Ліван, Республіка Ліван - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Ліван, Республіка Ліван

ЛІВА́Н, Республіка Ліван – країна на Близькому Сході, у Західній Азії, на східному узбережжі Середземного моря. На Сх. і Пд. межує з Сирією та Ізраїлем. Пл. 10,4 тис. км2. Насел. 5,9 млн осіб (2014): ліванців – 82 %, палестинців – 9 %, вірмен – 4 %. Столиця – Бейрут (місто – 361 366, міський р-н – 1,9 млн, агломерація – 2,063 млн осіб; 2012). Адм. поділ – 6 мухафаз: Бейрут, Гірський Л. (центр – м. Баабда, у ньому розташ. резиденція президента; 6 р-нів), Пн. Л. (Тріполі, яке є 2-м за розмірами містом Л.; 7 р-нів), Бекаа (м. Захла; 5 р-нів), Ен-Набатія (однойм. міс­то; 4 р-ни), Пд. Л. (м. Сайда; 3 р-ни). Мови: араб., франц. (оби­дві – держ.), вірмен., англійська. Серед віруючих мусульмани скла­дають 60 %, християни – 39 % (протягом десятиліття останніх значно зменшилося, раніше їх було бл. 50 %). Грош. одиниця – ліван. фунт. Найвищий законодав. орган – Нац. Асамблея (128 депутатів, яких обирають на все­нар. виборах на 4 р.). В. о. президента (обирається Нац. Асамб­леєю; від 25 травня 2014) і пре­м’єр-міністр (від 6 квітня 2013) – С. Тамам.

Історія Л. розпочалася бл. 5 тис. р. тому. Ліванці – нащадки стародав. фінікійців і арамейців, які змішалися з аккадцями, ассирійцями, єгиптянами, персами, греками, римлянами, арабами, європ. хрестоносцями. У 3 тис. до н. е. ці землі були заселені фінікій. племенами. Фінікійці зай­малися мореплавством і торгівлею, засновували колонії на середзем. узбережжі, їхні судна виходили також у Атлантич. океан і в Червоне море. У 8–6 ст. до н. е. фінікій. міста-держави завоювала Ассирія, потім – Вавилон і Перс. імперія. У 4 ст. до н. е. Александр ІІІ Македонський захопив узбережжя Фінікії та рушив звідти вглиб Пд.-Зх. Азії. Від 1 ст. ліван. землі були частиною Рим. імперії. У 7 ст. на Пн. поселилися християни-мароніти, пізніше на Пд. – араби-друзи (шиїти), а на узбережжі – араби-сунніти. Тоді ж Л. уві­йшов до складу Араб. халіфату. Від 7 до 13 ст. під час походів хрестоносців регіон був місцем протиборства християн і мусуль­ман. У 13 – на поч. 16 ст. – під владою єгипет. мамлюків, від 1516 – Осман. імперії. Наприкінці 1-ї світ. війни Л. захопили франц. і британ. війська. 1920 франц. адміністрація зробила перші спроби щодо узгодження балансу інтересів різних реліг. груп. Відтоді інтернац. Бейрут став центром міжнар. фінанс. діяльності та торгівлі, місцем відпочинку замож. громадян Араб. Сходу, Європи та Америки. 21 листопада 1943 Л. отримав незалежність. 1964 у Бейруті створ. Орг-цію визволення Палестини. 1973 почалися озброєні зіткнення між ліван. уряд. військами та палестин. ра­дикал. загонами, яких підтримували ліван. мусульмани. 1975 напружені стосунки між мусуль­манами та християнами призвели до виникнення громадян. війни. У наступні 15 р. країна, особливо інфраструктура міст, була спустошена бойовими діями. Водночас від 1982 через напади палестин. біженців і ліван. мусульман. радикал. груп відбувалися періодичні сутички й з ізраїл. військами. 1989 після підписання Таїф. угоди громадян. війна закінчилася. 2005 відбулася т. зв. Кедр. революція (у давнину у Л. в знач. кількості росли кедр. ліси, які майже повністю вирубали для кораблебудування та прокладення заліз­ниці; нині Ліван. кедр – символ країни, який навіть зображений на держ. прапорі) – масові протести за виведення сирій. військ з ліван. тер. У липні–серпні 2006 Ізраїль черг. раз провів на Пд. Л. військ. операцію з витіснення радикал. орг-ції «Хізбала».

