Ліквідація неписемності (Лікнеп) - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Ліквідація неписемності (Лікнеп)

ЛІКВІДА́ЦІЯ НЕПИСЬМЕ́ННОСТІ (Лікнеп) – політично-освітня кам­панія радянської влади. На укр. землях, що входили до УСРР–УРСР від 1921, здійснювалася до кін. 1930-х рр., на тих, що увійшли до її складу пізніше (див. Возз’єднання українських земель в єдиній державі), тривала до 1954. Передбачала не тільки навч. неписьменних грамоті згід­но з потребами індустр. модернізації, а й політ. виховання насел. для залучення до перетворення сусп-ва на соціаліст. засадах. Як і ін. парт. кампанії спи­­­ралася на участь громадськості, насампе­ред – на рад. актив. Нагальність лікнепу зумовлена неписьменністю на поч. 20 ст. майже двох третин (62 %) насел. укр. земель. Започатк. постановою РНК УСРР «Про боротьбу з неписьменністю» від 21 травня 1921, що дублювала відповід. декрет РНК РРФСР від 26 грудня 1919. Цим декретом насел. у віці від 8-ми до 50-ти р., що не вміло писати та читати, зобов’язувалося навчатися грамоті, а писемне – у по­рядку труд. повинності (з опла­тою пед. праці за нормами працівників освіти) – навчати грамоті неписьменних. Осіб, які ухи­лялися від цієї повинності або перешкоджали неписьменним навчатися, притягали до кримінал. відповідальності; робітників, які навчалися грамоті, звільняли на 2 год. з роботи для навч. зі збереженням оплати праці. Для проведення занять з лікнепу відводили спец. приміщення: нар. будинки, клуби, церкви, бу­дівлі пром. підпр-в та рад. закладів і навіть приватні будинки. Кер-во лікнепом здійснювала міжвідомча Всеукраїнська надзвичайна комісія з ліквідації неписьменності при Наркомосі УСРР, що мала відповідні територ. та місц. осередки при виконкомах рад. Значну допомогу їй надавали місц. осередки КП(б)У, рад. і госп. органи, кооп. та ін. громад. орг-ції рад. орієн­тації. Через відсутність в УСРР жін. орг-цій залучення жінок до кампанії лікнепу покладено на жінвідділи, згодом – жінсектори КП(б)У. Програма та методи навч., організац. будова й джерела фінансування лікнепу визначалися політикою партії, мож­ливостями навч. неписьменних грамоті, складом насел. (нац., віковим, статевим, реліг.) і ступ. урбанізації регіонів. Від 1923 кампанія лікнепу проходила у контексті політики українізації. Її започатк. на держ. кошти, однак 1923, через дефіцит держ. бюджету, переведено на місц. бюджети і кошти громад. орг-цій. 1924 засн. Всеукр. відділ. «Геть неписьменність!» Товариства ім. В. Леніна, на яке покладено завдання сприяти органам нар. освіти у боротьбі з неписьменністю та малописьменністю. Т-во діяло під гаслом «Кожен письменний має навчити одного неписьменного!». Обмеженість кош­тів, класові та ідеол. пріоритети освіт. політики зумовили прове­дення кампанії лікнепу в два етапи для різних соц. верств: пер­шочергово (до 1 травня 1925) заплановано завершити остаточ­ну ліквідацію неписьменності чл. сільрад, профспілок, комнезамів, а також допризов. молоді; для решти працездат. насел. термін здійснення лікнепу подовжено до 10-ї річниці більшов. перевороту (7 листопада 1927). Зважаючи на потребу залучення жін. праці у пром. вироб-во у зв’язку з політикою індустріалізації, у 2-й пол. 1920-х рр. прискорено прийом до шкіл лікнепу жінок-активісток – чл. делегат. зібрань робітниць і селянок. Пер­­вісно заклади лікнепу, залежно від місц. умов і можливостей, поділяли на 3 типи. Найпоширенішими були держ. школи з ліквідації грамоти або лікнепу 2-х ступ. із диференційов. програмою навч. для різних вікових груп насел.: 1-го ступ., де навча­ли читанню та рахуванню (для дорослих – з 6-місяч. терміном навч., для підлітків – 7,5 місяч.); 2-го ступ. – для малописьменних з терміном від 6-ти до 9-ти місяців (розширення знань за програмою початк. навчання). Такі школи організовували у міс­тах і великих селах. Паралельно існували пункти лікнепу різних типів громад. орг-цій та т-ва «Геть неписьменність!» у клубах, хатах-читальнях, «червоних кутках». Третій тип, досить поширений на поч. 1920-х рр., – гуртки поодиноко-груп. навч., створ. для мешканців віддалених сіл і хуторів, де не було культ.