Любар | Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Любар

ЛЮ́БАР – селище міського типу Житомирської області, райцентр. Має статус істор. насел. пункту. Знаходиться на р. Случ (притока Горині, бас. Прип’яті), за 225 км від Києва, за 88 км від обл. центру та за 24 км від залізнич. ст. Печанівка. Пл. 2,22 км2. За переписом насел. 2001, у Л. проживали 2442 особи (складає 91,9 % до 1989); станом на 2015 – 2139, на 2016 – 2523 особи; переважно українці, є поляки. На тер. сучас. Л. виявлено залишки давньорус. городища. Тут зна­ходилося м. Болохов – центр Бо­лохов. землі, яка охоплювала тер. у верхів’ях Південного Бугу та бас. Горині, Случі, Тетерева (одним із перших її детально дослідив київ. історик М. Дашкевич). Воно вперше згадується в Іпатіїв. літописі під 1150. У 14–15 ст. місто було центром уділ. князівства та до 17 ст. мало назву Любартов (Любартів) – від імені литов. князя Любарта, який 1324–86 ним володів. 1340–82 він на березі Случа спорудив замок. За Люб­лін. унією 1569 Любартов відійшов до Польщі. Станом на 1589 уже складався з лівобереж. (Волин. воєводство) та правобереж. (Київ. воєводство) частин. Відтоді до кін. 18 ст. – у власності князів Острозьких і Любомирських. 1604 у писем. джерелах уперше зафіксовано сучасну назву. У тому ж році князь Станіслав Любомирський побл. Л. (у с. Громада, нині Любар. р-ну) заснував Любарський Свято-Георгіївський монастир. 1629 лівобережна частина сплачувала подим. податок за 538, правобережна – за 445 димів. У 15–19 ст. Любартов/Л. розвивався як торг.-ремісн. поселення з с.-г. передмістями. Цьому сприяло те, що через нього проходив шлях зі Львова на Москву. У 16–17 ст. південніше пролягав т. зв. Чорний шлях, яким крим. татари здійснювали набіги на укр. землі. Зокрема Л. зазнав великих спустошень від татар. загонів 1593 і 1618, а 1653 татари порубали багатьох жит. та понад 300 осіб узяли у полон. Із Любарщиною пов’язані імена борців за визволення України Криштофа Косинського та Северина Наливайка. У період Визв. війни укр. народу під проводом Б. Хмельницького правобережна частина Л. стала центром полку, лівобережна залишилася під контролем польс. військ (за Зборів. договором 1649). Тоді в укр. частині міста розташовувалося 10-тисячне козац. військо на чолі з полковниками Донцем і Таборенком. У липні 1651 сюди з сот­­нею козаків після поразки під Берестечком і звільнення із татар. полону прибув Б. Хмельницький, який закликав жит. вступати до війська для боротьби з поляками. Після Андрусів. пере­­мир’я 1667 правобережжя міста повернуто Польщі. Любарчани брали участь у повстаннях С. Палія наприкінці 17 ст., опришків. русі на чолі з І. Бойчуком у 1750-х рр., Коліївщині 1768. Після 2-го поділу Польщі 1793 Л. увійшов до складу Рос. імперії. У 19 – на поч. 20 ст. – м-ко, волос. центр. 1797–1925 – у складі Волин. губ.; 1804–1921 – Новоград-Волин., 1921–23 – Полон. пов. 1800–31 при Любар. монастирі на правах г-зії функціонувало повіт. уч-ще на 500 учнів. При ньому існували фіз. і хім. кабінети, ботан. сад, б-ка. В уч-щі навчалися історик, літературо­знавець І. Клімашевський, правознавець, історик С. Конопацький, педагог, граматик Ф. Сіроцінський, декабрист, чл. Т-ва об’єд­­наних слов’ян Т. Жебровський. 1812 у Л. було 518 дворів. У цей час у ньому стояло одне з полтав. ополчень, яке готувалося до виступу проти наполеонів. військ. Із Л. пов’язана діяльність декабристів Сергія і Матвія Муравйових-Апостолів, А. Муравйова, М. Бестужева-Рюміна. 1831 у справі У. Кармалюка до слідства притягнуто 24 жит. Л. 28 квіт­­ня 1863 через Л. проходив загін польс. повстанців під командуванням полковника Е. Ружицького. 1870 у м-ку мешкали 7 тис. осіб, було 893 двори. 1884 поміщиці Водзіцькій належало 5675 дес., поміщикам Гадомському, Грузинському, Скибіцькому – 568 дес. землі. Наприкінці 19 ст. налічувалося 11,4 тис. мешканців. На поч. 20 ст. працювали ректифікац. з-д (середньоріч. вироб-во становило бл. 10 000 крб), паровий (був розташ. у 5-поверх. електрифікованому цегл. будинку) та водяний млини (обидва щорічно переробляли бл. 150 тис. пудів пшениці; любар. борошно кількох сортів вивозили у великі міста та за кордон), ґуральня, олійня, підпр-ва з виготовлення екіпажів, органів, свічок, сукна, фетр. капелюхів, з вичинки шкіри, пошиття взуття та одягу. У Л. проживали багато мідників, ковалів, столярів, токарів. Під час воєн. дій наприкінці 1910-х рр. влада неодноразово змінювалася, 27 червня 1920 остаточно встановлено більшовицьку (кавалер. бригадою Г. Котовського). Від 21 лютого 1918 до квітня 1919 Л. контролювали австро-нім. війська, наприкінці весни – на поч. літа 1919 – більшов. частини М. Щорса, у серпні–грудні 1919 – Армія УНР, від 27 грудня 1919 до червня 1920 – польс. загони. 1 грудня 1919 у м-ку спробував підняти повстання проти Директорії О. Волох. На поч. 1920-х рр. заможні мешканці чинили опір проведенню колективізації. 1923–62 та від 1965 – райцентр; від 1924 – смт. 1923–25 – у складі Житомир., 1925–30 – Бердичів. округ; 1932–37 – Вінн., від 1937 – Житомир. обл.; 1962–65 – Дзержин. (нині Романів.) р-ну. 1924 тут працював шкір. з-д, ґуральня, суконна та сірник. ф-ки, миловарня, олійня, вальцюв. млин. Жит. потерпали від голодомору 1932–33 (кількість встановлених жертв – 29 осіб), зазнали сталін. репресій. 1936 споруджено маслозавод. Від 9 липня 1941 до 10 січня 1944 – під нім.-фашист. окупацією. 1941 і 1944 у боях за Л. загинули 346 рад. бійців, які поховані у 8-ми брат. могилах. На фронтах 2-ї світ. війни вбито 570 жит. Л. У Л. здавна мешкала значна євр. громада: 1765 – 405, 1847 – 3770, 1897 – 5435 (43,4 % від заг. кількості мешканців), 1910 – 8648 (43,6 %), 1926 – 4146 (35,3 %), 1939 – 1857 (70,3 %) осіб. На кількох вулицях у центр. частині нім. окупац. влада створила ґетто. Нацисти переважну більшість євр. насел. Любарщини розстріляли. У Л. і селах Любар. р-ну вони страчували євреїв й з ін. р-нів. За 1,5 км від Л. на Пн., у лісі (урочище Піщане) знаходиться гол. брат. могила, в якій поховано понад 2,8 тис. євреїв. У Л. – г-зія № 1, заг.-осв. школа № 2, дитсадок, профес. уч-ще; Любарського району Музей історії, рай. Будинок культури, рай. б-ки для дорослих і дітей, школа мист-в; ДЮСШ; центр. рай. лікарня та поліклініка. Є готель; 4 відділ. банків і 3 відділ. кредит. установ. Виходить рай. г. «Новий день». Нар. колективи худож. самодіяльності: ансамбль пісні «Дозвілля», чол. квартет «Нова формація». Реліг. громади: УПЦ КП, УПЦ МП, РКЦ. Функціонує катол. благодій. дієцезій. центр «Карі­­тас-Спес». Пам’ятки арх-ри: костел св. Домінікана та Михаїла (1752), Георгіїв. василіян. монастир зі школою (1775). Встановлено пам’ятник воїнам-визволителям і воїнам-землякам, які загинули під час 2-ї світ. війни, меморіал на честь воїнів-афганців, пам’ятні знаки на честь заснування Л., І. Мазепі, декабристам, жертвам голодомору, Героям Небес. сотні. Серед видат. уродженців – акушер-гінеколог Є. Коханевич, фахівець у галузі електрохімії Є. Кузьмінсь­кий; письменники А. Вергеліс, І. Фалікман; плакатист, ілюстратор В. Аптекарев; учасник Євромайдану, Герой України П. Мазуренко; рок-музикант В. Харчишин. Із Л. пов’язані життя та діяльність лікаря-оториноларинголога Г. Протасевича, вченого-агронома О. Смаглія (зробив знач. внесок у розвиток с. госп-ва Любар. р-ну, зокрема дослід. госп-ва «Нова перемога» у с. Стара Чортория); письменниці, журналістки Н. Комашні (похов. у с. Юрівка); композиторки, співачки, художниці О. Сінчук; спортсменки (лижні гонки) О. Кравчук та її тренера Є. Сидорчука (народився у с. Вигнанка). У Л. мешкала мати церк. діяча УАПЦ С. Орлика. Знач. внесок у дослідж. Л. та Любар. р-ну зробив учитель біології та хімії Любар. заг.-осв. школи № 1 (нині ліцей) С. Липко (автор статті про Л. в «Історії міст і сіл Української РСР. Житомирська область», К., 1973). Після смерті 2008 у Л. видано його «Зібрані твори».

