Любар

ЛЮ́БАР — селище міського типу Житомирської області, райцентр. Має статус істор. насел. пункту. Знаходиться на р. Случ (притока Горині, бас. Припʼяті), за 225 км від Києва, за 88 км від обл. центру та за 24 км від залізнич. ст. Печанівка. Площа 2,22 км². За пере­писом насел. 2001, у Л. проживали 2442 особи (складає 91,9 % до 1989); станом на 2015 — 2139, на 2016 — 2523 особи; пере­важно українці, є поляки. На тер. сучас. Л. виявлено залишки давньорус. городища. Тут зна­ходилося м. Болохов — центр Бо­лохов. землі, яка охоплювала тер. у верхівʼях Пів­ден­ного Бугу та бас. Горині, Случі, Тетерева (одним із перших її детально дослідив київ. історик М. Дашкевич). Воно вперше згадується в Іпатіїв. літописі під 1150. У 14–15 ст. місто було центром уділ. князівства та до 17 ст. мало назву Любартов (Любартів) — від імені литов. князя Любарта, який 1324–86 ним володів. 1340–82 він на березі Случа спорудив замок. За Люб­лін. унією 1569 Любартов ві­ді­йшов до Польщі. Станом на 1589 уже складався з лів­обереж. (Волин. воєводство) та прав­обереж. (Київ. воєводство) частин. Від­тоді до кін. 18 ст. — у власності князів Острозьких і Любомирських. 1604 у писем. джерелах уперше зафіксовано сучасну назву. У тому ж році князь Станіслав Любомирський побл. Л. (у с. Громада, нині Любар. р-ну) заснував Любарський Свято-Георгіївський монастир. 1629 лів­обережна частина сплачувала подим. податок за 538, прав­обережна — за 445 димів. У 15–19 ст. Любартов/Л. роз­вивався як торг.-ремісн. поселе­н­ня з с.-г. перед­містями. Цьому сприяло те, що через нього проходив шлях зі Львова на Москву. У 16–17 ст. пів­ден­ніше пролягав т. зв. Чорний шлях, яким крим. татари здійснювали набіги на укр. землі. Зокрема Л. за­знав великих спустошень від татар. загонів 1593 і 1618, а 1653 татари порубали багатьох жит. та понад 300 осіб узяли у полон. Із Любарщиною повʼязані імена борців за визволе­н­ня України Криштофа Косинського та Северина Наливайка. У період Визв. війни українського народу під проводом Б. Хмельницького прав­обережна частина Л. стала центром полку, лів­обережна залишилася під контролем польс. військ (за Зборів. договором 1649). Тоді в укр. частині міста роз­ташовувалося 10-тисячне козац. військо на чолі з полковниками Донцем і Таборенком. У липні 1651 сюди з сот­­нею козаків після поразки під Берестечком і звільне­н­ня із татар. полону прибув Б. Хмельницький, який закликав жит. вступати до війська для боротьби з поляками. Після Андрусів. пере­­­мирʼя 1667 прав­обереж­жя міста повернуто Польщі. Любарчани брали участь у пов­ста­н­нях С. Палія на­прикінці 17 ст., опришків. русі на чолі з І. Бойчуком у 1750-х рр., Коліївщині 1768. Після 2-го поділу Польщі 1793 Л. уві­йшов до складу Рос. імперії. У 19 — на поч. 20 ст. — містечко, волос. центр. 1797–1925 — у складі Волин. губ.; 1804–1921 — Ново­град-Волин., 1921–23 — Полон. пов. 1800–31 при Любар. монастирі на правах гімназії функціонувало повіт. училище на 500 учнів. При ньому існували фіз. і хім. кабінети, ботан. сад, б-ка. В училищі на­вчалися історик, літературо­­знавець І. Клімашевський, право­знавець, історик С. Конопацький, педагог, граматик Ф. Сіроцінський, декабрист, чл. Товариства обʼєд­­наних словʼян Т. Жебровський. 