Лінгвофілософія - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Лінгвофілософія

ЛІНГВОФІЛОСО́ФІЯ (від лат. lingua – мова і філософія) – широка сфера гуманітарних досліджень, спрямованих на вивчення сутності й природи жи­вої людської мови, її взаємозв’яз­ків з буттям, свідомістю, мисленням, а також сфера самого теоретико-методологічного знан­ня, що охоплює й інтерпретує ці взаємозв’язки. При цьому сфери буття і свідомості (мислення) цікавлять Л. лише в аспекті їхнього співвідношення з мовою. Ін. назва – філософія мови. У структурі сучас. гуманітар. знан­ня (передусім логіко-філос. і лін­гвістичного) статус Л. залишається невизначеним: одні вчені вважають її окремим напрямом дослідж. живої людської мови (або спец. штуч. мов), інші – роз­ділом філософії, логіки, лінгвістики, суміж. сферою дослідж. згаданих наук, спец. підходом до мови в цілому та її одиниць і категорій, методологією мовозн. дослідж. чи аналізом окремих філос. проблем. В історії розвитку філософії мови одну з пер­ших спроб визначити її предмет здійснено в межах аналітичної філософії. Для філософів-аналітиків уся філософія є філософією мови; формал. структури мови, якщо правильно застосо­вувати відповідні методики ана­лізу, дозволяють виявити он­тол. структури буття. У 70–80-х pp. 20 ст. Л. почали сприймати як одну зі складових аналіт. філософії поряд із філософією науки, свідомості та філос. проблемами теорії дій. Предметом дослідж. Л. у такому, вужчому, розумінні є аналіз понять осмисленості чи неосмисленості, істини, супе­речності, стверджування тощо. Водночас розгорталися дослідж., в основі яких лежало розуміння Л. як методології науки про мову (Ґ. Фреґе, Б. Рассел, К. Айдукевич, В. Куайн, Н. Хомський та ін.). Цей напрям можна назвати філософією лінгвістики і сприймати як розділ наук. метатеорії. Однак докорін. злам в осмисленні предмета вивчення Л. відбувся наприкінці 80-х – на поч. 90-х pp. 20 ст. Саме в цей час у працях Ю. Степанова та його послідовників здійснено спробу визначити сутність Л., окреслено коло її проблем з погляду потреб науки про мову. Згідно з їхнім розумінням, Л. – сукупність поглядів на мову, по­­в’яз. з конкрет. філос. течіями; певна парадигма дослідж. мовних явищ, тобто панівний у певну епоху погляд на мову, пов’яз. з конкрет. філос. течією і напрямом у мист-ві, причому саме та­­ким чином, що філос. тверджен­ня використовують для пояснен­ня заг. законів мови, а мови – для розв’язання деяких філос. проблем. Мова, котру розглядають у такому аспекті, постає не як окрема ідіоетнічна мова, а як людська мова взагалі, яку вивчають у руслі її заг. рис як логіко-лінгвіст. констант (категорії імені, предиката та егоцентрич. слів). Отже, у цьому напрямі Л. на перший план вийшли власне мовні категорії, крізь які розглядають онтологію світу. Цей підхід до Л. називають парадигмоцентричним і кваліфікують як лінгвістичний, що існує поряд з філософським. У межах лінгвіст. осягнення сутності мови існують два підходи. Перший називають іманентно-семіологічним, коли мову розглядають «в самій собі й для себе» (Ф. де Сос­сюр). Ця настанова найповніше втілилася у структуралізмі, сфор­мувавши образи мови як структури і системи. Другий підхід вважають антропологічним: у його межах мову розглядають у кон­тексті духов. світу людини. Вито­ки такого бачення сутнос­ті мови лежать у концепції В. фон Гум­больдта, який уважав, що мова – це постійно відтворювана робо­та духу, спрямована на те, щоб зробити артикульов. звук придатним для вираження думки. Філос. і лінгвіст. підходи до сутності мови об’єднує глибока внутр. спорідненість мови і філософії як двох символіч. форм світорозуміння мови – наївного, стихійно-рефлексив. (у мові) й теор., рефлексив. (у філософії) – з їхньою спіл. настановою бачити світ як єдине ціле. Водночас раціоналіст. бачення при­роди людської мови не єдине. Зокрема в межах теоантропокосміч. (божественно-людсько­го) розуміння сутності мови остання постає ціліс. суб’єктно-об’єкт. переживанням, енергетейною еманацією Духу (в різних термінах, з різними смисл. нюансами), його «оселею», об’єктом і одночасно засобом та інструментом містич. переживання, безпосередньо «вплетеним» в онтологію Універсуму (О. Лосєв, С. Булгаков, П. Флоренський). Отже, можна говорити про існування наук. і реліг.-містич. типів філос. осмислення мови. Л. – напрям дослідж. мови, що належить як лінгвістиці, так і філософії, але в межах кожної з цих наук виявляє свою специфі­ку в аспекті глибшого звернення до проблем або світоглядно-онтол. (філософія), або власне мовозн. (лінгвістика). Саме в та­кому розумінні Л. усі її сцієнтич­ні різновиди (типи) мають набір специфіч. дослідниц. процедур, які передбачають певні способи розв’язання проблем, що виникають під час вивчення феномену мови. А це означає, що Л. має інтерпретац. характер, як і належить конкрет. наук. напряму.

Літ.: Степанов Ю. С. В трехмерном пространстве языка. Семиотические проблемы лингвистики, философии, ис­­кусства. Москва, 1985; Степанов Ю. С., Демьянков В. 3. Философия языка. Современная западная философия: Слов. Москва, 1991; Sprachphilosophie. Philosophy of Language. La philosophic du langage. Berlin; New York, 1992; Философия языка: в границах и вне границ. X., 1993. Вып. 1; 1994. Вып. 2; 1999. Вып. 3–4; Философия языка. Mосква, 2004; Бацевич Ф. С. Сутність та предмет дослідження філософії мови (погляд лінгвіста) // ФД. 2007. № 2.

Ф. С. Бацевич

Стаття оновлена: 2016