Магія

Ви­значе­н­ня і загальна характеристика (автор: Н. В. Хамітов)

МА́ГIЯ (від грец. μαγεία — ворожба, чаклунство) — тип світогляду і світос­при­йма­н­ня, згідно з яким людська воля та уява можуть впливати на матеріальний світ і психіку без­посередньо чи за допомогою певних символів. Магічні обряди повʼязані з чаклунством, віщува­н­нями, ворожіннями, замовляннями, голосіннями, вірою у вплив виконаного ритуалу на над­природні сили з метою досягти бажаного практичного результату. Феномен М. виник у добу ран­нього палеоліту. Ви­окремлювали мантику (мистецтво перед­бачати майбутнє) та оперативну М. (мистецтво мудреця впливати на над­природні сили, творити дива). У середньовіч­чі були ві­домі «чорна» (негативна, руйнівна — зверне­н­ня до нечистої сили; див. Демонологія) та «біла» (позитивна, зверне­н­ня до світлих сил) М. Цей поділ наявний у багатьох культурах. Доля М. складалася по-різному: деяких пере­слідували, інші посідали вищі щаблі церковної ієрархії. У межах магічного світо­гляду вважають, що М. завжди використовує можливості транс­цендентного світу; це зближує її з містикою. Проте, якщо М. виявляється перед­усім як дія, то містика є спо­гля­да­н­ням.

М. — один із виявів культу. Елементи М. трапляються в будь-якій релігії; певною мірою релігію в її ритуальних виявах можна трактувати як сакралізовану М. При цьому релігії в основному заперечують можливість існува­н­ня М. за їх межами. М. ви­знано частиною теософських систем. У філософії Нового та Новітнього часів феномен М. інтер­претували в межах двох протилежних традицій. З одного боку, існува­н­ня М. пояснювали помилковим ро­зумі­н­ням каузального звʼязку явищ. Цей під­хід досяг логічного заверше­н­ня в концепції англійського релігіє­знавця Дж. Фрезера. Роз­виваючи ідею «дологічного мисле­н­ня», французький філософ Л. Леві-Брюль вбачав основою М. віру в спорідненість людини та природи, що характерна для первісних народів. На думку іншого французького філософа К. Леві-Строс­са, природа М. полягає в бажан­ні натуралізувати людину, натомість у релігії від­бувається антропоморфізація природи. З іншого боку, маємо своєрідну теорію М., яка отримала назву окультизму і проголошує М. вищим виявом творчих сил людини. Ця традиція виявляє себе в «герметичних науках» — алхімії, астрології та кон­ституюється у трактаті «De Occulta Philosophia» («Окультна філософія», Кельн, 1533) німецького астролога Агрип­пи Нет­тенгеймського. На межі 19–20 ст. М. роз­вивалася у вчен­ні українського теософа О. Блаватської та антропософії ав­стрійського філософа Р. Штайнера. У межах цих учень поширювали думку, що М. сучасного людства є лише продовже­н­ням прадавніх знань та можливостей попередніх людських рас. Не­зважаючи на про­гнози кінця 19 ст., магічний світо­гляд у 20–21 ст. продовжує роз­виватися у феномені астрології, яка, власне, набуває статусу астропсихології, в нумерології та парапсихології.

Українська народна культура має виражену магічну спрямованість, проте, враховуючи кордоцентризм як її фундаментальний архетип, можна говорити про «Магію Серця», що виявляється в низці творів української художньої літератури. Лінія «Магія Серця» є ключовою для українського філософського мистецтва, починаючи від Г. Сковороди донині. Магічний звʼязок між предметом та людською сві­домістю роз­крито у по­двійній семантичній площині прози О. Кобилянської, на­приклад, у новелі «Valse melancholique» звук раптово обірваного резонатора спричинив смерть однієї з героїнь — Софії. Можливості М. роз­крив М. Коцюбинський у повісті «Тіні забутих предків» в образі Юри, який разом із Палагною намагався знищити Івана: колов його глиняну подобу. «Магія Серця» демонструє Мавка з драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки. Ця М., перед якою тьмяніє «звичайна магія» над­природних лісових істот, виводить героїню за межі буден­ності, робить трагічно самотньою, але від­криває можливість зʼ­єд­на­н­ня з вищим, транс­цендентним — бе­зо­днею Любові. Тут про­ступає властиве українській культурі та ментальності зли­т­тя язичництва й християнства, екзистенційний пере­хід першого в друге, що продовжується у 20–21 ст., по­єд­нуючи філософію та мистецтво в українській культурі. Лінію «Магія Серця» спо­стерігаємо в письмен­ника О. Бердника у збірці «Діти Без­меж­жя» (К., 1964), романі-феєрії «Зоряний Корсар» (К., 1971), режисера С. Параджанова у художньому фільмі «Тіні забутих предків» (1964, за М. Коцюбинським) та «Сповідь» (1989, незавершений). Елементи М. використовують у жанрі фентезі.

