Ліквідація неписемності (Лікнеп)
ЛІКВІДА́ЦІЯ НЕПИСЬМЕ́ННОСТІ (Лікнеп) — політично-освітня кампанія радянської влади. На укр. землях, що входили до УСРР–УРСР від 1921, здійснювалася до кін. 1930-х рр., на тих, що увійшли до її складу пізніше (див. Возз’єднання українських земель в єдиній державі), тривала до 1954. Передбачала не тільки навч. неписьменних грамоті згідно з потребами індустр. модернізації, а й політ. виховання насел. для залучення до перетворення суспільства на соціаліст. засадах. Як і ін. парт. кампанії спиралася на участь громадськості, насамперед — на рад. актив.
Нагальність лікнепу зумовлена неписьменністю на поч. 20 ст. майже двох третин (62 %) насел. укр. земель. Започатк. постановою РНК УСРР «Про боротьбу з неписьменністю» від 21 травня 1921, що дублювала відповід. декрет РНК РРФСР від 26 грудня 1919. Цим декретом насел. у віці від 8-ми до 50-ти р., що не вміло писати та читати, зобов’язувалося навчатися грамоті, а писемне — у порядку труд. повинності (з оплатою пед. праці за нормами працівників освіти) — навчати грамоті неписьменних. Осіб, які ухилялися від цієї повинності або перешкоджали неписьменним навчатися, притягали до кримінал. відповідальності; робітників, які навчалися грамоті, звільняли на 2 год. з роботи для навч. зі збереженням оплати праці.
Для проведення занять з лікнепу відводили спец. приміщення: нар. будинки, клуби, церкви, будівлі пром. підприємств та рад. закладів і навіть приватні будинки. Кер-во лікнепом здійснювала міжвідомча Всеукраїнська надзвичайна комісія з ліквідації неписьменності при Наркомосі УСРР, що мала відповідні територ. та місц. осередки при виконкомах рад. Значну допомогу їй надавали місц. осередки КП(б)У, рад. і госп. органи, кооп. та ін. громад. організації рад. орієнтації. Через відсутність в УСРР жін. організацій залучення жінок до кампанії лікнепу покладено на жінвідділи, згодом — жінсектори КП(б)У. Програма та методи навч., організац. будова й джерела фінансування лікнепу визначалися політикою партії, можливостями навч. неписьменних грамоті, складом насел. (нац., віковим, статевим, реліг.) і ступ. урбанізації регіонів.
Від 1923 кампанія лікнепу проходила у контексті політики українізації. Її започатк. на держ. кошти, однак 1923, через дефіцит держ. бюджету, переведено на місц. бюджети і кошти громад. організацій. 1924 засн. Всеукр. відділ. «Геть неписьменність!» Товариства ім. В. Леніна, на яке покладено завдання сприяти органам нар. освіти у боротьбі з неписьменністю та малописьменністю. Товариство діяло під гаслом «Кожен письменний має навчити одного неписьменного!». Обмеженість коштів, класові та ідеол. пріоритети освіт. політики зумовили проведення кампанії лікнепу в два етапи для різних соц. верств: першочергово (до 1 травня 1925) заплановано завершити остаточну ліквідацію неписьменності чл. сільрад, профспілок, комнезамів, а також допризов. молоді; для решти працездат. насел. термін здійснення лікнепу подовжено до 10-ї річниці більшов. перевороту (7 листопада 1927). Зважаючи на потребу залучення жін. праці у пром. виробництво у зв’язку з політикою індустріалізації, у 2-й пол. 1920-х рр. прискорено прийом до шкіл лікнепу жінок-активісток — чл. делегат. зібрань робітниць і селянок.
