Людина

Психологічне ро­зумі­н­ня людини

ЛЮДИ́НА — істота, яка по­єд­нує в собі два напрями роз­витку: біо­логічний (є пред­ставником біо­логічного виду і характеризується певною тілесною організацією, має високороз­винений мозок, особливості морфології (див. Морфологія людини), що ви­значає її належність до виду homo sapiens) та соціальний (є носієм сві­домості). Тільки в су­спільстві від­бувається роз­виток біо­логічних можливостей Л., формува­н­ня її сві­домості, самосві­домості та механізмів саморегуляції. Взаємодія біо­логічних і соціальних перед­умов забезпечує психологічний результат: усві­домле­н­ня причини своїх вчинків, від­ображе­н­ня світу в поня­т­тях, планува­н­ня й про­гнозува­н­ня, фантазії і мрії, ро­зумні дії. Усі аспекти (біо­логічні, соціальні й психологічні) рівномірно пред­ставлені в понят­ті «людина», жодне з них не є домінантним.

Л. народжується з генетично закладеними потенційними можливостями стати саме Л. Щоб під­креслити біо­логічно зумовлену належність новонародженої дитини і дорослої Л. до людського роду, вживають поня­т­тя «індивід» (від лат. Individuum — неподільний) — окремий само­стійний організм, біо­логічна істота, пред­ставник людської спільноти. Індиві­дом є Л. як одинична природна істота, пред­ставник виду homo sapiens, результат філогенетичного й онтогенетичного роз­витку, єд­ності вродженого і набутого, носій індивідуально своє­рідних природних властивостей. По­­ня­т­тя «людина» перед­бачає сукупність усіх особливостей, притаман­них людям, незалежно від того, чи є вони у певної конкретній Л. Індиві­дом можна вважати новонароджену дитину, дорослу особу, пред­ставника племені чи цивілізаційної держави. Л., народившись, за­стає сформовану систему соціальних від­носин. Життя Л. у су­спільстві створює такий синтез від­носин, який формує її як особистість, схожу на інших людей і водночас від­мін­ну від них, таку, яка по-іншому діє, мріє, думає. Поня­т­тя «індивід» означає насамперед біо­логічні властивості, поня­т­тя «особистість» — соціально-психологічні. 

Особистість — най­складніше психологічне утворе­н­ня, особлива властивість, що виникає на певному етапі онтогенетичного роз­витку Л.; результат соціалізації індивіда, який засвоює досвід традицій, соціальних і культурних орієнтацій. Це соціально зумовлена сукупність психічних властивостей індивіда з притаман­ними їй психологічною структурою, взаємо­звʼязками між елементами, що виявляються і роз­виваються у діяльності (див. Дія і діяльність) та поведінці й від­повід­ають конкретній соціальній ситуації життя, певному віковому етапу її роз­витку. Психологи здебільшого схильні вважати, що особистістю можна на­звати кожну Л., хоча при цьому роблять певні акценти. Зокрема, немовля чи під­літка кваліфікують як особистість, яка росте та роз­вивається, дітей — як носіїв певних задатків майбутньої особистості. Е. Еріксон, А. Маслоу, Г. Ол­лпорт стверджували, що діти — «незавершені особистості». Щоб стати особистістю, Л. повин­на набути мовних, інтелектуальних та соціокультурних навичок. Особистість народжується внаслідок виріше­н­ня свого екзистенційного зав­да­н­ня, в результаті оволоді­н­ня складністю власного буття. Л. Божович вважала, що особистістю варто називати Л., яка досягає того рівня психічного роз­витку, на якому в процесі самопі­зна­н­ня спри­ймає та пере­живає себе як єдине ціле, від­мін­не від інших та виражене в понят­ті «Я». Такий рівень характеризує наявність у Л. власних пере­конань і ставлень, моральних вимог та оцінок, що роблять її стійкою й від­носно незалежною від впливів соціального оточе­н­ня. Особистість пере­буває у стані без­перервного роз­витку, самовдосконале­н­ня і самореалізації, шукає можливості роз­крити свої здібності. Особистістю у специфічному значен­ні цього слова є Л., яка має власну позицію, яскраво виражене сві­доме ставле­н­ня до життя, світо­гляд. С. Рубінштейн вважав, що особистістю є Л., котра певним чином ставиться до навколишнього світу, сві­домо встановлює це ставле­н­ня так, щоб воно виділялося у всій її істоті. 

Для характеристики особистості використовують поня­т­тя «субʼєкт», що найбільш узагальнено тлумачать як носій станів та властивостей. Особистість як субʼєкт є роз­порядником своїх псих. можливостей, намірів, дій, ініціатором діяльності та поведінки. Бути субʼєктом — одна з найважливіших властивостей особистості. Це означає, що вона ініціює і здійснює діяльність, поведінку, пі­зна­н­ня та інші види специфічної активності особистості. У психології широко використовують поня­т­тя «субʼєкт діяльності». Б. Ананьєв за­значав, що Л. — субʼєкт основних видів соціальної діяльності — праці, спілкува­н­ня, пі­зна­н­ня. Однак поня­т­тя «субʼєкт» використовують і в ширшому контекс­ті — як творець і роз­порядник власного психічного життя, душевних і тілесних властивостей. В. Слободчиков та Є. Ісаєв за­пропонували концепцію, за якою у своєму духовному роз­витку цілісна Л. проходить шлях від особистості до індивідуальності і далі — до універсуму (Боголюдини) — кінцевої мети земної еволюції. Л. вони трактують як субʼєкт, спроможний стати активним творцем власного життя, характерною ознакою якого є фундаментальна здатність до самодетермінації, самороз­витку, самооновле­н­ня, само­утворе­н­ня тощо. Л. рівня роз­витку особистості дотримується усіх морально-етичних норм су­спільства, у якому вона живе, орієнтується на загальні цін­ності, прислухається до думки най­ближчого оточе­н­ня, спрямована на колективний шлях роз­витку та служі­н­ня су­спільству. Отже, поня­т­тя «особистість» фіксує соціально значимі якості Л., описує залученість особи до системи соціальних звʼязків і від­носин. Особистість роз­глядають як спосіб буття Л. у світі, як пред­ставника су­спільства, вільну, само­стійну, від­повід­альну особу, що ви­значила своє місце в житті, культурі.

