас). Особливе місце посіла творчість священика, борця за соц. справедливість А. Страздаса, багато віршів якого стали нар. піснями. Рисами худож. прози по­значені твори історика С. Дау­кантаса, який уперше писав литов. мовою. Інтенсивно збирався і видавався фольклор (С. Станявічюс, С. Даукантас, у Сх. Прус­сії — Л. Реза). По­жвавлен­ню літ. життя сприяла діяльність публіцистів, пере­кладачів та видавців Л. Юцявічюса, Л. Івінскіса. Активно ви­ступав М. Валанчюс — основоположник литов. худож. прози (повість «Palangos Juzė» («Юзе із Паланги»), зб. дидакт. оповідань). У поемі «Anyk­ščių šilelis» («Анікщяйський бір», 1858–59; уперше ви­дано в календарях Л. Івінскіса 1860, 1861; перше окреме вид. — 1905 у Вільнюсі) А. Баранаускас, оспівавши красу рідного краю, порівняв її загибель від рук цар. колонізаторів з духов. зубожі­н­ням литов. народу. На роз­витку литов. літ-ри в 2-й пол. 19 ст. негативно по­значилася цар. заборона (1864–1904) литов. друку лат. літерами після пов­ста­н­ня 1863. Культурне життя по­жвавилося на­прикінці 19 ст. з посиле­н­ням нац.-визв. руху. У Сх. Прус­сії випускали і нелегально роз­по­всюджували в Литві литов. період. ви­да­н­ня. Особливу роль ві­ді­гравала поезія. Ви­знач. поет-романтик литов. нац. від­родже­н­ня — Майроніс (справж. Й. Мачюліс), творчість якого сприяла роз­витку віршува­н­ня, звукопису в Л. л., формуван­ню літ. мови. Ві­домі поети-реалісти — П. Вайчайтіс, В. Кудірка (автор нац. гімну), Й. Мачіс-Кекштас, поет-романтик А. Венажіндіс. На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. різноманітнішими стали літ. жанри й форми, у прозі домінували тенденції крит. реалізму, вершиною якого стала творчість Ю. Жемайте. В оповіда­н­нях, написаних нар. мовою, вона створила низку нац. характерів литов. селян. Реаліст. традиції роз­вивали також Г. Пяткявічайте-Біте, Лаздіну Пеледа (псевд. сестер С. Іванаускайте-Пшибиляускене та М. Іванаускайте-Ластаускене), Шатрієс Рагана, Л. Ґіра та ін. Роз­виток Л. л. поч. 20 ст. стимулювали рев. події 1905–07 та скасува­н­ня заборони литов. друку. У Вільнюсі почали видавати литов. газети і журнали, книжки. Особливо зросла кількість проз. творів (пере­важно сільс. тематики), у літературі посилено демократ. тенденції (Ю. Же­майте, А. Венуоліс, В. Креве). У поезії утверджували індивід. мотиви (Л. Ґіра, К. Бінкіс, В. Міколайтіс-Путінас), продовжували нар.-пісен­ні традиції. Рев. поезію започаткував Ю. Яноніс. Побут. драми й комедії писа­ли Ю. Жемайте, К. Ясюкайтіс, Г. Ланд­сбергіс. Знач. етап у роз­витку драматургії — романт.-істор. драми і трагедії В. Креве, Л. Ґіри, B. Ві­дунаса. Зʼявився перший літ. ж. «Vaivorykštė» («Ве­селка», 1913–14), епі­графом до якого стала друга строфа з вірша «Чи не добре б нам, брати, зачати...» І. Франка (цикл «На старі теми», перекл. Л. Ґіри). Крім реаліст. та романт. тенденцій, у Л. л. стали помітними і модерністські (С. Чюрльонене-Кімантайте, Ю. Савіцкіс, І. Шей­нюс, М. Вайткус). У 1920-і pp. реаліст. та романт. традиції продовжили письмен­ники Лаздіну Пеледа, Майроніс, Ю. Тумас-Вай­жґантас, А. Венуоліс та ін. Більшість з них спів­працювали з літ. ж. «Skaitymai» («Чита­н­ня», 1920–23). Помітне явище цього періо­ду — роман Ю. Тумас-Вайжгантаса «Pragiedruliai» («Просвітки», Вільнюс, т. 1, 1918; т. 2, 1920), де художньо зображено картини нац. руху 1890–1905. На противагу символізму в серед. 1920-х pp. ви­никла авангардист. група (К. Бін­кіс, С. Шямяріс, Ю. Тислява), яка видавала ж. «Keturi vėjai» («Чотири вітри», 1924–28) і пропагувала естетику футуризму та екс­пресіонізму. Рисами ім­пре­сіонізму та неоромантизму по­­значена проза І. Шейнюса, К. Пуй­ди, А. Вайчюлайтіса, К. Янкаускаса, поезія Й. Александравічюса (псевд. Коссу-Александріш­кіс), Й. Грайчюнаса, К. Інчюри. У поезії неоромантика Б. Бразджьоніса вирізняються також реліг. мотиви. У 1930-і pp. на позиції реалізму пере­йшли письмен­ники, знані як модерністи (К. Бінкіс, Б. Сруоґа). На заг. літ. процес особливо впливала творчість C. Неріс, П. Цвірки. На­прикінці 1920-х — на поч. 30-х pp. серед широких верств насел. посилися «ліві» по­гляди. З позицій захисту соц. прав народу ви­ступала група письмен­ників, діяльність якої певною мірою повʼязана з посольством СРСР: П. Цвірка, А. Венцлова, Й. Шімкус, К. Корсакас, В. Монтвіла та ін. Більшість з них обʼ­єд­нали­ся навколо ж. «Kultūra» («Культура», 1923–41), «Trečias frontas» («Третій фронт», 1930–31), «Lite­ratūra» («Література», 1936) та ін. На­прикінці 1930-х pp. до комуніст. руху при­єд­налися Т. Тільвітіс, Ю. Бутенас, Ю. Балтушис, С. Англіцкіс. Про­грес. спрямува­н­ням від­значалася діяльність Товариства литов. письмен­ників (засн. 1932). Після входже­н­ня Литви до складу СРСР (1940) у результаті зловіс. пакту Ріб­бентропа–Молотова частина літераторів за­знала ре­пресій, окремі емігрували за кордон. Під час 2-ї світової війни група литов. письмен­ників, пере­буваючи в евакуації, продовжувала творчу діяльність, найбільше — в поезії та публіци­стиці. Драматизм війни звучить у віршах С. Неріс, Л. Ґіри, А. Венц­лови, Е. Межелайтіса, В. Мозурюнаса. Художню прозу й пу­бліцистику писали П. Цвірка, А. Венцлова, Ю. Балтушис, А. Ґрі­цюс. У