Людина - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Людина

ЛЮДИ́НА – істота, яка поєднує в собі два напрями розвитку: біологічний (є представником біологічного виду і характеризується певною тілесною організацією, має високорозвинений мозок, особливості морфології (див. Морфологія людини), що визначає її приналежність до виду homo sapiens) та соціальний (є носієм свідомості). Тільки в сусп-ві відбувається розвиток біол. можливостей Л., формування її свідомості, самосвідомості та механізмів саморегуляції. Взаємодія біол. і соц. передумов забезпечує психол. результат: усвідомлення причини своїх вчинків, відображення світу у поняттях, планування й прогнозування, фантазії і мрії, розумні дії. Усі аспекти (біол., соц. і психол.) рівномірно представлені у понятті «Л.», жодне з них не є домінантним. Л. народжується з генетично закладеними потенц. можливостями стати саме Л. Щоб підкреслити біологічно зумовлену приналежність новонародж. дитини і дорослої Л. до люд. роду, використовують поняття «індивід» (від лат. Individuum – неподільний) – окремий самост. організм, біол. істота, представник люд. спільноти. Індивідом є Л. як одинична природна істота, представник виду homo sapiens, результат філогенет. й онтогенет. розвитку, єдності вродженого і набутого, носій індивідуально своє­рід. природ. властивостей. По­­няття «Л.» передбачає сукупність усіх особливостей, властивих людям, незалежно від того, чи є вони у певної конкрет. Л., чи немає. Індивідом можна вважати новонародж. дитину, дорослу особу, представника племені чи цивіліз. держави. Л., народившись, застає сформовану систему відносин соціальних. Життя Л. у сусп-ві створює такий синтез відносин, який формує її як особистість, схожу на ін. людей і водночас відмінну від них, таку, яка по-іншому діє, мріє, думає. Поняття «індивід» означає насамперед біол. властивості, поняття «особистість» – соціально-психологічні. Особистість – найскладніше психол. утворення, особлива властивість, що виникає на певному етапі онтогенет. розвитку Л.; результат соціалізації індивіда, який засвоює досвід традицій, соц. і культур. орієнтацій. Це соціально зумовлена сукупність псих. властивостей індивіда з притаманними їй психол. структурою, взаємо­зв’язками між елементами, що виявляються і розвиваються у діяльності (див. Дія і діяльність) та поведінці й відповідають конкрет. соц. ситуації життя, певному віковому етапу її розвитку.

Більшість психологів схильні вважати, що особистістю можна назвати кожну Л., хоча при цьому роблять певні акценти. Зокрема немовля чи підлітка кваліфікують як особистість, яка росте та розвивається, дітей – як носіїв певних задатків майбут. особистості. Е. Еріксон, А. Маслоу, Г. Оллпорт стверджували, що діти – «незавершені особистості». Щоб стати особистістю, Л. повинна набути мовних, інтелектуал. та соціокультур. навичок. Особистість народжується внаслідок вирішення свого екзистенц. завдання, у результаті оволодіння складністю влас. буття. Л. Божович вважала, що особистістю варто називати Л., котра досягає того рівня псих. розвитку, на якому в процесі самопізнання сприймає та переживає себе як єдине ціле, відмінне від інших та виражене в понятті «Я». Такий рівень характеризує наявність у Л. влас. переконань і ставлень, морал. вимог та оцінок, що роблять її стійкою й відносно незалежною від впливів соц. оточення. Особистість перебуває у стані безперерв. розвитку, самовдосконалення і самореалізації, шукає можливості розкрити свої здібності. Особистістю у специфіч. значенні цього слова є Л., яка має власну позицію, яскраво виражене свідоме ставлення до життя, світогляд. С. Рубінштейн вважав, що особистістю є Л., котра певним чином ставиться до навколиш. світу, свідомо встановлює це ставлення так, щоб воно виділялося у всій її істоті. Для характеристики особистості використовують поняття «суб’єкт», що найбільш узагальнено тлумачать як носій станів та властивостей. Особистість як суб’єкт є розпорядником своїх псих. можливостей, намірів, дій, ініціатором діяльності та поведінки. Бути суб’єктом – одна з найважливіших властивостей особистості. Це означає, що вона ініціює і здійснює діяльність, поведінку, пізнання та ін. види специфіч. активності особистості. У психології широко використовують поняття «суб’єкт діяльності». Б. Ананьєв зазначав, що Л. – суб’єкт осн. видів соц. діяльності – праці, спілкування, пізнання. Однак поняття «суб’єкт» використовують і в ширшому контексті – як творець і розпорядник влас. псих. життя, душев. і тілес. властивостей. В. Слободчиков та Є. Ісаєв запропонували концепцію, за якою у своєму духов. розвитку цілісна Л. проходить шлях від особистості до індивідуальності і далі – до універсуму (Боголюдини) – кінц. мети земної еволюції. Л. вони трактують як суб’єкт, спроможний стати актив. творцем влас. життя, характер. ознакою якого є фундам. здатність до самодетермінації, саморозвитку, самооновлення, самоутворення тощо. Л. рівня розвитку особистості дотримується усіх морал.-етич. норм сусп-ва, у якому вона живе, орієнтується на заг. цінності, прислухається до думки найближчого оточення, спрямована на колектив. шлях розвитку та служіння сусп-ву. Отже, поняття «особистість» фіксує соціально значущі якості Л., описує залученість особи до системи соц. зв’язків і відносин. Особистість розглядають як спосіб буття Л. у світі, як представника сусп-ва, вільну, самост., відповідал. особу, котра визначила своє місце в житті, культурі.

