Лікарська таємниця - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Лікарська таємниця

ЛІ́КАРСЬКА ТАЄМНИ́ЦЯ – інформація, отримана в процесі надання медичної допомоги пацієнтові, яка не підлягає розголошенню (крім випадків, передбачених законодавством) і про яку медичним працівникам та іншим особам стало відомо у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків чи громадською діяльністю. Укр. законодавство не містить визначення цього поняття, тому нині існують численні доктринал. дефініції, які використовують при правореалізації та правозастосуванні.

Об’єктом Л. т. є відомості про стан здоров’я пацієнта; про хворобу; про діагноз; одержані під час мед. обстеження; про факт звернення по мед. допомогу; про мед. огляд та його результати; про методи лікування; про інтимну і сімейну сторони життя. Об’єктом Л. т. повинна бути вся інформація, отримана у процесі надання мед. допомоги. Її умовно поділяють на 2 групи: мед. інформація та інформація немед. характеру (та, що стосується особистого і сімей. життя). Кожну з цих груп можна розглядати як щодо пацієнтів (діагноз, прогноз, шкідливі звички, сімейне та особисте життя тощо), так і щодо членів сім’ї хворого (спадк. хвороби, стан здоров’я родичів, їхнє особисте та сімейне життя та ін.) залежно від конкрет. ситуації. Суб’єктами Л. т. є мед. працівники та ін. особи, яким у зв’язку з виконанням профес. або служб. обов’язків чи громад. діяльністю стала відомою інформація, що є об’єктом Л. т. Аналіз нормат.-правової бази України та доктринал. джерел дає підстави виокремити такі групи суб’єктів: мед. працівники (гол. лікарі, їхні заст., лікарі, молодші спеціалісти з мед. освітою, молодші мед. сестри та ін.); ін. особи, котрим у зв’язку з виконанням профес. або служб. обов’язків стала відомою інформація, яку не можна розголошувати. 2-у групу поділяють на декілька підгруп: особи, котрі не належать до мед. працівників у закладах охорони здоров’я (водії, мед. реєстратори); фармацевт. працівники; студенти, інтерни та слухачі, які ознайомилися з відомостями, що становлять Л. т. при проходженні навч. і практики у закладах охорони здоров’я; працівники страхових орг-цій; представники органів упр. системою охорони; особи, відомості яким були передані в установленому законом порядку (представники органів досудового розслідування, суди тощо); працівники освіт. закладів; представники благодій. орг-цій. Одними з найскладніших є питання правомірності розголошення інформації, яка становить Л. т. і за своїм правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом. У межах цих питань виокремлюють кілька аспектів: нормативно гарантований свідоцький імунітет (відповідно до ст. 65 Кримінал. процесуал. кодексу України та ст. 51 Цивіл. процесуал. кодексу України не можуть бути допитані як свідки мед. працівники та ін. особи, яким у зв’яз­ку з виконанням профес. або служб. обов’язків стала відомою інформація, що становить Л. т.); кримінально каране незаконне розголошення Л. т. (на підставі ст. 145 Кримінал. кодексу України; за розголошення відомостей про проведення мед. огляду на виявлення зараження ВІЛ чи ін. невиліковної інфекц. хвороби передбачено кримінал. відповідальність за ст. 132 Кримінал. кодексу України). Укр. законодавство містить численні випадки правомір. розголошення інформації, що становить Л. т., зокрема ч. 4 ст. 6 Закону України «Про психіатричну допомогу», ч. 4 ст. 13 Закону України «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ», ч. 4 ст. 14 Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними». Законодавчу регламентацію Л. т. в Україні забезпечують Конституція України (ст. 32, 34), Цивіл. кодекс України (ст. 285), Закони України «Про захист персональних даних» (ст. 7), «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (ст. 39-1, 40, 78), Рішення Конституц. Суду України у справі щодо офіц. тлумачення ст. 3, 23, 31, 47, 48 Закону України «Про інформацію» та ст. 12 Закону України «Про прокуратуру» (справа К. Устименка).

Історія формування поняття «Л. т.» розпочалася з етич. зобов’язання лікарів у Давній Греції, яке містилося у Клятві Гіппократа. Нині це не лише етичне зобов’язання, а й нормат. вимога, що є важливою гарантією прав людини. У своєму рішенні «М. С. проти Швеції» (1997) Європ. суд з прав людини закріпив важливу правову позицію щодо Л. т.: «Охорона даних особистого характеру (особливо медичних даних) має основоположне значення для здійснення права на повагу до приватного і сімейного життя. Дотримання конфіденційності відомостей про здоров’я становить основний принцип правової системи усіх держав-учасниць Європейської Конвенції (1950). Він є важливим не лише для захисту приватного життя хворих, а й для збереження їхньої довіри до працівників медичних закладів і системи охорони здоров’я загалом». Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують практику Суду як джерело права.

Літ.: Сенюта І. Я. Медичне право: право людини на охорону здоров’я. 2007; Берн І., Езер Т., Коен Дж., Оверал Дж., Сенюта І. Права людини у сфері охорони здоров’я: Практ. посіб. 2012 (обидва – Львів).

І. Я. Сенюта

Стаття оновлена: 2016