Лінгвоцид - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Лінгвоцид

ЛІНГВОЦИ́Д (від лат. lingua – мова i cide – вбивство) – цілеспрямоване нищення мови як визначальної озна­ки етносу – народності, нації. Ін. назва – глотофагія. Л. відомий ще з антич. та середньовіч. часів. Він мав і має місце фактично в усіх поліетніч. утвореннях, багатонац. державах, де стикаються інтереси панів. і поневол. народів. Ліквідація мови відбувається шляхом її організованої заміни на іншу, тому Л. конкретизують певними назвами, напр., латинізація, германізація, русифікація тощо. Термін «Л.» виник за аналогією до понять «геноцид» і «етноцид». До того ж Л. за суттю є однією із форм етноциду – винародовлення, тобто позбавлення етносу його етніч. своєрідності, питомих етніч. прикмет, самосвідомості тощо. Використовують його з політ. метою розчинення етносу (суб­етносу, етногрупи, етносоц. стратуму) в ін. етносі. За одним із визначень, Л. віднесено до засобів масового ураження, що має свою особливість, а саме є вбивством мов без загибелі мовців. Л. реалізують прямими обмеженнями чи заборонами вживати мову всупереч волі мовців (мовна політика на рівні мовного законодавства) або заходами, спрямованими на заохочення людей добровільно змінити мову спілкування (мовна політика у соц., демогр., освіт., реліг., інформ. сферах).

Українці мають багату історію й широку географію спрямованого проти них Л. – у межах Рос. імперії, СРСР, Австро-Угорщини, Румун. королівства (згодом Румунії), Польс. респ. Так, потуж. мовнополіт. засобом Л. проти укр. мови були владні розпорядження, спрямовані на її витіснення з культур. сфери українців та обмеження чи й повну заборону вживання, – указ Петра І про заборону книгодрукування укр. мовою (1720), розпорядження Едукац. комісії польс. сейму про закриття всіх укр. шкіл (1789), Валуєв. циркуляр (1863), Емський указ (1876), закон Румун. королівства про зобо­­в’язання давати освіту дітям лише в румун. школах (1924) та ін. (див. також Заборона української мови). Небезпідставно до цього переліку варто додати й Закон України «Про засади державної мовної політики» (2012). До заходів соц. політики належить лі­квідація у 1920–30-х рр. більшов. владою фактично всього духовенства і числен. активістів УАПЦ. Тоді ж було розстріляно або замордовано в концтаборах більшість укр. твор. інтелігенції, зокрема мовознавців і письменників. Все це істотно похитнуло позиції укр. мови. Пізніше подіб. захід було впроваджено на приєднаних землях Зх. України. Крім того, ліквідовано селянство як соц. клас шляхом масового розкуркулення і виселення з України у пн. та сх. регіони РРФСР, соціаліст. індустріалізації (міста ще в царські часи стали бастіонами русифікації) та колективізації (перетворення вільних селян на держ. кріпаків), за спротив якій мільйони укр. селян заморено голодом, а на їхнє місце переселено колгоспників із Росії. У сфері освіти й науки тривалий час нав’язувалася ідея спіл. мовної колиски трьох братніх народів та їхніх мов – укр., рос. і білорус., яка нівелює протоукр. етнічне й мовне підґрунтя (див. Давньоруської мови концепція); а вивчення укр. говірок як винятково самобут. явищ укр. мови певний час було під забороною. Слова вчених про самобутність укр. мови трактувалися як злочин. Водночас нав’язувала­ся й ін. лінгвоцидна концепція т. зв. гармоній. двомовності з двома рідними мовами (див. Двомовність). Коли одна «рідна» мова міжнац., престижна, високорозвинена, всеохопна, а друга рідна – нац., з обмеженими можливостями, то, за задумом, перша мала стати більш рідною, а далі і єдиною рідною. Друга ж була приречена на забуття та зникнення. Так, з етномов. карти СРСР за час його існування зникло понад 90 етносів. Штучне наближення укр. мови до російської здійснювали встановленням за рад. доби норм правопису відповідно до рос. орфогр. стандартів. Напр., редакція правопису 1933 порівняно з попереднім мала 126 змін фонет., графіч., лексикол., граматич. й стиліст. характеру. Відчут. втрат зазнала укр. термінол. система, адже термінол. лексику почали заново творити за аналогією до російськомов. термінів. Яскравим прикладом боротьби із самобутністю укр. термінології стало закриття Ін-ту укр. наук. мови ВУАН (1930). Засобом інформ. політики Л. проти укр. мови було (і нині продовжується) приниження її статусу та знеславлення укр. народу загалом. Тому за укр. мовою закріплювали стереотипи селянської, мужицької, колгоспної, наріччя російської, діалекту польської, непридатної для науки, освіти, мист-ва, військ. справи, спорту тощо. Використання укр. слів у російськомов. середовищі набуло іронічно-зне­­важливого підтексту.

У довідк. літ-рі, зокрема зх.-європ., часто акцентують на тому, що історію терміна «Л.» не простежено. Втім є достовірні підстави вважати, що першим, хто у світ. науці запровадив до вжитку англ. слово «linguicide» (кальк. «лінгвіцид»), був укр. учений Я.-Б. Рудницький – чл. Канад. королів. комісії у справах двомовності й двокультурності в Оттаві. Цим терміном він уперше позначив будь-які спроби сусп-ва чи держ. інституцій обмежити або підтримати використання однієї мови за рахунок іншої. Згодом вчений цей злочин проти людяності докладніше описав у праці «Лінгвіцид» (Вінніпег; Мюнхен, 1976). На його думку, всі заходи, що ускладнюють природ. розвиток мови, належать до явищ Л., зокрема й ті, що нині кваліфікують як вияви геноциду (фіз. нищення людей, репрес. заходи тощо). Та саме по собі явище Л. усвідомлювалося і раніше, хоч і без термінол. окреслення, зокрема в контексті геноциду. Напр., у підготовці актуал. й нині «Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього», ухваленої ГА ООН (1948), правознавець Р. Лемкін, автор терміна «геноцид», намагався додати до переліку дій, що є неприпустимими, заборону використання мови у щоден. спілкуванні або в школах, у друці. У рад. часи термін «Л.» та маніфестоване ним поняття замовчувалися, оскільки викликали прозорі асоціації зі становищем нац. мов. Нині явище Л. в Україні досліджують Я. Радевич-Винницький, Л. Масенко, В. Лизанчук, передусім у контексті русифікації.

Літ.: Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація. К., 1968; Смаль-Стоцький Р. Українська мова в совєтській Україні. 2-е вид. Нью-Йорк; Торонто; Сідней; Париж, 1969; Черноіваненко В. Лінгвоцид української мови у Совєтському Союзі // Визв. шлях. 2001. № 10; Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду: Док. і мат. К., 2005; Лизанчук В. В. Геноцид, етноцид, лінгвоцид української нації: Хроніка. Л., 2008; Радевич-Винницький Я. Лінгвоцид як форма геноциду. К., 2011; Радевич-Винницький Я., Іванишин В. Мова і нація. 6-е вид. Л., 2012.

Я. К. Радевич-Винницький

Стаття оновлена: 2016