У психології також розрізняють Л. як суб’єкт життєдіяльності та внутр. псих. світу. Л. у 1-му випадку – суб’єкт змін і розвитку своєї діяльності, свого буття, сусп-ва, природи, культури. Завдяки актив. діям Л. розгортаються об’єктивні процеси. Л. як суб’єкт внутр. світу є носієм психол. структур, що забезпечує її здатність бути суб’єктом влас. життєдіяльності. Суб’єктність, на думку В. Слободчикова та Є. Ісаєва, – різноманіття психол. здібностей і механізмів, що узагальнено представлені в таких психол. реаліях, як розум, почуття, прагнення, воля, здібності, характер. Особистість – суб’єкт, який визначив свої позиції в просторі культури та часу, це особливий спосіб буття. Стати особистістю раз і назавжди неможливо. У кожний момент існування виникає необхідність самоствердження себе як особистості. Л. – не лише індивід і особистість, а й носій свідомості, суб’єкт діяльності, що породжує матеріал. та духовні цінності. Л. як суб’єкт є носієм псих. явищ. Якщо осн. її діяльністю є пізнання, то вона виступає суб’єктом пізнання. Л. постає і як суб’єкт пізнання, і як суб’єкт спілкування, і як суб’єкт діяльності та творчості. Щоб стати суб’єктом діяльності, Л. повинна сформуватися у контексті певної культури, сприйняти її вимоги та норми, засвоїти соц. і культурне середовища, інакше її суб’єктивність не стане продуктивною, діяльність не буде зрозумілою для сусп-ва. За В. Ядовим, гол. формами діяльності є не лише праця пізнання та спілкування, а й ціннісно-орієнтац., творча діяльність, художнє чи естет. освоєння дійсності. Комбінація видів діяльності в значенні домінування одних та периферій. існування ін. видів і створює істор. тип соц. суб’єк­­та. Істор. епохи породжують та стимулюють практично орієнтовану особистість, ціннісно орієнтовану особистість або гармонійно розвинену особистість, котра поєднує всі види діяльності. Л. як індивід, особистість, суб’єкт можна зарахувати до певних класів, типів, груп, але як індивідуальність вона існує в єдиному варіанті і є неповторним явищем в історії людства. Індивідуальність Л. – сукупність як індивід., так і особистіс. рис, що відрізняють одну Л. від іншої, принципово новий рівень особистості. Зрозуміти Л. як індиві­дуальність можна лише об’єд­навши всі факти і дані про неї в усіх аспектах її буття. Саме на рівні індивідуальності можливі найвищі досягнення особистості. Л. є ціліс. системою різних рівнів орг-ції (індивід, особистість, суб’єкт діяльності), тому гармонійні відношення між цими рівнями – основа індивідуальності як системи. Якщо особистість – «вершина» всієї структури люд. властивостей, то індивідуальність – «глибина» особистості та суб’єкта діяльності (за Б. Ананьєвим). Передумовою формування люд. індивідуальності є анатом.-фізіол. задатки – базова індивідуальність Л. – індивід. властивості індивіда утворюють безпосередню феноменал. картину люд. поведінки в реал. житті. Неможливо скласти психол. портрет особистості, ігноруючи її індивід. властивості (базову індивідуальність). Усі псих. властивості необхідно вивчати з урахуванням віку та статі Л. За Л. Копець, Л. як індивід розвивається в онтогенезі, як особистість – проходить свій життєвий шлях, у ході якого відбувається соціалізація індивіда і розвивається суб’єктність Л. Розвиток люд. особистості виявляється у кількіс. і якіс. змінах. Кількісні зміни зумовлюють виникнення якісно нових і зникнення старих псих. властивостей. Кількісні та якісні зміни особливо помітні в утроб. періоді розвитку Л., коли її організм за короткий час перетворюється із зародк. клітини в люд. істоту. Кількісні та якісні зміни пов’язані з фізіол. розвитком, але визначаються не ним, а наслідками взаємодії із зовн. світом, яка регулюється нервовою системою та її псих. функціями, а в дитинстві здійснюється за допомогою дорослих у спіл. діяльності з ними, регулюється словом. Це забезпечує якісні зміни як окремих псих. процесів, так і психіки в цілому. Онтогенез психіки відбувається таким чином, що кожна нова псих. структура виникає на основі попередньої. Більш ранні структури не зникають з появою пізніших, і в індивіда завжди є можливість повернутися до них. Ускладнення псих. структур під час переходів від нижчих до вищих рівнів псих. життя стосується всіх аспектів псих. розвитку – мотивац. плану псих. діяльності (комплекси потреб, інтересів та ін. спонукань до дій), змістового боку псих. процесів (системи уявлень, знань, понять про об’єктивну дійсність), їхнього операц. плану (системи дій, операцій, навичок), усієї псих. діяльності загалом. Під час набуття Л. досвіду постають різні види її предмет. діяльності, що спричинює подальший розвиток психіки. Взаємо­­зв’язок психіки і діяльності стає джерелом прогресив. змін. Кожному віковому етапу псих. розвитку властива своя провідна діяльність, у якій, за О. Леонтьєвим, передусім задовольняються актуал. потреби індивіда, формуються мотивац., пізнав., операц., емоц. та ін. процеси. Це такі види, як пізнав. діяльність, спілкування, гра, виконання доручень дорослих, навчання, праця, творчість. У процесі псих. розвитку і становлення різних видів діяльності складаються псих. властивості індивіда, що становлять потенційну форму існування процесів і дій, які зберігаються й тоді, коли актуально не функціонують. Це розумові, емоц., вольові, морал. і труд. якості, характерні риси його свідомості й самосвідомості. Формується система псих. властивостей підростаючого люд. індивіда – особистість. Вона здатна усвідомлювати навколишнє буття, виділяти себе із середовища, виходити за межі минулого і теперішнього, прогнозувати своє майбутнє, передбачати не тільки близькі, а й віддалені результати своїх дій, усвідомлювати норми сусп. поведінки і керуватися ними. Розвиток свідомості особистості полягає у формуванні світорозуміння, переконань, які забезпечують її морал. стійкість, здатність підпорядковувати нижчі спонукання вищим мотивам діяльності. З розвитком особистості виявляються