белетризов. кн. спогадів «Dievų miškas» («Ліс богів», Вільнюс, 1957) Б. Сруоґи роз­вінчено систему знище­н­ня людей у нім. концтаборах. У повоєн­ні роки продовжували творити С. Неріс, П. Цвірка, Й. Довід­айтіс, Й. Авіжюс, М. Слуцкіс, А. Ґудайтіс-Ґузявічюс, А. Венцлова. Л. л. стала роз­виватися у двох напрямах, роз­ділившись на рад. Л. л. і літературу, що опинилася згодом за кордоном. Рад. Л. л. від­різнялася від зарубіжної під­вищеною заідеологізованістю, схематичністю, за­старілою стилістикою. Мотивів «рад. патріотизму» не уникнули такі поети, як С. Неріс, А. Венцлова, письмен­ники П. Цвірка, Ю. Балтушіс. Деякі письмен­ники від­кинули рад. цін­ності та офіц. цензуру, обравши шлях «внутр. еміграції», творчості «в стіл», зрідка роблячи спроби опублікувати свої непідцензурні твори напів­легально, у самвидаві чи за кордоном. Видатні по­статі литов. ди­сидент. поезії, в якій отримало ві­дображе­н­ня опір сталін. тоталітар. режиму, — М. Індрілюнас і Б. Крівіцкас. Від кін. 1950-х рр., з часів хрущов. «від­лиги», Л. л., в обхід цензур. обмежень і догм соцреалізму, ступила на шлях подола­н­ня навʼязаних схем, пошуків нових худож. засобів. Кількісні і якісні зміни в Л. л. сталися у 2-й пол. 1960-х pp., після роз­вінча­н­ня злочин. суті сталінщини. Литов. письмен­ники, уника­ючи схематизму, поверховості, прагнули глибше роз­крити психологію індивіда, по-філософ­ському узагальнити буття людини, ви­пробувати різноманітні художні форми. В поет. творах Е. Межелайтіс — зб. «Žmogus» («Людина», 1961; Ленін. премія, 1962), В. Міколайтіс-Путінас — зб. «Būties valanda» («Година буття», 1963), Ю. Марцінкявічюс — поеми «Kraujas ir pelenai» («Кров і попіл», 1960) і «Siena» («Стіна», 1965; усі — Вільнюс) порушили про­блеми світос­при­йма­н­ня сучас. людини, від­крили нові мо­жливості асоціат. мисле­н­ня, лірич. сповіді, драматизму й ліро-епіки. Оновле­н­ня поет. мови зна­йшло від­ображе­н­ня у творчості пред­ставників різних поколінь. Серед най­яскравіших поетів — В. Бложе, С. Ґяда, Й. Юш­кайтіс, М. Мартінайтіс, Й. Стрел­кунас, Ю. Вайчюнайте, О. Балюконе (Балюконіте), А. Йонінас, Г. Патацкас, К. Плателіс, Н. Міляускайте, які володіють влас. непо­втор. голосом, але водночас говорять на заг., єдиній мові сучас. європ. поезії. Невід­ʼєм. частиною Л. л. є література зарубіж­жя, т. зв. ішейвія. Най­значніші пред­ставники традиц. лірики — Й. Айстіс, Б. Бразджьоніс. Під­креслено субʼєктивіст., індивідуаліст. лірика Ґ. Радаускаса. Кілька поетів-ровесників, які після війни виїхали за кордон, видали 1951 у США антологію «Žemė» («Земля»), за якою й отримали імʼя «жямінінкай» (повʼязані із землею, краєм): Ю. Кекштас, К. Брадунас, A. Ніка-Нілюнас, Ґ. Наґіс. 1972 книгою віршів «Kalbos ženklas» («Знак мови») дебютував Т. Венцлова — один із найві­доміших за кордоном литов. поетів та есе­їстів, який емігрував 1977 у США. Його інтелектуал. поезія, насичена алюзіями на класичну і сучасну літературу, справді урбаніст. і від­різняється діалогічністю, мала знач. вплив на литов. поет. традицію. Колоритні нац. образи створ. у романах Ю. Балтушиса — «Pardu­otos vasaros» («Про­дані літа», т. 1, 1957; т. 2, 1969) та «Sakmė apie Juzą» («Сказа­н­ня про Юзу», 1979; обидва — Вільнюс). Здобули ви­зна­н­ня романи «внутр. монологу» А. Беляускаса, М. Слуцкіса, Й. Мікелінскаса. Успішно за­стосовуючи метод соц.-пси­хол. аналізу, під­няли на новий худож. рівень литов. роман Й. Аві­жюс, В. Бубніс, Й. Мікелінскас, Б. Радзявічюс. Поряд із «сільс.» тематикою, яка продовжувала домінувати в литов. прозі, зʼя­вилася низка істор. романів: «Jau saulelė...» («Вже сонечко...», 1982) А. Дрілінґи, «Jaunasis pago­nis» («Молодий поганин», 1983) В. Місявічюса, «Deimanto ugnis» («Вогонь діаманта», 1985) А. Мар­кявічюса, «Paskutinis atgailos am­žius» («Остан­ній вік кая­т­тя», ч. 1, 1985; ч. 2, 1986; усі — Вільнюс) B. Петкявічюса. Багатством пере­дава­н­ня лірич. почут­тів від­значається поезія А. Жукаускаса, А. Мішкініса, Е. Матузявічюса, Ю. Марцінкявічюса, А. Балтакіса, А. Малдоніса, Я. Дяґутіте, П. Шірвіса, B. Шімкуса, А. Бярнотаса, В. Пальчінскайте, Й. Стрел­кунаса. На поч. 1970-х pp. ви­йшли збірки деідеологізов. поезії В. Бложе, Ю. Вайчюнайте, С. Ґяди, Й. Юшкайтіса, Т. Венцлови, М. Мартінайтіса, які сповід­ують образне слово, внутр. творчу свободу, часто виражену засобами фольклору (нар. пісні, жарту, ґротеску, міфу). Плідно роз­винули у цей період жанр психол. оповіда­н­ня Ю. Апутіс, А. Поцюс, Р. Ланкаускас, Р. Шавяліс, Л. Яцінявічюс, Е. Іґнатавічюс, Р. Кашаускас, В. Рімкявічюс. Заг. ви­зна­н­ня здобули повісті Р. Ґранаускаса, Ю. Пожери, Р. Шавяліса, С. Шальтяніса, В. Мартінкуса, Б. Балтрушайтіте. У драматургії пере­важали морал.-психол. колізії, які вирішували як на сучас., так і на істор. ма­теріалі (Ю. Ґрушас, Ю. Ґлінскіс, К. Сая, Е. Іґнатавічюс). Широко використовують форми поет. драми, ґротеску, трагікомедії та ін. Глибокою інтелектуальністю від­­­значаються гуморески В. Жилін­скайте. Твори для дітей написали К. Кубілінскас, Е. Межелайтіс, Ю. Марцінкявічюс, М. Слуц­кіс, А. Льобіте, А. Матутіс, М. Вайнілайтіс, літ. казки — В. Петкявічюс, В. Жилінскайте, К. Сая, Й. Аві­жюс. У галузі літературо­знавства та літ. критики ві­домі К. Корсакас, В. Кубілюс, Й. Ланкутіс, В. Ґалініс, В. Аряшка, Д. Саука, В. Заборскайте, А. Бучіс, П. Браженас, А. Залаторюс. СП Литви створ. 