-осв. закладів. Центрами лікнепу серед нац. меншостей через дисперсне проживання багатьох з них у дрібних селах і хуторах, а в містах – розпорошеність незнач. групами по рай. підпр-вах, ставали політ. клуби або рай. пункти лікнепу. Провід­ну роль у навч. дорослих грамоті відігравали вчителі, які мали щоденно працювати в школах лікнепу по 2 год. додатково до осн. роботи. Застосування лікнепу як однієї з форм політ. освіти активізувало проблему підбору, підготовки та перепідготовки пед. кадрів. З цією метою відкривали спец. курси, про­водили семінари (всеукр., губерн., окружні), при яких діяли нац. секції. Впродовж 1920-х рр. вдалося майже повністю розв’я­зати проблему підготовки кадрів для рос., євр. і в осн. – для укр. та болгар. лікнепів. За відсутності вчителів, які володіли мовами нац. меншостей, навча­ли рос. мовою. Проведення лікнепу ускладнила проблема випуску нових букварів в умовах паперової кризи. Перші абетки з політ. змістом надрук. 1923–24 рос. мовою. Незабаром їх пе­­рекладено укр. мовою, але через малий наклад україномов. підручників не вистачало. Вид. букварів для нац. меншин розпочато 1926, але читанки для нім., євр., польс. лікнепів до кін. 1920-х рр. в обмеженій кількос­ті закуповували у Мос­кві. Тривалий час осн. формою навч. літ-ри для неписьменних залишалася г. «Геть неписьменність!». Розвиток мережі лікнепу стримувала системат. нестача приміщень для навч. – школи лікне­пу були перевантажені дітьми та підлітками, які складали 87 %. Від 1921–22 до 1925–26 навч. рр. кількість закладів лікнепу зросла з 1,5 до 17,5 тис., а кількість учнів за 1923–24 / 1924–25 навч. рр. – з 40-а до 500 тис. осіб. Однак ефективність закладів лікнепу знижували короткий термін навч. і неможливість закріпити набуті навики писемності учнями через брак підручників. Негативно впливало на якість навч. нерегулярне відвідування занять учнями, спричинене низьким рівнем їхнього матеріал. забезпечення, сезонністю праці у низці галузей нар. госп-ва, високою плин­ністю робочої сили. Відштовхували учнів від навч. і недоліки та хиби в його орг-ції – примус. методи, які нерідко використовували на поч. 1920-х рр., та ідео­логізов. антиреліг. зміст навч. програм, неприйнятний для біль­шості людей. З метою змінити ставлення до лікнепу на позитивне, 1923 скасовано труд. по­­винність грамотних щодо навч. неписьменних, а також засудже­но примус. заходи залучення не­письменних до навчання. Водночас розширено застосування заохочувал. заходів не тільки до робітників, як це було раніше, а й до селян, які відвідували лікнеп (їх позачергово об­­слуговували у держ. млинах, страхували майно на пільг. умовах, надавали ін. госп. преференції). До 1926 основами грамоти оволоділа переважна біль­шість насел. УСРР – 63,6 %, при цьому серед міського насел. рівень писемності сягав 77,2 %, серед сільс. – 52,6 %. Найбільше неписьменних залишалося у селах – 1/3 серед чоловіків та 2/3 серед жінок. Частка писем. жінок, порівняно з 1920, зросла з 27 % до 38 %, писем. чоловіків – з 49,9 % до 69,8 %. Особливо великою залишалася неписьменність серед жінок нац. меншостей (окрім росіянок, єв­­рейок і німкень). У регіон. розрізі найнижчий рівень письменності зберігався в аграр. р-нах, насамперед у Молдав. Автоном. Соціаліст. Рад. Респ. і Вінн. окру­зі, найвищий – у пром. Запоріз., Сталін., Микол. та Дніпроп. окру­гах. До жовтня 1927 план лікнепу виконано на 30 %. У серед. 