1812 у Л. було 518 дворів. У цей час у ньому стояло одне з полтав. ополчень, яке готувалося до ви­ступу проти наполеонів. військ. Із Л. повʼязана діяльність декабристів Сергія і Матвія Мурав­йових-Апостолів, А. Мурав­йова, М. Бестужева-Рюміна. 1831 у справі У. Кармалюка до слідства притягнуто 24 жит. Л. 28 квіт­­ня 1863 через Л. проходив загін польс. пов­станців під командува­н­ням полковника Е. Ружицького. 1870 у м-ку мешкали 7 тис. осіб, було 893 двори. 1884 поміщиці Водзіцькій належало 5675 дес., поміщикам Гадомському, Грузинському, Скибіцькому — 568 дес. землі. На­прикінці 19 ст. налічувалося 11,4 тис. мешканців. На поч. 20 ст. працювали ректифікац. завод (середньоріч. виробництво становило бл. 10 000 крб), паровий (був роз­таш. у 5-поверх. електрифікованому цегл. будинку) та водяний млини (обидва щорічно пере­робляли бл. 150 тис. пудів пшениці; любар. борошно кількох сортів вивозили у великі міста та за кордон), ґуральня, олійня, під­приємства з виготовле­н­ня екіпажів, органів, свічок, сукна, фетр. капелюхів, з вичинки шкіри, поши­т­тя взу­т­тя та одягу. У Л. проживали багато мідників, ковалів, столярів, токарів. Під час воєн. дій на­прикінці 1910-х рр. влада неодноразово змінювалася, 27 червня 1920 остаточно встановлено більшовицьку (кавалер. бригадою Г. Котовського). Від 21 лютого 1918 до квітня 1919 Л. контролювали австро-нім. війська, на­прикінці весни — на поч. літа 1919 — більшов. частини М. Щорса, у серпні–грудні 1919 — Армія УНР, від 27 грудня 1919 до червня 1920 — польс. загони. 1 грудня 1919 у м-ку спробував під­няти пов­ста­н­ня проти Директорії О. Волох. На поч. 1920-х рр. заможні мешканці чинили опір проведен­ню колективізації. 1923–62 та від 1965 — райцентр; від 1924 — смт. 1923–25 — у складі Житомир., 1925–30 — Бердичів. округ; 1932–37 — Вінн., від 1937 — Житомир. обл.; 1962–65 — Дзержин. (нині Романів.) р-ну. 1924 тут працював шкір. завод, ґуральня, сукон­на та сірник. ф-ки, миловарня, олійня, вальцюв. млин. Жит. потерпали від голодомору 1932–33 (кількість встановлених жертв — 29 осіб), за­знали сталін. ре­пресій. 1936 споруджено маслозавод. Від 9 липня 1941 до 10 січня 1944 — під нім.-фашист. окупацією. 1941 і 1944 у боях за Л. загинули 346 рад. бійців, які поховані у 8-ми брат. могилах. На фронтах 2-ї світової війни вбито 570 жит. Л. У Л. здавна мешкала значна євр. громада: 1765 — 405, 1847 — 3770, 1897 — 5435 (43,4 % від заг. кількості мешканців), 1910 — 8648 (43,6 %), 1926 — 4146 (35,3 %), 1939 — 1857 (70,3 %) осіб. На кількох вулицях у центр. частині нім. окупац. влада створила ґетто. Нацисти пере­важну більшість євр. насел. Любарщини роз­стріляли. У Л. і селах Любар. р-ну вони страчували євреїв й з ін. р-нів. За 1,5 км від Л. на Пн., у лісі (ур­очище Піщане) знаходиться гол. брат. могила, в якій поховано понад 2,8 тис. євреїв. У Л. — гімназія № 1, заг.