Лідерство

ЛІ́ДЕРСТВО (від англ. lead — вести, керувати) — положення (статичний аспект) і процес впливу (динамічний аспект), в основі яких — прояв лідерських якостей особистості. У першому випадку Л. — провідне положення особистості чи соц. утворення, зумовлене наявністю відповід. якостей (лідер. компе­тенцій), які спричиняють якісну й ефективну діяльність (зокрема й управлін.). У другому — процес впливу особистості чи соц. утворення на власну діяльність або діяльність інших на основі особистих якостей. Наявність статич. аспекту продукує процес. аспект Л. Урахування обох його проявів, а також еволюц. рівнів упр. дає змогу розглядати Л. як упр., що здійснюється на основі взаєм. поваги та довіри шляхом впливу на поведінку людей (послідовників) для реалізації суспільно значущих цілей (цінностей). Актуальність проб­леми Л. детермінована зростан­ням ролі соц. упр. як виду профес. діяльності в умовах наростання динаміки змін і трансфор­мацій (т. зв. сусп. турбулент­ність) сучас. суспільства. У світлі наяв. тен­денцій сусп. розвитку (глобалізації, демократизації, інформатизації і технологізації та підвищення ролі особистості) соц. упр. набуває контексту нової па­радигми — Л., яке проявляється утвердженням нових організац. структур, моделей пове­дінки, процедур, принципів як ос­нови управлін. діяльності. Огляд істо­рії становлення теорії та практики упр. засвідчує, що еволюц. розвиток його як профес. діяль­ності характеризується такими рівнями: адміністрування, менеджмент і Л. Така трирівневість упр. знайшла відображення у системі держ. упр., де констатовано еволюцію у вигляді моделей «державне адміністру­ван­ня–державний менеджмент–чут­ливе врядування», основою остан­нього є парадигма Л. Спе­цифіка кожного із рівнів упр. проявляється через ідентифіка­цію базових параметрів (суб’єкт, об’єкт, мета і характер впливу) управлін. процесу. Порівнял. ана­ліз зазначених параметрів засвідчує наявність їхньої трансформації відповідно до впливу зовн. чинників і потреб сусп. розвитку. Л. є вищим порівняно з адмініструванням і менеджментом еволюц. та якіс. рівнем управління. Відповідно до осн. видів діяльності (індивід. та груп.) виокремлюють 2 види Л. — індивід. та організаційне. Суб’єк­том прояву першого є окрема особистість. Прояв може здійснюватися як безпосередньо стосовно себе (саморозвиток особистості), так і стосовно ін. осо­бистостей. Суб’єктом прояву ор­­ганізац. (або інституц.) Л. є організація. Прояв також може здій­снюватися як безпосередньо стосовно себе (саморозвиток організації), так і стосовно ін. організацій. Індивід. Л. є первинним відносно організаційного. Актуалізація наприкінці 20 — на поч. 21 ст. парадигми Л. характеризується розвитком різних концептуал. ліній. Серед них — концепція ситуац. Л. (базується на тому, що ті чи ін. характеристики лідера змінюються залежно від ситуації); теорія обміну та тран­с­формац. Л. (розглядає Л. як функцію групи та процес організації міжособистіс. стосунків у групі, при якому лідер виступає суб’єк­том упр. цим процесом, а характер здійснення лідер. ролі визначається 3-ма змінними — якостями лідера, якостями групи, характером ситуації); Л.-служіння (констатує розуміння сутності упр. як служіння іншим); теорія емоц. Л. (стверджує, що в умовах змін. середовища для реалізації та розвитку лідер. ролі необхідно володіти емоц. інтелектом); теорія «двигуна Л.» (до­сліджує питання довгострок. Л.); концепція об’єднувал. Л. (ствер­джує, що сучас. лідер повинен уміти встановлювати зв’язки між своїми бажаннями та цілями, а також бажаннями й цілями інших); теорія опосередк. Л. (досліджує проблему мотивації лідер. поведінки); теорія розподіленого Л. (аналізує процес т. зв. естафет. передачі Л. від одного чл. команди до іншого залежно від домінуючої компетенції); теорія внутр. стимулювання Л. (досліджує процес удо­сконалення Л. шляхом розвитку через самопізнання, цілепокла­дання, упр. змінами, міжособис­тісні взаємини, знаходження рів­новаги, вміння діяти); концепція «первин.» Л. (аналізує залежність ефективності підлеглих від емоц. стану кер.); теорія Л. як упр. па­радоксами (стверджує, що для реалізації своєї діяльності лідер балансує між полюсами пар парадоксів: універсалізм — специ­фічність, індивідуалізм — колективізм, жорсткі стандарти — «м’я­кі» процеси, врівноваженість — емо­ційність, набутий статус — визна­чений статус, самоконтроль — зовн. контроль, лінійне ставлен­ня до часу — циклічне ставлення до часу) та ін. Більшість із названих теорій сконцентровані на застосуванні у бізнес-середовищі. Суттєвою рисою розвитку парадигми Л. є той факт, що на­прикінці 1990-х рр. теорії бізнес-Л. стали практично ідентичні теоріям політ. Л. Як наслідок, визначилася тенденція щодо необхідності інтегров. взаємодії 3-х сусп. секторів — держ., приват. (бізнесу) і громадського — задля забезпечення ефектив. сусп. управління. Відповідно до осн. видів сусп. діяльності та соц. упр. виділяють типи Л.: політ., держ., підприємн. (бізнес), громад., освітнє тощо. У зв’язку зі зростанням значення освіти для забезпечення сусп. прогре­су науковці й практики, зокрема й вітчизняні, все більшого значення надають розробленню теорії освіт. Л. Його сутність визначають як нову управлін. па­радигму, що є орієнтиром і механізмом для здійснення реформ у сфері освіти в умовах сучас. сусп. трансформацій. Ос­ві­тнє Л. необхідно розглядати у 3-х взаємопов’язаних аспектах: Л. в освіті (діяльність кер., викл., студентів (учнів) та, як ре­зультат, освіт. закладів-лідерів); Л. для освіти (діяльність батьків та ін. стейкхолдерів задля розвитку освіти); Л. освіти (діяльність держави щодо забезпечення пріоритет. розвитку освіт. сфери).

