Магічний реалізм - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Магічний реалізм

МАГІ́ЧНИЙ РЕАЛІ́ЗМ – радикальна форма модернізму, неореалізм, у якому поєднуються елементи реального й фантастичного, побутового та міфічного, дійсного, натуралістичного та уявного, таємничого, варварського й цивілізаційного, чуттєвого і раціонального. Термін запровадив мистец­тво­зна­вець Ф. Роо («Nach-Expressionis­­mus. Magischer Realismus» / «Пост­експреонізм. Магічний реалізм», Ляйпциґ, 1925) на означення малярства «нової речевості», коли зображувана дійсність деформувалася, поставала зі зміщеною перспективою. Ця тенденція співвідносилася з тогочас. франц. сюрреалізмом. Поняття вживали також на означення стильової течії в італ. пись­­менстві, теоретично обґрунтовували на сторінках франкомов. ж. «Nove­­cento» (1927–28), в якому друкували твори нім., англ., рос., франц., італ. письменників (Ґ. Кайзер, Дж. Джойс, Д.-Г. Лоуренс, Вірджинія Вулф, І. Еренбурґ та ін.), популяризували концепцію Ф. Роо, суголосну поглядам видавця і письменника М. Бонтемпеллі. Означення «магічний» вказувало на другу, приховану, загадк. дійсність, яку варто було віднайти і сполучити з першою, поєднуючи таким чином світ, що розпадається. Поширення поняття в іспан. й латиноамер. письменстві зумовив переклад вид. Ф. Роо, здійснений X. Ортеґою-і-Ґассетом (1927). М. р. був альтернативним класич. реалізму з його намаганням «зобразити життя у формах життя», що змінилося прагненням змальовувати дійсність «не такою, якою її ми бачимо, а такою, якою розуміємо», тобто спростовувалася ідея худож. творчості, що спиралася на візуал. досвід, відбувалася переорієнтація на абстрактні категорії. У межах М. р. художню творчість розглядають як своєрідну чаклун. здатність письменника «заклясти» довкілля. Першоряд. значення він надає специфіч. використанню категорії часу задля виявлення його суб’єктивності та відносності, відмовляється від психол. вмотивованості вчинків людини та детермінованості спільноти, висвітлює складні взаємо­зв’язки нижчої, оманливо позір­ної дійсності і вищої, сутнісної, зображує конкретно окреслений простір, який, однак, не збігається з реал. географічним чи історичним. У творах М. р., де панують зрозумілі втаємниченим, не завжди іррац. закони, відсутні ознаки каузальності, однак наявна життєподібність. Тому вони відрізняються від фентезі. М. р. ще називають міфол. чи символіч. реалізмом, чудовою реальністю, реальністю дива. Він наявний у різних нац. літ-рах, хоча не став визначал. напрямом: «Чевенгур» (1929) та «Котлован» (1930) А. Платонова, «Проклета авлија» («Проклятий двір», 1954) І. Андрича, творчість Ч. Айтматова та ін. М. р. сконцентрований у романах нім. соціально незаангажов. письменників Е. Кройдера («Die Gesellschaft vom Dach­boden» / «Товариство з горища», Гамбурґ, 1946), Елізабет Ланґґессер («Das unaus­lösch­liche Siegel» / «Непоправний карб», Дюссельдорф, 1946), Г. Казака («Die Stadt hinter dem Strom» / «Місто за річкою», Берлін, 1947) та ін., які протистояли впливовій «Групі-47», переосмислювали інтертексти романтизму й експресіонізму. Притаманне їм поет. бачення космосу та люд. світу відповідало складності їх розуміння з позицій логоцентризму, заперечувало тенденції літ-ри «крові та ґрунту» і пролетар. інтернац. мист-ва. Прояви М. р. спостерігалися й у творах письменника Й. Дена – автора есе «Littérature et Magie» («Література і магія», 1958), в якому обстоювалася думка, що достеменні реалії дива доступні лише духовно багатій особистості. У 1950-і рр. М. р. поширився в малярстві США, відомий як гіперреалізм. Найповніше свої зображально-виражал. можливості він як стильова течія розкрив у латиноамер. літ-рі, засвідчуючи неперебутність колектив. міфіч. свідомості, яка переосмислюється сучас. свідомістю, протиставляється європ. традиції. Його специфіка розкрита у дослідж. «Сучасна латиноамериканська проза» (1978) Ю. Покальчука. Започатк. у 1920-і рр., М. р. розвинувся у 1950–60-і рр.: «¡Écue-Yamba-O!» («Екуе-Ям-ба-о!», 1933), «El reino de este mundo» («Царство земне», 1949) А. Карпентьєра, «Jubiabá» («Жубіаба», 1935), «Mar Morto» («Мертве море», 1936), «Capitães da Areia» («Капітани піску», 1937) Ж. Амаду, «Hombres de maíz» («Маїсові люди», 1949), т. зв. банан. трилогія «Viento fuerte» («Сильний вітер», 1950), «El papa verde» («Зелений папа», 1954), «Los ojos de los enterrados» («Очі похованих», 1960) М.-А. Астуріаса, «Cien años de soledad» («Сто років самотності», 1967) Ґ. Ґарсіа Маркеса, а також твори X. Рульфо, X.-М. Арґедаса, X. Кортасара, X.-Л. Борхеса. Цей різновид М. р. живився традицією світ. письменства, починаючи з антич. доби («Золотий віслюк» Апулея), розвинутою Ф. Рабле, Дж. Свіфтом, Е.-Т. Гофманном, Е. По, М. Гоголем (його вважають засн. М. р.), М. Салтиковим-Щедріним, М. Булгаковим, Ф. Кафкою, Дж. Джойсом та ін., закоріненою в індіан. фольклор, у досвід іспан. рицар. роману та афр. звичаї. На витончену техніку сучас. наративу з часовими зміщеннями, поліфонічністю, пото­ком свідомості, ремінісценціями новіт. психології, етнології, етнографії, філософії впливають і особливості латиноамер. світосприйняття та гумору, несподів. одивнення. Для такої прози характерні інтертекстуал. зрізи, традиц. сюжети та мотиви: інцест, Едіпів комплекс, потоп, кровна помста, ритуал. убивство, любов. трикутник, одіссея, робінзонада тощо, які видаються життєво достовірними, часто зображуються у буден. умовах. Елементи детективу, невимушеного жарту, ґротеску, абсурду, інтелектуал. гри парадоксами, введені у серйоз. наратив, надавали творам М. р. неповторності. Чимало ознак, які належать М. р., простежуються в укр. «химерній прозі» – повісті «Марко Пекельний» О. Стороженка (О., 1879), романах «Подорож ученого доктора Леонардо та його майбутньої коханки, прекрасної Альчести, по Слобожанській Швайцарії» М. Йогансена (Х., 1930), «Лебедина зграя» (1971) та «Зелені млини» (1976; обидва – Київ) В. Земляка тощо, у творчості Ч. Айтматова, А. та Б. Стругацьких, С. Кінґа та ін., усталюються в просторі постмодернізму, практиці постмодерніст. чуттєвості.

Ю. І. Ковалів

Статтю оновлено: 2017