Магія

МА́ГIЯ (від грец. μαγεία — ворожба, чаклунство) — тип світогляду і світосприймання, згідно з яким людська воля та уява можуть впливати на матеріальний світ і психіку безпосередньо чи за допомогою певних символів. Магічні обряди пов’язані з чаклунством, віщуваннями, ворожіннями, замовляннями, голосіннями, вірою у вплив виконаного ритуалу на надприродні сили з метою досягти бажаного практичного результату. Феномен М. виник у добу раннього палеоліту. Виокремлювали мантику (мистецтво передбачати майбутнє) та оперативну М. (мистецтво мудреця впливати на надприродні сили, творити дива). У середньовіччі були відомі «чорна» (негативна, руйнівна — звернення до нечистої сили; див. Демонологія) та «біла» (позитивна, звернення до світлих сил) М. Цей поділ наявний у багатьох культурах. Доля М. складалася по-різному: деяких переслідували, інші посідали вищі щаблі церковної ієрархії. У межах магічного світогляду вважають, що М. завжди використовує можливості трансцендентного світу; це зближує її з містикою. Проте, якщо М. виявляється передусім як дія, то містика є спогляданням.

М. — один із виявів культу. Елементи М. трапляються в будь-якій релігії; певною мірою релігію в її ритуальних виявах можна трактувати як сакралізовану М. При цьому релігії в основному заперечують можливість існування М. за їх межами. М. визнано частиною теософських систем. У філософії Нового та Новітнього часів феномен М. інтерпретували в межах двох протилежних традицій. З одного боку, існування М. пояснювали помилковим розумінням каузального зв’язку явищ. Цей підхід досяг логічного завершення в концепції англійського релігієзнавця Дж. Фрезера. Розвиваючи ідею «дологічного мислення», французький філософ Л. Леві-Брюль вбачав основою М. віру в спорідненість людини та природи, що характерна для первісних народів. На думку іншого французького філософа К. Леві-Стросса, природа М. полягає в бажанні натуралізувати людину, натомість у релігії відбувається антропоморфізація природи. З іншого боку, маємо своєрідну теорію М., яка отримала назву окультизму і проголошує М. вищим виявом творчих сил людини. Ця традиція виявляє себе в «герметичних науках» — алхімії, астрології та конституюється у трактаті «De Occulta Philosophia» («Окультна філософія», Кельн, 1533) німецького астролога Агриппи Неттенгеймського. На межі 19–20 ст. М. розвивалася у вченні українського теософа О. Блаватської та антропософії австрійського філософа Р. Штайнера. У межах цих учень поширювали думку, що М. сучасного людства є лише продовженням прадавніх знань та можливостей попередніх людських рас. Незважаючи на прогнози кінця 19 ст., магічний світогляд у 20–21 ст. продовжує розвиватися у феномені астрології, яка, власне, набуває статусу астропсихології, в нумерології та парапсихології.

Українська народна культура має виражену магічну спрямованість, проте, враховуючи кордоцентризм як її фундаментальний архетип, можна говорити про «Магію Серця», що виявляється в низці творів української художньої літератури. Лінія «Магія Серця» є ключовою для українського філософського мистецтва, починаючи від Г. Сковороди донині. Магічний зв’язок між предметом та людською свідомістю розкрито у подвійній семантичній площині прози О. Кобилянської, наприклад, у новелі «Valse melancholique» звук раптово обірваного резонатора спричинив смерть однієї з героїнь — Софії. Можливості М. розкрив М. Коцюбинський у повісті «Тіні забутих предків» в образі Юри, який разом із Палагною намагався знищити Івана: колов його глиняну подобу. «Магія Серця» демонструє Мавка з драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки. Ця М., перед якою тьмяніє «звичайна магія» надприродних лісових істот, виводить героїню за межі буденності, робить трагічно самотньою, але відкриває можливість з’єднання з вищим, трансцендентним — безоднею Любові. Тут проступає властиве українській культурі та ментальності злиття язичництва й християнства, екзистенційний перехід першого в друге, що продовжується у 20–21 ст., поєднуючи філософію та мистецтво в українській культурі. Лінію «Магія Серця» спостерігаємо в письменника О. Бердника у збірці «Діти Безмежжя» (К., 1964), романі-феєрії «Зоряний Корсар» (К., 1971), режисера С. Параджанова у художньому фільмі «Тіні забутих предків» (1964, за М. Коцюбинським) та «Сповідь» (1989, незавершений). Елементи М. використовують у жанрі фентезі.

