Литовська мова

ЛИТО́ВСЬКА МО́ВА — мова, що належить до східної гілки балтійських мов індоєвропейської мовної сімʼї. Держ. мова Литви. Осн. ареал пошире­н­ня — тер. Литви. За пере­писом 2001, рідною Л. м. на­звали 2856 тис. осіб (82 % насел. країни); другою — 356 тис. осіб (10 %). Л. м. роз­мовляють також литовці, які проживають у Білорусі, Польщі, Латвії, Україні, Росії, США, Бразилії, Арґентині, Канаді, Великій Британії, Ірландії, Іспанії, Австралії, Німеч­чини та ін. Усього Л. м. говорять понад 3,3 млн осіб. До 2-ї світової війни литовці проживали і в Сх. Прус­сії, де від серед. 16 ст. широко провадили литов. літ. та культурну діяльність.

Від серед. 1 тис. до н. е. роз­почалося ви­окремле­н­ня 2-х груп балт. діалектів, які не пізніше 4–3 ст. до н. е. остаточно сформувалися як діалекти зх. і сх. балтів. За схемою литов. вченого В. Мажюліса, зх. балти походять від носіїв периферійних, а сх. — від носіїв центр. діалектів балт. ареалу. На думку Я. Отремб­ського, сх. балти від­ділилися від зх. через проникне­н­ня між них фін. племен. Сх. балти після від­окремле­н­ня майже протягом тисячолі­т­тя створювали однорідну мовну одиницю. Активна диференціація припала на серед. 1 тис. Вважають, що в 7–8 ст. уже окремо існували Л. м. та латиська мова. У 9–10 ст. започатковано діалектну диференціацію Л. м.

Порівняно з ін. індоєвроп. мовами, Л. м. вирізняється знач. архаїчністю. У ній збереглася велика кількість елементів індоєвроп. прамови. У звук. системі не змішалися короткі й довгі голосні, збереглися дифтонги. Нині Л. м. має 10 голосних (6 довгих: ī, ū, ė, o, ē, ā та 4 коротких: i, u, e, a) і 23 приголосні звуки (8 дзвінких: b, d, dz, dž, g, h, z, ž, 9 глухих: c, č, ch, f, k, p, s, š, t та 6 напів­голосних: j, l, m, n, r, v). Наголос у Л. м. нефіксований (може падати на будь-який склад слова) і рухомий (у різних словоформах однієї лексеми може за­ймати різне положе­н­ня). Смислорозрізнювал. роль ві­ді­грають місце наголосу та складова інтонація. Л. м. належить до політоніч. мов: у її межах роз­різняють 2 складові інтонації — акутову (спадну) та циркумфлексову (ви­східну). Першу по­­значають знаком акута (΄), у дифтонгах та дифтонгіч. по­єд­на­н­нях u, i, o, e + i, l, m, n, r — знаком гравіса (`), оскільки їхній перший елемент є коротким; другу — знаком циркумфлекса (˜). У Л. м. добре збереглися звуки кінця слова, що зумовило збереже­н­ня старої індоєвроп. флексії та архаїч. характер мор­фології. Як і в ін. індоєвроп. мовах, серед давніх способів словотворе­н­ня актив. є префіксальний. Зберігся синтет. спосіб вираже­н­ня грамат. від­ношень, тобто давня структура від­мінюва­н­ня зі склад. флексією, особливо в системі імен­них частин мови.

Для Л. м. характерна значна діа­лектна диференціація. Тер. пошире­н­ня діалектів майже збігаються з осн. етніч. регіонами Литви. Основою сучас. класифікації литов. діалектів стала класифікація, за­пропонована у 19 ст. А. Баранаускасом й до­опрацьована 1965 А. Гірдянісом та З. Зінкявічюсом. Критерієм для встановле­н­ня кордонів діалектів є вимова вокалізму. У Л. м. виділяють 2 великих діалекти: жемайтій. (пн.-зх. частина Литви) та аукштайтій. (пд.-сх. частина). Диференц. ознакою у цій класифікації є вимова дифтонгів ie, uo.

Поч. формува­н­ня літ. Л. м. вважають серед. 16 ст., її зачинателем — М. Мажвідаса, котрий 1547 опублікував у Кеніґсберзі (нині Калінін­град, РФ) першу литов. книгу — лютеран. Катехізис. У Сх. Прус­сії як писемну використо­вували мову, що базувалася на поширеному там зх.-аукштайтій. діалекті. Вагому роль у справі нормалізації цієї мови ві­діграли граматики Д. Клей­на («Gramma­tica Lituanica», 1653–54). На тер. Великого князівства Литовського у 16–17 ст. сформувалися дві писемні мови — середня з центром у м. Кедайняй (нею писали М. Даукша, М. Пяткявічюс) та сх. з центром у м. Вільно (нині Вільнюс; К. Ширвідас, Й. Якнавічюс). У 1-й пол. та серед. 19 ст. у формуван­ні заг.-нац. літ. Л. м. брали участь Д. Пошка, С. Станявічюс, С. Даукантас, М. Валанчюс. На­прикінці 19 ст. на цей процес значно вплинули період. преса (г. «Aušra», «Varpas») та діяльність литов. мово­знавця Й. Яблонскіса. Сучасна літ. Л. м. сформована на­прикінці 19 — на поч. 20 ст. на основі пд. говорів зх. аукштайтійців. У той же час остаточно завершено становле­н­ня і сучас. литов. орфо­графії, що базується на лат. графіці. Алфавіт складається з 32-х графем, до яких належать всі літери лат. алфавіту (крім x, q, w), а також низка додатк. графем з діакритиками: ą, ę, ė, į, ų, ū, č, ž. Литов. орфо­графія базується на морфол. принципі (з елементами фонологічного та історичного).

Літ.: Z. Zinkevičius. Lietuvių kalbos isto­rija. Т. 1–3. Vilnius, 1984–88; Lietuvių kalbos enciklopedija. Vilnius, 1999; Булыгина Т. В. Литовский язык // Языки мира. Балт. языки. Москва, 2006.

А. Л. Тараненко

Завантажити статтю