Довж. берег. лінії 225 км, протяжність ліван.-сирій. кордону 375 км, ліван.-ізраїл. – 79 км. Незнач. відрізок кордону Л. з Голан. висотами, анексований Ізраїлем, є спір. територією. Ве­лика частина Л. вкрита горами. Фіз.-геогр. р-ни: прибережна рівнина (шир. до 6 км), долина Бекаа, хребет Ліван, хребет Антиліван з гірським масивом Еш-Шейх. Найвища точка – г. Кур­нет-ес-Сауда (3083 м). Клімат середземноморський (трохи прохолодніший у долині Бекаа), з гарячим і сухим літом та вологою зимою. У прибереж. зоні та передгір’ях т-ра найжаркішого місяця – серпня – становить бл. +30 °С, у січні та лютому т-ра бл. +13 °С. Узимку в горах т-ра опускається нижче 0 °С, випадає сніг. У Л. відносно багаті водні ресурси, однак судноплав. річок немає. Важлива водна артерія – р. Літані. Її використовують в електроенергетиці та іригації с.-г. земель Пд. Бекаа та прибереж. р-нів. Корисні копалини: вапняк, залізна руда, кам’яна сіль. 2012 побл. узбережжя Пд. Л. на кор­доні з Ізраїлем виявлено запаси природ. газу (710 млрд м3).

До громадян. війни Л. був гол. торг. і фінанс. центром на Близь­кому та Серед. Сході. Нині провідними є обслуговуючі галузі госп-ва, зокрема банків. сфера і туризм. Основа ліван. пром. сектору – нафтопереробні та цементні з-ди. Розвинені легка, текстил., мебл., папер., харч., цукр. галузі, вироб-во електроприладів, металів, хім. товарів і ліків, оброблення алмазів. Тут вирощують яблука, груші, вишні, персики, цитрусові, виноград, банани, маслини, опій. мак і гашиш, у незнач. кількості – пшеницю та ячмінь. Тварин­ництво порівняно з ін. країнами Близького Сходу не відіграє знач. ролі. Тут розводять кіз, овець, велику рогату худобу. ВВП (2013) становить 64 млрд дол. США, з них 4,5 % припадає на с. госп-во, 20 % – на пром-сть, 75,5 % – на сферу обслуговування. Розвиток економіки стри­мується склад. геополіт. обста­новкою в сусід. країнах Серед. Сходу. Л. є залежним від міжнар. фінанс. допомоги.

У Бейруті – Амер. (від 1866), Ліван. (від 1953), Араб. (від 1960) і св. Йосипа ун-ти, Нац. музей. Пам’ят. місцем є т. зв. зелена лінія розмежування міста під час боїв 1975–76. Об’єкти світ. куль­тур. спадщини ЮНЕСКО: від 1984 – стародавні міста Анджар (8 ст.), Баальбек (332 до н. е.; обидва – Бекаа), Бібл, нині Джу­бейль (4 тис. до н. е.; Гірський Л.), Тір (28 ст. до н. е.); від 1998 – Уаді-Кадіша (Священна долина) та Божественна кедр. діброва (Пн. Л.).