типол. й індивід. відмінності. Вони полягають у функціон. особливостях нерв. системи, темпераменті, потребах, інтересах, характерол. рисах дітей та підлітків, морал., вольових, емоц., розумових якостях, рівні розвитку здібностей тощо. При цьому складається неповторна специфічність особистості – індивідуальність. У псих. розвитку Л. виокремлюють періоди, стадії та фази. Такий поділ необхід. для рац. побудови системи навчання й виховання, профес. самовизначення молодого покоління, повнішого використання труд. і твор. потенціалів дорослої людини на кожному віковому етапі. У віковій психології зроблено багато спроб періодизувати псих. розвиток індивіда, проте загальноприйнята система відсутня. Це пов’язано з різним розумінням детермінації вікових ступенів цього процесу і критеріїв їхнього визначення. Г. Костюк, спираючись на аналіз поглядів Л. Виготського, Ж. Піаже, Д. Ельконіна, справж. критеріями визначен­­ня осн. періодів псих. розвитку вважав якісні ознаки в їхньому систем. зв’язку, що виявляє характерні для кожного вікового етапу цілісні утворення. Під час визначення періодів розвитку особистості треба брати до уваги всі аспекти її діяльності в єдності. Досягнення поперед. стадії використовуються в наступній у нових функціон. системах. Л. Виготський вважав, що існують кризові періоди, які чергуються зі стабіл. періодами. Вони виконують роль перелом. пунктів у розвитку, знаменуючи відмирання старого і народж. нового. Проте існує думка, що кризи (див. також Криза життєва), конфлікти у дит. віці не є обов’язковими, вони зумовлюються індивід. своєрідністю дитини та вихов. ситуацій. У вітчизн. віковій психології осн. періоди псих. розвитку визначають за психол.-пед. критеріями (соц. ситуація, зміст і форми навч. й виховання, провідна діяльність в її співвідношенні з ін. видами діяльності, рівень розвитку особистіс. новоутворень, зокрема свідомості й самосвідомості особистості, провідна потреба, динаміка переходу від одного віку до іншого, шляхи подолання негатив. моментів цих переходів). В. Моргун і Н. Ткачова запропонували цілісну схему періодизації розвитку Л. упродовж усього її життя. Фаза новонародженості є початк. ланкою періоду раннього дитинства. В цей період створюються передумови становлення особистості. В момент народж. спостерігається перша криза, пов’язана з різкою зміною ситуації розвитку, з переходом від біол. типу розвитку до соціального. Новонародж. дитина має психіку, вона здатна відчувати світло і темряву, звуки, пульс матері, їй притаманні первісні потреби в їжі, теплі, русі, нових враженнях. Вона активна, виконує певні дії на основі вроджених рефлексів. Фаза новонародженості триває, за різними даними, від 1-го до 2-х місяців. Критерієм її завершення є формування зв’язку «дитина–дорослий», коли виникає позитивна емоц. реакція дитини на дорослого (т. зв. комплекс оживлення), і починається становлення потреби у спілкуванні. У цей період виникають умовні рефлекси на окремі подразники, слух. та зорова зосередженість, формується диференційов. ставлення до фіз. предметів (зосередження) і до людини (усмішка). Супе­речливість між початк. соц. і фіз. стосунками в цей період є рушій. силою псих. розвитку Л. На стадії немовляти провід. є потреба у спілкуванні. Немовля ще не володіє мовою як засобом соц. спілкування, однак у нього розвивається апарат тонкої емоц. чутливості до дорослих, тому за формою спілкування немовляти є безпосередньо емоційним. Потреба у спілкуванні не є вродженою, вона виникає за виконання двох гол. умов – задоволення об’єктив. потреби немовляти у догляді та піклуванні, спілкуванні з дорослим. На цій основі у немовляти в процесі влас. діяльності та спілкування з дорослими формується псих. новоутворення, що є передумовою розвитку особистості, свідомості. Це цілісне утворення опосередковує його поведінку у відповідь на дію середовища, централізує псих. життя і суб’єктивно переживається як емоц. самовідчуття. Надалі це новоутворення диференціюється та збагачується. Наприкінці 1-го року життя відбувається перехід від стадії немовляти до власне раннього дитинства. Зовні це виявляється як різке зростання незалежності дитини від дорослого. Дитина починає ходити та виконувати предметні дії. Псих. розвиток дитини у цей час визначає предметна маніпулятивна діяльність, у сфері якої інтенсивно формуються ін. види діяльності – пізнання, спілкування, праця у формі самообслуговування тощо. Форма спілкування у ранньому дитинстві стає ситуативно-діловою, тобто здійснюється в царині предмет. дій, формування почуттєвих якостей предметів у процесі їх переміщення, деформації, розділення на частини. Доросла Л. спонукає дитину до спілкування своїми діловими якостями, а не емоційністю контактів, як це було раніше. Період раннього дитинства триває до 3-х р. На стадії від 2-х до 3-х р. у дитини з’являється усвідомлення себе окремою людиною, діячем, вона потребує самостійності. Осн. потреба періоду дошкіл. дитинства – брати участь у житті й діяльності дорослих. Не маючи можливості задовольнити їх (через недостатність фіз. сил, знань, вмінь, навичок), дитина намагається стати дорослою в уяві. Л. Виготський зазначав, що в цей час дитина реалізує новий тип діяльності – гру. Гра є специфіч. формою твор. діяльності, в якій дитина поєднує в собі артиста і автора п’єси, декоратора і техніка. Вона стає одним із видів дит. творчості і провід. діяльністю, в якій дитина активно засвоює багатства світу, норми сусп. життя, пізнає осн. функції людей (на відміну від раннього дитинства, коли пізнаються властивості й функції предметів), орієнтується у значенні гол. видів сусп. діяльності. Водночас відбувається і первинне самопізнання, усвідомлення влас. внутр. світу, здійснюються перші спроби свідомого саморегулювання. Гра створює т. зв. зону найближчого розвитку, на основі якої формується готовність дитини до навч. діяльності. На думку деяких психологів, у дошкіл. дитинстві особистість народжується вперше. Цей момент О. Леонтьєв пов’язував насамперед із формуванням такого важливого псих. новоутворення, як механізм підрядності мотивів, коли сусп. мотиви вперше підпорядковують собі індивід. мотиви поведінки дитини. З цього часу починається склад. процес становлення мотивац. сфери дитини, її опосередковування свідомістю, який триває протягом життєвого шляху. Гол. потребою періоду молодшого шкіл. дитинства є набуття певного сусп. становища, реалізація суспільно значущої діяльності – навч. у школі. Навч. діяльність як провідна опосередковує всю систему взаємин дитини з дорослими. Це стосується і стосунків у сім’ї, що раніше були визначальними. Неможливість реалізувати провідні тенденції цього віку може породжувати кризи. Для їх попередження доцільно звертати увагу на формування готовності дитини до школи. Центр. моментом у цьому процесі є усвідомлення свого нового місця в системі сусп. відносин. Дорослі повин­ні сприяти таким псих. новоутворенням у дитини, як усвідомлення себе суб’єктом пізнання через прийняття ролі учня, усвідомлення авторитету вчителя (як раніше авторитету батьків у сім’ї та вихователя в дитсадку), готовності виконувати шкіл. вимоги. У підлітк. віці відбувається якісна перебудова особистості, змінюються стосунки з дорослими. Для перехід. періоду характерна невідповідність між новими потребами і застарілим («згори донизу») ставленням до неї оточуючих. У цей час виникає криза, що виявляється в різкому протиставленні себе дорослим, внутр. дисгармонії, потягу до самостійності. У підлітк. віці провід. потребою стає вибірк. спілкування з однолітками. Спілкування знову стає провід. діяльністю, замінюючи навчання. Осн. псих. новоутворенням підлітк. віку є почуття дорослості. Підліток протиставляє себе дорослим, виявляючи при цьому «максималізм самостійності». Це призводить до відмежування від навколиш. світу, усвідомлення себе, відкриття влас. «Я» і як наслідок – до зацікавленості своїм внутр. життям та внутр. світом ін. людей. Інтенсивно формується власна особистість. Підліток здійснює цілеспрямов. самовдосконалення на основі обраного ідеалу, який може бути завищеним, що надає знач. поштовху в самоорганізації особистості. У перехід. віці відбувається перетворення особистості підлітка на зрілу особистість. Соц. ситуацію псих. розвитку старшого підлітка визначає його потреба зайняти своє місце в дорослому світі, обрати напрям профес. становлення, підготуватися до профес. діяльності. Провід. діяльністю у цьому віці є навч., що забезпечує підготовку до майбут. дорослого життя, засвоєння основ наук, які є базовими для майбут. профес. діяльності. Старший підліток формує майбутнє у вигляді більш або менш конкрет. життєвих планів. Осн. напрямами пошуків стають профес. і морал. самовизначення. Підліток ставить перед собою проблеми сенсу життя, безсмертя, формування світогляду тощо. Перехід до юності характеризується суттєвою перебудовою особистості, пов’язаною зі змінами в житті (закінчення школи, вступ до ВНЗу, початок труд. діяльності тощо). Випускник школи має самостійно приймати і реалізувати рішення, розробляти життєві перспективи, будувати власне життя. Він здійснює перехід від пізнання світу до його перетворення, від автоном. існування в сім’ї до самост. творення себе і влас. долі, до самоствердження влас. «Я» у твор. профес. діяльності. Юність – завершення перехід. стану від дитинства до дорослості. Це остання стадія підготовки до дорослості, до практ. профес. діяльності. Соц. ситуацію розвитку можна визначити як поріг дорослого життя Л. Юність поділяють на 2 підперіоди. У перший відбувається переважно особистісне самовизначення, коли встановлюються дружні стосунки з оточенням. У 2-й підперіод провід. діяльністю стає конкретне профес. самовизначення – вибір спеціальності, профес. підготовка у навч. закладі, вибір місця роботи і труд. діяльність. Молодість – початковий період зрілості Л. (24–30 р.). Етап молодості психологічно характеризують як час пошуків себе, вироблення індивідуальності, усвідомлення себе як дорослої Л. з відповід. правами й обов’язками, формування конкретнішого уявлення про майбутнє життя, одруження тощо. Перед особистістю постає завдання спеціалізації в обраній професії, набуття майстерності, можлива і свідома зміна професії, якщо поперед. вибір не виправдав себе. На стадії переходу до розквіту (бл. 30-ти р.), на думку деяких психологів, відбувається велика криза в житті Л., коли її уявлення про життя розходяться з дійсністю, життя перестає здаватися легким і зрозумілим, іноді руйнуються основи способу життя, перебудовується вся особистість. Це наслідок окремих помилок у поперед. період, недостат. розуміння склад. процесів життя, неглибокого аналізу минулого та самоаналізу влас. особистості. Розквіт Л. (середина життя, т. зв. золотий вік, 31–40 р.) – період найвищої працездатності й віддачі. Особистість набуває багатого життєвого досвіду, стає повноцін. спеціалістом, сім’яни­­ном, досягає вершин творчості. У період зрілості (40–55 р.) Л. набуває профес. майстерності, певного становища в сусп-ві. Потреба передати досвід реалізується в учнях, послідовниках, у колектив. творчості, що набуває статусу провід. діяльності. У цей період знову постає питання сенсу життя, але у специфіч. формі підбиття підсумків прожитого. Наприкінці періоду зрілості можлива криза, пов’язана зі змінами соц. ситуації та віковою перебудовою організму. Період старості починається із 55-ти р. Його поділяють на літній вік (55–75 р.), старечий вік (75–90 р.) та довголіття (понад 90 р.). Провідна потреба літнього віку полягає в переданні молодому поколінню набутого досвіду. Вона реалізується у спілкуванні з ін. людьми. У похилому віці виявляються також потреби в колективі, у повазі до себе, у самоствердженні. Старіння Л. – не стільки розпад, згасання усіх рівнів життєдіяльності, скільки залучення багатьох пристосувал. систем особистості до цієї вікової ситуації.

