КОЛОМІ́ЙЧЕНКО Олексій Сидорович (18(30). 03. 1898, містечко Шпола, нині місто Чер­­кас. обл. — 17. 09. 1974, Київ) — лікар-оториноларинголог. Брат М. Коломійченка, дід В. Комащенка. Доктор медичних наук (1941), професор (1944), член-кореспондент АН УРСР (1967). Заслужений діяч науки УРСР (1955). Ленін. премія (1964). Учасник 2-ї світової вій­ни. Державні та бо­йові нагороди СРСР. Закін. Київський університет (1924). Працював лікарем. Від 1928 — у Київ. ін­ституті удосконален­­ня лікарів (з пере­рвою): 1944–46 — за­ступник директора з наук.-навч. ро­боти, водночас 1944–66 — завідувач кафедри отоларингології; 1943–44 — в Укр. ін­ституті клін. медицини (нині Ін­ститут кардіології НАМНУ, Київ); 1960–74 — засн. і дир. Київ. НДІ отоларингології, якому 1978 при­­своєно імʼя К. Гол. отоларинголог МОЗ УРСР (1953–72). Гол. ред. «Журнала ушных, носовых и горловых болезней» (1958–74). Наукові дослідже­н­ня: отіатрія, онколо­­гія вуха, горла та носа; захворюва­н­ня верх. дихал. шляхів; ау­­діологія; дит. хвороби, профес. патологія органа слуху; методи кібернетики та біо­хімії в оториноларингології. Першим в Укра­­їні оцінив пер­спективність операцій на стремені і вікні пере­­­­двірʼя при ото­склерозі; започат­­кував досліди, спрямовані на клін. за­стосува­н­ня ультра­звуку і лазер. ви­промінюва­н­ня для діа­гностики й лікува­н­ня оторино­ла­­рингол. захворювань. На будинку, де мешкав К., 2003 йому від­крито мемор. дошку.