-осв. школа № 2, дитсадок, профес. училище; Любарського ра­йону Музей історії, рай. Будинок культури, рай. б-ки для дорослих і дітей, школа мистецтв; ДЮСШ; центр. рай. лікарня та поліклініка. Є готель; 4 від­діл. банків і 3 від­діл. кредит. установ. Виходить рай. г. «Новий день». Нар. колективи худож. самодіяльності: ансамбль пісні «До­зві­л­ля», чол. квартет «Нова формація». Реліг. громади: УПЦ КП, УПЦ МП, РКЦ. Функціонує катол. благодій. дієцезій. центр «Карі­­тас-Спес». Памʼятки архітектури: костел св. Домінікана та Михаїла (1752), Георгіїв. василіян. монастир зі школою (1775). Встановлено памʼятник воїнам-визволителям і воїнам-землякам, які загинули під час 2-ї світової війни, меморіал на честь воїнів-афганців, памʼятні знаки на честь заснува­н­ня Л., І. Мазепі, декабристам, жертвам голодомору, Героям Небес. сотні. Серед видат. уродженців — акушер-гін­еколог Є. Коханевич, фахівець у галузі електрохімії Є. Кузьмінсь­кий; письмен­ники А. Вергеліс, І. Фалікман; плакатист, ілюстратор В. Аптекарев; учасник Євромай­дану, Герой України П. Мазуренко; рок-музикант В. Харчишин. Із Л. повʼязані життя та діяльність лікаря-оториноларинголога Г. Протасевича, вченого-агронома О. Смаглія (зробив знач. внесок у роз­виток с. господарства Любар. р-ну, зокрема дослід. господарства «Нова пере­мога» у с. Стара Чортория); письмен­ниці, журналістки Н. Комашні (похов. у с. Юрівка); композиторки, спів­ачки, художниці О. Сінчук; спортс­менки (лижні гонки) О. Кравчук та її тренера Є. Сидорчука (народився у с. Ви­гнанка). У Л. мешкала мати церк. діяча УАПЦ С. Орлика. Знач. внесок у дослідж. Л. та Любар. р-ну зробив учитель біо­логії та хімії Любар. заг.-осв. школи № 1 (нині ліцей) С. Липко (автор стат­ті про Л. в «Історії міст і сіл Української РСР. Житомирська область», К., 1973). Після смерті 2008 у Л. ви­дано його «Зі­брані твори».

Літ.: Липко С. А. Історія міста Любар // Наук.-інформ. бюл. Архів. упр. УРСР. 1963. № 5; Його ж. Де був давній Болохів // УІЖ. 1971. № 4; Його ж. Архео­логічна роз­відка давньоруського міста Болохова // Археологія. 1973. Т. 12; Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Поліс­ся: (краєзн. словник від найдавніших часів до 1914 р.). Він­ніпег, 1986. Т. 2; Липко С. А. Любартов // Велика Волинь: Пр. Житомир. наук.-краєзн. товариства дослідників Волині. Ж., 1994. Т. 15; Манько Т. Історія Любара // Мат. обл. наук.-практич. конф. «Роль крає­знавства в духовному збагачен­ні особи», 20–21 травня 1998 р. Ж., 1998; Бондарчук П. Болохів–Любартув–Любар: до історії стольного граду Болохівської землі // Мат. Всеукр. наук. конф. «Болохівщина: земля і люди», 23–24 червня 2000 р. Хм.; Стара Синява; Любар, 2000; Ворончук І. О. Місто Любартів (за інвентарем маєтностей князів Острозьких 1620 р.) // Житомирщина на зламі тисячоліть: Пр. Житомир. наук.-краєзн. товариства дослідників. Ж., 2000. Т. 21; Кондратюк Р. Ю. Джерела з історії Любара кінця ХVІІІ — початку ХІХ ст. // Історія міст і сіл Великої Волині. Ж., 2002. Т. 25, Ч. 1.

Я. О. Тарасюк

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю