Літургія - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Літургія

ЛІТУРГІ́Я (від грец. λειτουργία, букв. – громадська повинність, служіння) – головне богослужіння християнської Церкви, під час якого здійснюється таїнство Євхарис­тії. Завершеного вигляду набула в 6 ст. Тоді ж усталилися 2 гол. чини Л. – св. Іоанна Златоуста й св. Василія Великого, що відрізняються тривалістю внаслідок певних структур. відмінностей і регламентацією їхньої відправи в річному циклі. В укр. муз. творчості провідне місце посів чин св. Іоанна Златоуста. Порівняно з ін. церк. чинопослідовностями (Вечірнею, Утренею, Всенічною), Л. вирізняється масш­табністю і сталістю структури, до якої входять проскомідія, Л. оглашенних (оголошених), Л. вірних та Відпуст. У межах кож­ного з названих розділів сформовано «малі цикли», зокрема антифон. і піснеспіви Малого Входу в Л. оглашенних, цикл Євхарист. канону у Л. вірних. Особливості розспіву кожної зі структур. частин відправи знач. мірою регламентуються можливостями співаків того чи ін. храму й потребами церк. громади. У Л. доби козаччини й дещо пізніше використовували грец. тексти («Киріє», «Докса сі Киріє»), що засвідчували істотне значення візант.-балкан. взірців як символів єдності православ. Церкви. Водночас використання дониконів. текстів у Службах М. Дилецького, написаних уже після реформ, свідчить про свідоме дотримання давніх пріоритетів укр. Церкви. Проте у Л. греко-катол., на поч. 20 ст. – автокефал. Церков грець­кі й старослов’ян. тексти поступово замінювались українськими. Розспів молитов Л. спочатку здійснювався за законами осмо­гласся. Від 17 ст. до відправ почали залучати автор. партесні композиції, що поєднувалися з традиц. для певної місцевості розспівами й молитов. піснями. На сучас. етапі в повсякден. богослужб. практиці традицію знамен. співу за тим чи ін. розспівом (болгар., київ. тощо) втрачено. Участь у співі брали як священнослужителі, так і прихожани згідно з правилом всенар. співу, якому значну увагу було приділено на Єпархіал. і Поміс. соборах різних часів, особливо від 2-ї пол. 19 ст. (спец. постанови УГКЦ й УАПЦ). Л. також є жанром композитор. творчості, що втілюється переважно в акапел. хор. цикл. композиціях, створ. на основі текстів і чинопослідовності однойм. церк. відправи. На відміну від Л.-богослужіння, Л. як жанр розрах. на виконання профес. або аматор. хор. колективами в церкві або концерт. умовах й передбачає розмежування слу­хачів і виконавців. В Україні церк.-співоча традиція активно вза­ємодіяла з фольклорно-пісен., відтак уже на 1-х етапах формування Л. як муз. жанру було закладено підвалини для розвитку в ній рис укр. нац. муз. мови знач. мірою внаслідок впливу хор. мист-ва, певною мірою – зх. богослужб. жанрів. За такої культурно-естет. ситуації дедалі більшого значення в літург. піснеспівах набував специф. муз. зміст; їх канон. регламентна послідовність поступово трансформувалася у цілісну муз. структуру. Наслідком інтенсивного проникнення нових композиц., стиліст. та формотвор. чинників стало впровадження перемінного багатоголосся і стиліст. контраст. частин у автор. зразках Л. Остаточне виокремлення Л. як жанру відбулося на межі 16–17 ст. У наступні періоди жанр Л. функціонував на перетині культур. і питомо муз. тенденцій: поряд із усталеними частинами-піснеспівами іноді використовувалися тропарі, стихири, гімни; зберігалася мікстова основа муз. жанру. І хоча добір частин відбувався довільно, структур. стрижнем автор. Л. були передусім незмінні піснеспіви Євхарист. канону, а також деякі ін., покликані підкреслити циклічну єдність. Яскравим зразком розвитку таких процесів є творчість М. Дилецького та його послідовників. Не випадково застосовувалися нетипові для попередньої епохи конкретизуючі назви Л. («Київська», «Препорціальна»). У той період споглядальність і сакральна континуальність світовідчуття змінились емоційністю й нестабільністю хронотопу, почали застосовуватися темат., тональні та ін. засоби об’єднання циклу. Істот­ну роль у формотворенні, на відміну від колиш. модальності, почали відігравати варіантність і варіаційність. Взаємодія канон. і нац. богослужб. співочих традицій із суто муз.-мист. чинниками відкрила широкі можливості для проявів автор. індивідуальності. Процес розвитку автор. Л. не втрачає інтенсивності й надалі. Зокрема у 19 ст. жанр широко представлений у доробку М. Вербицького, І. Лав­рівського, П. Бажанського, І. Во­робкевича та ін.: в їхніх творах утверджувалися характерні моделі укр. пісен. інтонаційності, спе­циф. стиліст. формули та прин­ципи формотворення, оскільки стилістика Л. галиц. митців була зорієнтована насамперед на місц. фольклорно-пісенні й церк.-співочі традиції.

