Магія | Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія

Магія


Магія

МА́ГIЯ (від грец. μαγεία – ворожба, чаклунство) – тип світогляду і світосприймання, згідно з яким людська воля та уява можуть впливати на матеріальний світ і психіку безпосередньо чи за допомогою певних символів. Магічні обряди пов’язані з чаклунством, віщуваннями, ворожіннями, замовляннями, голосіннями, вірою у вплив виконаного ритуалу на надприродні сили з метою досягти бажаного практич. результату. Феномен М. виник у добу раннього палеоліту. Виокремлювали мантику (мист-во передбачати майбутнє) та оперативну М. (мист-во мудреця впливати на надприродні сили, творити дива). У середньовіччі були відомі «чорна» (негат., руйнівна – звернення до нечистої сили; див. Демонологія) та «біла» (позитивна, звернення до світлих сил) М. Цей поділ наявний у багатьох культурах. Доля М. складалася по-різному: деяких переслідували, інші посідали вищі щаблі церк. ієрархії. У межах магіч. світогляду вважають, що М. завжди використовує можливості трансцендент. світу; це зближує її з містикою. Проте, якщо М. виявляється передусім як дія, то містика є спогляданням. М. – один із виявів культу. Елементи М. трапляються в будь-якій релігії; певною мірою релігію в її ритуал. виявах можна трактувати як сакралізов. М. При цьому релігії в основному заперечують можливість існування М. за їх межами. М. визнано частиною теософ. систем. У філософії Нового та Новіт. часів феномен М. інтерпретували в межах двох протилеж. традицій. З одного боку, існування М. пояснювали помилковим розумінням каузал. зв’язку явищ. Цей підхід досяг логіч. завершення в концепції англ. релігієзнавця Дж. Фрезера. Розвиваючи ідею «дологіч. мислення», франц. філософ Л. Леві-Брюль вбачав основою М. віру в спорідненість людини та природи, що характерна для первіс. народів. На думку ін. франц. філософа К. Леві-Стросса, природа М. полягає в бажанні натуралізувати людину, натомість у релігії відбувається антропоморфізація природи. З ін. боку, маємо своєрідну теорію М., яка отримала назву окультизму і проголошує М. вищим виявом твор. сил людини. Ця традиція виявляє себе в «герметич. науках» – алхімії, астрології та конституюється у трактаті «De Occulta Philosophia» («Окультна філософія», Кельн, 1533) нім. астролога Агриппи Неттенгеймського. На межі 19–20 ст. М. розвивалася у вченні укр. теософа О. Блаватської та антропософії австр. філософа Р. Штайнера. У межах цих учень поширювали думку, що М. сучас. людства є лише продовженням прадав. знань та можливостей поперед. люд. рас. Незважаючи на прогнози кін. 19 ст., магіч. світогляд у 20–21 ст. продовжує розвиватися у феномені астрології, яка, власне, набуває статусу астропсихології, в нумерології та парапсихології. Укр. нар. культура має виражену магічну спрямованість, проте, враховуючи кордоцентризм як її фундам. архетип, можна говорити про «М. Серця», що виявляється в низці творів укр. худож. літ-ри. Лінія «М. Серця» є ключовою для укр. філос. мист-ва, починаючи від Г. Сковороди донині. Магіч. зв’язок між предметом та люд. свідомістю розкрито у подвій. семант. полі прози О. Кобилянської, напр., у новелі «Valse melancholique» звук раптово обірваного резонатора спричинив смерть однієї з героїнь – Софії. Можливості М. розкрив М. Коцюбинський у повісті «Тіні забутих предків» в образі Юри, який разом із Палагною намагався знищити Івана: колов його глиняну подобу. «М. Серця» демонструє Мавка з драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки. Ця М., перед якою тьмяніє «звич. М.» надприрод. лісових істот, виводить героїню за межі буденності, робить трагічно самотньою, але відкриває можливість з’єд­­нання з вищим, трансцендентним – безоднею Любові. Тут про­ступає властиве укр. культурі та ментальності злиття язичництва й християнства, екзистенц. перехід першого в друге, що продовжується у 20–21 ст., поєдну­ючи філософію та мист-во в укр. культурі. Лінію «М. Серця» спостерігаємо в письменника О. Берд­­ника у зб. «Діти Безмежжя» (К., 1964), романі-феєрії «Зоряний Корсар» (К., 1971), реж. С. Параджанова у х/ф «Тіні забутих предків» (1964, за М. Коцюбинським) та «Сповідь» (1989, незаверш.). Елементи М. використовують у жанрі фентезі.

