Лісові промисли - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Лісові промисли

ЛІСОВІ́ ПРО́МИСЛИ – заняття, ремесла, виробництва, пов’язані з використанням деревини, рослин, плодів та інших ресурсів (багатств) лісу. У давні часи серед Л. п. найвагоміше значення мали мисливство і бортництво (див. Бджільництво). Продукція цих промислів (м’ясо, хутро, мед, віск) становила знач­не джерело прибутку і широко використовувалася як для влас. потреб, так і для сплати данини, обміну й торгівлі. Бортні пасіки були поширені на древлян., київ., галиц., поділ. землях. Вироб-во смоли і дьогтю зародилося в Україні в 11–12 ст., а найбільших розмірів сягнуло у 16 ст., однак заг. обсяг залишався порівняно невеликим. Деревну смолу застосовували під час спорудження човнів, барж, стругів і для виготовлення канатів, дьоготь – здебільшого у побуті. Найраннішими та найпоширенішими деревооброб. промислами є теслярство і бондар­ство. Обробленням деревини займалися переважно селяни у маєтках власників лісу. Вони виготовляли тесаний ліс, заготовки для транспорт. засобів, клепки, бочки, хатнє начиння та ін. вироби з деревини (див. також Деревообробна промисловість, Деревообробництво). Роз­витку Л. п. сприяло зростання попиту на ліс. продукцію як на внутр., так і на міжнар. ринках. Власники лісів спішно зводили буди (вироб-во поташу), гути (скла), бурти (селітри), рудні (ви­плавлення заліза з болот. руди), організовували виготовлення ін. продукції. Всі ці промисли базувалися на споживанні великої кількості деревини і призводили до винищення ліс. масивів. Особл. роль у зведенні лісів та появі великих обезлісених площ відіграло вироб-во поташу (тех. назва карбонату калію), який отримували шляхом вилуговування деревної золи, випарювання лугу і наступ. прожарювання залишку в горщиках (звідси і назва: голланд. potash, з нім. Pottasche, від Pott – горщик і Asche – зола). В Україні виготовлення поташу із золи деревини виникло не пізніше 15 ст., а від кін. 16 ст. і у 17 ст. переважало серед ін. Л. п. Значне поширення воно мало на Волині, Чернігівщині, Київщині та Поділ­лі. У серед. 17 ст. вироб-во поташу охопило всю тер. Правобереж. України, Галичину й Закарпаття. Буди розміщували повсюдно – від глибин. пущ Полісся до поодиноких ліс. масивів Лісостепу. Поташ широко застосовували під час вироб-ва скла, кришталю, мила, фарб, вичинення шкір (див. Чинбарство), виготовлення сукна, вибілювання тканин. Він користувався великим попитом у зх.-європ. кра­їнах, зокрема Англії та Голландії, де швидко розвивалася мануфактурна пром-сть. В окремі періоди поташ і смольчуга (низь­кий сорт поташу) належали до т. зв. заповід. товарів, якими могла торгувати лише держава, а також до товарів, що становили казенну монополію. Осн. сировина поташ. буд – деревина листяних порід, серед яких перше місце за вмістом калію посідають в’яз, берест, дуб, бук, верба, липа. За відсутності цих порід використовували клен, граб, ясен, березу, осику. Поташ із хвой. порід мав низьку якість, тому з них майже не виготовлявся. Ліси України, порівняно з лісами Зх. Європи, Балтії, Польщі, вважали найбагатшими на «калійні» породи. Розповсюдженню і розвитку поташ. закладів сприяла також висока транспортабельність продукції: 1 центнер поташу одержували пе­реробивши в середньому 300 м3 свіжозруб. деревини або бл. 1,5 га лісу. Вироб-во поташу з деревної сировини припинили наприкінці 19 ст., коли його замінили дешевшими лугами – содою та мінерал. поташем. Виготовлення скла в Україні розпочалося у 16 ст., розквіту сягнуло у 18 ст. Вироби зі скла (віконне скло, дзеркала, предмети з кришталю, скляний посуд) задовольняли не лише місц. ринок, їх вивозили й за кордон. Гути розміщували переважно на Волині, Київщині, Чер­нігівщині, Галичині й Прикарпат­ті, а також у лісистих місцевостях Поділля. Наявність лісу і піс­ку в цих р-нах створювала не­обхідні умови для розвитку вироб-ва. У лісах, особливо поліс., знач. поширення набули залізорудні промисли (рудні, гамарні), які також споживали велику кількість деревини (деревного вугілля). Переважали невеликі вироб-ва з ручними горнами, що виготовляли бл. 500–700 пудів металу на рік, хоча траплялися й рудні з обсягом вироб-ва у 5 тис. пудів металу на рік. Осн. залізоробні р-ни – Волинь, Київщина, Чернігівщина (розміщенню рудень сприяла наявність високоякіс. болот. руд і ліс. ресурсів), у менших обсягах добували руду і виплавляли залізо на Полтавщині та Харківщині. Згортання цього промислу пов’язане із розвитком вироб-ва металу на базі заліз. руд і кам’я­ного вугілля Донбасу. В серед. 19 ст. також занепала кустарна виплавка заліза в Галичині та Карпатах. На деревному паливі базувалося й вироб-во селітри (велика кількість його йшла на багатораз. виварювання лугів і перекристалізацію). У 1770–80-х рр. щороку виготовляли бл. 650 т селітри, яку відправляли на порохові з-ди Києва, С.-Пе­тербурга і Москви. Селітр. заклади (бурти) знаходилися переважно на Полтавщині, Харківщині, Чернігівщині, Київщині, Поділлі. У 1830–40-х рр. з бурт. селітрою почала конкурувати привізна – чилійська, що зумовило спад її вироб-ва в Україні. Із використанням лісу були також тісно пов’язані солеваріння, винокуріння, гончар. (див. Гончарство) та ін. промисли, де за­стосовували деревне паливо. Свідченням поширення Л. п. у минулому є назви сіл і урочищ, що й нині зустрічаються на тер. України, зокрема Поташня, Поташ, Буда, Майдан, Бурти, Гута, Рудня, Гамарня.

Літ.: Генсірук С. А., Бондар В. С. Лісові ресурси України, їх охорона і використання. К., 1973; Генсірук С. А., Фур­дичко О. І., Бондар В. С. Історія лісівництва в Україні. Л., 1995; Бундак О. А. Лісові промисли селянства Волині в першій половині ХІХ ст. // Укр. селянин: Зб. наук. пр. Чк., 2005.

В. С. Бондар

Стаття оновлена: 2016