Літ.: Липко С. А. Історія міста Любар // Наук.-інформ. бюл. Архів. упр. УРСР. 1963. № 5; Його ж. Де був давній Болохів // УІЖ. 1971. № 4; Його ж. Архео­логічна розвідка давньоруського міста Болохова // Археологія. 1973. Т. 12; Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся: (краєзн. словник від найдавніших часів до 1914 р.). Вінніпег, 1986. Т. 2; Липко С. А. Любартов // Велика Волинь: Пр. Житомир. наук.-краєзн. т-ва дослідників Волині. Ж., 1994. Т. 15; Манько Т. Історія Любара // Мат. обл. наук.-практич. конф. «Роль краєзнавства в духовному збагаченні особи», 20–21 травня 1998 р. Ж., 1998; Бондарчук П. Болохів–Любартув–Любар: до історії стольного граду Болохівської землі // Мат. Всеукр. наук. конф. «Болохівщина: земля і люди», 23–24 червня 2000 р. Хм.; Стара Синява; Любар, 2000; Ворончук І. О. Місто Любартів (за інвентарем маєтностей князів Острозьких 1620 р.) // Житомирщина на зламі тисячоліть: Пр. Житомир. наук.-краєзн. т-ва дослідників. Ж., 2000. Т. 21; Кондратюк Р. Ю. Джерела з історії Любара кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. // Історія міст і сіл Великої Волині. Ж., 2002. Т. 25, Ч. 1.

Статтю оновлено: 2017