Н. В. Хамітов

За спрямованістю народну М. поділяють на господарську, військову, лікувальну, любовну, побутову, шкідливу та ін. В основі господарської М. — віра в отримання доброго врожаю, збереження худоби, оселі та господарських споруд після звернення за допомогою до Всевишнього або надприродних сил через певні обряди і магічні дії. Серед українців найпоширенішими були магічні обряди, які виконували під час першого виходу в поле, вигону череди, викликання дощу, збирання врожаю. Військова М. була спрямована на уникнення втрат і загибелі під час воєн. 

Найдавнішими магічними діями, що забезпечували успіх у сутичках із ворогом, були військові танці (див. Бойовий гопак), заклинання зброї (культ меча — у руських дружинників, культ шаблі — у запорозьких козаків), носіння амулетів. Найефективніші з них — громові стріли, пов’язані з культом грози та богом блискавки і грози Перуна, які, за народними повір’ями, наділені магічними властивостями, особливо дiє­вими під час лiкування недуг. Лiкувальну М. українцi поєднували з позитивним народним досвiдом зцiлен­ня людини за допомогою лiкiв рослинного, тваринного або мiнерального походження, хiрургічних прийомiв, маса­­жiв, голодування тощо. Однак народна уява приписувала i суто ма­­гiчним обрядам здатнiсть впливати на таємничi сили, зцiлювати вiд будь-якої недуги. 

Найпоши­­ренiшим магiчним засобом народної медицини була вербальна М.: замовляння, примовки, нашiптування. Неодмiнними атрибутами лiкувальної, любовної і побутової М. вважали також непочату, освячену йорданську і наговорну воду, вогонь, рiзнома­нiтне зiлля. За народними поглядами, пов’язані з рослинним свiтом обрядові дiї повиннi забезпечити щасливе подружнє життя (барвiнк. обряди), захист вiд лиходiйства вiдьом (ритуали з маком-видюком), зцiлення хворих і придбання чарiв. сили (обряди iз папороттю на Iвана Купала). Шкiдлива М. українцiв проявлялася переважно у виглядi нашiптування, проголошення «урокiв», прокльо­­нiв, що мали не магiч., а ритуал. характер: «Щоб у Вас пiр’я в ротi поросло». 

Неодмiнною складовою народної М. були ворожiння, які слугували не лише способами пере­­д­рiкання майбутнього, але й ма­­гiчною дiєю, здатною через ворожiн­­ня-заклинання наврочити бажане майбутнє. Ворожили по зорях, мiсяцю, сонцю, сновидiннях, нутрощах тварин, квiтах, зерну, лiнiях лодонi, за допомогою води, вогню, черевикiв, обручок тощо. Якщо пiд час ворожiння обрядова кутя пiдiймалася догори, це вi­­щувало високі стоги; коли кутю пiдкидали до стелi i вона прилипала до неї, чекали успiху в бджiльництвi; коли дiвчата на Свят-вечiр кидали черевики через паркан, вгадували, звiдки прийде суджений; його можна було визначити й по тому, у який бiк гавкає собака; коли дiвчина ловила у хлiвi баранця, вона неод­­мiнно мала одружитися. Воро­­жiння-закликання і досi побутують у середовищi українцiв, набувши переважно розважал., iгрового характеру, хоча на рiвнi пiдсвiдомого не позбавленi мiс­­тичностi.

А. П. Пономарьов

Завантажити статтю