Мазепа Ісаак Прохорович

Визначення і загальна характеристика

МАЗЕ́ПА Ісаак Прохорович (16. 08. 1884, с. Костобобрів Новгород-Сівер. пов. Черніг. губ., нині Семенів. р-ну Черніг. обл. — 18. 03. 1952, м. Авґсбурґ, Німеч­чина) — політичний і державний діяч. Народився у сімʼї міщан козац. похо­дже­н­ня. Чоловік Н. Мазепи-Сін­галевич, батько Г. Мазепи-Коваль. Навч. у Новгород-Сівер. по­віт. духов. училищі, Черніг. духов. семінарії, 1904 склав іспити на ате­стат зрілості у класич. гімназії, 1910 закін. С.-Пе­тербур. університет. 1905 став чл. РУПу, 1906 — УСДРП. Брав участь у вид. ж. «Вільна Україна» (С.-Пе­тербург, 1906). Делегат від С.-Пе­тербур. організації на 3-му нелегал. зʼ­їзді УСДРП у Києві (1907). Отримав від ЦК партії доруче­н­ня вести організац.-агітац. роботу на Полтавщині, однак незабаром через за­грозу арешту повернувся до С.-Пе­тербурга. 1911 ви­вчав особливості веде­н­ня с. господарства в Австро-Угорщині, Німеч­чині, Данії, Швеції. Від 1912 працював у губерн. земстві в м. Нижній Новгород (Росія); від 1915 — у губерн. продовол. комітеті у м. Катеринослав (нині Дні­про). Водночас налагодив контакти з місц. нелегал. організацією УСДРП, яка роз­горнула широку антивоєн­ну пропаганду. У травні 1917 став спів­організатором Укр. губерн. нац. зʼ­їзду Катеринославщини, що під­тримав вимогу нац.-те­ритор. автономії України. У черв­ні того ж року був присутній як гість на Катеринослав. губерн. селян. зʼ­їзді й наполіг на внесен­ні домагань нац.-територ. автономії України до його резолюції. У серпні 1917 обраний депутатом Катеринослав. міської думи, губерн. земської управи та Катеринослав. ради робітн. і солдат. депутатів (об­стоював нац. інтереси українців, не­зважаючи на кількісну пере­вагу пред­ставників ін. національностей). Спів­ред. друк. органів УСДРП — часописів «Наше слово», «Голос робітника». Після встановле­н­ня у місті більшов. влади пере­йшов на напів­легал. становище, але й надалі виконував свої обовʼязки в думі та губерн. земській управі до їхнього роз­пуску. В березні 1918 на 2-му Всеукр. зʼ­їзді рад у Катеринославі очолив укр. соціаліст. фракцію, до якої уві­йшли пред­ставники УСДРП і правих укр. есерів. 18 бе­резня 1918 у промові на зʼ­їзді протестував проти рос.-більшов. окупації міста і, не­зважаючи на по­грози делегатів-більшовиків, заявив, що Україна не бажає опіки моск. комісарів та що саме на­ступ рос. військ примусив УЦР під­писати Брест. мирний договір. У квітні 1918, коли більшов. війська залишили Катеринослав, очолив губерн. рев. раду, що водночас діяла і як місц. політ. влада. Негативно сприйняв геть­ман. пере­ворот 29 квітня 1918 на чолі з П. Скоропадським, якого критикував за узурпацію влади. За Геть­манату продовжував працювати у губерн. земській управі, кілька разів ви­їжджав до Києва на засі­да­н­ня ЦК УСДРП. У жовтні 1918 за редагува­н­ня г. «Наше слово» заарешт. Держ. вартою Української Держави, однак незабаром звільнений. З утворе­н­ням Директорії у листопаді 1918 прибув до Києва, зу­стрічався з головою Укр. рев. комітету В. Чехівським та діячами нац. соціаліст. руху. Після повале­н­ня Геть­манату й від­новле­н­ня УНР у січні 1919 на 6-му зʼ­їзді УСДРП обраний чл. і секр. ЦК партії. На від­міну від частини однопартійців, ви­ступав категорично проти за­­провадже­н­ня в УНР диктатури пролетаріату й ін. елементів рад. влади. Вирушаючи на поч. лютого 1919 разом із проводом УНР з Києва до