1920-х рр. активізовано увагу до ліквідації неписьменності рідною мовою. Коренізацію лікнепів біль­шості нац. меншин завершено швидше, ніж українсь­ких. Найскладнішим було стано­­вище з ліквідацією непись­мен­­ності татар, греків і малочисел. нац. мен­шостей: вірмен, ассирійців та ін. Специфіч. труднощами у ліквідації неписьменності татар. насел. стали міграція татар із Казані (нині столиця Татарстану, РФ), недостатня кількість пунктів лікнепу для жінок і неможливість протягом короткого часу змінити сформов. ісламом став­лення до жінки у татар. сусп-ві. Через погану забезпеченість татар. абетками та нац. учител. кадрами лікнеп татар. насел. в УСРР проводили переважно рос. мовою. Від 1926, у зв’язку з впровадженням заг. обов’язк. початк. навч. дітей у віці 8–11 р., мережу закладів лікнепу скорочено, а звільнені ресурси спрямовано на освіту підростаючого покоління. У 1927–28 навч. рр. кількість закладів лікнепу скоротилася до 8,5 тис., учнів – до 372 тис. осіб. Гол. увагу приділено ліквідації малописьменності та рецидивів неписьменності: 1923 діяло 188 шкіл з лік­відації малописьменності, 1924 – 875, 1927 – 1021. Кількість учнів у цих школах перевищувала 400 тис. осіб. Унаслідок проголошення 1929 курсу на форсов. просування до соціалізму зроблено другий ривок до лікнепу, водночас посилено ідеологізацію кампанії й адм. контроль за ходом її виконання. Осн. тягар у фінанс. забезпеченні лікнепів. роботи перекладено на громад. орг-ції та насел. – нечисленні шко­ли лікнепу передано на утри­мання профспілок, кооперативів, т-ва «Геть неписьменність!». Завдяки запровадженню спец. податків і штрафів на користь лікнепу та посилення тиску на сусп. орг-ції з метою одержання субсидій на утримання шкіл грамоти отримано 91,1 % коштів, зокрема від громад. орг-цій – майже половину, тоді як з держ. бюджету – лише 8,9 %. Поряд із посиленням контролю за якістю навч. шляхом встановлення обов’язк. перевірки знань із видачею спец. посвідчень для випуск­ників, розширено заходи морал. і матеріал. заохочення учнів лікнепу. Наприкінці 1920-х рр. їм надавали знижки у 3 % на театр. квитки, право на позачерг. отримання продуктів і пром. товарів у магазинах кооперації і міськторгу, випускників-відмінників відзначали спец. преміями – грош., товар., у вигляді пу­тівок у санаторії тощо. Держава гарантувала шкіл. освіту для під­літків із родин робітників і незамож. селян. За рахунок пром. підпр-в, які брали шефство над школами, організовували шкіл. стипендіал. фонди для дітей низь­кооплачуваних робітників, використовували безкоштовну надурочну працю вчителів. Громад. силами розв’язано й кадрову проблему. Від 1927 досвідчених учителів, які масово зазнавали репресій, замінювали ідейно витримані «культармійці» – висуванці парт., комсомол., профспілк., ін. громад. орг-цій і делегат. зібрань жінок-активісток, які проходили корот­котермінову пед. підготовку на курсах та семінарах. Від 1929 до безкошт. роботи в лікнепі (з кримінал. відповідальністю за ухиляння) залучали усіх грамо­тних громадян у віці від 16-ти до 50-ти р., не позбавлених вибор. прав. Труд. повинність і за­­провадження податку на лікнеп викликали широке незадоволення у сусп-ві. Адм. характер кампанії лікнепу призвів до певних позитив. зрушень лише у містах. У 1928–29 навч. рр. план виконано на 12 %, у наступ. – на 25 %. Велике значення у боротьбі з неписьменністю мало запровадження 1930 заг. початк. обов’язк. навч. дітей. До цього часу кількість неписьменних скорочувалася повільно через постійне поповнення неписьменними підлітками. Подальший розвиток лікнепу стримала кампанія колективізації. Резуль­тативність навч. знизили рецидиви непись­менності, що посилилися внаслідок коротких термінів і низької якості навч., проведеного «куль­тармійцями» під час корот­котермінових «культпоходів за грамотністю». У серед. 