1941. Виходять літ.-мист. г. «Litera­tūra ir menas» («Література і ми­стецтво», від 1946), літ.-худож. ж. «Metai» («Літа», від 1945; до 1991 під на­звою «Pergalė» — «Пе­ремога»), «Nemunas» («Німан», від 1967), «Вильнюс» (російською мовою, від 1978; до 1989 під на­звою «Литва литературная»). Після від­новле­н­ня незалежності литов. проза дуже стрімко змінювалася з по­гляду кількості, концептуальності і структури — цей етап не можна порівняти з жодним ін. періодом існува­н­ня Л. л. Ринула нова література без ідеол. компонента: «Nubaustieji» («Покарані», 1987; книжка, написана за часів за­стою, від 1984 лежала у видавництві) Р. Ґавяліса, «Ruduo provincijoje» («Осінь у провінції») В. Папіевіса, «Vaizdas į mėnulį» («Вид на місяць»; обидві — 1989; усі — Вільнюс) Ю. Кун­чинаса. Яскраво засяяли поезія та новелістика дебютантів: «Pa­kalnučių metai» («Рік конвалій», 1985) і «Kaip užsiauginti baimę» («Як виростити страх», 1989) Ю. Іванаускайте, «Albumas» («Аль­бом») Р. Растаускаса, «Išėjusi švie­sa» («Світло, що пішло»; обидві — 1987) Д. Калінаускайте, «Šuli­nys» («Колодязь», 1988) А. Мар­ченаса, зб. «Gegužė ant nulūžusio beržo» («Зозуля на зламаній бе­резі», 1986; усі — Вільнюс) Ю. Апу­тіса. Культура, література звільнилися раніше за саму Литву, свободу якої було узаконено політично і юридично. Цей час змін називають по-різному: літ-рою від­родже­н­ня, літ-рою девʼянос­тих, постцензур. свободою, закінче­н­ням традиції, новим літ. циклом, руйнува­н­ням канонів тощо. Добре ві­домі під час «спів­очої революції» особи стали політиками, брали участь у «Саю­дісі», ви­ступали на мітингах, зʼ­їздах, пікетах, демонстраціях, згуртовували націю, писали публіцист. текс­ти (Ю. Марцінкявічюс, С. Ґяда, М. Мартинайтіс, Ю. Апутіс, К. Сая та ін.). Від­бувалося роз­кри­т­тя «забороненого плоду», намага­н­ня ліквідувати «білі плями» (публікували твори депортов. осіб, партизанів, диси­дентів), оприлюдне­н­ня текс­тів зі спецфондів, ринула докум. проза. Опубл. понад 500 книжок спогадів про повоєн. рух опору (резистенцію) та депортацію. Другий період (1993–2000) від­значається від­центровими тенденціями: література диференціюється, з авансцени су­спільства від­ходить в «обійми» фахівців. Литов. письмен­ники неодно­значно від­реагували на нову політ., соц., психол. та естет. ситуацію роз­лому: одні проголошували на­ста­н­ня занепаду, інші плекали ідеаліст. ілюзії, треті спокійно працювали, а молоде поколі­н­ня пробувало гуртуватися в різних рухах і проголошувати нові про­грами, проте, зрештою, роз­порошилися для творчості по­одинці. Від­бувалися рокірува­н­ня поколінь, жанрів, цін­ностей, пріоритетів, читачів. Увагу письмен­ників «від­вертали» роз­криті можливості вільного життя: зросла кількість періодики і вид. цікавих неліт. книжок, потреба в дебатах на теми різних політ. і екон. питань, роз­ширена роль медій. сектору, проникне­н­ня Інтернету, легалізов. роз­ваги, подорожі тощо. Криза ідентичності — неминуча риса пере­хід. періодів. Людей культури й мистецтва спіткали пост­радянізм і постмодернізм. У 1990-і рр. найпомітнішою, найбільш читаною була творчість Ю. Іванаускайте, Р. Ґавяліса, Ю. Кунчинаса. Най­пристрасніший постмодерніст — Ґ. Кунчюс. С. Парульскіс — основоположник інтелектуал. есе, що від­ображає дух часу, та автор без­ілюзій. шорсткуватих віршів. Далі активно творять Ю. Марцінкявічюс, М. Мар­тінайтіс, Р. Ґранаускас, Ю. Апутіс, Л. Ґутаускас — опора від­новлюв. класики і стабільності. Жін. по­гляд ре­презентують Б. Вілімайте, В. Юкнайте, Р. Шяреліте. Декон­структив. аналіз і пост­модернізм романів вільнюс. циклу Р. Ґавяліса, особливо «Vil­niaus pokeris» («Вільнюський покер», Вільнюс, 1989) повʼяза­ні з гностич. філософією природи зла. Ін. культова письмен­ниця, Ю. Іванаускайте, довгий час була серед творців найпопулярніших текс­тів Л. л. Вона винахідливо створювала також власну легенду (подорожі сх. країнами описала як паломництво духов. пошуків, ви­вчала буд­дизм, боролася за свободу Тибету, ілюструвала свої книжки). Символіч. кроком до сучас. жін. літ-ри вважають роман Ю. Іванаускайте «Ragana ir lietus» («Від­ь­ма і дощ», Вільнюс, 1993), пере­клад. багатьма мовами. У своїх романах письмен­ниця балансує на межі елітар. і популяр. літ-ри. Числен­ні романи Ю. Кун­чинаса внесли до Л. л. нотки богем. буя­н­ня, вивільнили мову почут­тів. Під час демістифікації різноманіт. штампів нац. менталітету Л. л. набула більшої критичності, іронії, гумору, грайливості. Не залишилося традиц. проти­ставле­н­ня між селом і містом, яке дуже акцентувалося в рад. час. Від­булося проща­н­ня з аграр. культурою, тому що виросли нові поколі­н­ня з ін. жит­тєвим досві­дом, сформувався урбаніст. менталітет. Тривав роз­виток істор. прози, особливо побільшало романів з періоду Великого князівства Литовського, у яких аналізується не­здійснена доля Литви, — напр., при­значена для молоді серія пригодн. творів про далеке литов. минуле «Skomantas» («Скомантас», 1993), серія задумана К. Аль­менасом; під псевд. Скомантаса пише