Л. пов’язана з навколиш. світом системою різноманіт. відносин. У цій системі Л. визначають як природ. індивід з властивою йому програмою розвитку, певним діапазоном мінливості, як суб’єкт і об’єкт істор. розвитку – особистість, як носій твор. продуктив. сил і сусп. продуктив. діяльності – суб’єкт праці, пізнання та спілкування, як унікал. реальність єдності всіх максимально розвинутих властивостей – індивідуальність. Розрізнення індивід., особистіс., суб’єктив. властивостей є відносним, оскільки Л. – істота цілісна. Проблема Л. завжди була актуальною в укр. філософії, психології, соціології. Сформовано низку концепцій, в яких реалізовано прагнення осягнути зміст її буття. Укр. науковці, зокрема Г. Балл, Г. Костюк, П. Копнін, В. Кремень, В. Роменець, В. Скотний, Т. Титаренко, Н. Чепелєва, намагалися відтворити еволюцію філос.-антропол. думки. Усі вони сходяться на тому, що в кожну істор. епоху філос. осягнення Л. не залишалося незмінним.

Літ.: Основи психології: Підруч. 4-е вид. К., 1999; Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. С.-Пе­тербург, 2000; Трофімов Ю. Л., Рибалка В. В., Гончарук П. А. та ін. Психологія: Підруч. К., 2003; Копець Л. В. Психологія особистості: Навч. посіб. 2-е вид. К., 2008.

О. В. Квас

Існують 3 осн. світоглядні напрями в розумінні Л.: наук., реліг. і філософський. Наука характеризує Л. як вершину еволюції живих істот (homo sapiens), називає її соціобіол. видом. З погляду науки, природа Л. своєрідна: вона є ціліс. істотою, підкорюється природ. закономірностям; характерні особливості тілес. орг-ції зумовлюють її інстинкти, потяги, пристрасті. Водночас Л. властиві моральність і свідомість, вона здатна розрізняти вияви добра і зла, прекрасного й потворного, що й визначає скерованість вільного вибору її дій. Л. може пізнавати себе, ін. людей, навколишню дійсність. Свідомість – одна з визначал. категорій, що відрізняє Л. від ін. живих істот. Сутність свідомості – в можливості відображення дійсності, пізнання світу й себе. Свідомість Л. пов’язана з її психікою, абстракт. мисленням, проте виражається мовою. Мова є способом існування свідомості. Поняття «Л.» охоплює як рід (сукупність людей на планеті Земля в істор. послідовності – людство), так і її окремого представника (індивіда, особи). Кожна окрема Л. характеризується унікал. поєднанням природ., соц. і духов. складових – тілес. орг-ції, її соц. ролей у різних формах спілкування та спрямованості до певних духов. цінностей та ідеалів, принципів поведінки, світогляд., морал., політ. й ін. переконань. Проте властивості окремої Л. не зводяться лише до цих особливостей. Особа тим значніша для оточуючих, чим більше в її індивідуальності презентовано спіл., заг.-люд. характеристик. У реліг. світогляді, зокрема в хри­­стиянстві, Л. представлено деякою недосконалою подобою Бога, гріхов. істотою з волею вибору, яка усвідомлює й переживає свою недосконалість, здатна пробачати недоліки й гріхи ін. людей, прагне до влас. пошуку спасіння себе, єднання з Богом. Характерним для реліг. світогляду є сприйняття світу, який поділено на природ. (матеріал.) і надприрод. (духовний); відповідно Л. розглядається так само дуально – як матеріал. (тілесна) й духовна (з душею) істота. Сама по собі релігія часто кваліфікується як відповідь на внутр. потребу Л. до віднайдення влас. цінніс. орієнтирів, змістовності життя. У ній же сховане знання про таємниці люд. народження, життя та смерті. Л. вірить, що її життя служить вищій, божест­вен. меті. Філос. тип світогляду звертає увагу на недосконалість Л. як біол. істоти: вона фізично значно слабша порівняно з багатьма тваринами, проте це не завадило їй стати сильнішою інтелектуально за них; у неї немає природжених інстинктів, які забезпечують виживання, однак Л. володіє здатністю гнучкої адаптації до найнесприятливіших для існування умов; вона не народжується завершеною люд. істотою, а змушена ставати нею в процесі культур. розвитку. Філософія трактує Л. як духовну, високорозвинену, діяльну істоту. Їй притаманні реліг. віра, ціннісні орієнтації, па­­м’ять про минуле й надія на майбутнє, почуття гумору, переживання своєї смертності. Завдяки розуму Л. здатна контролювати свої інстинкти та потяги. Створюючи науку й техніку, Л. не лише осягає закони дійсності, а й змінює дійсність. Різноманітність, різнорідність, суперечливість всього того, що характеризує Л., стимулює й одночасно ускладнює усвідомлення її ціліс. визначеності.

Осн. духовна проблема Л. – сенс її існування. Саме поняття сенсу життя відображає суттєві характеристики люд. буття, зокрема пов’язане з такими явищами, як любов, віра, надія, свобода, краса, праця, свідомість, смерть тощо. Філософія є тією галуззю знань, де питання сенсу життя Л. – одне з ключових. Розуміння сенсу життя Л., яке представлене різними філос. напрямами, можна узагальнено продемонструвати на прикладі відомого давньогрец. афоризму – «пізнай самого себе» (авторство достеменно не встановлено), зміст якого, з одного боку, полягає в тому, що усвідомити себе і своє призначення – необхідна справа для кожної Л., з ін. – дає своєрідне розуміння сенсу життя Л.: сенс у тому, щоб його віднайти, вигадати для себе. Щастя є тією категорією, що найчастіше асоційована з сенсом життя Л. Причому кожен мислитель має своє розуміння щастя. Приміром, Г. Сковорода люд. щастя визначав у «сродності» Л. зі світом, природою, рідним краєм та влас. працею. Загалом Л. і її внутр. світ, духовність є пріоритетами укр. філос. думки. Проблеми взаємин Л. з природою знайшли відображення у творчості В. Вернадського: вчений вважав, що з виникненням люд. надрозуму розпочнеться якісно новий етап еволюції всесвіту – Л. своєю діяльністю поступово перетворить біосферу в ноосферу (сферу розуму). Фундаментальним завжди було й нині лишається питання походження Л., представлене різними напрямами його інтерпретації. Так, найдавнішими уявленнями про походження Л. є містичні (міфолого-езотер.), за якими Л. витворилася з одухотворених безтілес., ще не розумних передлюд. істот. Ці істоти, переходячи з одного плану буття в ін., поступово набувають матеріал. тілесності, інтелектуал. й духовної орг-ції. Реліг. уявлення – креаціоністичне: людину створив Бог. Наук. (натуралістичне) визначає Л. у генетич. зв’язку з царством тварин, відносить їх до класу плацентар. ссавців, підтипу хребетних, ряду приматів, родини гомінід. Сучасна Л. сформувалася в ході довгого і склад. істор.-еволюц. прогресу, походить від найбільш споріднених з нею мавп. Згідно з поширеним поглядом, лінія Л. відокремилася від заг. з мавпами стовбура не раніше 10 і не пізніше 6 млн р. тому. Перша Л. з’явилася бл. 2 млн р. тому; за даними археології, найдавніші скелети сучас. Л. (homo sapiens) мають вік бл. 200 тис. р. Найдавніші сліди труд. діяльності Л. датують 2,5–2,8 млн р. (знаряддя з Ефіопії). Л. як біол. вид складається з декількох рас і числен. популяцій, представники яких дають при змішуванні плодюче потомство та виявляють значну фенотип. мінливість. В ін. наук. парадигмі Л. як вид складається з народів (або етносів), соц. і культур. груп. За даними ООН, популяція людей на планеті Земля станом на 2016 складалася з 7 430 000 000 осіб. Водночас наука не дає відповіді на питання, чому певний вид приматів еволюціонував у Л., чому це не сталося в ході еволюції ін. приматів. Натуралістичну доповнює психол.-соц. теорія походження Л. – трудова, відповідно до якої праця, свідомість і мова з’явилися одночасно й стали визначал. чинниками виникнення людини. Нині Л. вивчає велика кількість різних наук, які узагальнено поділяють на біол. (розглядають Л. як біол. істоту) й гуманітарні (як сусп., культурну, духовну істоту). Такий поділ наук. галузей починається з епохи Відродження. Саме з тих часів походить назва «гуманітарні науки» (від лат. кореня «human», що означає «Л.»). Особливістю такого поділу наук є те, що кожна з її галузей розглядає Л. зі свого погляду, в межах влас. термінології й картини світу. Водночас існують й спроби інтеграл. визначення Л. у вигляді концептуал. її аналізу й представлення концептом «Л.» (когнітивні науки). Окрім науки, концептуально «Л.» тлумачать у різних видах мист-в, передусім у літ-рі, скульптурі, живописі. Загалом антропоцентризм, тобто розгляд феномену Л. як центру та найвищої мети світобудови, в 20–21 ст. став об’єднавчим принципом, яким послуговуються наука, мист-во й культура. У системі духовно-морал. цінностей утвердилося явище гуманізму – сукупність ідей і поглядів на Л. як на найбільшу соц. цінність, а також умов для її повноцін. життя і фіз. та духов. розвитку. Історично ідея гуманізму пов’язана із закріпленням норм людяності в сусп-ві, у звільненні Л. від рабського, феод. способу життя й мислення. Нині поняття гуманізму поширюється на міжнац., міжрас. та міждерж. відносини людей.

Літ.: Проблема человека в западной философии. Москва, 1988; Быстриц­кий Е. Феномен личности: мировоз­зре­­ние, культура, бытие. К., 1991; Арендт Г. Становище людини / Пер. з англ. Л., 1999; Шинкарук В. Філософ­ська антро­­пологія: екзистенціальні про­блеми. К., 2000; Бахолдина В. Про­исхождение че­­ловека: находки, тер­мины, гипотезы. Москва, 2004.

М. Г. Верьовко, О. С. Іщенко

Л. – природно-соц. істота, якісно особливий ступінь розвитку живих організмів на Землі. Вона здатна до свідомої саморегуляції, завдяки чому постає як суб’єкт сусп.-істор. діяльності й культури. Л. досліджують у соціології, етнології, психології, фізіології, педагогіці, медицині та ін. Використовуючи розмаїті дані цих наук, філософія вивчає Л. насамперед із погляду її місця у світі та ставлення до нього. У давніх китай., індій., грец. філософіях Л. мис­лили як частинку Космосу, пев- ного єдиного надчасового світо­порядку, як мікрокосм («світ у малому») – відображення й символ Всесвіту, макрокосму, який уявляли як живий одухо­творений організм. Вважають, що у мікрокосмі перетинаються всі сутнісні генерації буття – фізичне, хімічне, живе, духовне. З розвит­ком цих уявлень дедалі більше усвідомлювали, що Л. здатна відособлюватися у струк­турі бут­тя, прагнучи стати його деміургом, трансцендентувати за ме­жі свого тут-і-тепер-так-буття, а відтак – мікрокосм, на відміну від макрокосму, є проблематизованим. У людинозн. запитаннях І. Канта («Що я можу знати? Що я маю робити? На що я можу сподіватися?») відтворено багатомірність сутніс. проблематизації Л. як універсал. істоти. Виникли фундам. «екзистенційні дихотомії» (нім.-амер. психолог і філософ Е. Фромм) людського. Справді, наявність розуму спонукає Л. до розвитку, створення влас. світу, де вона почувалася б як «у себе вдома». Проте кожний досягнутий нею щабель розвитку залишає її незадоволеною, провокуючи на нові пошуки й рішення. Осн. дихотомія Л. – між життям і смертю; від неї походить інша: хоча кожна Л. є носієм усіх родових потенцій. здатностей, швидкоплин­ність її життя не дозволяє реалізувати всі можливості навіть за найсприятливіших умов. Життя Л., починаючись та обриваючись у момент, випадковий для заг. еволюц. процесу всього роду Л., входить у трагічну суперечність з індивідуал. зазіханнями на реалізацію усіх його можливостей. Амбівалентність способу буття Л. стала істот. перешкодою будь-яким спро­бам субстанціалізувати певну властивість Л. (на зразок «zoo politicos», «homo sapiens», «homo faber»). Сучасна філософія намагається уникати такої субстанціалізації. Зіставлення різних виявів люд. світовідношення дозволяє зрозуміти, що фантазія та гра, які уможливлюють хоча б короткотривале вивільнення від фактичності, невблаган. повинності «так-буття», є для Л. «рятівними» здатностями, не менш важливими й споконвічними, ніж праця, панування, любов і смерть. Постає питання, чи повинна філософія претендувати на створення ос­таточ. «картини Л.», котра б зво­дилася до заг. формулювань – на зразок «духов. сутності», «дію­чої сутності». Нім. філософ О.-Ф. Больнов, спираючись на нім. філософа Х. Плеснера, запропонував «принцип відкритого питання», максимал. зав­бачливість для «нових неочікуваних і незавбачливих відповідей». Деякі риси Л. пов’язані цілком довільно, інші цілеспрямовано: ми не можемо знати, чи йдеться про певні сумірні риси, чи ж про такі, що перебувають у стані безнастан. суперечності. Це підтверджує принципова світоглядно-антропол. теза нім. філософа Ґ. Геґеля та рос. пись­менника і мислителя Ф. Достоєвського: поки Л. живе, вона ще не сказала свого остан. слова; тому її не можна визначити ос­таточно.

В. Г. Табачковський

Уявлення про Л. як явище рухоме, динам., залежить від рівня розвитку її влас. уявлень про себе, свою буттєву сутність, місце у Всесвіті, світ. часі та просторі. В епохи просвітництва, романтизму та позитивізму європ. думка повільно, але неухильно прийшла до розуміння культури як постій. намагання вже «першолюдини» витворити світоглядну версію свого походження – тим самим виокремити себе з тварин. світу, відмежуватися від суто біол. існування. Первіс. світогляд – безкінченне творення таких версій засобами т. зв. міфол. (міфопоет.) мислення, у якому навколиш. світ пояснюється за допомогою конкретно-чуттєвих образів реал., матеріал. дійсності, її предметів, речей, ситуацій. Ці образи міфол. мислення трактовано як фундам., основоположні, базові правила та програми відносно життєвих процесів. Отже, первісна Л. сприймала довколиш. світ через призму конкретно-чуттєвих образів, розуміючи їх як гол. причинність усієї подієвості у тому світі. При цьому значення давніх містифіков. «культурологій» для нашої сучасності полягає у тому, що нині наука відзначає очевидну типол. спорідненість рішуче усіх міфологій, створених первіс. людьми. Це переконливо засвідчує величезна кількість дослідж., тим самим доводячи внутр. родову неподіл. єдність людства, що є особливою складовою біосфери, відповідальною за її долю. Відкрита і традиц., і авангардист. (зокрема структураліст. школою К. Леві-Стросса) антропологією, ця спорідненість розумових і поведінкових моделей, труд. та інтелектуал. операцій усього людства і за його геогр. горизонталлю, і за часово-істор. вертикаллю може допомогти ниніш. цивілізації подолати чи усунути актуал. криз. негаразди, злободенні расові, етнічні, реліг.-конфес., станово-класові, політ. та ін. конфлікти, учасники яких, на жаль, забувають про спіл. буттєве коріння людства, попри його нинішнє розмаїття. Філософія культури підтримує поступові гуманіст. стратегії цивілізації. Так, міждисциплінарне знання, витворене на перетині антропології, лінгвістики, психології та ін. наук, нарешті виробило своєрід. спіл. фонол. інвентар люд. мовлення, вочевидь, спільну у кожного люд. мовного жесту першоструктуру. У тому ж міждисциплінар. інтелектуал. режимі виявлені також фундам. першохарактеристики образотвор. діяльності Л. – від перших її сплесків аж до новіт. авангарду (напр., обов’язкове зміщення зображал. знаків-ікон у напрямі умов. знаків-символів, відкрите вченими естон.-рос. семіотич. школи). Наукою 20 ст. відповідно створ. галерею «інтелектуал. портретів» люд. життєдіяльності всіх її напрямів, епох, періодів, засобів, унаслідок чого як минуле, так і сучасне люд. культури постали у новому, справді переконливому пізнавал. світлі: явища, які раніше не досліджували, набули вкрай важливих змістів для автентич. розуміння феномену Л. Так, витончена інтелектуал. техніка сучасності, що поєднує методи й досягнення семіотики, структуралізму, феноменології, теорії систем і деяких ін. авангард. наук. напрямів, що лише недавно нарешті інституалізувалися, характер. чином спрямовує свої пошуки у товщу й архаїки, воднораз сучасності. «Л. вчора» і «Л. сьогодні» – діалектично поєднані напрями цих сучас. шукань: Л. минулого – очевидне похідне від усіх тодіш. колективностей (від т. зв. первіс. комунізму до подальших, уже суворо ієрархіч. спільнот на зразок європ. середньовіччя); Л. Нового часу перебуває при стратегемі безнастан. наростання свого «персоналізму», насамперед у його неегоїст., але нерідко агресивно-індивідуаліст. про­явах. Відповідні спостереження допомагають сучас. цивілізації у різних сусп. сферах гальмувати агресивність, віднаходити рівновагу між різними протилежностями у царині люд. свободи. Те, що наведені «портрети» Л. служать на її користь, засвідчує промовистий факт, що особливо виразні та переконливі з них з’явилися фактично у «підпіллі» – у розпалі рад. тоталітаризму (праці М. Бахтіна, Я. Голосовкера, В. Іванова, О. Лосєва, Ю. Лотмана та ін.). Здавалося б, що схожі дослідж. за недавніх укр. умов не мали жодних шансів не тільки на друк. появу, але навіть на їхнє потаємне творення. Проте в укр. духов. спадщині від харків. романтиків до вітчизн. народозн. класики кін. 18 – поч. 20 ст. постає латентна (прихована) концеція Л., яка своїми засобами переконливо створила питому філософію існування тутеш. етносу. Зі смертю І. Франка, після катастрофи генерації К. Копержинського і К. Грушевської активна робота у цій галузі ніби припинилася, але наприкінці 20 ст. з’явилися культурол. дослідж. родини Олександра, Андрія та Платона Білецьких, І. Дзюби, С. Кримського, В. Лісового, М. Петровського, М. Поповича, Є. Сверстюка та ін. авторів, які гідно продовжили попередню традицію вітчизн. людинознавства.

В. Л. Скуратівський

Стаття оновлена: 2017