1930-х рр. пункти та школи письменності замінено єдиними навч. школами для дорослих з 3-ма курсами навч.: на 1-му ліквідовували неписьменність, на 2-му – малописьменність, на 3-му прово­дили заг.-осв. підготовку в обсязі шкіл. програми 1-го ступ. та певну спец. підготовку. У повному обсязі отримувала знан­ня лише половина із тих, хто на­вчався. Новий імпульс кампа­нії лікнепу надала постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 16 січня 1936 про ліквідацію неписьмен­ності до 1938. Якісно новим фак­тором у роки 2-ї п’ятирічки стало закріплення заг. навч. і широкий розвиток 7-річ. навч. від 1937. Наприкінці 1930-х рр. значна частина молоді, яка закін. початк. школу, продовжувала освіту в старших класах. За всесоюз. переписом насел. 1937, в УРСР 85,6 % насел. визнали себе грамотними (порівняно з 57,6 % у 1926). Однак перепис 1937 не зафіксував жодної вікової групи, у якій не було б неписьменних. Крім того, критерій письменності залишався дуже низьким: вимагалося лише вміти читати по складах і на­­писати своє прізвище. При цьому навіть серед 20-річних 5–8,5 % осіб не вміли ні писати, ні читати (чим старша вікова група – тим вищий відсоток неписьменних). Не підтвердив пропагандист. версію про суцільну писемність насел. й перепис 1939, що зафік­сував грамотність 90,4 % місь­кого й 82,2 % сільс. насел., хоча критерії грамотності підвищилися. Як і раніше, більшу частину грамотних складали чоловіки (97 % – у містах, 93,5 % – у селах); питома вага писем. жінок – 84,6 % у містах і 72,2 % – у селах. Про суцільну грамотність навіть серед молоді не йшлося, тому данні перепису 1939 щодо писемності насел. не опубліковано. Лікнеп на зх.-укр. землях, приєднаних до УРСР 1939–49, завершено 1954. У 1959 грамот­ність насел. в УРСР становила 93,5 %.

Літ.: Воронець А. Неписьменність на Україні і боротьба з нею. Х., 1924; Эрде Д. И. Неграмотность и борьба с ней. Х., 1924; Піддубний Г. Десять років ліквідації неписьменності в УРСР // Шлях освіти. 1927. № 10; Крупская Н. К. Ликвидация неграмотности. Москва, 1933; Гутянський С. К. Здійснення ленінського принципу народної освіти на Україні. К., 1960; Богданов И. М. Грамотность в дореволюционной России и в СССР. Москва, 1964; Ясницький Я. І. Розвиток народної освіти на Україні (1921–1932 рр.). К., 1965; Грищенко М. С. Нариси з історії школи в Українській РСР (1917–1965). К., 1966; Петрушин І. С. Учительство України у бо­­ротьбі з неписьменністю // Рад. школа. 1969. № 2; Коляска І. В. Освіта в радянській Україні. Торонто, 1970; Спірідонова Д. С. Ліквідація неписьменності – одна з передумов культурної революції // Рад. школа. 1974. № 12; Білоцерківська В. Я. Боротьба з ліквідацією не писемності на Україні (1926–1932 рр.) // Пит. історії СРСР. 1975. Вип. 20; Мороз А. В. Становлення і розвиток системи загальної освіти тру­дящих в 1921–1925 рр. // УІЖ. 1976. № 8; Даниленко В. М. Рабочий класс и культурная революция. К., 1986; Данильченко О. П. Ліквідація не­­письмен­ності серед національних мен­­шостей півдня України у ХХ ст. // УІЖ. 1999. № 3; Липинський В. В. Розвиток мережі загальної освіти дорослих у УСРР у 1920-ті рр. // Істор. і політол. дослідж. 2000. № 2; Змерзлый В. Б. Ликвидация неграмотности среди крымских татар // Культура народов Причерноморья. 2001. № 50, т. 2; Зозуляк І. С. Реалізація «Про­­світою» ліквідації не­­пись­менності в між­­воєнний період (1919–1938) // УІЖ. 2006. № 6; Свисто­вич С. М. Особливості перебігу кампанії з ліквідації неписьменності в Украї­ні в період НЕПу та формування основ тота­літа­ризму (1920 – початок 1930-х рр.) // Вісн. аграр. історії. 2012. № 3.

О. М. Мовчан

Стаття оновлена: 2016