багато авторів). Пита­н­ням походже­н­ня, зро­ста­н­ня, роз­витку нації присвячена історіософ. проза П. Дірґели, кульмінація якої — монум. епопея «Karalystė: Žemės keleivių epas» («Королівство: Епос земних подорожніх») у 4-х томах (14 кн., Вільнюс, 1997–2004). Над­звичай. популярності набув істор. роман К. Сабаляускайте «Silva rerum» («Ліс речей», Вільнюс, ч. 1, 2008; ч. 2, 2011), який полонив читачів магіч. і захопливою роз­повід­дю про атмо­сферу Великого князівства Литовського 17 ст. (1659–67). Третій період роз­почався з новим тисячолі­т­тям, йому притаман­не укоріне­н­ня маркетинг. механізмів: від­булися зміни у видаван­ні, роз­по­всюджен­ні, рекламуван­ні книжок, що дуже змінило літературу. Вона пере­жила період небаченого різномані­т­тя, всі жанри роз­вивалися і транс­формувалися. Канон строгого жанру втратив попит, поезія все більше стає академ. інтере­сом і «гостею» малих аудиторій, у текс­тах популяр. прози стала пере­важати журналіст. стратегія від­бору матеріалу і роз­повіді (актуал. теми, дотеп. стиль, короткі рече­н­ня). Активізувалася жін. літ. діяльність, по­значилися віхи фемініст. по­гляду. Від­бувся великий стрибок у літературо­знавстві, проте ослабла актуал. критика. Зміцнився жур­наліст. роман, під­нялася нова хвиля емі­грант. літ-ри. Одним з най­яскравіших ново­введень Л. л. є есе, яке під­нялося як феномен звільненого мисле­н­ня і писа­н­ня. Таємниця його успіху — особлива пластичність і від­вертість жанру. С. Парульскіс, Ґ. Бя­ряснявічюс, Ґ. Радвілавічюте, К. Навакас, Р. Растаускас, Д. Ка­­йокас, Р. Тамошайтіс, Ю. Баранова, К. Навакас, А. Андрюшкявічюс є суперниками з ширшим кругозором для традиц. новелістів. Остан­нє десятилі­т­тя — час довіри до докум. правди та фактів. У Литві більшає високо­якіс. мемуаристики, діаристики: інтелектуальні — «Žmogus be vietos: Nervuoti dienoraščiai» («Людина без місця: Нервові щоден­ники», 2000) Й. Мекаса, «Die­noraščio fragmentai» («Фрагменти щоден­ника», 2002–03) А. Ніки-Нілюнаса, «Tylintys tekstai: Užrašai iš raudonojo sąsiuvinio» («Мовчазні текс­ти: Записи з червоного зошита», 2006; усі — Вільнюс) М. Мартінайтіса, панорамністю від­значається двотомник щоден­ників В. Кубілюса, де охо­плено період 1947–2004 і зафіксовано роз­думи про аномалії і суперечності рад. епохи, болісну рефлексію митця через необхідність при­стосува­н­ня, самокрит. екзистенц. само­аналіз. Після зміцне­н­ня комерц. видавництв особливо роз­винулася популярна література, від­чувається сильна інвазія мас. культури, у всій культурі від­чутні прояви карнавальності і менші вимоги щодо естет. рівня творів. У процесі від­новле­н­ня літ-ри варто від­значити нове поколі­н­ня. Найталановитіші дебютанти десятилі­т­тя — М. Івашкявічюс, Р. Шяряліте, Л.-С. Черняускайте, А. Якучюнас. Створювали нову драму й повернули ли­тов. драматургію на сцену ті, хто народилися 1965–76 і дебютували вже в незалеж. Литві: С. Парульскіс, Ґ. Кунчюс, М. Івашкявічюс, Л.-С. Черняускайте, Ґ. Ґра­яускас та ін.

Литовсько-українські літературні звʼязки . Духовні, культурні звʼязки укр. і литов. народів сягають у період балто-сло­вʼян. мовно-етніч. єд­ності, а також спіл. держави — Великого князівства Литовського, що від­ображено в особливій близькості фольклору, поган. міфології, етногр. реалій, нар. архітектури, побуту тощо. У белетризов. творі «De moribus tartarorum, litvano­rum et moschorum» («Про звичаї татар, литовців та московитів», 1550; опубл. у Базелі 1615) М. Лєтувіс описує також Україну, що входила тоді до складу литов. держави, захоплюється красою Києва, Придні­провʼя, гіпер­болізує красу і багатство Київщини. Літ.-культур. звʼязки литов. та укр. народів по­жвавилися у 16–17 ст. Учені, письмен­ники з Вільни при­їжджали викладати в Остроз. школі. На поч. 17 ст. у Вілен. брат. школі працювали Леонтій і Стефан Зизанії, Мелетій Смотрицький, друкували у Вільні свої твори. 1829–31 у Вільні жив Т. Шевченко. Па­мʼять про нього у Литві увічнена дошками на будівлі Вільнюс. університету (від­крита 13 травня 1961) та на будинку по вул. Пілес, № 10 (де, як встановлено укр. дослід­ником А. Непокупним, він проживав), на його честь на­звано дві вулиці у Вільнюсі. 3 вересня 2011 з нагоди 20-річчя встановле­н­ня дипломат. від­носин між Україною і Литвою у місті встановлено памʼятник укр. поетові. Образи Литви і Вільна зʼявили­ся у поезіях 1848 (вірш «У Вільні, городі преславнім»), повісті «Вар­нак» (1853–54), щоден­нику та згадках про них у листуван­ні з польс. друзями, зокрема з Б. За­леським. Литов. тема є і в 4-му роз­ділі поеми «Царі», де Т. Шев­ченко звернувся до подій 10 ст. у полоц. дворі князя Рогволода. Литов.-укр. взаєминам спри­яла діяльність групи польс. поетів-романтиків (З. Сераковський, Е.