Ліван, Республіка Ліван

Визначення і загальна характеристика

ЛІВА́Н, Республіка Ліван — країна, роз­ташована на Близькому Сході, у Західній Азії, на східному узбереж­жі Серед­земного моря. На пів­ночі та сході межує із Сирією, на пів­дні — з Ізраїлем. Площа країни становить 10 452 км². Офіційний пере­пис населе­н­ня з 1932 року не проводився, однак, за оцінками (станом на 2014), населе­н­ня — близько 5,9 млн осіб; у країні проживають значні громади палестинців, вірмен та інших етнічних груп. Столиця країни — місто Бейрут (за оцінками 2012, населе­н­ня міста — 361 366 осіб, міського ра­йону — 1,9 млн осіб, агломерації — 2,1 млн осіб). Адміністративно Ліван поділено на 9 мухафаз: Бейрут, Гірський Ліван, Пів­нічний Ліван, Аккар, Бекаа, Баальбек—Хермель, Ен-Набатія, Пів­ден­ний Ліван, Кесруан—Джебейл. Державною мовою є арабська; широко використовують французьку та англійську мови, поширена також вірменська. Грошова одиниця — ліванський фунт. Найвищий законодавчий орган — однопалатний парламент (Національна асамблея) у складі 128 депутатів, що обираються на народних виборах на чотири роки. Політична система базується на конфесійному роз­поділі влади. Релігійна належність населе­н­ня має ін­ституційне значе­н­ня і в су­спільному житті країни. Релігійний склад населе­н­ня охоплює мусульман-сунітів, мусульман-шиїтів, друзів, маронітів, православних, католиків, вірменських християн та ін. Зокрема, мусульмани складають більшість населе­н­ня, християни — близько третини.

Історична довід­ка

Історія Лівану роз­почалася близько 5 тис. років тому. Ліванці є нащадками стародавніх фінікійців та арамейців, які змішалися з ак­кадцями, ас­сирійцями, єгиптянами, персами, греками, римлянами, арабами та європейськими хрестоносцями. У 3 тисячоліт­ті до нашої ери ці землі були заселені фінікійськими племенами. Фінікійці за­ймалися мореплавством і торгівлею, засновували колонії на серед­земноморському узбереж­жі, їхні судна виходили також в Атлантичний океан і в Червоне море. У 8-6 ст. до нашої ери фінікійські міста-держави завоювала Ас­сирія, потім — Вавилон і Перська імперія. У 4 ст. до нашої ери Александр III Македонський захопив узбереж­жя Фінікії та рушив звідти вглиб Пів­ден­но-Західної Азії. Від 1 ст. ліванські землі були частиною Римської імперії. У 7 ст. на пів­ночі поселилися християни-мароніти, пізніше на пів­дні — араби-друзи (шиїти), а на узбереж­жі — араби-сун­ніти. Тоді ж Ліван уві­йшов до складу Арабського халіфату. Від 7 до 13 ст. під час походів хрестоносців регіон був місцем проти­стоя­н­ня християн і мусульман. У 13 — на початку 16 ст. — під владою єгипетських мамлюків, від 1516 — Османської імперії. На­прикінці Першої світової війни Ліван захопили французькі та британські війська. 1920 французька адміністрація зробила перші спроби щодо узгодже­н­ня балансу інтересів різних релігійних груп. Від­тоді інтернаціональний Бейрут став центром між­народної фінансової діяльності та торгівлі, місцем від­починку заможних громадян Арабського Сходу, Європи та Америки. 21 листопада 1943 року Ліван отримав незалежність. 1964 року в Бейруті створили Організацію визволе­н­ня Палестини. 1973 року почалися озброєні зі­ткне­н­ня між ліванськими урядовими військами та палестинськими радикальними загонами, яких під­тримували ліванські мусульмани. 1975 року напружені стосунки між мусульманами та християнами при­звели до виникне­н­ня громадянської війни. У на­ступні 15 років країна, особливо інфра­структура міст, була спустошена бо­йовими діями. Водночас від 1982 року через напади палестинських біженців і ліванських мусульманських радикальних груп від­бувалися періодичні сутички й з ізраїльськими військами. 1989 року після під­писа­н­ня Таїфської угоди громадянська війна закінчилася. 2005 року від­булася так звана Кедрова революція (у давнину в Лівані в значній кількості росли кедрові ліси, які майже повністю вирубали для кораблебудува­н­ня та прокладе­н­ня залізниці; нині ліванський кедр — символ країни, який навіть зображений на державному прапорі) — масові протести за виведе­н­ня сирійських військ з ліванської території. У липні–серпні 2006 року Ізраїль черговий раз провів на пів­дні Лівану військову операцію з витісне­н­ня радикальної організації «Хезбол­ла». Довжина берегової лінії становить 225 км, протяжність лівано-сирійського кордону — 375 км, а лівано-ізраїльського — 79 км. Не­значний від­різок кордону країни з Голанськими висотами (ферми Шебаа), анексований Ізраїлем, Ліван вважає спірним. Після різкого загостре­н­ня ситуації навколо сектора Газа в жовтні 2023 року пів­ден­ні ра­йони Лівану знову стали зоною активних об­стрілів і взаємних атак між ізраїльськими силами та угрупова­н­нями, повʼязаними з «Хезбол­лою», що сут­тєво погіршило без­пекову та гуманітарну ситуацію в країні.

