Лісомеліорація

ЛІСОМЕЛІОРА́ЦІЯ — cукупність лісогосподарських заходів, спрямованих на докорін­не поліпше­н­ня біо­кліматичного та господарського потенціалу територій за допомогою захисного впливу створених на них лісових насаджень різного цільового при­значе­н­ня; науковий напрям, що роз­робляє засади роз­міще­н­ня та конструюва­н­ня лісомеліоративних насаджень та їхніх систем, методи вирощува­н­ня, організаційні форми і технології лісомеліоративних робіт. До заходів Л. належать лісоро­зведе­н­ня (лісонасаджен­ня), зміна пород. чи вікового складу деревно-чагарник. порід, оптимізація спів­від­ноше­н­ня залісених та без­лісих площ, рац. роз­міще­н­ня лісомеліорат. насаджень у межах окремих територ. структур. Обʼєктами Л. є порушені с.-г. та несільськогосп. землі, піски, камʼянисті місцевості, водні обʼєкти, річк. долини та заплави, транс­порт­ні шляхи, насел. пункти, осушув.-зволожув. мережі тощо. Л. поліпшує умови веде­н­ня с. господарства, створює сприятливі умови для корис. флори і фауни — водний, повітр., тепл. і ґрунт. режими, режими вологості, температури і швидкості руху повітр. мас у призем. шарі повітря; сприяє оздоровлен­ню місцевості та поліпшує середовище до рівня, який ви­значає інтенсивність меліорації. Лісомеліорат. комплекси здатні ефективно функціонувати протягом десятків років без знач. капітал. витрат і є засобом по­стій. дії, тому їх називають докорін., або капітал. (ін. види меліорацій роз­рах. на значно менший термін дії). Осн. складові Л.: степ. масивне і смуг. полезахисне лісоро­зведе­н­ня; проти­ерозійна Л.; закріпле­н­ня та освоє­н­ня пісків; лісоро­зведе­н­ня на меліоров. землях; гір. захисне лісоро­зведе­н­ня; лісоро­зведе­н­ня для потреб тварин­ництва та ін. Наук. і практ. Л. тісно повʼязана з лісівництвом, ґрунто­знавством, кліматологією, гідрологією, біо­­логією та ін.