-В. Желіґовський та ін.). У 1860-х pp. у Литві ви­йшли перші вид. поезій Т. Шевченка і дослідж. його творчості польс. мовою («Taras Szewczenko. Stu­dium przez Leonarda Sowińskie­go z dołączeniem przekładu “Haj­damaków”», 1861; «Kobziarz» у перекл. В. Сирокомлі, 1863; оби­два — Вільно). У м. Ґарлява 1883 К. Аґлінскас заснував Гурток любителів творчості Т. Шевченка. Першим пере­кладачем творів укр. поета литов. мовою був Ю. Андзюлайтіс-Кальненас (1885–87; «Тополя», «Утоплена», «Причин­на», «Іван Під­кова», «Ой чого ти почорніло»). Литов. дослідники його творчості не називають ці твори перекл., а вважають оригінальними. У перших перекл. литов. мовою цих поезій авторство Т. Шевченка не за­значали. Літуанізація та при­власне­н­ня творів укр. поета були для тогочас. литов. літ. процесу формою засвоюва­н­ня кращих здобутків укр. літ-ри. Літуанізація — введе­н­ня у литов. поезію теми минулого Литви, яка в Т. Шевченка звучала як тема минулого України, — уривки з поеми «Гайдамаки» (в Ю. Андзюлайтіса-Кальненаса — «Bitei») та уривок з поеми «Іван Під­кова», яку литов. пере­кладач на­звав «Paminėjimas». Але найчастіше пере­кладач звертався до балад. жанру, що пояснюється типолог. спорідненістю ран­ніх романт. творів укр. поета і пошуками литов. поетів у період пізнього романтизму, для адекват. пере­дава­н­ня яких були най­придатніші засоби литов. нар. пісні та балади. Перекл. балад і віршів Т. Шевченка, виконані Ю. Андзюлайтісом-Кальненасом, зба­гатили жанр. і стиліст. системи литов. поезії 2-ї пол. 19 ст. Він намагався точно пере­дати ритміку і строфіку поет. оригіналу, прагнув зберегти його метричні особливості. Нар.-пісен­ну ритміку поезії Т. Шевченка він транс­формував згідно з особливостями литов. віршува­н­ня. Поезія Т. Шевченка вплинула на творчість литов. поетів-романтиків 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. А. Баранаускаса, К. Сакалаускаса-Ванаґеліса, Й. Білюнаса, А. Вієнажиндіса. Під впливом ідей та ритміки Т. Шевченка пере­бував класик литов. літ-ри Майроніс, який захоплювався творчістю укр. поета. Свої перші поет. твори, зокрема вірш «Lietuvos vargas» («Горе Литви»), литов. поет на­­друкував 1885 у г. «Aušra» («Світанок», № 7–8). Образ Т. Шевченка для литов. поета є втіле­н­ням нац. самосві­домості, він називав його найбільшим малорос. пое­том. Актуальність поезії Т. Шевченка для литов. літ. процесу та нац.-визв. руху зросла на поч. 20 ст. Так, Й. Білюнас під впливом поезії «Заповіт» написав вірш «Як умру, то поховайте» (1905), письмен­ник і пере­кладач К. Рачкаускас-Вайрас пере­клав та опублікував у ж. «Laisvoji mintis» («Вільна думка», 1910, № 2) поезію «Гімн черничий», а 1913 (№ 40) — «Іван Під­кова». Перекл. поеми «Іван Під­кова» — друге зверне­н­ня литов. пере­кладачів до твору Т. Шевченка про боротьбу козаків за незалежність України. Цей перекл. не є літуанізацією текс­ту укр. поета. Він зна­йомить читача з історією України, а не Литви, як у перекл. Ю. Андзюлайтіса-Кальненаса. Оригінал. поезія К. Рачкаускаса-Вайраса, на думку А. Шешельґіса, за своєю ідейно-темат. спрямованістю також пере­бувала під впливом поезії Т. Шевченка періоду засла­н­ня. Один із пере­кладачів творів укр. поета Л. Ґіра влас. коштом видав 1912 у м. Сейнай литов. мовою кн. «Taraso Ševčenkos eilių vainikėlis» («Віночок віршів Тараса Шевченка»), подавши до неї свою перед­мову. Йому належать також стат­ті в г. «Viltis» («Надія») про життя і творчість укр. поета — «Ukrainos daini­us — Tarasas Ševčenka» («Спів­ець України — Тарас Шевченко», 1909, 29 березня) і «Tarasas Ševčen­ka» («Тарас Шевченко», 1914, 27 бе­резня). 1912 у литов. г. «Lietuvos ūkininkas» («Литовський господар») на­друк. два перекл. поезій Т. Шевченка «Думка» («Тече вода в синє море») та «Не тополю високую», виконані В. Енушкою. Пере­кладав поезію Т. Шев­ченка у початк. період літ. діяльності поет і драматург Б. Сруоґа. Литов. літературо­знавці присвятили низку дослідж. творчості укр. поета: «Tarasas Ševčenka» («Тарас Шевченко», 1954) Ю. Бу­тенаса, «T. Ševčenka ir Lietuva» («Т. Шевченко і Литва», 1961) А. Адикліте і П. Охріменка, «Ta­rasas Ševčenka ir Vilnius» («Тарас Шевченко і Вільнюс», 1964) В. Абрамавічюса. У колектив. праці «Lietuvių literatūros istorija» («Історія литовської літератури», т. 1–4, 1957–68; усі — Вільнюс) значне місце від­ведено аналізу творчості укр. поета. Авторами низки статей про укр. поета були Т. Тільвітіс, А. Венцлова та ін. Вагомий внесок у становле­н­ня Л. л. зробив також І. Франко. Поміт. вплив укр. письмен­ник мав на творчість пое­та В. Кудірки, якого називають основоположником литов. нац. духу. Як і І. Франко, В. Кудірка сповід­ував осн. засади європ. позитивізму Варшав. шко­ли, зреалізував себе у всіх жанрах в Л. л., яка на час його поверне­н­ня в Литву пере­бувала на етапі становле­н­ня запізнілого романтизму, як пере­кладач «при­власнював» твори світ. класики, на той час творчість литов. мовою була під забороною з боку рос. царизму. З метою кон­солідації литовців 1889 В. Кудірка заснував г. «Varpas» («Дзвін»), в якій 1898 (ч. 3) опублікував ст. «Rusinai ir Jonas Franko» («Ру­сини та Іван Франко»). Автор стат­ті звернувся до досвіду радикал. партії та її друков. вид. «Хлібороб» і «Народ», а також значну частину публікації приділив твор. шляху І. Франка-письмен­ника — «немає такої галузі літ-ри, де б він не мав заслуг, він друкує свої стат­ті в усіх більш чи менш про­грес. польс. та русин. газетах», так вважає автор стат­ті під крипт. Су-Айтіс. З того часу малу прозу І. Франка друкували як про­грес. часописи, так і окремі збірки перекл. оповідань, які для литов. літ. процесу мали