Природні умови

Велика частина Лівану вкрита горами. Фізико-гео­графічні ра­йони: прибережна рівнина (шириною до 6 км), долина Бекаа, хребет Ліван, хребет Антиліван з гірським масивом Еш-Шейх. Найвищою точкою є гора Курнет-ес-Сауда (3083 м). Клімат серед­земноморський (трохи прохолодніший у долині Бекаа), з гарячим і сухим літом та вологою зимою. У прибережній зоні та перед­гірʼях температура найжаркішого місяця — серпня — становить близько +30 градусів Цельсія, у січні та лютому температура близько +13 градусів Цельсія. Взимку в горах температура опускається нижче 0 градусів Цельсія, випадає сніг. У Лівані від­носно багаті водні ресурси, однак судноплавних річок немає. Важливою водною артерією є річка Літані. Її використовують в електро­енергетиці та для іригації сільськогосподарських земель пів­ден­ної Бекаа та прибережних ра­йонів. Корисні копалини: вапняк, залізна руда, камʼяна сіль. У 2012 році по­близу узбереж­жя пів­ден­ного Лівану на кордоні з Ізраїлем виявлено запаси природного газу (710 млрд м³).

Економіка й культура

До громадянської війни Ліван був головним торговим і фінансовим центром на Близькому та Середньому Сході. Нині провід­ними є обслуговуючі галузі господарства, зокрема банківська сфера і туризм. Основа ліванської промисловості — нафтопереробні та цементні заводи. Роз­винені легка, текс­тильна, меблева, паперова, харчова, цукрова промисловості, виробництво електро­приладів, металів, хімічних товарів і ліків, обробка алмазів. Тут вирощують яблука, груші, вишні, персики, цитрусові, вино­град, банани, маслини, опійний мак і гашиш, у не­значній кількості — пшеницю та ячмінь. Тварин­ництво порівняно з іншими країнами Близького Сходу не ві­ді­грає значної ролі. Тут роз­водять кіз, овець, велику рогату худобу. Валовий внутрішній продукт (2013 рік) становить 64 млрд доларів США, з них 4,5% припадає на сільське господарство, 20% — на промисловість, 75,5% — на сферу обслуговува­н­ня. Роз­виток економіки стримується складною геополітичною об­становкою в сусідніх країнах Середнього Сходу. Ліван є залежним від між­народної фінансової допомоги.

У Бейруті роз­ташовані Американський (від 1866 року), Ліванський (від 1953 року), Арабський (від 1960 року) і Святого Йосипа університети, Національний музей. Памʼятним місцем є так звана зелена лінія роз­межува­н­ня міста під час боїв 1975-1976 років. Обʼєктами світової культурної спадщини ЮНЕСКО є: з 1984 року — стародавні міста Анджар (8 ст.), Баальбек (332 рік до нашої ери; обидва — Бекаа), Бібл, нині Джубейль (4 тисячі років до нашої ери; Гірський Ліван), Тір (28 ст. до нашої ери); з 1998 року — Уаді-Кадіша (Священ­на долина) та Божествен­на кедрова діброва (Пів­нічний Ліван).

Українсько-ліванські звʼязки

Українсько-ліванські звʼязки мають давню історію, вони роз­виваються від часів перших паломництв українців на Святу Землю. Дружні стосунки та спів­праця двох народів продовжувалися за часів, коли українські землі входили до складу Російської імперії та СРСР, і тривають донині. 30 грудня 1991 року Ліван одним з перших серед арабських країн ви­знав незалежність України. 14 грудня 1992 року між Україною та Ліваном були встановлені дипломатичні від­носини. У серпні 1995 року в Бейруті від­крито посольство України в Лівані, у лютому 2006 року в Києві — посольство Лівану в Україні. У Ліван з офіційним візитом при­їжджали Президент України (2002 рік), Премʼєр-міністр України (2011 рік), Міністр освіти і науки України (2002 рік), Міністр закордон­них справ України (2010 рік), за­ступник Міністра закордон­них справ України (1996, 1999, 2007 роки), парламентська делегація України на чолі із за­ступником Голови Верховної Ради України (1995 рік); в Україну — Премʼєр-міністр Лівану (1996 рік), Президент Лівану (2003 рік), Міністр національної оборони Лівану (2001 рік), Міністр вихова­н­ня та вищої освіти Лівану (2004 рік), парламентська делегація Лівану на чолі із за­ступником Голови Національної асамблеї Лівану (1995 рік), делегація Вищої ради юстиції Лівану (2003 рік). 29-30 листопада 2010 року в Києві від­булося перше, а 24-25 листопада 2011 року в Бейруті — друге спільне засі­да­н­ня між­урядової українсько-ліванської комісії з торговельно-економічного спів­робітництва. У 2013 році товарообіг між Україною та Ліваном склав (у міль­йонах доларів США) 375,5, екс­порт — 373,7, імпорт — 1,8; у 2014 році — від­повід­но 273,7, 272,3 та 1,4; у січні-серпні 2015 року — 212,9, 212,2 та 0,7.

