Лоцманська Кам’янка - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Лоцманська Кам’янка

ЛО́ЦМАНСЬКА КА́М’ЯНКА – історична місцевість на сході Соборного району Дніпра (у радянський період і 1991–2016 – Дніпропетровськ), на правому березі р. Дніпро, колишнє поселення дніпровських лоцманів. Ін. назви – Лоц-Кам’янка, Кам’янка. Гол. вулиці: Б. Мільмана, Яснополянська та Лоцманська. На Зх. межує з колиш. козац. с. Мандриківка (нині місцевість Дніпра), на Пд. – з колиш. козац. м-ком Старі Кодаки (нині село Дніпров. р-ну). На тер. Л. К. виявлено поселення білозер. культури, знайдено артефакти давньорус. часу. Здавна на цих землях розміщувалися козац. займища. Історія Л. К. розпочинається у 1630-х рр. во­дночас зі зведенням Кодац. фортеці, коли виникла необхідність постій. профес. проведення ко­зац. суден через Дніпрові пороги. Спочатку поселення мало назву Кам’янка. На думку письменника та фольклориста 19 ст. О. Афанасьєва-Чужбинського, назву поселенню дали чисел. виходи каменю на його тер. Колись тут протікала р. Кам’янка, яка починалася в одній із балок. Під час Визв. війни за універсалом Б. Хмельницького кіль­кість берег. варти козаків-лоцманів збільшено, зокрема вони були створ. біля усіх найбільших порогів. Поступово невелике лоцман. поселення перетворилося на слободу. 1737 тут зведено Кам’ян. ретраншемент. За твердженням історика Д. Яворницького, 1750 за наказом Запороз. коша сюди перевели час­тину річників з Ненаситец. (за назвою найнебезпеч. з Дніпрових порогів) берег. сторожі та греб. флотилії. Від поч. 1770-х рр. тут почали селитися й селяни-втікачі, які рятувалися на пн. запороз. землях від татар. набігів, окрім профес. козац. річників, вже мешкали й їхні родини. Після знищення Запороз. Січі 1775 козац. лоцман. служба самоліквідувалася. Згодом лоцман. діяльність відновлено цар. владою. 1787 лоцмани з Л. К. провели через усі пороги велику цар. флотилію Катерини ІІ під час подорожі у Крим. За наказом цар. влади їх звільнили від податків і військ. повинностей. Їм виплачували заробітну платню з держ. казни. Й надалі життєвий і профес. устрій лоцманів був подібний до козацького. Двічі на рік – перед початком навігації та перед її завершенням – лоцмани обирали собі отамана, його помічника, скарб­ника та писаря. Вони проводили через пороги човни між Катеринославом (нині Дніпро), Ка­м’янкою (нині місцевість Амур-Нижньодніпров. р-ну Дніпра), Огрінню, Чаплями (нині обидва – місцевості у Самар. р-ні Дніпра) та Кічкасом (нині місцевість Запоріжжя), о-вом Хортиця, Олек­сандрівськом (нині Запоріжжя; уся відстань складала бл. 80 км). Лоцмани поділялися на 2 статті: представники 1-ї проводили судна, 2-ї – тільки плоти; ви­окремлювали й 3-ю статтю – пом. лоцманів. Тут також ремонтували судна. 1794 у Л. К. збудували першу церкву. 1811 до лоцманів зарахували всіх жит. Л. К. і Старих Кодаків віком від 20-ти до 60-ти р. 1784–1923 Л. К. – у складі Катеринослав. пов.; 1784–1925 – Катеринослав. губ. У 19 – на поч. 20 ст. була центром адм.-тер. одиниці Лоцман. контора Дніпров. порогів, якій підпорядковувалися Старі Кодаки та с. Широке (нині Солонян. р-ну Дніпроп. обл.). Збереглася адм. будівля, у якій розміщувалася контора лоцманів (нині наркол. лікарня). 