стати взірцевими в плані освоє­н­ня тематики та поетики досвіду тогочас. світ. літ-ри. Оповіда­н­ня І. Франка «Добрий заробок» газети публікували 1903 та 1908, «До світла!» вміщено у «Naujas kalendorius 1905 metams» («Новому календарі на 1905 рік»), «Сам собі винен» (у перекл. К. Ясюкайтіса) — у зб. «Apsaky­mėliai» («Оповіда­н­нячка», Вільнюс 1905), у якій зі­брані на­друк. у часописі «Vilniaus žinios» («Віль­нюські ві­домості») перекл. творів Е. де Амічіса, Дж. Верґа та Е. Ґебґарта. Як і І. Франко, К. Ясюкайтіс-прозаїк звернувся до теми «соц. дна» в оригін. творах. Окрім того, він уперше в Л. л. зобразив життя євр. бідноти. Найбільше зусиль до популяризації прози І. Франка на поч. 20 ст. доклав пере­кладач та журналіст П. Паршайтіс-Сюляліс. Йому належать перекл. шести оповідань та повісті «На дні» (1906). У його перекл. оповіда­н­ня «Історія кожуха» опубл. 1906 (ч. 41) у г. «Vilniaus žinios» та перед­руковано того ж року у Вільнюсі в зб. «Аttalea princeps» [Аpsakymai] («Attalea princeps [Оповіда­н­ня]»), до якої також уві­йшли твори В. Гаршина, Е. Зо­ля та ін. маститих прозаїків. До зб. «Apsakymai» («Оповіда­н­ня», Вільнюс, 1908), в якій вміщено твори В. Гомульського, С. Жеромського та ін. прозаїків, пере­кладач подав оповіда­н­ня І. Франка «Два товариші», «Малий Мирон» та «Каменотес». У литов. г. «Kova» («Боротьба»), що виходила в США, 1907 вміщено перекл. оповіда­н­ня І. Франка «Звіриний бюджет» — пере­кладач Й. Плейрис в оригіл. епі­графі закликав усіх до боротьби, таким чином використовував твір І. Франка для викри­т­тя бюрократ. апарату цар. самодержав­ства. Про присутність літ. досвіду І. Франка в Литві кін. 19 — поч. 20 ст. свідчить той факт, що П. Паршайтіс-Сюляліс здійснив титанічну роботу — упорядкував та видав 6 томів творів В. Кудірки в Тильзиті (Прус­сія) 1909–10 з першою цін­ною біо­графією литов. громад. діяча та письмен­ника за спогадами його сучасників, бо ро­зумів, що роль В. Кудірки значима для нац. по­ступу так, як роль І. Франка для укр. культури та духов. роз­вою. Саме вірш В. Кудірки «Tautiška giesmė» («Народна пісня») став нац. гімном Литви, але за однак. умов політ. та екон. неволі двох народів, образи «Гімну» І. Франка могли надихнути литов. поета, бо типологічно пере­гукуються з образами позитивіст. поет. формули І. Франка «Дух, наука, думка, воля» як про­грамні засади нац. роботи для інтелігенції. Вільнюс. альманахи «Bojan» (1828), «Linksmine» (1841) в перекл. польс. мовою друкували зразки укр. і литов. фольклору, робили перші спроби порівнял. аналізу пісень (Л. Юця­вічюс). На­прикінці 19 — на поч. 20 ст. важливі пита­н­ня укр.-ли­тов. культур. взаємин висвітлювали львів. ж. «Громадський голос», «Літературно-науковий вістник», «Народ» та ін., «Нариси з історії України» АН УРСР (1937, 1939, 1941) тощо. 1928–40 у Каунасі діяло Литов.-укр. товариство, яке ви­ступало за роз­шире­н­ня культур. звʼязків між литов. і укр. народами, популяризувало укр. історію, культуру та літературу. Литов.-укр. літ. звʼязки помітно активізувалися у 2-й пол. 20 ст. Зʼявилися нові вид.: перекл. творів Т. Шевченка — «Poezija» («Поезії», 1951), «Eilėraščiai» («Вірші», 1955), «Kob­zarius» («Кобзар», 1961); у серії «Бібліотека світової літератури» — «T. Ševčenka, І. Franko, L. Ukra­inka. Eilėraščiai. Poemos. Drama» («Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка. Вірші. Поеми. Драма», 1988, кн. 66); книги «Geras uždar­bis» («Добрий заробок», 1948) І. Франка, «Rinktiniai raštai» («Ви­­брані твори») М. Коцюбинського, «Vėliavnešiai» («Прапороносці»; обидві — 1949) та «Auk­sinė Praha» («Злата Прага», 1950) О. Гончара, «Jaunystė» («Молодість», ч. 1, 1949; ч. 2, 1950) О. Бойченка та ін.; у 1950–80-і pp. — твори Панаса Мирного, В. Стефаника, П. Тичини, М. Рильського, Ю. Яновського, М. Стельмаха, О. Гончара, В. Собка, Л. Первомайського, О. Копиленка, Я. Галана, С. Тудора, І. Муратова, Г. та Гр. Тютюн­ників, О. Сизоненка, Є. Гуцала, І. Драча, збірки укр. казок, дит. поезії тощо; антології сучас. укр. оповіда­н­ня «День тихий» (1984) та «Українські повісті» (1987), двотомна антологія сучас. укр. поезії «Калиновий край» (1988). Драма-феєрія «Лісова пісня» Лесі Українки (перекл. В. Бложе, 1957) вплинула на фольклорист. орієнтацію литов. поетів-модерністів С. Ґяди, М. Мартінайтіса. Україні присвятили свої вірші Л. Ґіра, С. Неріс, К. Кубілінскас, Е. Межелайтіс, А. Балтакіс, Е. Матузявічюс. Ли­тов.