Він­ниці, вивіз усі протоколи засі­дань ЦК УСДРП, списки чл., найцін­ніше з б-ки, комплекти «Робітничої газети» та низки ін. київ. ви­дань. Від квітня 1919 — Міністр внутр. справ УНР в уряді Б. Мартоса (тоді ж залишив секретарство у ЦК УСДРП). Намагався протидіяти більшов. пропаганді й антисеміт. на­строям на під­влад. УНР землях, наполягав на утворен­ні Держ. інспекції при Армії УНР для інформува­н­ня про політику уряду та на­гляду за команд. складом з метою нейтралізації анарх. елементів. У серпні 1919 — травні 1920 — голова Ради нар. міністрів УНР та Міністр внутр. справ УНР. Після від­ʼ­їзду А. Лівицького з дипломат. місією до Варшави, у вересні–листопаді 1919 також виконував обовʼяз­ки Міністра закордон. справ УНР. У травні–червні 1920 — Міністр земел. справ УНР в уряді В. Прокоповича. Учасник 1-го Зимового походу Армії УНР. Від листопада 1920 мешкав у Львові, редагував місячник «Соціалістична думка». У травні 1921 побував у Берліні, Відні, Празі, зу­стрічався з В. Вин­ниченком і М. Грушевським (остаточно ро­зі­йшовся у по­глядах з остан­нім і не зміг поро­зумітися з УПСР). 1923 пере­їхав до Праги, 1925 — у м. Подєбради (Чехо-Словач­чина), де працював в Укр. госп. академії: бібліотекар, викл., від 1927 — доцент ботаніки. У жовтні 1927 разом із Б. Мартосом і П. Феденком ви­ступав свідком на суді у справі вбивства С. Пе­тлюри. Як спів­кер. Закордон. комітету УСДРП делегов. на між­нар. соціаліст. кон­греси у міста Гамбурґ (Німеч­чина, 1923), Мар­сель (Франція, 1925), Брюс­сель (1928). Під час процесу СВУ в Харкові брав участь у роз­гортан­ні у пресі кампанії протесту, звинувачуючи рад. суд у фальсифікаціях та терорі. 1936 від­мовився прийняти чехо-словац. громадянство. Під час нім. окупації жив за­мкнено й ізольовано, напередодні вступу рад. військ ви­їхав до Німеч­чини. Від 1946 — проф. Укр. тех.-госп. ін­ституту в Мюн­хені. 1947 очолив під­готовчу комісію зі створе­н­ня Укр. нац. ради — пере­дпарламенту УНР в екзилі. Спів­засн. Укр. нац. ради (1948), голова її виконав. органу — уряду УНР в екзилі (1948–52). Засн. і лідер Укр. соціаліст. партії (1950), яка утворилася у результаті обʼ­єд­на­н­ня політ. груп есдеків. та есерів. спрямува­н­ня. Автор наук. моно­графії про рослин. світ Карпат. гір «Карпатські полонини» (1944), а також праць і багатьох публікацій з історії Визв. змагань 1917–21, зокрема «Боль­шевизм і окупація України» (Л., 1922; нім. мовою — 1923), «Творена держава (боротьба 1919 р.)» // «Збірник памʼяти С. Пе­тлюри (1879–1926)» (Прага, 1930), «Під­­­стави нашого від­родже­н­ня» (т. 1–2, Новий Ульм, 1946); спогадів «Україна в огні й бурі революції 1917–1921» (т. 1, Прага, 1942, Новий Ульм, 1950; т. 2, Прага, 1942, Новий Ульм, 1951; т. 3, Прага, 1943; одним томом — К., 2003).

Літ.: Лотоцький О. Сторінки минулого. Ч. 3. Варшава, 1934; Наріжний С. Українська еміграція. Т. 1. Прага, 1942; Помер Ісаак Мазепа // Свобода. 1952, 28 берез.; Феденко П. Ісаак Мазепа. Борець за волю України. Лондон, 1954; Ісаакові Мазепі на вічну памʼять. Лондон, 1973; Нагорна Л. Л. Премʼєр Укра­їнської Народної Республіки (Ісаак Мазепа) // Укр. ідея. По­статі на тлі революції. К., 1994; Губань Р. Ісаак Мазепа як «головний міліціонер і як людина» // Лю­дина і політика. 2001. № 1; Мандзяк В. Концепція формува­н­ня української нації в науковій спадщині Ісаака Мазепи // Народозн. зошити. 2003. № 3–4.

П. П. Гай-Нижник

Завантажити статтю