Лінгвістика тексту - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Лінгвістика тексту

ЛІНГВІ́СТИКА ТЕ́КСТУ – галузь мовознавства, що вивчає структурно-граматичні, се­мантико-змістові, комунікативно-прагматичні, семіотичні властивості тексту, його категорійні ознаки, закономірності структурної організації, зв’язки з іншими текстами, а також процеси ство­рення, сприймання й інтерпретації тексту. Численність аспектів вивчення тексту та їхня відносна автономність зумовили варіативність назви галузі – граматика тексту, лінгвіст. аналіз тексту, теорія тексту тощо. Об’єкт, предмет, завдання та методи дослідж. відрізняють Л. т. від текстології.

Витоками сучас. Л. т. є античні риторики і поетики, герменевтика, семіотика, психологія та ін. Текст у цих науках розглядали як вихід. пункт дослідж., реальність, а його властивості не були предметом вивчення. Об’єкт Л. т. – усні й писемні тексти усіх стилів та жанрів; предмет – струк­турні, семантико-зміст., функціон. ознаки тексту. Становлення Л. т. розпочалося з дослідж. типів зв’язності (праця амер. дослідниці І. Най «Сурядні зв’яз­ки речень (на матеріалі текстів Лівія)», 1912), аналізу структур. особливостей тексту («Морфология сказки» В. Проппа, Ленинград, 1928) та вчення про «складне ціле» («Русский синтаксис в научном освещении» О. Пєшковського, Москва, 1914). Засадничими для Л. т. стали пра­ці О. Потебні, рос. формалістів (В. Шкловський, Ю. Тинянов, Р. Якобсон, Б. Ейхенбаум та ін.), Л. Щерби, Ш. Баллі, А. Сеше, З. Харріса, Е. Бенвеніста, М. Бах­тіна, Л. Булаховського та ін. Істотно вплинула на формування Л. т. теорія актуал. членування речення, яку розвивали вчені Праз. лінгвіст. гуртка (В. Матезіус, Б. Гавранек, Й. Вахек та ін.). Як самост. галузь Л. т. виокремилася на межі 1960–70-х рр. Усві­домлення того, що аналіз мови не повинен обмежуватися грамат. аналізом ідеал. мовної системи, а емпірич. об’єктом лін­гвіст. теорій має бути функціонування мови в соц. контексті, стимулювало дослідж. тексту в європ. та амер. лінгвістиці (М.-А. Геллідей, Я. Пе­тефі, Х. Ізенберґ, С. Шмідт, В. Дрес­слер, Т. ван Дейк, А.-Ж. Греймас та ін.). В Україні над цією проблемою працювали В. Дроздовський, І. Ковалик, С. Єрмоленко, М. Плющ, Л. Мацько. Стриж­невими для укр. Л. т. були питання структури тексту з акцентуванням на семантико-стиліст. аспекті, розроблення методики лінгвіст. аналізу тексту, спрямов. на з’ясування ідей. задуму письменника, того емоц., естет. смислу, що лежить в основі твору і визначає вибір та функціонування мовних засобів для відображення об’єктив. дійсності (І. Ковалик, Л. Мацько, М. Плющ). Наприкінці 20 ст. коло питань, пов’яз. з вивченням структури тексту, його онтології, описом параметрів та функцій, значно розширилося завдяки систем. і різноаспект. лінгвіст. осмисленню у працях укр. (О. Мо­роховський, В. Мельничайко, В. Кухаренко, Т. Радзієвська, І. Колегаєва, А. Мойсієнко, Ф. Ба­цевич, А. Загнітко, О. Селіванова, І. Кочан, М. Крупа, Г. Сюта, О. Горошко та ін.) та зарубіж. (В. Дресслер, Х. Ізенберґ, П. Гартманн, Ц. Тодоров, Н. Ен­квіст, Т. Ніколаєва, Г. Золотова, В. Одинцов, І. Гальперін, Г. Солганик, О. Москальська, О. Падучева, Н. Валгіна) учених. Склад і кількість дослідниц. напрямів Л. т. визначають по-різному. В. Гайнеманн виокремив 3 напрями вивчення тексту: синтаксичний (методи «граматики речення» переносять на аналіз тексту), семантичний (полягає у вивченні семантич. структури тексту), комунікативний, або ко­мунікативно-прагматичний (пе­редбачає дослідж. тексту як елемента комунікації, особливої комунікат. одиниці). Я. Петефі розрізнив 2 протилежні напрями: синтаксичний (текст визначають як одиницю, тотожну реченню, тільки більшу за обсягом), кому­нікативно-прагматичний (текст розглядають як одиницю, що задовольняє певні очікування комуніката). К. Брікнер диференціював системно-орієнтоване вивчення тексту (спрямоване на аналіз мовної системи) та комунікативно-орієнтоване (текст кваліфікують як комплексну мовленнєву дію). Концепція Ю. Лотмана, для якої ключовою є кореляція понять «текст» і «мова», детермінує 2 напрями вивчення тексту. Перший полягає у тлумаченні мови як первин. сутності, що опредмечується в тексті, тобто «текст породжує мова». Другий напрям інтегрує лінгвіст. і літературозн. аспекти і ґрунтується на розумінні тексту як відмежованого, замкнутого в собі скінченного утворення. Т. Ніколаєва визначила заг. (вивчення змістових компонентів у широкому комунікат. контексті) і звужений (спрямов. на вияв глибин. змісту окремого тексту) напрями Л. т. Оновлення парадигм наук. пізнання зумовлює корегування змісту й інтенсивності дослідж. у сформованих напрямах та виокремлення новіт. напрямів Л. т. Знаковою щодо цього є класифікація О. Селіванової, котра ви­окремила структурно-граматич. напрям (вивчення структури та синтаксису зв’язного тексту, текстових зв’язків, формал. показників зв’язності тексту, референції, членування тексту на надфразні єдності та абзаци тощо; Я. Петефі, Х. Ізенберґ, І. Севбо, В. Дрес­слер, З. Шмідт, Т. ван Дейк, Ц. То­доров, О. Москальська, Т. Ні­колаєва, О. Падучева, в Укра­їні – М. Плющ, В. Мель­ничайко, А. За­гнітко та ін.); текстової семантики (розв’язання проблем глобал. семантич. зв’яз­ності, семантич. еквівалентності як основи об’єднання речень у зв’язний текст, смислової структури тексту, його змістових категорій тощо; пізніші праці Т. ван Дейка, В. Дресслера, Р. Боґранда, С. Гіндіна, О. Па­дучевої, І. Арнольд, доробки укр. до­слідників С. Єрмоленко, Л. Ма­цько, А. Мойсієнка, Г. Сюти та ін.); комунікативно-прагматичний (осмислення тексту як засобу комунікації, як особливої комунікат. одиниці, що містить стратегічну програму адре­сан­та, яку сприймає й інтерпретує адресат; Т. ван Дейк, В. Ізер, Р. Боґранд, Н. Арутюнова, Г. Золотова, Н. Фатєєва, Н. Болотнова, в Україні – І. Колегаєва, Г. Почепцов, Ф. Бацевич, А. Мой­сієнко, Т. Радзієвська, О. Селіванова та ін.); семіотичний (з’я­сування співвідношення тексту й семіосфери, параметрів рекурсив. і прокурсив. зв’язків тек­сту з ін. текстами та продуктами культури в аспекті категорій референційності, модальності, інтертекстуальності та інтерсеміотичності; Ю. Крістева, Р. Барт, Ю. Лотман, В. Чернявська, в Україні – Г. Почепцов, Г. Сюта та ін.); когнітивний (аналіз семантики тексту як ментал. репрезентації світу; Т. ван Дейк, Ч. Філ­мор, Ж. Фоконьє, О. Кубрякова, Ю. Степанов, в Україні – О. Воробйова, О. Селіванова та ін.); прикладний (інтеграція лін­гвістики тексту з комп’ютер. мо­возн. галуззю; Р. Шенк, Ґ. Скреґґ, В. Ленерт, Х. Олкер, в Україні – О. Горошко, Л. Компанцева та ін.). У сучас. Л. т. розвиваються всі окреслені напрями. В укр. мовознавстві переважає вивчення тексту у зв’язку з практ. завданнями правил. орг-ції зв’яз­ного мовлення та розкриття се­мантики тексту, насамперед художнього, на основі аналізу його складників.

Літ.: Селиванова Е. А. Основы лингвистической теории текста и коммуникации. К., 2002; Филиппов К. А. Лин­гвистика текста. С.-Пе­тербург, 2003; Валгина Н. С. Теория текста. Москва, 2003; Мойсієнко А. К. Мова як світ світів. Поетика текстових структур. Умань, 2008; Кочан І. М. Лінгвістичний аналіз тексту: Навч. посіб. К., 2008.

Л. В. Кравець

Стаття оновлена: 2016