-укр. літ. звʼязки роз­криваються у роз­відці К. Корсакаса «Lietuvių ir ukrainiečių literatūriniai ryšiai» («Літературні звʼязки литовців та українців») // «Perga­lė», 1954, № 5, ста­т­тях Б. Пранскуса, А. Адикліте, Р. Мікшіте, Т. Тільвітіса, Е. Межелайтіса, А. Венцлови, Б. Масьонене, укр. дослідників А. Непокупного, Д. Че­редниченка, Н. Непорожньої, І. Остапика, Т. Пушкаренко та ін. В остан­ні роки литов. мовою ви­йшли твори укр. письмен­ників: «Dvylika ratilų» Ю. Андруховича («Дванадцять обручів», Вільнюс, 2008), «Depeche Mode» («Депеш Мод», 2008), «Anarchy in the UKR» (2010; обидва — Кау­нас) С. Жа­дана, «Saldžioji Darusia» («Солодка Даруся», Вільнюс, 2013) М. Матіос. В Україні ви­дані книги поезій С. Неріс, Е. Межелайтіса, Е. Матузявічюса, Ю. Марцін­кявічюса, А. Малдоніса, М. Марті­найтіса, романи П. Цвірки, Ю. Бал­тушиса, М. Слуцкіса, Й. Авіжюса, В. Бубніса, В. Міколайтіса-Путінаса, В. Петкявічюса. Низку творів литов. письмен­ників вміщено у зб. «Сузірʼя» (1971), ви­друковано антології «Подарунок з Німану: Сучасна литовська поезія» (1963), «Хвилі Німану. Молода поезія Литви» (1974), «Литовське радянське оповіда­н­ня» (1981), «Бурш­тинові роз­сипи. Оповіда­н­ня молодих литовських письмен­ників» (1983), «Литовська радянська поезія» (1985), зб. «Литовські при­слівʼя та приказки» (1975), «Литовські народні пісні» (1981; усі — Київ). Серед пере­кладачів — М. Бажан, М. Рильський, П. Тичина, В. Бичко, Д. Білоус, В. Петровський, Д. Павличко, І. Драч, П. Мовчан, О. Ґрадаускене, Р. Гри­горова-Петкявічене, Д. Чередниченко, С. Жолоб, П. Засенко, В. Затуливітер, В. Моруга, Ю. На­заренко, А. Непокупний, Н. Непорожня. Литву оспівали М. Бажан, П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський, Л. Забашта, І. Нехода, І. Муратов, І. Драч та ін. укр. поети. Литов. тема в укр. поезії найтісніше повʼязана з творчістю художника і композитора М. Чюр­льоніса, якому присвятили вірші М. Семенко, Д. Павличко, В. Бич­ко, П. Мовчан, Д. Чередниченко, В. Моруга, С. Май­данська, Н. Білоцерківець. У театрах України йшли пʼєси Ю. Марцінкявічюса, Ю. Ґрушаса, В. Пальчинскайте. Серед сучасників помітне місце у Л. л. за­ймає укр.-литов. письмен­ник Я. Мельник, який мешкає в Литві та Франції і пише укр. та литов. мовами. Його книги номінували на числен­ні літ. нагороди обох країн. Більше ві­домий як автор проз. книг, що неодноразово потрапляли в короткі списки «Книги року» в Литві. 2012 за творами Я. Мельника випускники серед. шкіл Литви складали іспити на ате­стат зрілості. Критики наголошують, що він за­провадив у Л. л. свій — модерний — напрям роз­казува­н­ня про світ і екзистенц. пошуки людини в ньому.

Н. О. Непорожня, Т. І. Пушкаренко-Щербина, А. Л. Тараненко

Литовсько-українські музичні звʼязки беруть поч. від часів Галицько-Литов. князівства (серед. 14 — серед. 16 ст.), коли частина укр. земель пере­бувала під владою Литви. Очевидно, від­тоді у литов. пісен. фольклор проникли й закріпились до теперішнього часу інтонації й образи укр. і білорус. пісень календарно-обряд. циклу. На­ступ. етап у роз­­витку литов.-укр. муз. звʼяз­ків повʼязаний із діяльністю М. Ди­лецького (2-а пол. 17 ст.). На­вчаючись і працюючи у Вілен. єзуїт. академії (нині Вільнюс, 1675–79), він написав муз.-теор. трактат українською мовою «Граматика мусикійська» (1-а ред. на­звана автором «віленською») — одну з найцін­ніших памʼяток європ. музикозн. думки в період між Дж. Цар­ліно (16 ст.) й Ж. Рамо (18 ст.), що ві­діграла важливу роль у становлен­ні вітчизн. профес. багатоголосої музики.

Подальший роз­виток литов.-укр. муз. звʼязки отримали у 2-й пол. 19 ст., коли посилилася увага, зокрема рос. і укр. дослідників (М. Костомаров, О. Потебня, О. Фа­­мінцин), до збира­н­ня й гар­монізації литов. нар. пісень. Зуси­л­лями етногр. від­ділу Товариства любителів природо­знавства, антропології та етно­графії при Моск. університеті від­бувся великий етногр. концерт (11 березня 1893), де звучали литов. і українські народні пісні. Від 1860-х рр. у Вільно гастролювали: хор Д. Агренєва-Сло­вʼянського (1877), укр. хор. капела, що виконувала, окрім нар. пісень, уривки з опери «Чорноморці» М. Лисенка, «Вечорниці» П. Ніщинського. У сезоні 1888–89 литовці вперше по­зна­йомилися з мистецтвом акторів трупи М. Старицького (пʼєси Т. Шевченка, М. Кропивницького, М. Ста­рицького), яка від 1890-х рр. щорічно у Вільно й Ковно (нині Каунас) гастролювала з нац. репертуаром («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Наталка Полтавка» І. Котляревського — М. Лисенка, «Чорноморці» М. Лисенка, «Утоп­лена» та «Поки сонце зійде» М. Старицького). У Каунасі від 1884 існувало муз. товариство, якому належить ви­значал. роль в організації муз. життя міста. Напр., 1892 в одному з твор. вечорів місц. аматор. хор виконував духовні концерти Д. Бортнянського.

Політ. об­ставини поч. 20 ст. загальмували процес роз­витку ли­тов.-укр. муз. звʼязків. Однак велика колонія литовців (понад 7 тис. осіб), де пере­важали най­нижчі соц. верстви, існувала в Одесі. Там було організовано Одес. литов. товариство взаємодопомоги» (1-й муз.-літ. вечір від­бувся 5 грудня 1904). Навесні 1906 тут засн. литов. товариство «Рута», з яким повʼязані ви­ступи хору й оркестру мандолін. У роки 1-ї світової війни литов. муз. жи­т­тям у цьому місті керував хор­мейстер А. Вайчюнас, який навч. в Одес. консерваторії. 1916 він за­снував товариство «Varpas» («Дзвін»), організував для проведе­н­ня його вечорів хор. колектив.

Упродовж 1928–40 у Каунасі діяло Культ.-осв. товариство українців у Литві, що від­значало нац. свята, влаштовувало ви­стави й концерти. 1935 на сцені Литов. опе­ри за участі А. Рудницького (як диригента) і спів­ачки М. Сокіл про­звучали: Симфонія № 2 Л. Ре­вуцького, танці з опери «Золотий обруч» Б. Лятошинського, «Балетна сюїта» А. Рудницького, 2 романси В. Барвінського. 1940, після вступу до Литви Червоної армії, всі укр. організації припинили там діяльність.

