Лозоплетіння - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Лозоплетіння

ЛОЗОПЛЕТІ́ННЯ – одне з найдавніших ремесел, вид декоративно-ужиткового мистецтва. Завдяки загальнодоступності та високим утилітарно-декор. можливостям плетіння вже від неоліту широко застосовували в ужитк. мист-ві багатьох народів світу для виго­товлення деталей буд-ва, транс­порт. засобів і найрізноманітніших побут. речей. З доби бронзи в Середземномор’ї відомі кошики з джгутів м’якого матеріалу (трава, солома, льон, папірус тощо), що накладали один на один кільцями і скріплювали попереч. зв’язуванням. Археол. розкопки антич. міст, зокрема в Пн. Причорномор’ї, свідчать про поширення в цей період плетіння між каркас. ребрами та різноманітність форми виробів і способів їхнього виготовлення, часто споріднених зі зразками укр. Л. нового періоду. Про плетені вироби ужитк. призначення збереглося багато джерел з антич. доби. Найдавнішою пам’ят­кою укр. Л. є відро 18 ст. із Ромен. музею Сум. обл. Найвищого розквіту мист-во виготовлення плетених виробів із гілок верби, рогози, берести, соломи, ротангу досягло у багатьох країнах світу у 2-й пол. 19 – на поч. 20 ст. Наприкінці 19 ст. активізувалося Л. в Україні. Так, для викладання у школі у м-ку Корсунь Канів. пов. Київ. губ. (нині м. Корсунь-Шевченківський Чер­кас. обл.) запросили найкращих майстрів худож. плетіння з Франції та Німеччини.

Худож. специфікою у Л. є виражена орнаментальність самої конструкції. З лози та верби виготовляють сувенірно-подарунк., ужитк. вироби і плетені меблі. Лозина добре гнеться, розщеплюється у всю довжину, гармонійно поєднується у виробах з ін. видами рослин. сировини, деревиною, металами, шкірою, тканинами, пластмасами; її стругають, фарбують природ. і штуч. барвниками. Переплетення в різних комбінаціях пагонів лози, рогозу, кореня сосни, соломи, жмутів трави, обгорток кукурудзяних качанів, смужок лика, лубу, дранки тощо створює конструктивну основу й ритм. візерунок. Інколи складну просторову структуру мають не тільки об’єми кошиків, посуду, взуття й ін. плетених виробів, а також їхні стінки, доступні наскріз. огляду. Подвій­не значення має в плетінні й фактура: з одного боку це поверхня матеріалу (лискучої лози, матового зморшкуватого рогозу, світлонос. соломи, шерехатих дранки і лубу), з ін. – поверхня виробу, естет. характеристика якої варіюється залежно від тех.-худож. особливостей (товщини дубців, джгутів, ширини стрічок, порядку переплетення, пропор­цій і ритміки, густоти чи розрідженості, пруж. або вільного натягу). Якщо на Пд. України здавна використовували пагони верби, ліщини, винограду, липи, бузку, тополі, то характер. матеріалом Полісся було коріння сосни і ялини. Найдавнішою технікою (переплетення солом’я­ного джгута лозою) виробляли коробки «сівачки», кошелики-хлібниці, вулики, пекар. кошики, величезні «солом’яники» («кошелі»), що вміщували кількана­дцять пудів збіжжя, «коверзуни», «шияни», у яких зберігали сипучі матеріали, в жнива використовували і як термоси на воду. Дранку з сосни, дуба й ін. деревини, берез. берест використовували передусім у поліс. р-нах. У заболочених місцевостях особливо зручним для с.-г. робіт виявилося ликове взуття, яке найчастіше виконували прямим хре­стоподіб. переплетенням (відоме в Україні від часів Київ. Русі; ним широко користувалися до 1960-х рр.). Підошва мала 8–16 петель («вушок», «мочок»), крізь які просилювали мотузок («виборсень», «волоку», «обурень») для прикріплювання до ноги. Від 2-ї пол. 19 ст. під впливом європ. моди на плетені вироби земства відкривають майстерні, навч. пункти з Л. Найбільше їх було організовано на Чернігівщині, де на поч. 20 ст. цей промисел був найпоширенішим у Рос. імперії. У 1850-і рр. на Остерщині плели базарні й фрукт. кошики, дорожні корзини «кубишки», «сундуки» («прості» – в один прут і «подвій­ні», або «шашечні»), дит. возики. У 22-х селах Остер. пов. Черніг. губ. плетінням займалося понад 4,5 тис. кустарів, зокрема майже все до­росле насел. с. Микільська та Воскресенська Слобідка, Троєщина, Вигурівщина, Осокорки (нині усі – у межах Києва). Навч. майстерні працювали в окремих селах по 3–5 р. Здобувши основи ремесла, місц. майстри згодом самі навчали односельчан. Так формувалися типові для України локал. своєрідність і асортиментно-орнам. специфікація плетіл. промислів, розташ. переважно в сільс. місцевостях, ближче до місць заготівлі лози. Оскільки земство розпочало роботи із заліснення шелюгом багатьох тисяч десятин летючих пісків, на Полтавщині 1894 відкрили плетіл. майстерні. Як і на Чернігівщині, тут продукували меблі, дорожні й для побут. потреб корзини, валізи, підвазонники. У Лохвиц. й деяких ін. по­­вітах із болот. рослини рогозу виплітали постілки на підлогу, кошики, баули, рогозяні капці для купання й лозяні пляжні кабіни. На поч. 20 ст. на Сумщині, Чернігівщині почали виготовляти міцні густоплетені «лапті-московці» з закритими носками, підбиті зі споду мотузками; у деяких селах виплітали також робоче й повсякденне взуття з мотузок («гуні»). Досягаючи високого худож. рівня, Л. широко розвинулося і в решті укр. губ. Рос. імперії. Наприкінці 19 – на поч. 20 ст. відкривали школи Л. і на зх.-укр. землях. За даними Львів. ремісн. палати, в Сх. Галичині працювало 1000 кустарів, які виробляли кошики. Значна кількість пам’яток підтверджує поширення багатьох технік орнам. плетіння в карпат. зоні й Зх. Поліссі, наявність виробів різного функціонал. призначення з лика і стружки, кори, лози, рогозу, листя кукурудзяних качанів, соломи. Ремісничі школи, земські майстерні й фабричні мануфактури сприяли запровадженню високоякіс. сортів лози, освоєнню рац. способів плетіння і кращих європ. зразків. Інновації згодом фольклоризували, надаючи місц. специфіки, й робили орган. складовими регіон. нар.-побут. культури. У 19 ст. сформувалися прийоми чергування різних способів плетіння, естет. осмислення конструктивно-функціонал. деталі як засобу худож. виразності, суто орнам. оздоби, тонування й фарбування лозин.