С. А. Калашникова

У соціології терміном «Л.» позначають від­­носини домінування, підкорення, впливу в системах: міжособистіс. взаємовідносин у групі, міжгруп. взаємовідносин у суспільстві, політ. взаємовідносин на рівні держав чи окремих регіонів, міжнар. відносин (держа­­ви-лідери, що визначають курс, яким слідують інші держави); один із механізмів організації та упр. внутр.- або міжгруп. діяльністю, коли індивід, соц. група (чи її частка) або ін. суб’єкт виконують роль лідера (об’єд­­ну­­ють, спрямовують діяльність всієї групи, сукупності індивідів чи їхньої частини, що очікують, сприймають та підтримують його дії); параметри структурації соц. груп, класів. Л. є одним із базових механізмів диференціації соц. діяльності та передбачає досягнення особл. положення певним суб’єктом (індивідом, групою) відносно ін. чл. групи, класу, суспільства. Тим самим започатковується процес формування та інституціоналізації ста­­тусно-рольової структури соц. утворення й конфігурації взаємо­відносин його чл. відповідно до позиції у цій структурі. Обо­­в’язк. елементи Л.: наявність у лідера набору якостей, затребуваних соц. групою чи ін. соц. утворенням для подолання визнач. проблем і вирішення поставлених завдань; певна кількість (залежно від масштабу Л.) прихильників, які визнають особл. статус лідера, що базується на його якостях, кваліфікації, позиції в соц. структурі тощо; легітимність лідера (його стандарти, зразки, думки та гасла визнаються послідовниками та стають взірцями, орієнтирами або навіть мотивами для їхніх дій). Л. — один із первин. біосоц. феноменів (спостерігається й у тварин. світі), що поширюється на всі форми соц. взаємовідносин. Об’єктивність функціонування механізмів Л. у соц. утвореннях обумовлена не тільки пси­хол. різноманіттям людей (концепція особистісно-психол. якостей, теорія рис), наявністю серед них видат. особистостей (теорія героїв) або природжених лідерів (концепція харизма­­тичності), а й потребами в організації соц. життя та взаємодії чл. спіль­­ноти (функціональне Л.). Таким чином, Л. є багатофактор. соц. явищем, яке включає соц.-пси­­хол. і політико-управлін. складові. Автори ситуац. теорії Л. також підкреслюють значущість збігу обставин (місце, час, умови), що визначають можливість використання тих чи ін. якостей, затребуваних для вирішення наяв. проблеми, що, у свою чер­­­гу, дає можливість для утвердження своїх лідер. позицій тим чи ін. суб’єктом.