Первісно заклади лікнепу, залежно від місц. умов і можливостей, поділяли на 3 типи. Найпоширенішими були держ. школи з ліквідації грамоти або лікнепу 2-х ступ. із диференційов. програмою навч. для різних вікових груп насел.: 1-го ступеня, де навчали читанню та рахуванню (для дорослих — з 6-місяч. терміном навч., для підлітків — 7,5 місяч.); 2-го ступеня — для малописьменних з терміном від 6-ти до 9-ти місяців (розширення знань за програмою початк. навчання). Такі школи організовували у містах і великих селах. Паралельно існували пункти лікнепу різних типів громад. організацій та товариства «Геть неписьменність!» у клубах, хатах-читальнях, «червоних кутках». Третій тип, досить поширений на поч. 1920-х рр., — гуртки поодиноко-груп. навч., створ. для мешканців віддалених сіл і хуторів, де не було культ.-осв. закладів. Центрами лікнепу серед нац. меншостей через дисперсне проживання багатьох з них у дрібних селах і хуторах, а в містах — розпорошеність незнач. групами по рай. підприємствах, ставали політ. клуби або рай. пункти лікнепу. Провідну роль у навч. дорослих грамоті відігравали вчителі, які мали щоденно працювати в школах лікнепу по 2 год. додатково до осн. роботи. Застосування лікнепу як однієї з форм політ. освіти активізувало проблему підбору, підготовки та перепідготовки пед. кадрів. З цією метою відкривали спец. курси, проводили семінари (всеукр., губерн., окружні), при яких діяли нац. секції. Впродовж 1920-х рр. вдалося майже повністю розв’язати проблему підготовки кадрів для рос., євр. і в осн. — для укр. та болгар. лікнепів. За відсутності вчителів, які володіли мовами нац. меншостей, навчали російською мовою. Проведення лікнепу ускладнила проблема випуску нових букварів в умовах паперової кризи.
Перші абетки з політ. змістом надрук. 1923–24 російською мовою. Незабаром їх перекладено українською мовою, але через малий наклад україномов. підручників не вистачало. Вид. букварів для нац. меншин розпочато 1926, але читанки для нім., євр., польс. лікнепів до кін. 1920-х рр. в обмеженій кількості закуповували у Москві. Тривалий час осн. формою навч. літ-ри для неписьменних залишалася г. «Геть неписьменність!». Розвиток мережі лікнепу стримувала системат. нестача приміщень для навч. — школи лікнепу були перевантажені дітьми та підлітками, які складали 87 %. Від 1921–22 до 1925–26 навч. рр. кількість закладів лікнепу зросла з 1,5 до 17,5 тис., а кількість учнів за 1923–24 / 1924–25 навч. рр. — з 40-а до 500 тис. осіб. Однак ефективність закладів лікнепу знижували короткий термін навч. і неможливість закріпити набуті навики писемності учнями через брак підручників. Негативно впливало на якість навч. нерегулярне відвідування занять учнями, спричинене низьким рівнем їхнього матеріал. забезпечення, сезонністю праці у низці галузей нар. господарства, високою плинністю робочої сили. Відштовхували учнів від навч. і недоліки та хиби в його організації — примус. методи, які нерідко використовували на поч. 1920-х рр., та ідеологізов. антиреліг. зміст навч. програм, неприйнятний для більшості людей.
З метою змінити ставлення до лікнепу на позитивне, 1923 скасовано труд. повинність грамотних щодо навч. неписьменних, а також засуджено примус. заходи залучення неписьменних до навчання. Водночас розширено застосування заохочувал. заходів не тільки до робітників, як це було раніше, а й до селян, які відвідували лікнеп (їх позачергово обслуговували у держ. млинах, страхували майно на пільг. умовах, надавали ін. госп. преференції). До 1926 основами грамоти оволоділа переважна більшість насел. УСРР — 63,6 %, при цьому серед міського насел. рівень писемності сягав 77,2 %, серед сільс. — 52,6 %. Найбільше неписьменних залишалося у селах — 1/3 серед чоловіків та 2/3 серед жінок. Частка писем. жінок, порівняно з 1920, зросла з 27 % до 38 %, писем. чоловіків — з 49,9 % до 69,8 %. Особливо великою залишалася неписьменність серед жінок нац. меншостей (окрім росіянок, єврейок і німкень). У регіон. розрізі найнижчий рівень письменності зберігався в аграр. р-нах, насамперед у Молдав. Автоном. Соціаліст. Рад. Респ. і Вінн. окрузі, найвищий — у пром. Запоріз., Сталін., Микол. та Дніпроп. округах.
До жовтня 1927 план лікнепу виконано на 30 %. У серед. 1920-х рр. активізовано увагу до ліквідації неписьменності рідною мовою. Коренізацію лікнепів більшості нац. меншин завершено швидше, ніж українських. Найскладнішим було становище з ліквідацією неписьменності татар, греків і малочисел. нац. меншостей: вірмен, ассирійців та ін. Специфіч. труднощами у ліквідації неписьменності татар. насел. стали міграція татар із Казані (нині столиця Татарстану, РФ), недостатня кількість пунктів лікнепу для жінок і неможливість протягом короткого часу змінити сформов. ісламом ставлення до жінки у татар. суспільстві. Через погану забезпеченість татар. абетками та нац. учител. кадрами лікнеп татар. насел. в УСРР проводили переважно російською мовою. Від 1926, у зв’язку з впровадженням заг. обов’язк. початк. навч. дітей у віці 8–11 р., мережу закладів лікнепу скорочено, а звільнені ресурси спрямовано на освіту підростаючого покоління. У 1927–28 навч. рр. кількість закладів лікнепу скоротилася до 8,5 тис., учнів — до 372 тис. осіб. Гол. увагу приділено ліквідації малописьменності та рецидивів неписьменності: 1923 діяло 188 шкіл з ліквідації малописьменності, 1924 — 875, 1927 — 1021. Кількість учнів у цих школах перевищувала 400 тис. осіб.
Унаслідок проголошення 1929 курсу на форсов. просування до соціалізму зроблено другий ривок до лікнепу, водночас посилено ідеологізацію кампанії й адм. контроль за ходом її виконання. Осн. тягар у фінанс. забезпеченні лікнепів. роботи перекладено на громад. організації та насел. — нечисленні школи лікнепу передано на утримання профспілок, кооперативів, товариства «Геть неписьменність!». Завдяки запровадженню спец. податків і штрафів на користь лікнепу та посилення тиску на сусп. організації з метою одержання субсидій на утримання шкіл грамоти отримано 91,1 % коштів, зокрема від громад. організацій — майже половину, тоді як з держ. бюджету — лише 8,9 %. Поряд із посиленням контролю за якістю навч. шляхом встановлення обов’язк. перевірки знань із видачею спец. посвідчень для випускників, розширено заходи морал. і матеріал. заохочення учнів лікнепу. Наприкінці 1920-х рр. їм надавали знижки у 3 % на театр. квитки, право на позачерг. отримання продуктів і пром. товарів у магазинах кооперації і міськторгу, випускників-відмінників відзначали спец. преміями — грош., товар., у вигляді путівок у санаторії тощо. Держава гарантувала шкіл. освіту для підлітків із родин робітників і незамож. селян. За рахунок пром. підприємств, які брали шефство над школами, організовували шкіл. стипендіал. фонди для дітей низькооплачуваних робітників, використовували безкоштовну надурочну працю вчителів. Громад. силами розв’язано й кадрову проблему.
Від 1927 досвідчених учителів, які масово зазнавали репресій, замінювали ідейно витримані «культармійці» — висуванці парт., комсомол., профспілк., ін. громад. організацій і делегат. зібрань жінок-активісток, які проходили короткотермінову пед. підготовку на курсах та семінарах. Від 1929 до безкошт. роботи в лікнепі (з кримінал. відповідальністю за ухиляння) залучали усіх грамотних громадян у віці від 16-ти до 50-ти р., не позбавлених вибор. прав. Труд. повинність і запровадження податку на лікнеп викликали широке незадоволення у суспільстві. Адм. характер кампанії лікнепу призвів до певних позитив. зрушень лише у містах. У 1928–29 навч. рр. план виконано на 12 %, у наступ. — на 25 %. Велике значення у боротьбі з неписьменністю мало запровадження 1930 заг. початк. обов’язк. навч. дітей. До цього часу кількість неписьменних скорочувалася повільно через постійне поповнення неписьменними підлітками.
Подальший розвиток лікнепу стримала кампанія колективізації. Результативність навч. знизили рецидиви неписьменності, що посилилися внаслідок коротких термінів і низької якості навч., проведеного «культармійцями» під час короткотермінових «культпоходів за грамотністю». У серед. 1930-х рр. пункти та школи письменності замінено єдиними навч. школами для дорослих з 3-ма курсами навч.: на 1-му ліквідовували неписьменність, на 2-му — малописьменність, на 3-му проводили заг.-осв. підготовку в обсязі шкіл. програми 1-го ступеня та певну спец. підготовку. У повному обсязі отримувала знання лише половина із тих, хто навчався. Новий імпульс кампанії лікнепу надала постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 16 січня 1936 про ліквідацію неписьменності до 1938. Якісно новим фактором у роки 2-ї п’ятирічки стало закріплення заг. навч. і широкий розвиток 7-річ. навч. від 1937. Наприкінці 1930-х рр. значна частина молоді, яка закін. початк. школу, продовжувала освіту в старших класах.
