Літературна опозиція - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Літературна опозиція

ЛІТЕРАТУ́РНА ОПОЗИ́ЦІЯ – унікальне явище в українській літературі 1920–30-х рр., що виникло як реакція на тиск біль­шовицького режиму на письменників із вимогою дотримуватися обов’язкових тем соц­реалізму і прославлення компар­тії. Її ідеол. основою була по­літ. опозиція, найяскравішим виразником якої став М. Хвильовий. Літ-ра «проти течії» була вільною від парт. догматизму, схематизму в зображенні людини, сповнена твор. пошуків і нестандарт. мислення. Представники цієї літ-ри – В. Підмогильний, М. Івченко, Б. Антонен­ко-Давидович, Ю. Яновський, Юліан Шпол (М. Яловий), М. Йо­гансен та ін. – активно опрацьовували психологію героя, розкривали його в екстремал. чи склад. умовах екзистенції, ставили гострі проблеми існування нації в умовах тоталітаризму, збереження її ідентичності і проблем духов. виживання. Твори «проти течії» позбавлені властивого офіціоз. літ-рі штуч. оптимізму. На противагу йому М. Хвильовий розробив творчу концепцію літ. вітаїзму як самоствердження укр. людини у вкрай несприятливих для існування умовах. Автори успішно здійснювали пошук сві­жих, новатор. форм розповіді, застосовували пародію (роман Д. Бузька «Голяндія», Х., 1930; повість М. Йогансена «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію», Х., 1932), езопів. мову (у полеміч. памфлеті «Повість про санаторійну зону» М. Хвильовий у завуальов. формі накреслив програму визволення, яку громада не розуміла й не могла реалізувати; ідея месіянізму укр. інтелігенції, на яку зроблено особливий акцент, була романт. візією письменника). Л. о. була відвертою та прихованою. Перша – явне заперечення нелюд. умов режиму, різка критика політ. кур­су Москви щодо України (повість В. Підмогильного «Остап Шаптала» // «Шляхи мистецтва», 1921, № 2; роман М. Хвильового «Вальдшнепи» // «ВАПЛІТЕ», 1927, № 6), пошуки нац. ідентичності (повість Б. Антоненка-Давидовича «Смерть» // «Життя й революція», 1927, № 10–12). Прихов. Л. о. – у зверненні до «далеких», антич. тем неокласиків, які не приймали «рев.» дійсності з її запереченням «бурж.» культур. надбань і культом пролетаріату та його сили, за допомогою якої й насаджують «нар.» владу, насправді воро­жу народові. У руслі прихов. опо­зиції перебувала поезія В. Свідзінського – не як «втеча» від дійсності, а як виклик їй незалеж. твор. поставою поета.

Л. о. зіграла виняткову роль у розвитку укр. письменства як твор. фактор його естет. і філос. оновлення, що випливало з нового бачення укр. дійсності після поразки нац. змагань за дер­жавність. Частина твор. інтелігенції у 1920-х рр. ще не позбавилася ілюзій стосовно ймовір. в умовах більшовизму нормал. розвитку укр. культури, літ-ри; звідси суперечливість у поглядах, зокрема М. Хвильового. Проте з посиленням тоталітариз­му ці ілюзії зникли. Л. о. культивувала інтелектуал. мист-во, спи­раючись на світ. філос. думку, нац. традиції та досягнення європ. літ-р. У творах «проти течії» помітні тенденції екзистенціаліз­му, що в укр. умовах 1920-х рр. мав відмінні риси від творів у зх.-європ. літ-рах. Усвідомлюючи безперспективність існування, борючись за виживання й шукаючи вихід, людина не втрачає надії. Нерідко обраний шлях призводив до трагізму, про­те герої сповнені віри в перемогу. Драм. конфлікт особи, групи людей з сусп-вом не завершується перемогою добра над злом; перемога – у перспективі майбутнього, її морал. сенс ґрунтується на внутр., духов. силі особистості проти імперії зла. В екстремал. умовах люди з морал., християн. засадами приречені на криз. існування, що й породжувало трагічну свідомість та формувало особистість, яка готова до змін і прагне змінити сусп-во. Це нові люди з нестандарт. мислен­ням (роман М. Івченка «Робітні сили», Х., 1929). Концептуал. твори Л. о. переконували в необхідності докорін. змін. Літ. кри­тика виявляла в худож. баченні М. Івченка пантеїзм, відзначала вплив фройдизму на В. Підмогильного. Професійно цікавилися антропософією М. Хвильо­вий, М. Івченко, М. Куліш, М. Яло­вий, П. Тичина, Лесь Курбас, М. Семенко, Михайло Орест (Зеров) та Микола Зеров. Далекі від офіційно визнаної філос. системи дієво допомагали протиставитися режим. філософії – матеріалізму, держ. релігії – атеїзму. Л. о., спираючись на ідеаліст. філос. системи, пра­гнула вийти на вільний твор. пошук, обстоювати власне бачення дійсності, зберегти творчу й нац. ідентичність. У руслі Л. о. були можливі творчі експерименти, відкриття, не кон­трольов. парт. і літ. функціонерами. Проте вихід з-під контролю режиму неможливий: піддана суворій, погром. критиці Л. о. припинила існування на поч. 1930-х рр., більшість її учас­ників режим репресував і фізично знищив.

Досвід Л. о. успішно використала Л. Костенко у віршов. романі «Маруся Чурай» (К., 1979) через іносказання, обходячи ре­жимну цензуру, розкрила драму поета, творчості «в облозі» – фактич. стану письменника в умовах більшовизму в Україні.

Літ.: Хвильовий М. Холодний Яр та «громадянська війна» // СіЧ. 1992. Ч. 8; Плющ Л. Дві моделі культурної революції // Krakowskie zeszyty ukrainoznaw­cze. Kraków, 1992–93. Т. 1–2; Сеник Л. Українська проза трагічної свідомості (20-ті роки) // Другий міжнар. конгрес україністів. Л., 1993; Його ж. Микола Хвильовий і його роман «Вальдшнепи». Л., 1994.

Л. Т. Сеник

Стаття оновлена: 2016