У 1950-і рр. литов.-укр. муз. звʼязки, пере­буваючи під тиском тогочас. ідеол. чин­ників, існували лише в межах мист. акцій всесоюз. характеру — фестивалі, декади, огляди. Втім були й винятки, напр., гастрол. ви­ступи в Україні В. Норейки (1961–62). У Всесоюз. фестивалі рад. музики в Дні­пропетровську, присвяч. 60-річчю утворе­н­ня СРСР, брав участь Держ. симф. оркестр Литов. філармонії під керівництвом Ю. Домаркаса. На Всесоюз. фе­стиваль камер. му­зики у Вільнюсі (започатк. у кін. 1960-х рр.) при­їжджали Квартет ім. М. Лисенка (1967) і Київ. камер. оркестр (1969, 1971). У 1981 ос­тан­ній під керівництвом А. Шароєва виконав у Вільнюсі «Симфонічні танці» А. Што­гаренка (солістка — А. Ли­сенко). У 1970-і рр. в Укра­їні га­стролював органіст Л. Діґріс, який виконував твори Й.-С. Баха, Г. Пер­сел­ла, Б. Марчел­ло, М. Чур­­льоніса. У 1960–80-і рр. рельєф­ніше ви­явилася взаємна творча зацікавленість укр. і литов. мит­ців. 1972 творчу подорож до Лит­ви здійснила Л. Дичко. У межах заходів всесоюз. мас­штабу від­булася нарада музико­знавців — чл. Всесоюз. комісії з муз. фольк­лору (Вільнюс, 1973, за участі С. Гри­ци). На межі 1960–70-х рр. Київ. консерваторію закін. кілька литов. музикантів, серед яких — композитор О. Балакаускас. 1970 група литов. композиторів і музико­знавців показала в Києві нові твори. 1973 і 1985 в Україні гастролював оркестр нар. інструментів Литов. консерваторії під керівництвом В. Лемонтаса. Ансамбль камер. музики СКУ під керівництвом В. Матюхіна вперше в Україні виконав низку творів О. Балакаускаса, В. Баркаускаса, Ґ. Ку­прявічюса, Б. Кутавічюса (зокрема 1977–81). Тоді ж там звучали твори Ю. Андреєваса й В. Лаурушаса. Вид-во «Музична Україна» опублікувало: 2 зб. «Литовські народні пісні» (упорядник Г. Четкаускайте; К., 1981; 1989; серія «Народні пісні братніх рес­публік СРСР»; вміщено 54 зразки литов. фольк­лору), зб. творів для фортеп. дуету (уві­­йшли твори В. Баркаускаса й Ґ. Купрявічюса), зб. статей «Му­зыкальная культура братских республик СССР» (1982) зі ст. Ю. Антанавічюса «Об одном стилевом направлении в литовской музыке 70-х гг.». 1989 від­новила свою діяльність Громада українців Литви, культ.-просвітн. напрямок діяльності якої (організація кон­цертів укр. артистів) став для неї основним. Новий, інтенсивніший виток ли­тов.-укр. муз. звʼязків почався з часу проголоше­н­ня незалежності Литви (1990) й України (1991). Зга­дані контакти ре­презентовані різними твор. ім­презами. Це — від­значе­н­ня Дня незалежності Ли­тви в Україні, зокрема 1993 у костелі св. Миколая в Києві від­булася св. Меса литов. мовою, 1995 — ви­ступ камер.-вокал. ан­самблю «Viltis» («Надія»), проведе­н­ня Шевченків. днів у Литві (за участі Н. Матвієнко, кобзарів — В. Горбатюка, братів В. і М. Литвинів, В. Нечепи, В. Хар­ченка), вшанува­н­ня в Україні па­мʼяті М. Чурльоніса (від­булося 2 вечори до 120-річчя від дня його народж. за участі піаністки Л. Марцевич (1995); святкува­н­ня 125-річ. ювілею композитора; опубл. зб. поезій мит­ця «Чурльонісів шлях» укр. і литов. мовами (1996, 2000) у пе­рекл. Д. Чередниченка), концерти Львів. Ка­мерного оркестру «Академія» під керівництвом Ю. Домаркаса, С. Сондецкіса (обидва — Литва). Литов. виконавці брали участь в академ., нар. та естрад. фестивалях в Україні. Напр., на фестивалі «Музичні премʼєри сезону» (2007) була присутня велика делегація митців під керівництвом Р. Шилейки (Клайпеда), від­бувся концерт литов. музики з творів О. Балакаускаса, А. Будрюнаса, А. Мартинайтіса, Л. Нарвілайте, В. Стряупайте-Беінаріте, Р. Шеркшніте, за участі Р. Беі­наріса (гобой) і В. Стряупайте- Беінаріте (фортепіано).

Укр. музиканти гастролювали в Литві. Зокрема на фестивалі «Ваl­tука» (Вільнюс, 2002) ви­ступав фольклор. ансамбль «Древо», учасниками фестивалю «Покровські дзвони» були фольклорні ансамблі «Древо» і «Муравський шлях», фестивалю «Народна скрипка» (обидва — Вільнюс, 2006) — ансамбль «Гуляй-місто». Ансамбль пісні і танцю «Льонок» став лауреатом між­нар. конкурсу у Вільнюсі (1993). Сту­денти Київ. муніцип. академії танцю брали участь у фольклорно-хореогр. фестивалі дит. і юнац. колективів «Крути, крути коло» (2006). Від­булися окремі гастрол. тури укр. і литов. митців. Литов. диригент С. Сондецкіс ви­ступав з ансамблем «Київські солісти», 2006 був чл. журі Між­нар. конкурсу диригентів ім. С. Тур­чака в Києві. 2000 від­булася гастрол. подорож Литвою спів­ачки Н. Мо­гилевської. У різні часи звʼязки з литов. культурою простежувалися у творчості укр. композиторів. Се­ред таких творів — симф. поема «Гражина» Б. Лятошинського за А. Міцкевичем (1955), вокал. цикл Ю. Мейтуса, кантата «Людина» для хору й симф. оркестру М. Ско­рика (обидва — 1964), однойм. 6 новел для симф. оркестру за участі читця Б. Алек­сєєнка (1980; усі — сл. Е. Межелайтіса), Фантазія для симф. орке­стру на укр., литов. та вір­мен. нар. мелодії Є. Станковича (1972), Рек­вієм памʼяті М. Чурльоніса за мотивами його творів для симф. оркестру та органа Г. Глазачова (1975), вокал. цикл для тенора, читця та оркестру «Золоті письмена» Ю. Шевченка, сл. С. Неріс (1983), композиції, де викори­стано нар., зокрема литов., мелодії, для оркестру нар. інструментів Ю. Ал­жнєва (1986–88). У Литві діяли: Громада українців Каунаса (1990–91), Громада українців Мажейкяу (1990–95), Укр. нац. культур. центр «Бар­вінок» у Вісаґінасі (від 1997), що організовували концерти, зокрема ар­тистів з України.

О. П. Кушнірук

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю