Лінгвокультурологія - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Лінгвокультурологія

ЛІНГВОКУЛЬТУРОЛО́ГІЯ (від лат. lingua – мова і культурологія) – інтегративна галузь мовознавства, яка вивчає вза­ємозв’язок і взаємодію культури та мови в її функціонуванні й узагальнює цей процес як цілісну структуру одиниць у єдності мовного й культурного зміс­ту за допомогою системних методів з орієнтацією на сучасні пріоритети, суспільні цінності та норми культури. Л. нині перебуває на етапі становлення і чітко тяжіє до виокремлення на межі етнолінгвістики та соціолінгвістики. Питання ви­значення об’єкта та предмета Л. дискусійні. Рос. вчений В. Во­робйов вважає об’єктом Л. вза­ємозв’язок і взаємодію культури та мови в процесі функціонування, а предметом – нац. форми буття сусп-ва, відтворювані в системі мовної комунікації та засновані на його куль­тур. цінностях. Рос. мовознавець В. Красних визначає об’єктом Л. мову як відображення і фіксацію культури і культуру, що сприймається крізь призму мови, предметом – одиниці мови і дискурсу. Білорус. мовознавець В. Маслова, кваліфікуючи Л. як самост. галузь лінгвістики, докорінно відмінну від етнолінгвістики, визначає об’єктом Л. взаємодію мови, культури і людини, яка створює культуру, користуючись мовою; предметом – одиниці мови, які набули символіч., еталон., образно-метафорич. значення в культурі і які узагальнюють результати людської свідомості. Л. Мацько називає об’єктом Л. взаємо­зв’язки мови і культури, їхню взаємодію, предметом – мовні одиниці, що несуть культурол. інформацію, культурні цінності у формах нац. культури і мови, мову як форму культури і словесне мист-во як культуру. О. Се­ліванова стверджує, що об’єктом Л. є засоби мовної системи та її дискурсивні продукти, які фіксують культурно значущу інформацію, а предметом – способи фіксації цієї інформації в мові й мовленні. Релевант. озна­ками Л. деякі вчені вважають орієнтацію на синхронну вза­ємодію мови і культури в живих комунікатив. процесах (В. Телія); опис повсякден. картини світу в тому вигляді, в якому вона представлена в повсякден. мовленні носіїв мови, в різних дискурсах і текстах культури (І. Ольшанський); вивчення не лише мовно-естет. знаків етніч. культури, а й відображення в мові й текстах надбань світ. культури, ін. культур різних епох, а також субкультур різних угруповань людей у межах етносу та поза ними (О. Селіванова). Водночас абсолютизація живої комунікації та орієнтація на син­хронність обмежують об’єкт Л. Теор. підґрунтя Л. сформували праці нім. учених психол. напряму мовознавства (Й. Гердер, В. фон Гумбольдт, Г. Штайн­таль, Г. Пауль та ін.), рос. прихильників порівнял.-істор. методу (Ф. Буслаєв, О. Афанасьєв та ін.), концепція про діяльніс­но-твор. характер мови О. Потебні. Визначал. у формуванні Л. стали мовний закон людства Л. Вайсґербера, ядром якого є закон рідної мови, досвід вивчення мов амер. вченого Ф. Боа­са, гіпотеза лінгвіст. відносності Сепіра–Ворфа та ін. У слов’ян. лінгвістиці кін. 20 – поч. 21 ст. питання Л. розглядали у межах ін. наук або автономно А. Вежбицька, Є. Бартмінський, М. Тол­стой, С. Толстая, Н. Арутюнова, Ю. Степанов, В. Телія, В. Воробйов, В. Красних, В. Карасик, С. Тер-Мінасова, О. Шмельов, А. Залізняк, В. Маслова та ін. Укр. Л. розвивалася в руслі ідей М. Максимовича, М. Дра­гоманова, І. Франка, М. Грушевського, І. Огієнка, М. Костомарова, Б. Грінченка, В. Гнатюка, С. Килимника та ін. Межування укр. лінгвокультурол. дослідж. з ін. галузями гуманітар. знан­ня, а саме лінгвостилістикою, семасіологією, ономасіологією, фразеологією, фольклористикою, культурологією, етнологією, семіотикою тощо, зумовлює їхню поліаспектність (Л. Ли­си­ченко, С. Єрмоленко, Л. Маць­ко, В. Жайворонок, В. Ужченко, О. Тищенко, В. Кононенко, І. Го­лубовська, Н. Слухай, Н. Мех, Г. Сюта та ін.). Першочерговими завданнями Л. є уточнення методол. засад, створення си­стеми методів, методик, прийомів, формування термінол. апарату, визначення культурно-мовної компетенції носіїв мови, виявлення культур. семантики мовних знаків та її інтерпретація, обґрунтування кри­теріїв виявлення культурно-специфіч. одиниць тощо. Розв’я­зання цих питань ускладнює імпліцит. характер культур. семантики мовних знаків, що актуалізує потребу застосування спец. методів дослідження. Про­дуктив. з цього погляду є інтегративна концепція мовно-естет. знака, розроблена С. Єрмоленко. Згідно з нею наявність у текстах мовно-естет. знаків нац. культури засвідчує їхній зв’язок з фольклором, худож. текстами, з тим культур. дискурсом, у який занурений мовець, автор, читач. Етапними в укр. Л. стали праці В. Кононенка, у яких узагальнено й систематизовано осн. питання, зокрема розглянуто взаємозв’яз­ки мови і культури, розкрито роль мови у створенні й розвитку культур. надбань, простежено на матеріалі укр. літ-ри вияви нац.-культур. та мовної взаємодії. Питання Л. в Україні висвітлюють видання «Етнос і культура», «Лінгвістика. Лінгвокультурологія», «Український світ у наукових парадигмах» та ін. У сучас. Л. виокремлюють кілька напрямів дослідж.: фразеологічно спрямований (В. Ужченко, О. Селіванова та ін.), концептол. (В. Кононенко, Л. Лисиченко та ін.), лексикогр. (В. Жайворонок та ін.) та лінгводидакт. (В. Кононенко, Л. Мацько та ін.).

Літ.: Кононенко В. І. Концепти українського дискурсу. К.; Ів.-Ф., 2004; Селіванова О. Нариси з української фразеології (психокогнітивний та етнокультурний аспекти). К.; Чк., 2004; Її ж. Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми: Підруч. П.; К., 2008; Кононенко В. І. Українська лінгвокультурологія: Навч. посіб. К., 2008; Єрмоленко С. Я. Мовно-естетичні знаки української культури. К., 2009; Лисиченко Л. А. Лексико-семантичний вимір мовної картини світу. Х., 2009.

Л. В. Кравець

Стаття оновлена: 2016