Гол. сферою сучас. нар. плетіння є кошикарство. Плетеним ко­шикам, що побутують у всіх обл. України, властиві довершеність тех. виконання, орнам. виразність форми, декору, фактури. Одним з осередків Л. до кін. 20 ст. була місцевість Осокорки у Дарниц. р-ні Києва. У 1990-х рр. лозоплетіл. промислом займалися у десятках дворів. Щоправ­да, вже не виробляли лозяних чемоданів, «вибивалок» для килимів, рибал. знарядь – «купок», як це було перед вій­ною, значно менше – хлібниць, дуже популярних у 1950-і рр. Натомість продовжували плести кошики та корзини з неокореної лози, вироби з білого, тонов. і фарбов. пруття, переплетеного різноманіт. способами. Розрізняють «круглі», «довгі» (з овал. дном), «з колок» (колотої лози), ажурні «дірковасті» («модні») корзини. Лозу заготовляють влітку. Знімають кору «драчкою» (інструмент із двох паралел. метал. стержнів, унизу склепаних докупи, що трохи розходяться доверху; між ними протягують пруття – «дубці»). Для зручності нижню половинку «драчки» застромлюють у землю або в отвір спец. ослона, на якому сидить майстер. Часом товсту лозу розколюють «стругом» (стружать) на «колки»: з одного «дубця» виходить дві, три або чотири тонші «колини». Проте так роблять здебільшого у с. Хотянівка, Осе­щина Вишгород. р-ну Київ. обл., де застосовують грубшу лозу. Щоб легше зняти кору з лози, заготовленої на болоті взимку (або з літньої, яку не встигли своєчасно окороти), її проварюють, тоді дубці набувають темнішого тону. Частину дубців спеціально фарбують аніліном. Перед роботою різної товщини пруття запарюють і тримають вогкими для еластичності. Плести корзину починають із денця. Із 7–12 «палок» роблять хрестовину, розщеплюючи половину «палок» посередині й просилюючи в них інші. Перед тим, як спірально оплести хрестовину по колу тоншими «дубцями», між кінцями «палок» із двох протилеж. боків устромлюють кінці дужки для ручки. Під час виготовлення «круглих» і «довгих» (овал.) корзин між «палок» встановлюють «натички», що утворюють основу стінок, і обплітають їх тоншими «дубцями». Корзину «в один вій» плетуть суцільно однаковим матеріалом від низу до верху; гарніші корзини – у 2–3 «вої», між якими є рельєфні чи кольор. смуги («коса», «пуга», «карточка»). Коли стінки виплетені на достатню висоту, «ламають калач» – завершення корзини. В ажур. «дірковастих» виробах «натички» спаровані чи потроєні. Окоренки встромлюють у денце біля «палок». «Дірковасті» корзини завершують «каронкою». Деякі майстри виготовляють корзини «на підставках» для пасхал. свячення. У «кошиків» дно прямокутне, без хрестовини, для міцності оперізують знизу перепаленим ста­ле­вим дротом, до якого кріплять з боків дві ручки. «Вої» відділяють рельєф. «пугою», інколи кольоровою; під «калачем» – червоно-зелений (якщо пуга синя) або жовто-зелений із червоною «пу­­гою» візерунок («карточка»). Для Л. Вигурівщини і Троєщини характерні прості «городні», «садові» (з ширшим «калачиком» по верху і калачиковою підставкою), «пасхальні» (серед. розміру, обов’язково з кольор. декором, переважно рожевим) корзини. До вій­ни виплітали також корзини «для булок» (або «більові», довж. 1,5 м), ящики на 9–20 пляшок («перегородні»), яйцеподібні «сундуки» для білизни, намордники для телят, садки і кошелі для риболовлі, лозяні відра, овощниці (у формі мисок), колиски.

У сучас. укр. кошикарстві склалися місц. особливості. Найбільше їх у межах колиш. Черніг. губ. Так, у Глухів. р-ні (Сум. обл.) високі стінки кошиків, плетених із круглої, а посередині – з розщепленої навпіл лози, строго прямовисні, простокутні дно і отвір однак. розміру. Геометризм у вирішенні об’єму компенсується вираз. декор. розчленуванням поверхні виробу на смуги різного тону й фактури. У Путивл. р-ні (Сум. обл.) плетуть овал. кошики із колотого, але білого, непровареного матеріалу, без тонал. чи візерунк. декору, дно менше від верху, тому стінки мають криволінійно-обтічні поверхні. Перехід. тип між глухів. та путивл. складають сум. кошики із заокругленими кутами з розщепленої лози. Їхні стінки трохи похилі, а вінець прикрашено ажур. плетивом. Подібні форми кошиків і в Охтир., Шосткин., Конотоп. р-нах Сум. обл., хоча тут вони виразніше гранчасті з кольор. декором, проте без візерунка на вінчику. Простокутне дно – особливість кошиків Харківщини. Плетуть їх різних розмірів, причому для менших лозини розщеплюють навпіл. Білий колір пруття відтінюють скупим уведенням рожевої та зеленої барв. Від обох держаків ідуть залізні дротини, що охоплюють кошик зі споду. Для найбільших кошиків місткістю понад два відра роблять ширше дно (називають «широкодонками»), виготовляють на замовлення, роблять «на уторах» (дно оперізує плетений валик, завдяки чому воно не торкається землі). Серед найбільших осередків Полтавщини – c. Мала Перещепина Новосан­жар. р-ну. У місц. дворуч. кошиків м’яко заокруглені кути, широкі утори, верх. вінчик трохи увігнутий з боків, під ручками. Своєрідність виявляється в тому, що одні майстри більше проварюють матеріал, завдяки чому він набирає червонястого тону. Інші плетуть з білого пруття, відтінюючи білизну зеленим пояском у верх. частині або посередині. У найбільш досконалих з худож. погляду виробах із жовто-червоно-зеленими поясками посередині застосовують фігурне переплетення лози з рогозом, чим досягають багатих ритмічно-фактур. і тонал. ефектів. Характерні лозяні кошики в околицях Кременчука. Від вінчика до середини висоти стінки вертикальні, від середини до дна звужують на конус. Дно роблять на уторах, із заокругленими кутами, у доліш. частині кошика використовують лозу різних відтінків. Менш розповсюджені кошики зі стінками, що звужуються від серед. опуклої частини в обох напрямках – до дна й верху. Для Івано-Фр. обл. характерні присадкуваті чотирикутні форми, прикрашені мальов. на зовн. поверхні кольор. цятками. Плескатіші кошики для ягід виплітають широкими пасмами, утвореними 6–7 паралел. лозинами в ряд. На Гуцульщині та Покутті розповсюджені й глибокі «кошелі», «кошелики» з однією ручкою, прилаштованою збоку, дно в них ширше від вінчика. Це один із давніх типів, що зберігся донині, про що свідчать аналог. зразки 19 – 1-ї пол. 20 ст., представлені в музеях. Це ж стосується і гуцул. ложкарників, бічні стінки яких заплетені лозою, ялиновими стрічками. Для Л. у Стрий. р-ні Львів. обл. характерна вертикал. основа кошиків із щепи, а горизонтал. «піткання» лозяне. Пишним мальов. декором відзначаються різноманітні кошики Буковини й Закарпаття (гол. осередок – с. Іза Хуст. р-ну Закарп. обл.). Часто на їхніх стінках зображено великі квіти, лозу зазвичай лакують. Виготовляють переважно відкриті кошики, бочкоподібні вироби з двома ручками й кришкою для перевезення фруктів. Багато виробів плетуть закарпатці з обгорток кукурудзяних качанів. Особливість Зх. Волині – співіснування різновидів кошиків. В околицях Луцька всі вони з овал. дном, чотирикут. заокругленим вінчиком, але мають багато варіантів у пропорціях об’ємів і декор. членуванні поверхні. В усіх різновидах кошиків з Остроз. р-ну Рівнен. обл. верх. вінчик наближається до овалу; натомість овал. дно переважає в давніших зразках; серед новітніх трапляються уже і з прямокут. дном, двома ручками і червоно-фіалковими прикрасами зверху.

Порівняно менше використовують для плетіння рогіз. Вироби з нього набагато м’якіші й пластичніші, ніж зроблені з вербової лози, й це дозволяє виготовляти з рогозу не тільки кошики, а й килимки, капці, брилі. На Тернопільщині рогозоплетіння здавна поширене в Кременец. р-ні, зокрема для виробів із с. Хотовиця характерний колір. декор: на золотавому тлі переплетених «шашечкою» стебел шавару (різновид рогозу) використовують зелений, фіалковий, вишневий декор із кількох круп. повторюваних ромбових елементів («цвітів»), споріднених з оздобами ткацтва. У с. Бутин і Поляни Збараз. р-ну переважно застосовують ажурні оздоблення «ґратки». Своєрідні й високопродуктивні осередки орнам. рогозоплетіння існують на Київщині, Львівщині, Одещині. У виробах з-над Дунаю застосовують довершене за технікою виконання складне переплетення, а варіативність жін. і чол. кошиків з папори (як тут називають рогіз) особливо багата. Не зважаючи на подібність техніки плетіння, акцентуванні фактур. моментів, лоза і рогіз мають свої специфічні особливості. На відміну від м’якого рогозу, здатного згинатися під будь-яким кутом, утворювати особливо щільне переплетення, властивості пружної, набагато міцнішої лози зумовлюють ін. характер худож. обра­зу: тверді фіксовані об’єми, шир­ші можливості для побудови наскріз. візерунка, оскільки ажурність у лозяних виробах менше позначається на їхній ужитк. надійності. Дещо ін. декор. ефект від фарбування: на лозі колір виглядає яскраво, контрастно; мікрозморшкувата поверхня рогозу приглушує силу барви. Без хроматич. декору зразки плетіння з соснового кореня – шкатулки, таці, фруктівниці тощо. Їхня краса – у ритміці переплетення, що утворює фактуру різного рисунка, нагадуючи шахівницю, зубчасті лускатоуступчасті поверхні, спірал. розетку. Еластич. корінь поєднує міцність лози і м’якість рогозу, він має рівноматовий полиск поверхні.

У Л., на відміну від різьблення, вишивки, ткацтва, вужчий діапазон худож. засобів, орнам. можливостей. Форма, стилістика виробів більшою мірою зумовлені ужитк. призначенням, тех. й технол. особливостями виготовлення. Етнічна специфіка виявляється передусім у тому, що укр. Л. розвивалося переважно у селі, де були сировина, труд. ресурси й можливості збуту виробів. Період найвищого мист. розквіту – поч. 20 ст., коли до цього промислу були залучені тисячі майстрів, коли пересувні навч. майстерні працювали безпосередньо в селах, і це сприяло фольклоризації вдосконалюваних майстернями тех. прийомів і запроваджуваних нових форм. У 19 – наприкінці 20 ст. провід. центрами укр. Л. залишалися ті ж місцевості; застосовували ті ж способи (простий, густий, дугастий) і техніки візерунк. плетіння, зокрема «віконці», «в зубці», «в кістку», «в кружки», «мотузок», «в прутик». Форми й орнам. деталі виробів 19 – поч. 20 ст. виявилися стійкими, хоч і видозмінювалися разом з побут. умовами, мігрували, оновлювалися у конкрет. осередках і несли ознаки своєрід. почерку окремого майстра. На жаль, утилітарна домінанта Л. надто довго не сприяла усвідомленню худож. вартості цього виду мист-ва, його зразки не збирали для віт­чизн. музеїв до кін. 20 ст. Існували ф-ки лозяних виробів, зокрема в Чернігові, Вигурівщині, с. Боромля Тростянец. р-ну Сум. обл., м. Полонне Хмельн. обл., м. Верхньодніпровськ Дніпроп. обл. Проте Л. не стало в Україні основою для новіт. худож. пром-сті та сучас. дизайну. Укр. Л. є реліктовим видом традиц. нар. творчості. Серед кращих майстрів – Т. Бабак, Р. Вронська, Ф. Данилюк, В. Казновецький, Валентин, Олександр і Раїса Корякіни, Г. Кучер, О. Нечипорук, В. Парахін, В. Соколик, К. Федоренко.

Літ.: Плавтов Л. Краткий обзор кустар­ных промыслов Черниговской губернии с приложением очерков по производству изделий из прута и кожевенному производству. Чг., 1914; Чер­ны­шев Г. А. Организация и технологи­ческие процессы производства мебели из лозы и рогозы. К., 1946; Козакевич М. З. Де­рев’яний посуд та вироби з лози, рогози і соломи // Довід. по фондах Укр. МЕХП АН УРСР. К., 1956; Кулиняк Д. Подорожі Роменщиною // НТЕ. 1970. № 6; Сокольский Н. И. Деревообра­батывающее ремесло в античных государствах Северного Причерноморья. Москва, 1971; Гамза В. Капелюхи з рогозу // Зоря Полтавщини. 1976, 13 лют.; Чугай Р. В. Народне декоративне мистецтво Яворівщини. К., 1979; Герета І. Майстер із Тернопільщини // Дніпро. 1979. № 10; Венгер Л. Ця звичайна незвичайна рогоза // Соц. культура. 1981. № 6; Горинь Г. Й. Лозо- і коренеплетіння // Бойківщина. К., 1983; Ющенко О. О. Виставка плетених виробів // НТЕ. 1985. № 1; Орел Л. Лозоплетение на Украине // Декор. искусство СССР. 1985. № 10; Дацун П. Плетіння з рослинних матеріалів // Довід. худож. промислів України. К., 1986; Селівачов М. Українське лозоплетіння // НТЕ. 1987. № 3; Станкевич М. Є. Художнє деревообробництво та плетіння з природних матеріалів // Антонович Є. А., Захарчук-Чугай Р. В., Станкевич М. Є. Декоративно-прикладне мистецтво. Л., 1992; Селівачов М. Проблеми сучасного розвитку лозоплетільного промислу: німецько-українські паралелі // Гончарів. читання. Феноменологія укр. нар. мист-ва: форма і зміст. К., 1998; Чирва М. Бриль з берегів Чаплинки // Нар. мист-во. 1999. № 1–2; Бойчук Б. Плетені вироби з лози, рогози та соломи // Нар. декор. мист-во Покуття. Л., 2000; Лозоплетіння Галини Кучер. К., 2001; Селівачов М. Словник українського народного лозоплетіння // Пробл. укр. термінол. словникарства в мистецтвознавстві й етнології: Зб. наук. пр. пам’яті М. Трохименка. К., 2002. Т. 1; Зузяк Т. П. Художнє плетіння з рослинних матеріалів в Україні ХІХ–ХХ століття (Історія, типологія, художні особливості). Л., 2004; Кучер Г. Виховна роль народної іграшки з лози // Ант. 2008. Вип. 19–21.

М. Р. Селівачов

Стаття оновлена: 2016