Л. як спосіб поліпше­н­ня параметрів середовища пере­бува­н­ня й госп. діяльності людини шляхом за­стосува­н­ня дерев. і чагарник. рослин ві­домі здавна. Історія цивілізації нерозривно повʼязана з удосконале­н­ням викори­ста­н­ня дерев. рослин у різних сферах побут., вироб. і культур. діяльності. Виділяють декілька етапів становле­н­ня Л., які не мають чітких часових меж. Перший — інтуїтив., при­стосувал., коли діяльність людини корегувалася й при­стосовувалася до ліс. обʼєктів, базувалася на викори­стан­ні їхніх корис. властиво­стей. Для другого етапу характерне формува­н­ня наук. знань про властивості ліс. насаджень, окремих порід, за­стосува­н­ня комбінацій різних порід для одержа­н­ня насаджень із певними корис. властивостями. Третій етап по­вʼязаний з формува­н­ням принципів товар. природокористува­н­ня. Актуал. стали пита­н­ня охорони викори­станих угідь у звʼязку з початком пром. екс­плуатації дерев. ресурсів. Цьому етапу властиве за­стосува­н­ня принципів лісоповерне­н­ня, тобто від­­творе­н­ня ліс. насаджень і захист викори­станих ділянок від руйнува­н­ня й де­градації. Закінчився він на­прикінці 18 ст. зі створе­н­ням у Росії Ліс. департаменту. На четвертому етапі закладено перші цільові лісомеліорат. насадже­н­ня (поч. 19 ст.). Ві­дома діяльність зі створе­н­ня лісів обер-форсмейстерів фон Борґа та Халчевского (1805) і лісівника Лихоніна (1816). У 1804 І. Данилевський створив сосн. бір на рухомих пісках свого маєтку Пришиб у Харків. губ. (пл. бл. 1 тис. дес.). Пʼятий етап роз­витку Л. повʼязаний з організацією 1843 держ. (казен.) лісоро­зведе­н­ня в Катериносл., Херсон. і Таврій. губ. у формі лісництв, у складі яких було по кілька ліс. дач. Засн. низку лісництв: Великоанадол. (1843), Бердян. (1846), Великомихайлів. (1867), Міуське (1872), Чорноліське (1875), Херсон. (1875), Одес. (1875), Володимирів. (1875), Рацин. (1875), Ялинське (1876), Азов. (1879), Верх­ньодні­пров. (1876), Олександрів. (1876), Єлисаветгр. (1876), Євпаторій. (1895) та ін. На цьому етапі значну увагу приділяли роз­роблен­ню і вдосконален­ню методів, правил і при­йомів лісоро­зведе­н­ня, особливо в степ. умовах, у звʼязку з чим його на­звють етапом захис. і степ. лісоро­зведе­н­ня. Завершився він на­прикінці 90-х рр. 19 ст. Шостий етап (іменують докуча­євським, або етапом становле­н­ня наук. систем. лісомеліорат. заходів) ознаменований створе­н­ням 1892 особл. екс­педиції та об­ґрунтува­н­ням наук. основ пере­творе­н­ня природи степів. 1893–1906 під керівництвом В. Докучаєва закладено дослідні ліс. ділянки на 3-х вододілах рік Волга–Дон (Камʼяно­степова, Воронез. губ.), Дон–Сіверський До­нець (Старобільська, Харків. губ.) і Сіверський Донець–Дні­про (Ве­ликоанадольська, Катериносл. губ.). На­прикінці цього періоду (кін. 30-х рр. 20 ст.) в Україні закладено бл. 270 тис. га захис. ліс. насаджень. Сьомому етапу притаман­ні планомірне збільше­н­ням площ і роз­шире­н­ня категорій захис. ліс. насаджень, роз­виток н.-д. робіт. Ідеї В. Докучаєва покладено в основу по­­станови від 24 жовтня 1948 «Про план полезахисних лісонасаджень, впровадже­н­ня травопільних сіво­змін, будівництва ставків і водойм для забезпече­н­ня високих і сталих врожаїв у степових і лісо­степових ра­йонах європейської частини СРСР» (ві­дома за на­звою «План пере­творе­н­ня природи»). Восьмий етап роз­почався зі здобу­т­тям Україною незалежності. Перше його десятилі­т­тя характеризують знач­не зниже­н­ня темпів лісомеліорат. робіт, недо­статнє фінансува­н­ня наук. дослідж., неви­значеність законодав. бази тощо. 2013 КМ України схвалив концепцію роз­витку агролісомеліорації в Україні, яку перед­бачено реалізувати 2014–25. Її метою є ви­значе­н­ня напрямів ін­ституц. змін та вдосконале­н­ня законодавства, що забезпечить оптимізацію площ захис. ліс. насаджень ліній. типу за зонал. принципом, ефективне веде­н­ня господарства в них і стане екол. перед­умовою для збаланс. роз­витку агроландшафтів.

Знач. внесок у роз­виток Л. зробили В. Скаржинський, А. де Карієр та І. Корніс, котрі заклали основи лісоро­зведе­н­ня у степу. В. Ломиковський став засн. полезахис. лісоро­зведе­н­ня в Україні, а також першого в історії лісомеліорат. комплексу. Важливе значе­н­ня у становлен­ні наук. напряму мало створе­н­ня лісів у степу поміщиками, зокрема Шмідтом (побл. Одеси), Шмаковим (Євпаторія, нині АР Крим), Кохановим, Ломиковським (Харківщина), А. Фальц-Фейном (Херсонщина). В. Каразін об­ґрунтував кліматорегулювал., сан.-гіг. та ґрунтоводо­охорон­не значе­н­ня захис. лісів. У 20 ст. роз­витку Л. сприяли праці Г. Висоцького, П. Погребняка, М. Долгілевича, О. Бельгарда, В. Бодрова, В. Юх­новського та ін. Див. також Агролісомеліорація.

Завантажити статтю