Лікувальна фізична культура - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Лікувальна фізична культура

ЛІКУВА́ЛЬНА ФІЗИ́ЧНА КУЛЬТУ́РА – медична дисципліна, що вивчає проблеми лікування захворювань та ушкоджень, попе­­ре­­дження їхніх загострень і ускладнень, відновлення праце­­здатності людини за допомогою засобів фізичної культури. До засобів Л. ф. к. належать фіз. вправи, масаж та природні чин­­ники. Осн. серед них є фіз. впра­­ви, які застосовують у вигляді гімнас­т., ідеомотор., спорт.-прик­­лад. вправ та ігор. Найбільшого поширення у лікарнях та поліклініках набули гімнаст. вправи, оскільки їх легко дозу­вати, що дає змогу змінювати інтенсивність навантаження хворим у процесі занять у різні періоди лікування. Л. ф. к. відіграє суттєву роль у комплекс. лікуванні як методі функціон. терапії. Фіз. вправи впливають на реактивність всього організму – його заг. реакцію та механізми патол. процесу. У зв’язку з цим Л. ф. к. можна кваліфікувати як ме­­тод патогенет. терапії. Розрізняють заг.-розвивал. (діють у цілому на організм) і спец. (діють локально на хворий чи трав­­мова­ний орган) вправи. Співвідношення цих видів вправ у комплексах лікув. гімнастики змінюється залежно від періоду застосування засобів Л. ф. к., характеру та тяжкості захворювання, клін. перебігу, статі й віку хворого, рухового ре­жиму. Л. ф. к. є гол. засобом мед. реабілітації. Вона передбачає свідоме й активне виконання хворими відповід. фіз. вправ. У процесі занять хворий набуває навичок з використання природ. чинників з метою загартування, фіз. вправ – з лікув. та профілакт. цілями. Л. ф. к. керується тими ж принципами застосування фіз. вправ, що і фіз. культура для здорової людини (всебіч. впливу, практичності та оздоров. спрямованості). Наук. дослідж. у галузі Л. ф. к. пов’язані з особливостями використання фіз. вправ при різних нозол. формах та пошкодженнях, а також їх поєднання з ін. засобами мед. реабілітації.

Фіз. вправи та масаж з лікув. метою застосовували ще у ста­родавні часи. У китай. та індій. рукописах 3–2 тис. до н. е. є відомості про застосування дихал. вправ, пасив. рухів, масажу під час лікування захворювань внутр. органів та опорно-рухового апарату. Індуси визнавали єдність фіз. і псих. функцій організму, взаємозв’язок свідомості й волі з роботою м’язів, серця, легень, шлунка та ін. органів. Знач. поширення лікув. гімнастика набула у Стародав. Греції, де її розглядали як обо­­в’язковий компонент профілакт. і ліку­в. медицини. Творцем мед. гімнастики вважають лікаря Геродікуса, який рекомендував хворим дозовані прогулянки, біг, гімнастику, масажі. Гіппократ опи­­сав дію фіз. вправ, ме­тодику їхнього застосування при хворобах легень, серця, ендокрин. захворюваннях, у хі­рургії тощо. У 6 ст. у Китаї вперше у світі створ. держ. мед. ін-т, у якому як обов’язкову дисципліну викладали лікув. масаж. В усіх провінціях держави існували лі­­кар.-гімнаст. школи, де готували лікарів, які вміли застосовувати масаж та лікар. гімнас­ти­­ку. Відомості про застосування фіз. вправ у лікар. практиці в наступ. століттях відсутні, що пояснюють заг. занепадом природозн. наук. У 11 ст. Авіценна відновив вивчення впливу фіз. вправ на здо­ров’я людини. Він класифікував їх з мед. погляду, наполягав на необхідності засто­сування для людей різного віку і довів, що особа, яка займається фіз. вправами, дотри­­мується гігієн. вимог до харчування та сну і загартова­на, не потребує лікування. У 18 ст. виникла лікар. гімнастика. Видано праці Ф. Фуллера «Медична гімнасти­ка» (1750), Ф. Гофмана «Трактат з ортопедії» (1771) і Ж. Тіссо «Медична та хі­рургічна гімнастика» (1780). Останньому належить відомий вислів: «Рух як такий здатний своєю дією замінити будь-який засіб, але усі лікувальні засоби світу не здатні замінити дію руху». Перший у Росії кабінет лікув. гімнастики відкрито 1830 у Моск­­ві, 1838 розпочато підготовку фахівців з лікув. гімнас­тики в Ортопед. ін-ті. У 1860–80-і pp. вітчизн. вчені у вивченні проб­­лем лікув. гімнастики випере­джали своїх зарубіж. колег. Свідченням цього стала фундам. доповідь проф. Х. Гюббенета в Ун-ті св. Володимира у Києві 1854 «Про значення гімнастики у житті людини і народів» тощо. Вагоме значення в обґрунтуван­­ні заг. уявлень про використання засобів та методів фіз. культури у віднов. лікуванні мають роботи лікарів Харків. мед.-мех. ін-ту (нині Ін-т патології хребта та суглобів НАМНУ) під кер-вом М. Ситенка, які на основі досвіду лікування 3892-х хворих з вироб. та військ. травмами 1910–16 започаткували сучасну методику лікування травм за допо­­могою фіз. методів. 1921 М. Си­­тенко відкрив перший в Україні дит. ортопед. профілакторій. Сут­­тєвий внесок у теорію і практику від­нов. методів лікування зробили В. Крамаренко, який 1911 у Києві видав «Руководство по массажу и врачебной диагностике» (у спів­авт.), та співроб. Міського Романов. ін-ту фіз. ме­­тодів лікування у Севастополі (нині у складі Крим. НДІ фіз. методів лікування і мед. кліматології, м. Ялта). 1921 у Харкові засн. перший у СРСР НДІ фіз. культури, 1932 – аналогіч. наук. заклад у Москві. Саме поняття «Л. ф. к.», яке замінило терміни «лікар. гімнастика», «кінезитера­­пія», «ерготерапія», «мототерапія», «міокінезитерапія» та ін., що визнача­ли переважно вузькобіол. суть дисципліни, запропонував 1929 Б. Шимшелевичем. 1932 Я. Камінський започаткував курс Л. ф. к. в Одес. мед. ін-ті, реорганіз. 1934 у першу в Україні каф. з цієї дисципліни. Його справу продов­­жив О. Штеренгерц, котрий ство­­рив школу лікарів та методистів з Л. ф. к. У післявоєнні роки розширилося застосування Л. ф. к. при інфаркті міокарда, оператив. втручаннях на серці, легенях, судинах, мозку, опік. хворобі. Від 1950 розпочали діяльність лікар.-фізкультурні дис­­пансери. Серед відомих укр. і рос. учених цього часу – В. Мош­­ков, С. Іванов, В. Добровольський, В. Максимова, Т. Третилова, О. Кочаровська, В. Стовбун, Г. Красносельський. 1959 створ. Наук.-метод. т-во з лікар. кон­тролю та лікув. фіз. культури. Методи реабілітації хворих з використанням фіз. вправ розробили М. Амосов та Я. Бендет (після операцій на серці), В. Дзяк (при серц.-судин. патології), Г. Карепов (при травмах спин. мозку). У Києві 1969 відкрито єдиний у світі НДІ мед. проб­лем фіз. культури (кер. – І. Муравов; 1986 припинив діяльність). Нині деякі аспекти цієї дисципліни досліджують на про­­філ. каф. мед. ВНЗів. Над проблемами Л. ф. к. в Україні нині працюють В. Клапчук, В. Мухін, О. Полянська та ін. Сучасні тенденції її розвитку пов’язані з такими напрямами: класифікація, номенклатура і послідовність типових рухових режимів на різ­­них етапах реабілітації; експрес-оцінювання рухових можливостей (фіз. стану) пацієнтів для призначення рухового режиму; вдосконалення програм фіз. реабілітації з урахуванням індивід. толерантності до фіз. навантажень; розроблення нових спец. вправ вибірк. дії при різних формах патології; поєднання Л. ф. к. з ін. методами фіз. реабілітації. 2005 засн. Асоц. фахівців зі спорт. медицини та лікув. фіз. культури України.

Літ.: Лечебная физкультура и вра­­чебный контроль. Москва, 1990; Лікувальна фізкультура та спортивна медицина. Дн., 2006; Полянська О. С. Основи реабілітації, фізіотерапії та ЛФК. Чц., 2006; Марченко О. К. Фізична реабілітація хворих із травмами та захворюваннями нервової системи. К., 2006; Мухін В. М. Фізична реабілітація. К., 2009; Пешкова О. В. Фізична реабілітація при захворюваннях внутрішніх органів. Х., 2011; Фізична реабілітація, спортивна медицина. Дн., 2014.

Г. Л. Апанасенко

Стаття оновлена: 2016