Лінійно-стрічкової кераміки Культура - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Лінійно-стрічкової кераміки Культура

ЛІНІ́ЙНО-СТРІЧКО́ВОЇ КЕРА́МІКИ Культура – археологічна культура епохи неоліту. Датована 2-ю пол. 5 – поч. 4 тис. до н. е. Поширена у Центр. і Центр.-Сх. Європі. Характеризується однорідністю посуду сферич. фор­ми, прикрашеного стрічками з тонких ліній у заглибленій техніці виконання, часто у поєднан­ні з ямками (т. зв. нотний орнамент). Візерунок складається з рядів подвій. кутів, концентрич. ромбів, зиґзаґів, дугоподіб. і горизонт. смуг та рельєф. пласких виступів. Серед характер. знарядь – колодкоподібні долота і широкі пласкі тесла з лупаку.

У Верх. Подністров’ї та Зх. Волині відомі понад 10 поселень Л.-с. к. К. (розкопані Торське, Незвись­ко, Звенячин, Котоване, Гнідава), 2 поховання, численні окремі знахідки. Насел. займалося землеробством (пшениця, ячмінь, горох), скотарством (бики, кози, вівці, свині) та мисливством. Пам’ятки Л.-с. к. К. Європи поділяють на зх. і сх. регіони. Поселення Словаччини, Польщі, України, Молдови, Румунії належать до сх. варіанта, у межах якого виокремлюють старшу (ранню) та молодшу (піз­ню) групи. Остання має три хро­нол. фази. Пам’ятки України пе­­реважно належать до серед. фази молодшої групи. Племена Л.-с. к. К., посуваючись із Центр. Європи, вийшли Віслою до бас. Сану і досягли долини Дністра. Ін. шлях розселення проходив через Зх. Волинь. На укр. землях ці племена проіснували порівняно недовго, тому значно не вплинули на пізніші культури неоліту й енеоліту. У різний час пам’ятки Л.-с. к. К. досліджували Ю. Захарук, М. Пелещишин, Д. Телегін, Я. Пастернак, Т. Пас­сек та ін.

Літ.: Пассек Т. С., Черныш Е. К. Памятники культуры линейно-ленточной керамики на территории СССР // Археология СССР: Свод археол. источников. Москва, 1963; J. Pavuk. Chrono­logie der Zelezowce Gruppe // Sloven­ska Archaeologia. 1969. Vol. 17, № 2; Захарук Ю. Н., Телегин Д. Я. Культура линейно-ленточной керамики // Архео­логия УССР. Т. 1. К., 1985; Котова Н. С. Неолитизация Украины. Лг., 2002.

С. М. Рижов

Стаття оновлена: 2016