За всесоюз. переписом насел. 1937, в УРСР 85,6 % насел. визнали себе грамотними (порівняно з 57,6 % у 1926). Однак перепис 1937 не зафіксував жодної вікової групи, у якій не було б неписьменних. Крім того, критерій письменності залишався дуже низьким: вимагалося лише вміти читати по складах і написати своє прізвище. При цьому навіть серед 20-річних 5–8,5 % осіб не вміли ні писати, ні читати (чим старша вікова група — тим вищий відсоток неписьменних). Не підтвердив пропагандист. версію про суцільну писемність насел. й перепис 1939, що зафіксував грамотність 90,4 % міського й 82,2 % сільс. насел., хоча критерії грамотності підвищилися. Як і раніше, більшу частину грамотних складали чоловіки (97 % — у містах, 93,5 % — у селах); питома вага писем. жінок — 84,6 % у містах і 72,2 % — у селах. Про суцільну грамотність навіть серед молоді не йшлося, тому данні перепису 1939 щодо писемності насел. не опубліковано. Лікнеп на зх.-укр. землях, приєднаних до УРСР 1939–49, завершено 1954. У 1959 грамотність насел. в УРСР становила 93,5 %.
Рекомендована література
- Воронець А. Неписьменність на Україні і боротьба з нею. Х., 1924;
- Эрде Д. И. Неграмотность и борьба с ней. Х., 1924;
- Піддубний Г. Десять років ліквідації неписьменності в УРСР // Шлях освіти. 1927. № 10;
- Крупская Н. К. Ликвидация неграмотности. Москва, 1933;
- Гутянський С. К. Здійснення ленінського принципу народної освіти на Україні. К., 1960;
- Богданов И. М. Грамотность в дореволюционной России и в СССР. Москва, 1964;
- Ясницький Я. І. Розвиток народної освіти на Україні (1921–1932 рр.). К., 1965;
- Грищенко М. С. Нариси з історії школи в Українській РСР (1917–1965). К., 1966;
- Петрушин І. С. Учительство України у боротьбі з неписьменністю // Рад. школа. 1969. № 2;
- Коляска І. В. Освіта в радянській Україні. Торонто, 1970;
- Спірідонова Д. С. Ліквідація неписьменності — одна з передумов культурної революції // Рад. школа. 1974. № 12;
- Білоцерківська В. Я. Боротьба з ліквідацією не писемності на Україні (1926–1932 рр.) // Пит. історії СРСР. 1975. Вип. 20;
- Мороз А. В. Становлення і розвиток системи загальної освіти трудящих в 1921–1925 рр. // УІЖ. 1976. № 8;
- Даниленко В. М. Рабочий класс и культурная революция. К., 1986;
- Данильченко О. П. Ліквідація неписьменності серед національних меншостей півдня України у ХХ ст. // УІЖ. 1999. № 3;
- Липинський В. В. Розвиток мережі загальної освіти дорослих у УСРР у 1920-ті рр. // Істор. і політол. дослідж. 2000. № 2;
- Змерзлый В. Б. Ликвидация неграмотности среди крымских татар // Культура народов Причерноморья. 2001. № 50, т. 2;
- Зозуляк І. С. Реалізація «Просвітою» ліквідації неписьменності в міжвоєнний період (1919–1938) // УІЖ. 2006. № 6;
- Свистович С. М. Особливості перебігу кампанії з ліквідації неписьменності в Україні в період НЕПу та формування основ тоталітаризму (1920 — початок 1930-х рр.) // Вісн. аграр. історії. 2012. № 3.
Фотоілюстрації
/i im. v. molotova izmailysykoi (nini odesykoi) obl. 1949.jpg "Заняття гуртка з ліквідації неписемності в колгоспі ім. В. Молотова Ізмаїльської (нині Одеської) обл. 1949")
Завантажити статтю