Укр.-ліван. зв’язки мають давню історію, вони розвиваються від часів перших паломництв укра­їнців на Святу землю. Дружні стосунки та співпраця двох народів продовжувалися за часів, коли укр. землі входили до складу Рос. імперії та СРСР, й тривають донині. 30 грудня 1991 Л. одним з перших серед араб. країн визнав незалежність Укра­їни. 14 грудня 1992 між Україною та Л. були встановлені дипломат. відносини. У серпні 1995 у Бей­руті відкрито посольство України в Л., у лютому 2006 у Києві – посольство Л. в Україні. У Л. з офіц. візитом приїжджали президент України (2002), пре­м’єр-міністр України (2011), мі­ністр освіти та науки України (2002), міністр закордон. справ України (2010), заст. міністра за­кордон. справ України (1996, 1999, 2007), парламент. делегація України на чолі з заст. го­лови ВР України (1995); в Укра­їну – прем’єр-міністр Л. (1996), президент Л. (2003), міністр нац. оборони Л. (2001), міністр виховання та вищої освіти Л. (2004), парламент. делегація Л. на чолі з заст. голови Нац. асамблеї Л. (1995), делегація вищої ради юстиції Л. (2003). 29–30 листопада 2010 в Києві відбулося перше, 24–25 листопада 2011 у Бейруті – друге спіл. засідання міжуряд. укр.-ліван. комісії з торг.-екон. співроб-ва. 2013 між Україною та Л. товарообіг склав (у млн дол. США) 375,5, експорт – 373,7, імпорт – 1,8; 2014 – відповідно 273,7, 272,3 та 1,4; у січні–серпні 2015 – 212,9, 212,2 та 0,7. Заг. структура екс­порту укр. продукції до Л.: чорні метали та вироби з них – 30–40 %, зерн. культури – 35–40 %, жири та олії тварин. і рослин. походження – 15–20 %, насіння та плоди олій. рослин – 5–10 %, харч. продукти – 3–4 %. Осн. імпортні товари з Л.: тютюн і пром. замінники тютюну – 50–70 %, продукти переробки ово­чів – 13–15 %, пластмаси та по­лімерні матеріали – 15–18 %. З заг. кількості ліванців, які отримали вищу освіту в СРСР, бл. 80 % були випускниками ВНЗів УРСР. Нині також тисячі ліванців навчаються в Україні, вони здобувають переважно мед., інж. і тех. спеціальності. Щорічно у ліван. ВНЗах проходить стажування багато укр. студентів, які вивчають ліван. культуру й араб. мову. 2010 у Бейруті між ректором Нац. ун-ту «Львів. політехніка» та президентом Амер. ун-ту підписано угоду про співроб-во між ВНЗами, домовлено про обмін студентами, науковцями та спорт. колективами. 2011 на запрошення Ун-ту Баламанд у Л. побувала делегація Запоріз. тех. ун-ту, було також ухвалено угоду про спів­роб-во між двома навч. закладами. 2015 між кер-вом Київ. лінгвіст. ун-ту і Араб. ун-ту домовлено щодо підготовки арабістів з України в Бейруті, про обмін фахівцями та спіл. наук. дослідж. у сфері арабістики. 1896–98 у бейрут. рукопис. схо­вищах і б-ках працював сходознавець, славіст, літературо­знавець і письменник А. Кримський. Він написав бейрут. цикл віршів «Пальмове гілля», низку праць про лінгвіст. відповіднос­ті в араб. і укр. мовах. Багато його листів з Л. зберігаються у НБУВ НАНУ. 18 листопада 2011 у Бейруті проведено міжнар. конф., присвячену 140-річчю від дня народж. А. Кримського та 115-річчя від часу його приїз­ду до Л. Нині у Л. мешкає значна укр. діаспора, зокрема й піаністка Т. Примак-Хурі та художниця Н. Дзядик-Хабіб. У Бейруті функціонує громад. неуряд. орг-ція «Укр. культур. центр», на базі якої діють б-ка, мовні курси, різноманітні творчі гуртки, спорт. секції. У Бейруті – укр. аматор. танц. колектив «Зірка», у Сайді – «Чайка». 16–19 квітня 2013 пройшли Дні культури Укра­їни в Л., у ході їх проведення відбулися концерти Нац. укр. нар. хору ім. Г. Верьовки та балет. трупи Нац. опери України, демонструвалася експозиція фотокартин «Укра­їна сьогодні». У жовтні 2014 у Бей­руті проведено концерт класич. музики, присвяч. 200-річ­чю від дня народж. Т. Шевченка. Укр. мовою опубліковано зб. опо­відань і віршів «Знатні» М. Нуай­ме і повість «Жерці храму» Ж. Хан­ни (обидві – Київ, 1958), оповідання М. Дак­руба, С. Ідріса, А. Сувейда, Х. Такі-ед-діна, вірші А. Саїда у зб. «Оповідання арабських письменників» (1959), «Полу­м’я» (1964) і «Вогненні віт­ри» (1983; усі – Київ), вірші Т. Зі­йяда, Р. Аміна і А. Саїда у ж. «Все­світ» (1983, № 10) і зб. світ. пое­зії 20 ст. «Заграва» (К., 1989). Се­ред перекладачів ліван. літ-ри – Т. Кезма, Ю. Кочубей, І. Лебе­динський, І. Римарук. Містами-побратимами є Одеса та Тріполі.

Літ.: C. John Rolland. Lebanon: Current Issues and Background. 2003; Густерин П. В. Города Арабского Востока. Москва, 2007.

Б. П. Яценко

Стаття оновлена: 2016