ЛУ́ЖИЦЬКА КУЛЬТУ́РА — археологічна культура. Існувала у 13–3 ст. до н. е. (найдовше — у Польщі). Назва походить від істор.-геогр. місцевості Лужиця на Пн. Сх. Німеч­чини. Охоплює тер. від Серед. Чехії та Моравії на Пд. до р. Ельба на Зх., Балт. моря на Пн., зх. р-нів Білорусі та України на Сході. В Україні поширена від верх­ньої і середньої течії Зх. Бугу на Сх. до р. Горинь (Ульвівок, Рованці, Тяг­лів), хоча окремі її прояви на памʼятках чорноліської культури доходять на Cх. до Полтавщини. Памʼятки — числен­ні неукріплені поселе­н­ня та городища, скарби бронз. речей. Госп-во лужиц. племен базувалося на орному землеробстві та придом­ному скотарстві. Також вони мали роз­винену кольор., а з поч. залізного віку й чорну металургію. Характерним є поховал. обряд тілоспале­н­ня в урнах, пере­важно у без­курган. могильниках (т. зв. поля поховань). Основу ідеол. уявлень насел. скла­дали солярні культи. Пита­н­ня етніч. приналежності носіїв Л. к. залишається дис­кусійним, зокрема частина дослідників вважає їх прасловʼянами, ін. частина — кель­тами чи германцями.