Лютіж
ЛЮТІ́Ж — село Вишгородського району Київської області. Лютіз. сільс. раді підпорядк. с. Гута-Межигірська. Л. знаходиться на правому березі Дніпра (Київського водосховища), за 18 км на Пн. Зх. від Києва. На Пд. Зх. від нього лежить с. Старі Петрівці, на Пн. Зх. — с. Демидів, на Зх. — ліс. масив і Гута-Межигірська. Пл. Л. 3,79, Гути-Межигірської — 1,27 км2. За переписом насел. 2001, у Л. проживали 2282, у Гуті-Межигірській — 231 особа; станом на 2016 — відповідно 2603 і 225 осіб; переважно українці. Дані археол. розкопок засвідчують, що на тер. села існували перші словʼян. поселення періоду зарубинец. культури. Під час будівництва Київ. ГЕС археологи змушені були за короткий час здійснити величезну роботу з дослідж. стародав. памʼяток, що були приречені на зникнення після заповнення водосховища. 1962–64 експедицією Інституту археології АН УРСР під керівництвом В. Бідзілі та С. Пачкової в урочищі Церковне, за 3 км на Пн. від села, на піщаному підвищенні у заплаві Дніпра, при гирлі р. Ірпінь та струмка Лютежок вдалося повністю вивчити унікал. памʼятку, розкривши пл. майже 16 тис. м2 (див. залізодобув. і залізороб. центр Лютіж). Одне з розкопаних жител тут належало до милоград. культури скіф. часу. За переказами, село отримало свою назву від Люта — сина Свенельда, який був першим вельможею великого князя Київського Ярополка. На місці сучас. села 975 Люта убив під час полювання князь древлянський Олег Святославич, що стало причиною міжусоб. війни полян з древлянами (ця подія описана в «Повісті минулих літ»). Є згадки про те, що 1240 поселення спалили монголо-татари під час взяття Києва. 1362 Л. відійшов під владу Великого князівства Литовського, після Люблін. унії 1569 — до Польщі. 1570 Л. згадується в описі Київ. замку. Жит. брали участь у Визв. війні під проводом Б. Хмельницького. 1649 село включено до складу Білгород. сотні Київ. полку. 1659 після укладення Гадяц. договору польс. король Казимир подарував Л. і навколишні села гетьману Правобереж. України Павлу Тетері. 1692 після його смерті селом заволодів козац. полковник Василь Іскрицький. 1700 польс. король Август ІІ передав село київ. каштеляну Казимиру Стецькому. У тому ж році Л. увійшов до Димер. староства. У 1-й пол. 18 ст. село переходило від одного власника до іншого, що призвело до його спустошення та збідніння селян. З опису Межигір. Спасо-Преображен. монастиря 1766 відомо, що у Гуті-Межигірській здавна працював склоплавил. завод. Після 3-го поділу Польщі 1796 Л. — у складі Рос. імперії, відтоді належав до Київ. пов. (до 1923) Київ. губ. (до 1925). У 1800 зведено церкву Різдва Пресвятої Богородиці. 1903 було 154 господарства, проживали 1299 осіб. На поч. 20 ст. у селі працювали кузня, магазин, кілька водяних млинів, лісництво, діяла церк.-приход. школа, функціонувала пожежна каланча. Під час воєн. дій 1918–20 влада неодноразово змінювалася. Л. входив 1923–63 до складу Димер., 1963–73 — Києво-Святошин., від 1973 — Вишгород. р-нів; 1923–30 — Київ. округи; від 1932 — Київ. обл. Жит. Л. потерпали від голодомору 1932–33 (померли бл. 100 осіб), зазнали сталін. репресій. 1936–38 у Гуті-Межигірській і побл. неї велося будівництво довгочас. фортифікац. споруд — ДОТів, які входили в 2-гу лінію оборони Київ. укріпрайону. У липні 1941 села окупували нім. війська. За підозрою у звʼязках з рад. підпіллям нацисти розстріляли 6 лютіжан. Наприкінці вересня 1943 рад. війська форсували Дніпро побл. Л. і захопили Лютізький плацдарм. У боях за Л. загинули 816 рад. бійців, з них удостоєно посмертно звання Героя Рад. Союзу П. Двойченкова, Є. Завелицького, П. Нефьодова, М. Полянського, О. Петрова, С. Сердитова, І. Топорикова, А. Трофимова, А. Харківця, П. Цвілія. Тут відзначився М. Бевз, який у післявоєнні роки захистив доктор. дис. з географії. У боях за Гуту-Межигірську загинули 595 рад. бійців, серед них — Герої Рад. Союзу О. Панченко та Г. Силкін. На фронтах 2-ї світової війни вбито 184 лютіжана та 60 жит. Гути-Межигірської. У Л. народився учасник 2-ї світової війни, повний кавалер ордена Слави В. Вітряний. 1947–53 побл. Гути-Межигірської споруджено Ірпін. осушув. систему; 1965 в гирлі Ірпеня здано в експлуатацію комплекс споруд для її захисту — земляну дамбу, відвід. канал, водозливну греблю, насосну станції. 1962 у звʼязку з будівництвом Київ. ГЕС у Л. переселено жит. сіл Бірки, Ровжі, Старосілля, Чернин і перебазовано Чернин. рибоколгосп. 1967 у Л. створ. Укр. вироб. акліматизац. станцію живих водних біоресурсів, 1985 — Старопетрів. н.-д. станцію з селекції та підвищення продуктивності лісів. У Л. — заг.-осв. школа, дитсадок; Будинок культури, б-ка; лікар. амбулаторія; у Гуті-Межигірській — клуб, б-ка; фельдшер.-акушер. пункт. Функціонують нар. аматор. фольклор. ансамбль «Лютізька левада» (Л.; кер. В. Головко) та «Бабине літо» (Гута-Межигірська; В. Олійник). Діє церква Різдва Пресвятої Богородиці, зведена 2009–14. Є заповідне урочище місц. значення Старопетрівські соснові насадження (102,9 га, створ. 1968, зростають сосни віком 130–190 р.). Встановлено памʼятники воїнам-землякам і воїнам-визволителям, які загинули під час 2-ї світової війни, памʼятний знак жертвам голодомору 1932–33. Відреставровано 2 брат. могили, в яких похов. 529 воїнів.
Рекомендована література
Фотоілюстрації
Завантажити статтю
Населені пункти 