Ефективні механізми упр. та Л. намагалися теоретично обґрун­­тувати ще у Стародав. Греції. Від часів Середньовіччя класикою теор. осмислення та практ. використання механізмів Л. у держ. упр. вважають трактат Н. Макіавеллі «Il Principe» («Володар», 1513, опубл. 1532). Однак системат. дослідж. Л., розпоча­­те не раніше серед. 19 ст., по­­в’язане із зародженням соціології як наук. дисципліни та виникненням дискурсу лібералізму, в рамках якого з’явилася потреба переосмислення засо­­бів легітимації влади. Теорії Л. кін. 19 — поч. 20 ст., з одного бо­­ку, досліджують роль лідера в умовах інституціоналізації, стабілізації соц. відносин, з ін. — намагаються описати характеристики лідерів та соц. ситуацій, що призводять до зміни соц. інститутів. Так, Р. Міхельс обґрунтував «залізний закон олігархії», згідно з яким Л. неодмінно призводить до олігархізації будь-якої соц. організації, незалежно від рівня демократичності внутр. стосун­­ків у ній. При цьому він підкреслював зміну деяких рис та якос­­тей лідерів саме у процесі та по завершенні інституціоналізації організації. М. Вебер виокремив три осн. типи Л.: традиц., легал. і харизматичний. Перший прита­­ман. спадк. системі влади, у якій велику роль відіграють звичаї, традиції та побуд. на них моделі поведінки; другий — інституціоналізов. суспільствам із високим рівнем усвідомлення ролі норм, законів, бюрократ. організацій; третій — суспільствам, що переживають кризи, радикал. зміни та перехідні періоди, завдяки чому суттєво зростає фактор ролі особистості в історії. Оскільки радикально нове бачення вирішен­­ня проблем важко встановити в усталених соц. організаціях, для ха­­ризмат. типу Л. характерні злам старих і створення нових організац. форм.

У сучас. гуманітар. науках проблеми Л. досліджують психоло­­ги, політологи, соціологи та соц. психологи. При цьому соціологія розглядає Л. з погляду соц. системи, соц. психологія — як процес взаємодії соц. і психол. факторів. Соц.-психол. фактори Л.: особа лідера у конкрет. період його розвитку та механізм отримання ним Л. (лідер є продуктом свого часу та соц. сере­­довища); специфічні риси мас, груп, індивідів, якими керує даний лідер; характер і результати взаємовідносин між лідером та його послідовниками; динаміка контексту або умов, у яких здійснюється Л. (лідер керує не тіль­­ки людьми, а й середовищем, в якому він діє). З ін. боку, Л. не є суто суб’єктив. соц. явищем, де все залежить лише від волі лідера, а й об’єктив. результатом реалізації очікувань мас та збігу сприятл. обставин. Тому лі­­дер не тільки керує масами, а й сам керується векторами громад. думки. З погляду соціології політики, Л. у системі соц. взаємовідносин забезпечує процес взаєм. регулювання інтересів: лідери підтримують рівновагу між потребами та очікуваннями прихильників, влас. цілями, доступ. засобами та ресурсами, цілями та інтересами логіки роз­­витку й функціонування соц. організації. Тип Л. завжди пов’я­­за­­ний із соц. природою суспільства та специфіч. характером й структу­­рою певного соц. утворення (суспільства, організації, групи). Тому пер­­вин. типологізацією є поділ за масштабом: Л. мікрорівня (у малих соц. групах), соц. Л. (у соц. спільнотах), політ. Л. (у політ. організаціях місц., регіон., держ. чи міждерж. рівнів). Л. може бути ситуац. (для вирішення конкрет. задачі) або універсал. та постій. протягом певного часу; лідер може виконувати по відношенню до системи взаємовідносин роль консерватора, реформато­­ра або революціонера. Підґрун­­тя для поділу Л. за типами — стиль, який використовує конкрет. лідер. Такими типами насамперед є формал. і нефор­­мал. Л. В основі першого типу — уста­­лені норми та формал. організац. засади, другого — влас. авторитет без формал. ознак. Окрім класифікації, запропонов. М. Вебером, запроваджено ще декілька типів Л. У категоріал. апараті соціології політики використовують переважно демократ. і авторитар. типи, до яких інколи додають анархіст. (має прояви переважно у девіант. асоціаціях). Порівняно з ін., най­­ефективнішим є саме демократ. тип і стиль Л., хоча у криз. ситуаціях або для перехід. періодів доцільне й використання авторитар. типу Л., жорстка та цілеспрямов. дія якого здатна швидко вивести суспільство чи гру­­пу з криз. стану, подолати перешкоди у досягненні мети, в короткий термін провести реорганізацію тощо. В умовах роз­­витку інформ. технологій зміню­­ються форми та механізми Л. Гол. інструментом влади у 2-й пол. 20 — на поч. 21 ст. став конт­роль над інформацією. Е. Кац і П. Лазарсфельд у кн. «Per­­sonal Influence» («Особистий вплив», Нью-Йорк, 1955) обґрун­­тували концепцію двоступ. потоку масової інформації, згідно з якою ці потоки опосередковують лідери, які формують думки. Водночас концепція нетократії (влади мереж) засвідчує наявність у сучас. умовах тенденції зменшення ролі політ. лідерів, що змушені грати за правилами, які їм диктують власники великих інформ. каналів і мереж.

А. О. Зоткін

Завантажити статтю