На межі 19–20 ст. літургії укр. композиторів зберігали своє функц. призначення і створювалися насамперед для культур. потреб, відзначалися рельєфністю канон. закономірно­стей. Важливу роль мали цикли, скомпоновані як багатоголосі аранжування (перекладення) піснеспівів, як-от В. Петрушевського та ієромонаха Парфенія, засн. на розспівах Києво-Печер. лаври. Водночас дедалі виразніше виявлялася роль нар.-пісен. чинників, що іноді синтезувалися зі стиліст. елементами знамен. розспіву. Це зумовлювалося пра­гненням композиторів (М. Леонтовича, К. Стеценка, Я. Яциневича, О. Кошиця та ін.) підкреслити нац. основи церк.-муз. творчості. У їхніх літург. творах потужно виявлялися нові стиліст. тенденції, зокрема активізувалися різнорівневі структурно-семант. узгодження, усклад­нювалися темат., інтонац. та ін. зв’язки, зокрема, чітко окреслилися опорні зони, арки, «малі цикли» тощо. Водночас способи орг-ції муз. цілісності в Л. істотно урізноманітнилися: поряд із уже зазначеними традиц. способами дедалі більшої ваги набували принципи інтонац. розвитку, метро-ритм. чинники як виразники сакрал. хроносу Л. У тлумаченні О. Кошицем, К. Стеценком, М. Леонтовичем та ін. низки «розосереджених» циклів (єктеній і піснеспівів, пов’я­заних із образом ангелоглас. співу – «Херувимська пісня», «Свят») виявилось їхнє індивід. ставлення до семант. аспектів Л. У творах О. Кошиця найпереконливіше відтворювалися до­барок. засади стилістики й ком­позиції Л., орієнт. на принципи монодич. мислення., було досягнуто органіч. рівня в синтезуванні ознак знамен. розспіву, укр. пісенності та барок. культур. композицій. Важливу роль у його Л. відіграла опора на традиц. дяків. наспіви Київщини, подібно до того, як у 19 ст. зх.-укр. композитори аналогіч. засобами прагнули зберегти співочі традиції регіону. У Л. К. Стеценка й М. Леонтовича за збереження усталеної жанр.-драматург. моделі базового зна­чення набули закономірності нац. пісен. фольклору й хор. творчості кін. 19 – поч. 20 ст. Від 2-ї пол. 1920-х рр. до жанру Л. зверталися виключно композитори діаспори (О. Кошиць, А. Гнатишин, З. Злочовський, Р. Гурко та ін.). Оскільки особливості їхніх творів регламентувалися рівнем наявних хор. колективів й уподобаннями церк. громад, розвиток жанру загальмувався, а першочерг. значення набуло збереження нац. церк.-співочих традицій. В останні десятиліття 20 ст. звернення укр. композиторів до жанрів культур. музики, зокрема Л. Іоанна Златоуста, пов’язане насамперед із потребою відновлення та інтенсив. розвитку питомих нац. традицій. Композиц. каркас Л. загалом залишається сталим за посилення уваги до великих піснеспівів. Еволюція жанру відбувається внаслідок використання засобів новіт. стилістики, домінування рис концертності та зміщення первин. функцій в площину асо­ціат. зв’язків. Кардинал. наслідок цього процесу – виникнення літург. хор. концерту.

Про інтенсивність розвитку ресурсів жанру свідчать Л. – Л. Дич­ко («Урочиста Літургія» для солістів та мішаного хору, 1999–2003), В. Камінського (Архі­єрей. Божественна Л., Служба Божа, Вервична Служба), Є. Станко­вича (Л. для мішаного хору, 2003) та ін. Водночас, подібно до традицій 19 – 1-ї пол. 20 ст., поширилася практика компонування на тексти окремих частин Л. Серед таких творів – «Херувимська» (1999), «Отче наш» (2002), «Заповіді блаженств» (2003) В. Польової, «Благослови, душе моя, Господа» (2000), «Святий Боже» М. Шуха (2000), «Вірую» О. Попової (2002), «Мо­литва Господня» («Отче наш») І. Алексійчук, «Отче наш» (2003) Ю. Іщенка, «Благослови, душе моя, Господа» В. Тиможинського, «Достойно є» Б. Фільц На противагу посиленню секуля­ризац. тенденцій, зокрема кон­цертності, у творчості деяких укр. хор. колективів спостерігається зворот. процес: у виконання Л. вводяться традиц. священичі й дяків. проголошення, читання «Апостола». Цей виконав. прийом сприяє концентрації на сакрал. змістові жанру Л.

Літ.: Бобровницкий И. О происхо­ждении и составе римско-католической литургии и отличии ее от православной. К., 1857; 1873; Кудрик Б. Огляд історії української церковної музики. Л., 1937; 1995; Марусин М. Божественна Літургія. Рим, 1992; Федорів М. Українські богослужбові співи. Ів.-Ф., 1997; Костюк Н. Літургія Іоанна Златоустого: еволюція і семантика жанру // УМ. 2000. Вип. 29; Середа Н. Системність жанрового канону Літургії та його втілення в Літургії знаменного розспіву // Розвиток інновац. процесів у навч.-вихов. закладах. Проблеми сучасності: культура, мист-во, педагогіка. X., 2003.

Н. О. Костюк

Стаття оновлена: 2016