Літ.: Фрэзер Дж. Золотая ветвь. Ис­­следование магии и религии / Пер. с англ. Москва, 2006; Леви-Брюль Л. Пер­­вобытная мифология / Пер. с франц. Москва, 2014; Хамитов Н. Магия // Филос. антропология: Слов. 3-е изд. К., 2016.

За спрямованiстю народну М. подiляють на госп., вiйськ., лiку­­вал., любовну, побут., шкiдливу та iн. В основi госп. М. – вiра в отримання доброго врожаю, збереження худоби, оселi та госп. споруд після звернення за допомогою до Всевишнього або надприрод. сил через певні обряд. і магiч. дiї. Серед українцiв найпоши­ренiшими були магiчнi обряди, які виконували під час першого виходу в поле, вигону череди, викликання дощу, збирання врожаю. Вiйськ. М. була спрямована на уникнення втрат і загибелi пiд час воєн. Найдавнi­шими магiч. дiями, що забезпечували успiх у сутичках із ворогом, були вiйськ. танцi (див. Бойовий гопак), заклинання зброї (культ меча – у руських дружин­­никiв, культ шаблi – у запороз. козакiв), носiння амулетiв. Най­­ефективнiші з них – громовi стрi­­ли, пов’язанi з культом грози та богом блискавки i грози Перуна, якi, за нар. повiр’ями, надiленi магiч. властивостями, особливо дiє­вими під час лiкування недуг. Лiкув. М. українцi поєднували з позитив. нар. досвiдом зцiлен­ня людини за допомогою лiкiв рослин., тварин. або мiнерал. походження, хiрург. прийомiв, маса­­жiв, голодування тощо. Однак нар. уява приписувала i суто ма­­гiч. обрядам здатнiсть впливати на таємничi сили, зцiлювати вiд будь-якої недуги. Найпоши­­ренiшим магiч. засобом нар. медицини була вербал. М.: замовляння, примовки, нашiптування. Неодмiн. атрибутами лiкув., любов. і побут. М. вважали також непочату, освячену йордан. і наговорну воду, вогонь, рiзнома­нiтне зiлля. За нар. поглядами, пов’язані з рослин. свiтом обряд. дiї повиннi забезпечити щасливе подружнє життя (барвiнк. обряди), захист вiд лиходiйства вiдьом (ритуали з маком-видюком), зцiлення хворих і придбання чарiв. сили (обряди iз папороттю на Iвана Купала). Шкiдлива М. українцiв проявлялася переважно у виглядi нашiптування, проголошення «урокiв», прокльо­­нiв, що мали не магiч., а ритуал. характер: «Щоб у Вас пiр’я в ротi поросло». Неодмiн. складовою нар. М. були ворожiння, які слугували не лише способами пере­­д­рiкання майбутнього, але й ма­­гiч. дiєю, здатною через ворожiн­­ня-заклинання наврочити бажане майбутнє. Ворожили по зорях, мiсяцю, сонцю, сновидiннях, нутрощах тварин, квiтах, зерну, лiнiях лодонi, за допомогою води, вогню, черевикiв, обручок тощо. Якщо пiд час ворожiння обряд. кутя пiдiймалася догори, це вi­­щувало високі стоги; коли кутю пiдкидали до стелi i вона прилипала до неї, чекали успiху в бджiльництвi; коли дiвчата на Свят-вечiр кидали черевики через паркан, вгадували, звiдки прийде суджений; його можна було визначити й по тому, у який бiк гавкає собака; коли дiвчина ловила у хлiвi баранця, вона неод­­мiнно мала одружитися. Воро­­жiння-закликання і досi побутують у середовищi українцiв, набувши переважно розважал., iгрового характеру, хоча на рiвнi пiдсвiдомого не позбавленi мiс­­тичностi.

Лiт.: Ефименко П. Сборникъ малорос­­сійскихъ заклинаній. Москва, 1874; Дра­­гоманов М. Малорусскія народныя преданія и разсказы. К., 1876; Нечуй-Ле­­вицький I. Свiтогляд українського народу: Ескiз укр. мiфологiї. Л., 1876; Фран­­ко I. Людовi вiрування на Пiдгiр’ю // Етногр. зб. Л., 1898. Т. 5; Митрополит Iларiон. Дохри­стиянськi вiрування українського на­роду. Вiннiпеґ, 1981; Зеле­­нин Д. К. Восточнославянская этногра­­фия. Мо­сква, 1991; Українська минувшина: Iлюстр. довiд. К., 1994.

Статтю оновлено: 2017