КОРОЛЕ́НКО Володимир Галактіонович (15(27). 07. 1853, Житомир — 25. 12. 1921, Полтава) — письмен­ник, публіцист, літературний критик. Брат Ю. Короленка, троюрідний брат В. Вернадського, батько С. Короленко та Н. Ляхович. Почесний академік РАН (1900–02, від 1918). На­вчався у Санкт-Петербурзькому технологічному ін­ституті (1871–74), Петровській землеробській і лісовій академії (Москва, 1874–76), Санкт-Петербурзькому гірничому ін­ституті (1877–79). За участь у студентському протесті 1876 виключений з академії, ві­дісланий у місто Кронштадт (нині Ленін­градська область, РФ), 1879 — у Вʼятську губернію; за від­мову 1881 присягнути Олександру III — до Сибіру, 1884 — до Якутії. Від 1885 жив у Нижньому Новгороді (нині РФ), від 1896 — у Санкт-Петербурзі, від 1900 — у Полтаві. Від 1904 — редактор журналу «Рус­ское богатство» (Санкт-Петербург). Під­тримував дружні від­носини з Панасом Мирним, М. Кропивницьким, І. Карпенком-Карим, М. Коцюбинським, Х. Алчевською, Г. Хоткевичем та іншими. Автор низки літературно-критичних праць про М. Гоголя, Л. Толстого, Г. Успенського, А. Чехова. Дебютував оповіда­н­ням «Эпизоды из жизни искателя» («Слово», 1879, № 7), де простежується його захопле­н­ня народництвом (пізніше він пере­глянув своє ставле­н­ня, але ідея «служі­н­ня» людям залишилася провід­ною у художньому доробку). Короленко тяжів до реалістичного письма, по­глибленого психологізму, точних побутових та етно­графічних описів, але водночас романтизував характери й типи. Прагне­н­ня до гармонійного синтезу точних знань і художнього вимислу у творчості втілив у повісті «Слепой музыкант» («Рус­ские ведомости», 1886), під час роботи над якою ви­вчав медичні дослідже­н­ня про сліпонароджених.

За позицією Короленка, «душевна драма сліпого» — неминучий рух до неві­домого, але жа­даного світла. Загальнолюдська «туга за повнотою існува­н­ня», добро та щастя — наскрізні мотиви творчості. Письмен­ник заперечував догматизм («С двух сторон. Рас­сказ моего знакомого» // «Рус­ское богатство», 1888, № 11, 12). У багатьох творах («Чудная», «Федор Бес­приютный», «Без языка») герої «замислюються» і починають зро­стати духовно. В основі творів «Сон Макара» («Рус­ская мысль», 1885, № 3), «Слепой музыкант» — враже­н­ня дитинства, проведеного на Волині. У деяких оповіда­н­нях (на­приклад, «Судный день») від­творив український колорит, картини природи та побуту, особливості мовле­н­ня українців, продовжуючи гоголівську традицію у літературі. Короленко звернув увагу на героїку та волелюбство українського народу («Парадокс» // «Рус­ское богатство», 1894, № 5; «Марусина заимка. Очерк из жизни в далекой стороне» // Там само, 1899, № 4; «Сорочинская трагедия» // Там само, 1907, № 4), ви­ступав на захист українських селян та вільного роз­витку культури, мови і літератури. Актуальні про­блеми життя, зокрема протест проти смертної кари, порушив у збірці «Очерки и рас­сказы» (Москва, 1886, кн. 1, 2), «Па­вловские очерки» («Рус­ская мысль», 1890, № 9–11), «У казаков» («Рус­ское богатство», 1901, № 10–12), «Наши на Дунае» (Там само, 1909, № 12), «Турчинъ и мы» (Там само, 1913, № 5); оповідан­ні «В облачный день» (Там само, 1896, № 2), повісті «Не страшное. Изъ записокъ репортера» (Там само, 1903, № 2). У художньо-автобіо­графічному нарисі «История моего современ­ника» (Харків, 1922) подав жит­тєвий шлях інтелігента-різночинця у 1860–80-х рр.

Пере­буваючи в Полтаві, ви­ступав проти шовінізму та антисемітизму, терору й насильства, засуджував між­національну ворожнечу. Автор циклу статей «Дѣло Бейлиса» (1913). Події Першої світової війни окреслив у оповідан­ні «Плен­ные» («Рус­ские записки», 1917, № 2, 3) та брошурі «Война, отчизна и общество» («Рус­ские ведомости», 1917; окреме ви­да­н­ня — Москва, 1917), роз­кривши власне баче­н­ня цієї філософської про­блеми. Критично ставився до політики більшовиків, категорично не при­ймаючи їх максималізм та здатність виправдовувати насильство абстрактною метою («Письма к Луначарскому», Париж, 1922). Короленко уві­йшов у «пантеон» шанованих у СРСР класиків, а пере­робку його оповіда­н­ня «Въ дурномъ обществе. Изъ детскихъ воспоминаний моего приятеля» («Родник», 1886, № 2), ві­дому під на­звою «Дети под­земелья», — вміщено у хрестоматії для радянських школярів. Популяризував творчість українських письмен­ників у Росії. Окремі твори Короленка пере­клали В. Маслов-Стоказ, М. Обачний, В. Сімович, В. Щурат, П. Датков, І. Сенченко, А. Хуторян, О. Іваненко та інші. Діють Короленка Володимира Галактіоновича Полтавський літературно-меморіальний музей, Короленка Володимира Галактіоновича Житомирський літературно-меморіальний музей.