Загальна структура екс­порту української продукції до Лівану: чорні метали та вироби з них — 30-40%, зернові культури — 35-40%, жири та олії тварин­ного і рослин­ного походже­н­ня — 15-20%, насі­н­ня та плоди олійних рослин — 5-10%, харчові продукти — 3-4%. Основними імпорт­ними товарами з Лівану є: тютюн і промислові замін­ники тютюну — 50-70%, продукти пере­робки овочів — 13-15%, пластмаси та полімерні матеріали — 15-18%. З загальної кількості ліванців, які отримали вищу освіту в СРСР, близько 80% були випускниками вищих на­вчальних закладів УРСР.

Нині також тисячі ліванців на­вчаються в Україні, вони здобувають пере­важно медичну, інженерну та технічну освіту. Щорічно у ліванських вищих на­вчальних закладах проходить стажува­н­ня багато українських студентів, які ви­вчають ліванську культуру й арабську мову. У 2010 році в Бейруті між ректором Національного університету «Львівська політехніка» та президентом Американського університету під­писано угоду про спів­робітництво між вищими на­вчальними закладами, домовлено про обмін студентами, науковцями та спортивними колективами. У 2011 році на за­проше­н­ня Університету Баламанд у Ліван побувала делегація Запорізького технічного університету, було також ухвалено угоду про спів­робітництво між двома на­вчальними закладами. У 2015 році між керівництвом Київського лінгвістичного університету і Арабського університету домовлено щодо під­готовки арабістів з України в Бейруті, про обмін фахівцями та спільні наукові дослідже­н­ня у сфері арабістики.

У 1896–98 роках у бейрутських рукописних сховищах і бібліотеках працював сходо­знавець, славіст, літературо­знавець і письмен­ник А. Кримський. Він написав бейрутський цикл віршів «Пальмове гілля», низку праць про лінгвістичні від­повід­ності в арабській і українській мовах. Багато його листів з Лівану зберігаються у Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського НАН України. 18 листопада 2011 року в Бейруті проведено між­народну конференцію, присвячену 140-річчю від дня народже­н­ня А. Кримського та 115-річчю від часу його при­їзду до Лівану. Нині в Лівані мешкає значна українська діаспора, зокрема й піаністка Т. Примак-Хурі та художниця Н. Дзядик-Хабіб. У Бейруті функціонує громадська не­урядова організація «Український культурний центр», на базі якої діють бібліотека, мовні курси, різноманітні творчі гуртки, спортивні секції. У Бейруті — український аматорський танцювальний колектив «Зірка», у Сайді — «Чайка». 16–19 квітня 2013 року були Дні культури України в Лівані, під час їх проведе­н­ня від­булися концерти Національного українського народного хору імені Г. Верьовки та балетної трупи Національної опери України, демонструвалася екс­позиція фотокартин «Україна сьогодні». У жовтні 2014 року в Бейруті проведено концерт класичної музики, присвячений 200-річчю від дня народже­н­ня Т. Шевченка. Українською мовою опубліковано збірку оповідань і віршів «Знатні» М. Нуайме і повість «Жерці храму» Ж. Ханни (обидві — Київ, 1958), оповіда­н­ня М. Дакруба, С. Ідріса, А. Сувейда, Х. Такі-ед-діна, вірші А. Саїда у збірці «Оповіда­н­ня арабських письмен­ників» (1959), «Полумʼя» (1964) і «Вогнен­ні вітри» (1983; усі — Київ), вірші Т. Зіяда, Р. Аміна і А. Саїда у журналі «Всесвіт» (1983, № 10) і збірці світової поезії 20 ст. «За­грава» (К., 1989). Серед пере­кладачів ліванської літератури — Т. Кезма, Ю. Кочубей, І. Лебединський, І. Римарук. Містами-по­братимами є Одеса та Тріполі.