У психології також роз­різняють Л. як субʼєкт жит­тєдіяльності та внутрішнього психічного світу. Л. у 1-му випадку — субʼєкт змін і роз­витку своєї діяльності, свого буття, су­спільства, природи, культури. Завдяки актив. діям Л. роз­гортаються обʼєктивні процеси. Л. як субʼєкт внутрішнього світу є носієм психологічних структур, що забезпечує її здатність бути субʼєктом власної жит­тєдіяльності. Субʼєктність, на думку В. Слободчикова та Є. Ісаєва, — різномані­т­тя психологічних здібностей і механізмів, що узагальнено пред­ставлені в таких психологічних реаліях, як розум, почу­т­тя, прагне­н­ня, воля, здібності, характер. Особистість — субʼєкт, який ви­значив свої позиції в просторі культури та часу, це особливий спосіб буття. Стати особистістю раз і назавжди неможливо. У кожний момент існува­н­ня виникає необхідність самоствердже­н­ня себе як особистості. Л. — не лише індивід і особистість, а й носій сві­домості, субʼєкт діяльності, що породжує матеріальні та духовні цін­ності. Л. як субʼєкт є носієм психічних явищ. Якщо основною її діяльністю є пі­зна­н­ня, то вона ви­ступає субʼєктом пі­зна­н­ня. Л. по­стає і як субʼєкт пі­зна­н­ня, і як субʼєкт спілкува­н­ня, і як субʼєкт діяльності та творчості. Щоб стати субʼєктом діяльності, Л. повин­на сформуватися у контекс­ті певної культури, сприйняти її вимоги та норми, засвоїти соціальне і культурне середовища, інакше її субʼєктивність не стане продуктивною, діяльність не буде зро­зумілою для су­спільства. За В. Ядовим, головними формами діяльності є не лише праця пі­зна­н­ня та спілкува­н­ня, а й цін­нісно-орієнтаційна, творча діяльність, художнє чи естетичне освоє­н­ня дійсності. Комбінація видів діяльності в значен­ні домінува­н­ня одних та периферійного існува­н­ня інших видів і створює історичний тип соціального субʼєк­­та. Історичні епохи породжують та стимулюють практично орієнтовану особистість, цін­нісно орієнтовану особистість або гармонійно роз­винену особистість, котра по­єд­нує всі види діяльності. Л. як індивід, особистість, субʼєкт можна зарахувати до певних класів, типів, груп, але як індивідуальність вона існує в єдиному варіанті та є непо­вторним явищем в історії людства.

Індивідуальність Л. — сукупність як індивідуальних, так і особистісних рис, що від­різняють одну Л. від іншої, принципово новий рівень особистості. Зро­зуміти Л. як індиві­дуальність можна лише обʼєд­навши всі факти і дані про неї в усіх аспектах її буття. Саме на рівні індивідуальності можливі найвищі досягне­н­ня особистості. Л. є цілісною системою різних рівнів організації (індивід, особистість, субʼєкт діяльності), тому гармонійні від­ноше­н­ня між цими рівнями — основа індивідуальності як системи. Якщо особистість — «вершина» всієї структури люд. властивостей, то індивідуальність — «глибина» особистості та субʼєкта діяльності (за Б. Ананьєвим). Перед­умовою формува­н­ня людської індивідуальності є анатом.-фізіологічні задатки — базова індивідуальність Л. — індивід. властивості індивіда утворюють без­посередню феноменальну картину людської поведінки в реальному житті. Неможливо скласти психологічний порт­рет особистості, ігноруючи її індивідуальні властивості (базову індивідуальність). Усі психічні властивості необхідно ви­вчати з урахува­н­ням віку та статі Л. За Л. Копець, Л. як індивід роз­вивається в онтогенезі, як особистість — проходить свій жит­тєвий шлях, у ході якого від­бувається соціалізація індивіда і роз­вивається субʼєктність Л. Роз­виток людської особистості виявляється у кількісних і якісних змінах. Кількісні зміни зумовлюють виникне­н­ня якісно нових і зникне­н­ня старих психічних властивостей. Кількісні та якісні зміни особливо помітні в утробному періоді роз­витку Л., коли її організм за короткий час пере­творюється із зародкові клітини в людську істоту. Кількісні та якісні зміни повʼязані з фізіологічним роз­витком, але ви­значаються не ним, а наслідками взаємодії із зовнішнім світом, яка регулюється нервовою системою та її псих. функціями, а в дитинстві здійснюється за допомогою дорослих у спільній діяльності з ними, регулюється словом. Це забезпечує якісні зміни як окремих псих. процесів, так і психіки в цілому. Онтогенез психіки від­бувається таким чином, що кожна нова псих. структура виникає на основі попередньої. Більш ранні структури не зникають з появою пізніших, і в індивіда завжди є можливість повернутися до них. Ускладне­н­ня псих. структур під час пере­ходів від нижчих до вищих рівнів псих. життя стосується всіх аспектів псих. роз­витку — мотиваційного плану психічної діяльності (комплекси потреб, інтересів та ін. спонукань до дій), змістового боку псих. процесів (системи уявлень, знань, понять про обʼєктивну дійсність), їхнього операційного плану (системи дій, операцій, навичок), усієї психічної діяльності загалом.

Під час набу­т­тя Л. досвіду постають різні види її предмет. діяльності, що спричинює подальший роз­виток психіки. Взаємо­­звʼязок психіки і діяльності стає джерелом про­гресивних змін. Кожному віковому етапу психічного роз­витку властива своя провід­на діяльність, у якій, за О. Леонтьєвим, перед­усім задовольняються актуальні потреби індивіда, формуються мотиваційні, пі­знавальні, операційні, емоційні та ін. процеси. Це такі види, як пі­знав. діяльність, спілкува­н­ня, гра, викона­н­ня доручень дорослих, на­вча­н­ня, праця, творчість. У процесі психічного роз­витку і становле­н­ня різних видів діяльності складаються псих. властивості індивіда, що становлять потенційну форму існува­н­ня процесів і дій, які зберігаються й тоді, коли актуально не функціюють. Це ро­зумові, емоційні, вольові, моральні й трудові якості, характерні риси його сві­домості й самосві­домості. Формується система психічних властивостей людського індивіда, що зро­стає, — особистість. Вона здатна усві­домлювати навколишнє буття, виділяти себе із середовища, виходити за межі минулого і теперішнього, про­гнозувати своє майбутнє, перед­бачати не тільки близькі, а й від­далені результати своїх дій, усві­домлювати норми су­спільної поведінки і керуватися ними. Роз­виток сві­домості особистості полягає у формуван­ні світоро­зумі­н­ня, пере­конань, які забезпечують її моральну стійкість, здатність під­порядковувати нижчі спонука­н­ня вищим мотивам діяльності. З роз­витком особистості виявляються типологічні й індивідуальні від­мін­ності. Вони полягають у функціональних особливостях нервової системи, темпераменті, потребах, інтересах, характерологічних рисах дітей та під­літків, моральних, вольових, емоційних, ро­зумових якостях, рівні роз­витку здібностей тощо. При цьому складається непо­вторна специфічність особистості — індивідуальність. 

У психічному роз­витку Л. ви­окремлюють періоди, стадії та фази. Такий поділ необхідний для раціональної побудови системи на­вча­н­ня й вихова­н­ня, професійного самови­значе­н­ня молодого поколі­н­ня, повнішого викори­ста­н­ня труд. і творчого потенціалів дорослої людини на кожному віковому етапі. У віковій психології зроблено багато спроб періодизувати психічний роз­виток індивіда, проте загально­прийнята система від­сутня. Це повʼязано з різним ро­зумі­н­ням детермінації вікових ступенів цього процесу і критеріїв їхнього ви­значе­н­ня. Г. Костюк, спираючись на аналіз по­глядів Л. Виготського, Ж. Піаже, Д. Ельконіна, справжніми критеріями ви­значен­­ня основних періодів психічного роз­витку вважав якісні ознаки в їхньому системному звʼязку, що виражає характерні для кожного вікового етапу цілісні утворе­н­ня. Під час ви­значе­н­ня періодів роз­витку особистості треба брати до уваги всі аспекти її діяльності в єд­ності. Досягне­н­ня попередньої стадії використовуються в на­ступній у нових функціональних системах. Л. Виготський вважав, що існують кризові періоди, які чергуються зі стабільними періодами. Вони виконують роль пере­ломних пунктів у роз­витку, знаменуючи від­мира­н­ня старого і народже­н­ня нового. Проте існує думка, що кризи (див. також Криза жит­тєва), конфлікти у дитячому віці не є обовʼязковими, вони зумовлюються індивідуальною своєрідністю дитини та вихова­н­ням.

У вітчизняній віковій психології основні періоди психічного роз­витку ви­значають за психолого-педагогічними критеріями (соціальна ситуація, зміст і форми на­вча­н­ня й вихова­н­ня, провід­на діяльність в її спів­від­ношен­ні з ін. видами діяльності, рівень роз­витку особистісних ново­утворень, зокрема сві­домості й самосві­домості особистості, провід­на потреба, динаміка пере­ходу від одного віку до іншого, шляхи подола­н­ня негативних моментів цих пере­ходів). В. Моргун і Н. Ткачова за­пропонували цілісну схему періодизації роз­витку Л. упродовж усього її життя. Фаза новонародженості є початковою ланкою періоду ран­нього дитинства. У цей період створюються перед­умови становле­н­ня особистості. В момент народже­н­ня спо­стерігається перша криза, повʼязана з різкою зміною ситуації роз­витку, з пере­ходом від біо­логічного типу роз­витку до соціального. Новонароджена дитина має психіку, вона здатна від­чувати світло і темряву, звуки, пульс матері, їй притаман­ні первісні потреби в їжі, теплі, русі, нових враже­н­нях. Вона активна, виконує певні дії на основі вроджених рефлексів. Фаза новонародженості триває, за різними даними, від 1-го до 2-х місяців. Критерієм її заверше­н­ня є формува­н­ня звʼязку «дитина–дорослий», коли виникає позитивна емоційна реакція дитини на дорослого (т. зв. комплекс оживле­н­ня), і починається становле­н­ня потреби у спілкуван­ні. У цей період виникають умовні рефлекси на окремі по­дразники, слухова та зорова зосередженість, формується диференці­йоване ставле­н­ня до фізичних предметів (зосередже­н­ня) і до людини (усмішка). Супе­речливість між початковими соціальними і фізичними стосунками в цей період є рушійною силою психічного роз­витку. На стадії немовляти провід­ною є потреба у спілкуван­ні. Немовля ще не володіє мовою як засобом соціального спілкува­н­ня, однак у нього роз­вивається апарат тонкої емоційної чутливості до дорослих, тому за формою спілкува­н­ня немовляти є без­посередньо емоційним. Потреба у спілкуван­ні не є вродженою, вона виникає за викона­н­ня двох головних умов — задоволе­н­ня обʼєктивної потреби немовляти у до­гляді та піклуван­ні, спілкуван­ні з дорослим. На цій основі у немовляти в процесі власної діяльності та спілкува­н­ня з дорослими формується психічне ново­утворе­н­ня, що є перед­умовою роз­витку особистості, сві­домості. Це цілісне утворе­н­ня опосередковує його поведінку у від­повідь на дію середовища, централізує психічне життя і субʼєктивно пере­живається як емоційне самовід­чу­т­тя. Надалі це ново­утворе­н­ня диференціюється та збагачується. На­прикінці 1-го року життя від­бувається пере­хід від стадії немовляти до власне ран­нього дитинства. Зовні це виявляється як різке зро­ста­н­ня незалежності дитини від дорослого. Дитина починає ходити та виконувати предметні дії. Психічний роз­виток дитини у цей час ви­значає предметна маніпулятивна діяльність, у сфері якої інтенсивно формуються ін. види діяльності — пі­зна­н­ня, спілкува­н­ня, праця у формі самообслуговува­н­ня тощо. Форма спілкува­н­ня у ран­ньому дитинстві стає ситуативно-діловою, тобто здійснюється в царині предметних дій, формува­н­ня почут­тєвих якостей предметів у процесі їх пере­міще­н­ня, деформації, роз­діле­н­ня на частини. Доросла Л. спонукає дитину до спілкува­н­ня своїми діловими якостями, а не емоційністю контактів, як це було раніше. Період ран­нього дитинства триває до 3-х р. На стадії від 2-х до 3-х р. у дитини зʼявляється усві­домле­н­ня себе окремою людиною, діячем, вона потребує само­стійності. Основна потреба періоду до­шкільного дитинства — брати участь у житті й діяльності дорослих. Не маючи можливості задовольнити їх (через недо­статність фізичних сил, знань, умінь, навичок), дитина намагається стати дорослою в уяві.

Л. Виготський за­значав, що в цей час дитина реалізує новий тип діяльності — гру. Гра є специфічною формою творчої діяльності, в якій дитина по­єд­нує в собі артиста і автора пʼєси, декоратора і техніка. Вона стає одним із видів дитячої творчості і провід. діяльністю, в якій дитина активно засвоює багатства світу, норми су­спільного життя, пі­знає основні функції людей (на від­міну від ран­нього дитинства, коли пі­знаються властивості й функції предметів), орієнтується у значен­ні головних видів су­спільної діяльності. Водночас від­бувається і первин­не самопі­зна­н­ня, усві­домле­н­ня власного внутрішнього світу, здійснюються перші спроби сві­домого саморегулюва­н­ня. Гра створює т. зв. зону най­ближчого роз­витку, на основі якої формується готовність дитини до на­вчальної діяльності. На думку деяких психологів, у до­шкільному дитинстві особистість народжується вперше. Цей момент О. Леонтьєв повʼязував насамперед із формува­н­ням такого важливого психічного ново­утворе­н­ня, як механізм під­рядності мотивів, коли су­спільні мотиви вперше під­порядковують собі індивідуальні мотиви поведінки дитини. З цього часу починається складний процес становле­н­ня мотиваційної сфери дитини, її опосередковува­н­ня сві­домістю, який триває протягом жит­тєвого шляху. Головною потребою періоду молодшого шкільного дитинства є набу­т­тя певного су­спільного становища, реалізація су­спільно значимої діяльності — на­вча­н­ня у школі.

На­вчальна діяльність як провід­на опосередковує всю систему взаємин дитини з дорослими. Це стосується і стосунків у сімʼї, що раніше були ви­значальними. Неможливість реалізувати провід­ні тенденції цього віку може породжувати кризи. Для їх попередже­н­ня доцільно звертати увагу на формува­н­ня готовності дитини до школи. Центральним моментом у цьому процесі є усві­домле­н­ня свого нового місця в системі су­спільних взаємин. Дорослі повин­ні сприяти таким психічним ново­утворе­н­ням у дитини, як усві­домле­н­ня себе субʼєктом пі­зна­н­ня через прийня­т­тя ролі учня, усві­домле­н­ня авторитету вчителя (як раніше авторитету батьків у сімʼї та вихователя в дитсадку), готовності виконувати шкільні вимоги. У під­літковому віці від­бувається якісна пере­будова особистості, змінюються стосунки з дорослими. Для пере­хідного періоду характерна невід­повід­ність між новими потребами і за­старілим («згори донизу») ставле­н­ням до неї оточе­н­ня. У цей час виникає криза, що виявляється в різкому проти­ставлен­ні себе дорослим, внутрішній дис­гармонії, потягу до само­стійності. У під­літковому віці провід­ною потребою стає вибіркове спілкува­н­ня з однолітками. Спілкува­н­ня знову стає провід­ною діяльністю, замінюючи на­вча­н­ня. Основним психічним ново­утворе­н­ням під­літкового віку є почу­т­тя дорослості. Під­літок проти­ставляє себе дорослим, виявляючи при цьому «максималізм само­стійності». Це призводить до від­межува­н­ня від навколишнього світу, усві­домле­н­ня себе, від­кри­т­тя власного «Я» і як наслідок — до зацікавленості своїм внутрішнім жи­т­тям та внутрішнім світом ін. людей. Інтенсивно формується власна особистість. Під­літок здійснює цілеспрямоване самовдосконале­н­ня на основі обраного ідеалу, який може бути завищеним, що надає значного поштовху в самоорганізації особистості. У пере­хідному віці від­бувається пере­творе­н­ня особистості під­літка на зрілу особистість. Соціальну ситуацію психічного роз­витку старшого під­літка ви­значає його потреба зайняти своє місце в дорослому світі, обрати напрям професійного становле­н­ня, під­готуватися до професійної діяльності. Провід­ною діяльністю у цьому віці є на­вча­н­ня, що забезпечує під­готовку до майбутнього дорослого життя, засвоє­н­ня основ наук, які є базовими для майбутньої професійної діяльності. Старший під­літок формує майбутнє у ви­гляді більш або менш конкретних жит­тєвих планів. Основними напрямами пошуків стають професійне і моральне самови­значе­н­ня. Під­літок ставить перед собою про­блеми сенсу життя, без­смертя, формува­н­ня світо­гляду тощо. Пере­хід до юності характеризується сут­тєвою пере­будовою особистості, повʼязаною зі змінами в житті (закінче­н­ня школи, вступ до ЗВО, початок труд. діяльності тощо). Випускник школи має само­стійно при­ймати і реалізувати ріше­н­ня, роз­робляти жит­тєві пер­спективи, будувати власне життя. Він здійснює пере­хід від пі­зна­н­ня світу до його пере­творе­н­ня, від автономного існува­н­ня в сімʼї до само­стійного творе­н­ня себе і власної долі, до самоствердже­н­ня власного «Я» у творчій професійній діяльності.

Юність — заверше­н­ня пере­хід. стану від дитинства до дорослості. Це оста­н­ня стадія під­готовки до дорослості, до практичної професійної діяльності. Соціальну ситуацію роз­витку можна ви­значити як поріг дорослого життя Л. Юність поділяють на 2 під­періоди. У перший від­бувається пере­важно особистісне самови­значе­н­ня, коли встановлюються дружні стосунки з оточе­н­ням. У 2-й під­період провід. діяльністю стає конкретне професійне самови­значе­н­ня — вибір спеціальності, професійна під­готовка у на­вчальному закладі, вибір місця роботи і трудова діяльність. 

Молодість — початковий період зрілості Л. (24–30 р.). Етап молодості психологічно характеризують як час пошуків себе, виробле­н­ня індивідуальності, усві­домле­н­ня себе як дорослої Л. з від­повід­ними правами й обовʼязками, формува­н­ня конкретнішого уявле­н­ня про майбутнє життя, одруже­н­ня тощо. Перед особистістю по­стає зав­да­н­ня спеціалізації в обраній професії, набу­т­тя майстерності, можлива і сві­дома зміна професії, якщо поперед. вибір не виправдав себе. На стадії пере­ходу до роз­квіту (бл. 30-ти р.), на думку деяких психологів, від­бувається велика криза в житті Л., коли її уявле­н­ня про життя роз­ходяться з дійсністю, життя пере­стає здаватися легким і зро­зумілим, іноді руйнуються основи способу життя, пере­будовується вся особистість. Це наслідок окремих помилок у попередній період, недо­статнього ро­зумі­н­ня складних процесів життя, не­глибокого аналізу минулого та само­аналізу власної особистості. 

Роз­квіт Л. (середина життя, т. зв. золотий вік, 31–40 р.) — період найвищої праце­здатності й від­дачі. Особистість набуває багатого жит­тєвого досвіду, стає повноцін­ним спеціалістом, сімʼяни­­ном, досягає вершин творчості. 

У період зрілості (40–55 р.) Л. набуває професійної майстерності, певного становища в су­спільстві. Потреба пере­дати досвід реалізується в учнях, послідовниках, у колектив. творчості, що набуває статусу провід. діяльності. У цей період знову по­стає пита­н­ня сенсу життя, але у специфічній формі під­би­т­тя під­сумків прожитого. На­прикінці періоду зрілості можлива криза, повʼязана зі змінами соціальної ситуації та віковою пере­будовою організму. 

Період старості починається із 55-ти р. Його поділяють на літній вік (55–75 р.), старечий вік (75–90 р.) та довголі­т­тя (понад 90 р.). Провід­на потреба літнього віку полягає в пере­дан­ні молодому поколін­ню набутого досвіду. Вона реалізується у спілкуван­ні з ін. людьми. У похилому віці виявляються також потреби в колективі, у повазі до себе, у самостверджен­ні. Старі­н­ня Л. — не стільки роз­пад, згаса­н­ня усіх рівнів жит­тєдіяльності, скільки залуче­н­ня багатьох при­стосувальних систем особистості до цієї вікової ситуації.

Л. повʼязана з навколишнім світом системою різноманітних від­носин. У цій системі Л. ви­значають як природний індивід з властивою йому про­грамою роз­витку, певним діапазоном мінливості, як субʼєкт і обʼєкт історичного роз­витку — особистість, як носій творчих продуктивних сил і су­спільної продуктивної діяльності — субʼєкт праці, пі­зна­н­ня та спілкува­н­ня, як унікальна реальність єд­ності всіх максимально роз­винутих властивостей — індивідуальність. Роз­різне­н­ня індивідуальних, особистісних, субʼєктивних властивостей є від­носним, оскільки Л. — істота цілісна.

Про­блема Л. завжди була актуальною в українській філософії, психології, соціології. Сформовано низку концепцій, в яких реалізовано прагне­н­ня осягнути зміст її буття. Українські науковці, зокрема Г. Балл, Г. Костюк, П. Копнін, В. Кремень, В. Роменець, В. Скотний, Т. Титаренко, Н. Чепелєва, намагалися від­творити еволюцію філос.-антропологічної думки. Усі вони сходяться на тому, що в кожну історичну епоху філософське осягне­н­ня Л. не залишалося не­змін­ним.

О. В. Квас

Основні уявле­н­ня про людину і її походже­н­ня

Існують 3 основні світо­глядні напрями в ро­зумін­ні Л.: науковий, релігійний і філософський. Наука характеризує Л. як вершину еволюції живих істот (homo sapiens), називає її соціобіо­логічним видом. З по­гляду науки, природа Л. своєрідна: вона є цілісною істотою, під­корюється природним закономірностям; характерні особливості тілесної організації зумовлюють її інстинкти, потяги, пристрасті. Водночас Л. властиві моральність і сві­домість, вона здатна роз­різняти вияви добра і зла, прекрасного й потворного, що й ви­значає скерованість вільного вибору її дій. Л. може пі­знавати себе, інших людей, навколишню дійсність. Сві­домість — одна з ви­значальних категорій, що від­різняє Л. від інших живих істот. Сутність сві­домості — в можливості від­ображе­н­ня дійсності, пі­зна­н­ня світу й себе. Сві­домість Л. повʼязана з її психікою, абстрактним мисле­н­ням, проте виражається мовою. Мова є способом існува­н­ня сві­домості. Поня­т­тя «людина» охоплює як рід (сукупність людей на планеті Земля в історичній послідовності — людство), так і її окремого пред­ставника (індивіда, особи). Кожна окрема Л. характеризується унікальним по­єд­на­н­ням природних, соціальних і духовних складових — тілесної організації, її соціальних ролей у різних формах спілкува­н­ня та спрямованості до певних духовних цін­ностей та ідеалів, принципів поведінки, світо­гляд., моральних, політичних тощо пере­конань. Проте властивості окремої Л. не зводяться лише до цих особливостей. Особа тим значніша для оточе­н­ня, чим більше в її індивідуальності презентовано спільних, загальнолюдських характеристик.

У релігійному світо­гляді, зокрема в хри­­стиянстві, Л. пред­ставлено деякою недосконалою подобою Бога, гріховною істотою з волею вибору, яка усві­домлює й пере­живає свою недосконалість, здатна пробачати недоліки й гріхи інших людей, прагне до власного пошуку спасі­н­ня себе, єд­на­н­ня з Богом. Характерним для релігійного світо­гляду є сприйня­т­тя світу, який поділено на природний (матеріальний) і над­природний (духовний); від­повід­но Л. роз­глядається так само дуально — як матеріальна (тілесна) й духовна (з душею) істота. Власне, релігію часто кваліфікують як від­повідь на внутрішню потребу Л. до від­найде­н­ня її цін­нісних орієнтирів, змістовності життя. У ній же сховане зна­н­ня про таємниці людського народже­н­ня, життя та смерті. Л. вірить, що її життя служить вищій, божест­вен­ній меті.

Філософський тип світо­гляду акцентує на недосконалості Л. як біо­логічної істоти: вона по­ступається багатьом тваринам у фізичній силі та має ослаблені природжені інстинкти, які забезпечують вижива­н­ня. Проте це не завадило їй пере­вершити їх інтелектуально. Л. здатна до гнучкої адаптації навіть у найне­сприятливіших умовах існува­н­ня. Вона не народжується сформованою особистістю, а стає нею в процесі культурного роз­витку. Так само й людство не зʼявилося від­разу як носій культури, а про­йшло довгий шлях становле­н­ня в процесі історичного роз­витку. Філософія трактує Л. як духовну, високороз­винену, діяльну істоту. Їй притаман­ні релігійна віра, цін­нісні орієнтації, па­­мʼять про минуле й надія на майбутнє, почу­т­тя гумору, пере­жива­н­ня своєї смертності. Завдяки ро­зуму Л. здатна контролювати свої інстинкти й потяги. Створюючи науку й техніку, Л. не лише осягає закони дійсності, а й змінює дійсність. Різноманітність, різнорідність, суперечливість всього того, що характеризує Л., стимулює й одночасно ускладнює усві­домле­н­ня її цілісної ви­значеності.

Основна духовна про­блема Л. — сенс її існува­н­ня. Саме поня­т­тя сенсу життя від­ображає сут­тєві характеристики людського буття, зокрема повʼязане з такими явищами, як любов, віра, надія, свобода, краса, праця, сві­домість, смерть тощо. Філософія є тією галуз­зю знань, де пита­н­ня сенсу життя Л. — одне з ключових. Ро­зумі­н­ня сенсу життя Л., яке пред­ставлене різними філософськими напрямами, можна узагальнено продемонструвати на прикладі ві­домого давньо­грецького афоризму — «пі­знай самого себе» (авторство достемен­но не встановлено), зміст якого, з одного боку, полягає в тому, що усві­домити себе і своє при­значе­н­ня — необхідна справа для кожної Л., з іншого — дає своєрідне ро­зумі­н­ня сенсу життя Л.: сенс у тому, щоб його від­найти, вигадати для себе. Щастя є тією категорією, що найчастіше асоці­йована з сенсом життя Л. Причому кожен мислитель має своє ро­зумі­н­ня щастя. Приміром, Г. Сковорода людське щастя ви­значав у «сродності» Л. зі світом, природою, рідним краєм та власною працею. Загалом Л. і її внутрішній світ, духовність є пріоритетами української філософської думки. Про­блеми взаємин Л. з природою зна­йшли від­ображе­н­ня у творчості В. Вернадського: вчений вважав, що з роз­витком людського ро­зуму та науково-технічної діяльності роз­почнеться якісно новий етап еволюції біосфери — формува­н­ня ноосфери, де людська діяльність стане геологічною силою, здатною сві­домо регулювати природні процеси.

Пита­н­ня походже­н­ня Л. завжди було й лишається фундаментальним, породжуючи різні напрями його інтер­претації. Одними з найдавніших є міфологічні уявле­н­ня й вірува­н­ня прарелігійного характеру, згідно з якими Л. виникла з одухотворених, без­тілесних, ще не ро­зумних пере­длюдських істот, що, пере­ходячи з одного плану буття в інший, по­ступово набували матеріальної тілесності, когнітивно-інтелектуальної й духовної організації. Релігійне, креаціоністичне поясне­н­ня трактує Л. як створену Богом істоту. 

Наукове (натуралістичне) уявле­н­ня роз­глядає Л. в генетичному звʼязку з тварин­ним світом, зараховуючи її до класу плацентарних ссавців, під­типу хребетних, ряду приматів, родини гомінід. Сучасна Л. сформувалася в ході довгого і складного історично-еволюційного про­гресу, походить від спільного з людиноподібними мавпами предка. Згідно з поширеним по­глядом, лінія Л. від­окремилася від загального з мавпами стовбура при­близно 6–7 млн років тому. Перша Л. сучасного типу (Homo sapiens) зʼявилася близько 300–315 тис. років тому, про що свідчать знахідки з печери Джебель-Іруд у Марок­ко. Найдавніші сліди трудової діяльності ві­домі ще раніше: інструменти віком при­близно 3,3 млн років виявлено в Ломекві (Кенія), а сліди обробки кісток — у Дікіці (Ефіопія), датовані близько 3,4 млн років тому (ймовірно, виготовлені гомінінами, перед­усім австралопітеками). До найдавніших археологічних культур належать знаря­д­дя олдувайської традиції, що використовувалися від 2,9 млн років тому. На території Європи найдавнішими артефактами донедавна вважалися палеолітичні камʼяні знаря­д­дя, зна­йдені в Іспанії (стоянка «Sima del Elefante», 1,1–1,2 млн років), однак у 2024 науковцям вдалося уточнити, що вік камʼяних знарядь праці, зна­йдених на території України ще у 1980-х, становить 1,4 млн років; це від­кри­т­тя істотно посилює теорію, згідно з якою людина прямоходяча (Homo erectus) заселяла Європу зі Сходу на Захід через Карпати.

Л. як біо­логічний вид складається з кількох рас і числен­них популяцій, пред­ставники яких при схрещуван­ні дають плідне потомство й виявляють значну фенотипову мінливість. В іншій науковій парадигмі (соціокультурній) людство роз­глядають як сукупність народів (етносів), соціальних і культурних груп. За даними ООН, чисельність населе­н­ня Землі станом на 2024 пере­вищує 8,2 млрд осіб. Наука продовжує досліджувати комплекс чин­ників, що сприяли формуван­ню унікальних рис людини в процесі тривалої еволюції приматів. Натуралістичні під­ходи доповнює психологічно-соціальна теорія походже­н­ня людини — трудова, згідно з якою праця, сві­домість і мова, пере­буваючи в діалектичному звʼязку, стали ви­значальними чин­никами виникне­н­ня людського виду.

Нині Л. ви­вчає велика кількість різних наук, які узагальнено поділяють на біо­логічні (роз­глядають Л. як біо­логічну істоту) й гуманітарні (як су­спільну, культурну, духовну істоту). Такий поділ наукових галузей починається з епохи Від­родже­н­ня. Саме від­тоді походить назва «гуманітарні науки» (від лат. кореня «human», що означає «людина»). Особливістю такого поділу наук є те, що кожна з її галузей роз­глядає Л. зі свого по­гляду, в межах власної термінології й картини світу. Водночас існують й спроби інтегрального ви­значе­н­ня Л. у ви­гляді концептуального її аналізу й пред­ставле­н­ня концептом «людина» (когнітивні науки). Окрім науки, концептуально «людину» тлумачать у різних видах мистецтв, перед­усім у літературі, скульптурі, живописі. Антропоцентризм — уявле­н­ня про Л. у як центр і мету всього, що від­бувається у світі — у 20 ст. став обʼ­єд­навчим принципом, на який спиралися наука, мистецтво й культура. Водночас у 20 ст., а особливо 21 ст., дедалі помітніше зро­стає вплив екоцентричних та біо­центричних під­ходів, що під­креслюють взаємозалежність Л. та природи. У системі духовно-моральних цін­ностей утвердився гуманізм — сукупність ідей і по­глядів, що роз­глядають Л. як найвищу соціальну цін­ність, а також ви­знають необхідність створе­н­ня умов для її повноцін­ного життя та фізичного й духовного роз­витку. Історично ідея гуманізму повʼязана із закріпле­н­ням норм людяності в су­спільстві та звільне­н­ням людини від рабського й фе­одального способу життя й мисле­н­ня. Нині гуманістичні принципи поширюються також на між­національні, між­расові та між­державні взаємини.

М. Г. Верьовко, О. С. Іщенко

Філософське ро­зумі­н­ня людини

Л. — природно-соціальна істота, якісно особливий ступінь роз­витку живих організмів на Землі. Вона здатна до сві­домої саморегуляції, завдяки чому по­стає як субʼєкт су­спільно-історичної діяльності й культури. Л. досліджують у соціології, етнології, психології, фізіології, педагогіці, медицині тощо. Використовуючи роз­маїті дані цих наук, філософія ви­вчає Л. насамперед із по­гляду її місця у світі та ставле­н­ня до нього. У давніх китайській, індій., грец. філософіях Л. усві­домлювали як частинку Космосу, певного єдиного надчасового світо­порядку, як мікрокосм («світ у малому») — від­ображе­н­ня й символ Всесвіту, макрокосму, який уявляли як живий одухо­творений організм. Уважають, що у мікрокосмі пере­тинаються всі сутнісні генерації буття — фізичне, хімічне, живе, духовне. Із роз­вит­ком цих уявлень дедалі більше ро­зуміли, що Л. здатна від­особлюватися у струк­турі бут­тя, прагнучи стати його деміургом, транс­цендентувати за ме­жі свого тут-і-тепер-так-буття, а від­так — мікрокосм, на від­міну від макрокосму, є про­блематизованим. У людино­знавчих пита­н­нях І. Канта («Що я можу знати? Що я маю робити? На що я можу сподіватися?») від­творено багатомірність сутнісної про­блематизації Л. як універсальної істоти. Виникли фундаментальні «екзистенційні дихотомії» (німецько-американський психолог і філософ Е. Фромм) людського. Справді, наявність ро­зуму спонукає Л. до роз­витку, створе­н­ня власного світу, де вона почувалася б як «у себе вдома». Проте кожний досягнутий нею щабель роз­витку залишає її незадоволеною, провокуючи на нові пошуки й ріше­н­ня. Основна дихотомія Л. — між жи­т­тям і смертю; від неї походить інша: хоча кожна Л. є носієм усіх родових потенцій. здатностей, швидкоплин­ність її життя не до­зволяє реалізувати всі можливості навіть за най­сприятливіших умов. Життя Л., починаючись та обриваючись у момент, випадковий для загального еволюційного процесу всього роду Л., входить у трагічну суперечність з індивідуальними зазіха­н­нями на реалізацію усіх його можливостей. Амбівалентність способу буття Л. стала істотною пере­шкодою будь-яким спро­бам суб­станціалізувати певну властивість Л. (на зразок «zoo politicos», «homo sapiens», «homo faber»). Сучасна філософія намагається уникати такої суб­станціалізації. Зі­ставле­н­ня різних виявів людського світовід­ноше­н­ня до­зволяє зро­зуміти, що фантазія та гра, які уможливлюють хоча б короткотривале вивільне­н­ня від фактичності, не­вблаган­ної повин­ності «так-буття», є для Л. «рятівними» здатностями, не менш важливими й споконвічними, ніж праця, панува­н­ня, любов і смерть. По­стає пита­н­ня, чи повин­на філософія претендувати на створе­н­ня ос­таточної «картини людини», котра б зводилася до загальних формулювань — на зразок «духовної сутності», «дію­чої сутності». Нім. філософ О.-Ф. Больнов, спираючись на нім. філософа Х. Плеснера, за­пропонував «принцип від­критого пита­н­ня», максимальна зав­бачливість для «нових неочікуваних і незавбачливих від­повід­ей». Деякі риси Л. повʼязані цілком довільно, інші цілеспрямовано: ми не можемо знати, чи йдеться про певні сумірні риси, чи ж про такі, що пере­бувають у стані без­на­стан­ної суперечності. Це під­тверджує принципова світо­глядно-антропологічна теза німецького філософа Ґ. Геґеля та російського письмен­ника і мислителя Ф. Достоєвського: поки Л. живе, вона ще не сказала свого остан. слова; тому її не можна ви­значити остаточно.

В. Г. Табачковський

Культурологічне ро­зумі­н­ня людини

Уявле­н­ня про Л. як явище рухоме, динамічне, залежить від рівня роз­витку її власних уявлень про себе, свою бут­тєву сутність, місце у Всесвіті, світовому часі та просторі. В епохи просвітництва, романтизму та позитивізму європейська думка повільно, але неухильно при­йшла до ро­зумі­н­ня культури як по­стійного намага­н­ня вже «першолюдини» витворити світо­глядну версію свого походже­н­ня — тим самим ви­окремити себе з тварин­ного світу, від­межуватися від суто біо­логічного існува­н­ня. Первісний світо­гляд — без­кінчен­не творе­н­ня таких версій засобами т. зв. міфологічного (міфопоетичного) мисле­н­ня, у якому навколишній світ пояснено за допомогою конкретно-чут­тєвих образів реальної, матеріальної дійсності, її предметів, речей, ситуацій. Ці образи міфологічного мисле­н­ня трактовано як фундаментальні, основоположні, базові правила та про­грами від­носно жит­тєвих процесів. Отже, первісна Л. спри­ймала навколишній світ через призму конкретно-чут­тєвих образів, ро­зуміючи їх як головну причин­ність усієї подієвості у тому світі. При цьому значе­н­ня давніх містифікованих «культурологій» для нашої сучасності полягає у тому, що нині наука від­значає очевидну типол. спорідненість рішуче усіх міфологій, створених первіс. людьми.

Числен­ні дослідже­н­ня пере­конливо доводять внутрішню єд­ність людства як особливої складової біо­сфери, від­повід­альної за її долю. Цю спорідненість ро­зумових і поведінкових моделей, трудових та інтелектуальних операцій людства, як у гео­графічному, так і в історичному вимірах, від­крито антропологами різних шкіл, зокрема структуралістською школою К. Леві-Строс­са. Усві­домле­н­ня цієї єд­ності може допомогти сучасній цивілізації подолати кризові явища, расові, етнічні, релігійні, класові, політичні та інші конфлікти, учасники яких часто забувають про спільне корі­н­ня людства, попри його сучасне роз­маї­т­тя. Філософія культури під­тримує гуманістичні стратегії цивілізації. Між­дисциплінарні дослідже­н­ня на пере­тині антропології, лінгвістики, психології та інших наук виявили спільний фонологічний інвентар людського мовле­н­ня, першо­структуру, притаман­ну кожному мовному жесту. У цьому ж між­дисциплінарному режимі виявлено фундаментальні першохарактеристики образотворчої діяльності, від її перших проявів до новітнього авангарду, на­приклад, обовʼязкове зміще­н­ня зображальних знаків-ікон у напрямі умовних знаків-символів, від­крите вченими естонсько-російської семіотичної школи.

Наука 20 ст. створила своєрідну галерею «інтелектуальних порт­ретів» людської жит­тєдіяльності в усіх її вимірах — напрямах, епохах, періодах, формах і засобах. Завдяки цьому і минуле, і сучасне культури по­стали в новому, справді пере­конливому пі­знавальному світлі: явища, що раніше залишалися поза увагою дослідників, набули принципового значе­н­ня для автентичного ро­зумі­н­ня феномену Л. Витончена інтелектуальна техніка сьогоде­н­ня, яка по­єд­нала методи та здобутки семіотики, структуралізму, феноменології, теорії систем і низки інших авангардних напрямів, лише нещодавно ін­ституціоналізованих, спрямовує пошуки як у глибини архаїки, так і в про­блематику сучасності. У цьому контекс­ті «людина вчора» і «людина сьогодні» постають як діалектично взаємоповʼязані сфери дослідже­н­ня. Л. минулого роз­глядається як похідна від тодішніх форм колективності — від т. зв. первісного комунізму до суворо ієрархізованих спільнот європейського середньовіч­чя. Натомість Л. Нового часу роз­вивається за стратегемою без­перервного зро­ста­н­ня «персоналізму», що по­стає не в его­їстичному, а радше в агресивно-індивідуалістичному вимірі. Такі спо­стереже­н­ня допомагають сучасній цивілізації у різних сферах су­спільного життя стримувати руйнівну агресивність і знаходити рівновагу між протилежностями у сфері свободи. Те, що наведені «порт­рети» Л. працюють на її ж користь, під­тверджує промовистий факт: найвиразніші й найпереконливіші з них були створені фактично в «під­піл­лі» — у добу радянського тоталітаризму (праці М. Бахтіна, Я. Голосовкера, В. Іванова, О. Лосєва, Ю. Лотмана та ін.). Здавалося б, за тодішніх українських умов подібні дослідже­н­ня не мали шансів не лише на оприлюдне­н­ня, а навіть на потаємне творе­н­ня. Та все ж вітчизняна духовна традиція — від харківських романтиків до народо­знавчої класики кінця 18 — початку 20 ст. — сформувала латентну концепцію Л., яка власними засобами створила питому філософію існува­н­ня українського етносу. Після смерті І. Франка й ката­строфічних втрат поколі­н­ня К. Копержинського та К. Грушевської активні студії в цій царині, здавалося, припинились. Проте на­прикінці 20 ст. їх від­новлено: культурологічні дослідже­н­ня Олександра, Андрія та Платона Білецьких, І. Дзюби, С. Кримського, В. Лісового, М. Петровського, М. Поповича, Є. Сверстюка та інших авторів гідно продовжили традицію вітчизняного людино­знавства.

В. Л. Скуратівський

Завантажити статтю