1872 у Л. К. мешкали 2022, 1885 – 2063 особи. З прокладенням у 1870-х рр. – на поч. 20 ст. кількох черг Катеринин. і Лозово-Севастоп. (нині Придніпров. і Пд.) залізниць експлуатувати річк. транспорт побл. Катеринослава та Олександрівська стали дещо менше. 1785 у Л. К. налічувалося 42, 1787 – 120, 1909 – 300 лоцманів. 1908 відкрито 2-класну земську школу. Під час воєн. дій наприкінці 1910-х рр. влада неодноразово змінювалася, у грудні 1919 остаточно встановлено більшовицьку. Від 1923 у складі Дніпроп. округи існував Лоцман-Кам’ян. р-н. Згодом Л. К. як окремий насел. пункт ліквідовано та приєднано до Дніпропетровська. 1932 після затоплення порогів і спорудження Дніпрогесу (див. також Дніпровське водосховище, Дніпровський кас­кад ГЕС) лоцман. професія втра­тила свою актуальність. Лоцмани стали необхідними знову на період 1941–46, коли вдруге з’явилися дніпрові пороги. У 1941 рад. війська перед відступом підірвали греблю Дніпрогесу, нім. окупац. влада частково відновила станцію, але перед своїм відступом 1943 також знищила. Наприкінці 1960-х рр. роз­почато спорудження дніпров. мікрорайону Перемога (до 1975 мав робочу назву Лоцманський масив; забудовується донині), за проектування якого арх. П. Нірінберг, М. Розанов, О. Хавкін, Є. Яшунський, А. Воловик 1983 отримали держ. премію СРСР. На Зх. місцевості зведені масиви Перемога-5 і Перемога-6. У 1980-х рр. на Сх. на кручі над Л. К. побудовано масив Сокіл. 2000 через р. Дніпро відкрито Пд. міст, який безпосередньо виходить на Л. К. і сполучає мікрорайони Перемога та Придніпровський. 1994 у Лоцман-Ка­м’ян. Будинку культури з ініціативи Г. Омельченка (вважається остан. дніпров. лоцманом) відкрито єдиний в Україні Музей історії лоцманів Дніпрових порогів. Є міська г-зія № 130. Діє Свято-Микол. церква УПЦ МП. Встановлено пам’ятник воїнам, які загинули під час 2-ї світ. вій­ни, пам’ят. знак лоцманам. У Л. К. народилися парт. і рад. діяч І. Казанець та військ. діяч, двічі Герой Рад. Союзу О. Федоров. Разом із Д. Яворницьким сюди неодноразово приїжджав художник І. Рєпін. 1910–21 тут мешкали О. Косач-Кривинюк, яка працювала земським лікарем, і її чоловік М. Кривинюк. Багато разів у неї гостювала сестра Леся Українка. У цей період у Л. К. функціонував самодіял. театр. За переказами місц. лоцманів, звідси Дніпром через пороги до Хортиці прямував Т. Шевченко. Існує легенда, що Кобзар не злякався бурхливих порогів, а лоцманам казав: «Укра­їнці – сини Дніпра, тож він ніколи не завдасть їм шкоди».

Літ.: Ромашко В. А. Жилище Белозерской культуры поселения Лоцманская Каменка в Надпорожье // Вісн. Дніпроп. ун-ту. Сер. Історія та археологія. 2001. Вип. 6; Дніпровські лоцмани і нариси з історії та історіографії. Хн., 2012; Коченевська Р. В. Лоцманська Кам’янка на Січеславщині – колиска славних лицарів // Промінь Просвіти. 2013, 17 черв.; Ченцова Н. В. До історії громади Дніпровських лоцманів // Січеслав. альм. 2014. № 7; Букреєва А. Міць Лоцманської Кам’янки // Рідне слово. 2015, 29 черв.

В. В. Манюк

Стаття оновлена: 2016