Н. В. Хамітов

Народна магія українців (автор: А. П. Пономарьов)

За спрямованістю народну М. поділяють на господарську, військову, лікувальну, любовну, побутову, шкідливу та ін. В основі господарської М. — віра в отрима­н­ня доброго врожаю, збереже­н­ня худоби, оселі та господарських споруд після зверне­н­ня за допомогою до Всевишнього або над­природних сил через певні обряди і магічні дії. Серед українців найпоширенішими були магічні обряди, які виконували під час першого виходу в поле, вигону череди, виклика­н­ня дощу, збира­н­ня врожаю. Військова М. була спрямована на уникне­н­ня втрат і загибелі під час воєн. 

Найдавнішими магічними діями, що забезпечували успіх у сутичках із ворогом, були військові танці (див. Бо­йовий гопак), заклина­н­ня зброї (культ меча — у руських дружин­ників, культ шаблі — у запорозьких козаків), носі­н­ня амулетів. Най­ефективніші з них — громові стріли, повʼязані з культом грози та богом блискавки і грози Перуна, які, за народними повірʼями, наділені магічними властивостями, особливо дiє­вими під час лiкува­н­ня недуг. Лiкувальну М. українцi по­єд­нували з позитивним народним досвiдом зцiлен­ня людини за допомогою лiкiв рослин­ного, тварин­ного або мiнерального походже­н­ня, хiрургічних при­йомiв, маса­­жiв, голодува­н­ня тощо. Однак народна уява приписувала i суто ма­­гiчним обрядам здатнiсть впливати на таємничi сили, зцiлювати вiд будь-якої недуги. 

Найпоши­­ренiшим магiчним засобом народної медицини була вербальна М.: замовля­н­ня, примовки, нашiптува­н­ня. Неодмiн­ними атрибутами лiкувальної, любовної і побутової М. вважали також непочату, освячену йор­данську і наговорну воду, вогонь, рiзнома­нiтне зiлля. За народними по­глядами, повʼязані з рослин­ним свiтом обрядові дiї повин­нi забезпечити щасливе по­дружнє життя (барвiнк. обряди), захист вiд лиходiйства вiдьом (ритуали з маком-видюком), зцiле­н­ня хворих і при­дба­н­ня чарiв. сили (обряди iз папоро­т­тю на Iвана Купала). Шкiдлива М. українцiв проявлялася пере­важно у ви­глядi нашiптува­н­ня, проголоше­н­ня «урокiв», прокльо­­нiв, що мали не магiч., а ритуал. характер: «Щоб у Вас пiрʼя в ротi поросло». 

Неодмiн­ною складовою народної М. були ворожi­н­ня, які слугували не лише способами пере­­­д­рiка­н­ня майбутнього, але й ма­­гiчною дiєю, здатною через ворожiн­­ня-заклина­н­ня наврочити бажане майбутнє. Ворожили по зорях, мiсяцю, сонцю, сновидi­н­нях, нутрощах тварин, квiтах, зерну, лiнiях лодонi, за допомогою води, вогню, черевикiв, обручок тощо. Якщо пiд час ворожi­н­ня обрядова кутя пiдi­ймалася догори, це вi­­щувало високі стоги; коли кутю пiдкидали до стелi i вона прилипала до неї, чекали успiху в бджiльництвi; коли дiвчата на Свят-вечiр кидали черевики через паркан, вгадували, звiдки при­йде суджений; його можна було ви­значити й по тому, у який бiк гавкає собака; коли дiвчина ловила у хлiвi баранця, вона неод­­мiн­но мала одружитися. Воро­­жi­н­ня-заклика­н­ня і досi побутують у середовищi українцiв, набувши пере­важно роз­важал., iгрового характеру, хоча на рiвнi пiдсвiдомого не по­збавленi мiс­­тичностi.

А. П. Пономарьов

Завантажити статтю