Макраме

МАКРАМЕ́ (від араб. мigramah — тасьма, тороки; франц. macramé — нашивка з плетеного шнура) — текс­тильна техніка, в основі якої — вʼязан­­ня вузлів; декоративні вироби (метражні та обʼємно-просто­­рові), виготовлені у техніці вузлового вʼяза­н­ня; різновид мережива. Техніка вʼяза­н­ня вузлів ві­дома з до­істор. часів, про що свідчать археол. речові памʼят­­ки: її за­стосовували у виготовлен­ні ловец. і рибал. сітей. Вузли використовували у рибал. та мор. справах завдяки міцності і надійності (частина мор. вузлів стала основою М.). Вузлове вʼя­­за­н­ня ві­доме в давніх культурах Єгипту, Вавилона, Ас­сирії, Греції, Персії, Китаю, Перу. Вʼязаними тороками — мережив. каймою, завершеною повʼязаними у пасма різноманіт. величини та конфігурації китицями — оздоблювали одяг (сорочки, плащі, шарфи-палантини). Колір, довжина й декоративність френзелів вказували на заможність і соц. статус власника. Вірогідно, в Європу техніка вʼяза­н­ня вузлів потрапила від 13 ст. завдяки майстрам-ткачам із країн Араб. Сходу. Спершу поширилася в Іспанії, згодом — в Італії, де значно роз­по­всюдилася упродовж 15–16 ст. (особливо в р-нах Лігурії), пізніше — у Франції, Гол­ландії, Бельгії, Англії. Вузлове вʼяза­н­ня використовували для оздобле­н­ня (одяг духовенства, церк. інтерʼєр­­ні тканини, світське вбра­н­ня), а також у виготовлен­ні виробів госп. при­значе­н­ня (канати, шнури, кінська упряж, сіті). В Англії М. поширилося у 17 ст. завдяки королеві Марії ІІ. 1843 англ. королева Шарлот­та, захоплена давніми зразками з італ. Ґенуї, від­крила школу М. для дітей бідних. На­прикінці 19 ст. у вікторіан. період цей спосіб виготовле­н­ня декор. виробів став над­звичайно популяр. видом рукоді­л­ля; у текс­тил. термінології для ви­значе­н­ня техніки вузлового вʼяза­н­ня поширився термін «М». Мереживне оздобле­н­ня у техніці М. екс­портували з Європи в Пн. та Пд. Америку. На­прикінці 19 — у 1-й пол. 20 ст. М. використовували для виготовле­н­ня й декорува­н­ня одягу, предметів інтерʼєру: мережива, шалей, торбинок, гаманців, абажурів, подушок, ламбрекенів, штор, покривал, кошиків тощо. Соціокультурні чин­ники 1-ї пол. 20 ст. (пошире­н­ня пром. текс­тилю, механізація виробництва, модні тенденції, емансипація жіноцтва, вій­ни) негативно вплинули на роз­виток М. (як і багатьох текс­тил. технік) упродовж кількох десятиліть. Нова хвиля зацікавле­н­ня М. у Європі й США припала на 1970-і рр. — із роз­по­всюдже­н­ням та популяризацією виробів, у виготовлен­ні яких за­стосовували ручну працю. Знач. мірою М. поширилося завдяки культурі гіпі, які в одязі використовували велику кількість різноманіт. прикрас (браслетів, кулонів, поясків, шнурів, торбин). Особливої популярності набуло М. Кавандолі (гобеленове М.): на­звано на честь італійки В. Кавандолі, яка 1915 у Турині заснувала «Будинок Сонця» для дітей-сиріт (на­вчала їх створювати вироби за допомогою вузлів). Технол. при­йом Кавандолі полягає у викори­стан­ні пряжі пере­важно двох (інколи більше) кольорів із за­стосува­н­ням вертикал. і горизонт. ре­псових вузлів, комбінація яких утворює щільну структуру рисунка, що нагадує вишивку. У техніці Кавандолі вʼязали гаманці, торбинки, пояси, панно, облямівки, футляри для оптики, доріжки, килимки тощо. На поч. 21 ст. Кавандолі особливо поширене у виготовлен­ні прикрас, де текс­тил. матеріали по­єд­нують із дорогоцін. металами, деревом, склом, керамікою; у створен­ні автор. декор. панно, картин. На укр. землях у 11–13 ст. вузловим вʼяза­н­ням виготовляли вбра­н­ня й оздобле­н­ня (опліч­чя, жін. головні убори «повойники», декор. шнури, стрічки, тороки) та ужитк. вироби (кінську упряж, сагайдаки, сіті). У 14 — на поч. 19 ст. із лляної, бавовняної, сріб., золотої та метал. ниток у цехах виробляли різноманітні галуни, тасьми, ажурну облямівку, китиці, якими декорували одяг знаті та духовенства. Із роз­витком жін. мист.-профес. освіти на­прикінці 19 — у 1-й третині 20 ст. ви­вче­н­ня М. увели у навч. про­грами фахових шкіл, що базувалися на зх.-європ. досвіді. Також технол. при­йомам М. на­вчали на спец. курсах рукоді­л­ля. Зразки та способи виготовле­н­ня М. друкували у часописах для жіноцтва. Завдяки цьому роз­вивалося місц. виготовле­н­ня М. — як альтернатива привізному: ним прикрашали дит. вбра­н­ня, спідню, постіл. та столову білизну, інтерʼєрні вироби, торбинки. В укр. традиц. мистецтві при­йоми вузлового вʼя­­за­н­ня поширилися у декорі нар. одежі та інтерʼєр. тканин (житл. і церк.) від поч. 20 ст.: нижній край жін. фартухів-запасок (Бойківщина, Лемківщина, Зх. Поді­л­ля, Опі­л­ля, Поку­т­тя), вужчі кінці тканих і плетених поясів, ажурне оздобле­н­ня хустин, скатертин, про­стирадл, рушників тощо. Побутували 2 способи вивʼязу­­ва­н­ня кайми: 1) з осн. полотна (лляного, конопляного) виробу виторочували поперечні нитки, ділили їх на пасма, які зʼ­єд­нували за допомогою вузлів: так утворювалася ажурно-декор. орнам. сітка, яку викінчували довгими тороками («френдзлями», «стряпками», «торочками», «бахромою»); 2) для вʼязаного оздобле­н­ня до виробу добирали пряжу ін. ґатунку, пере­важно пром. виробництва — з полиском, фактурну, різної щільності скручува­н­ня, що під­силювало мист., естет. цін­ність виробу. У 1920–30-х рр. ускладнено ажурність та орнаментацію сітки, оскільки збільшено кількість декор. «фантазій.» вузлів та удосконалено при­йоми їхнього вʼяза­н­ня: комірки різної форми і роз­мірів, різноманітні елементи та мотиви орнаменту («листочки», «квіти», «зиґ­­заґи»). Популярність М. зросла у 1960–80-х рр. у звʼязку з виникне­н­ням у сільс. і міського населе­н­ня естет. потреби прикрашати предмети побуту та вбра­н­ня. Зʼявилися нові типи вʼязаних виробів, від­мін­ні від традиційних: взу­т­тя, обплете­н­ня для пляшок, ваз і годин­ників, шкатулки, цукерниці, корзинки, кашпо, портьєри, крісла, гамаки, настін­ні композиції «Сова», «Метелик», «Вітрильник», а також декор. сюжетні панно. Більшість зразків М. і технол. при­йомів викона­н­ня друкують у журналах для рукоді­л­ля, окремих ви­да­н­нях, варіативність вузлів ви­вчають на спец. курсах. На­прикінці 20 — на поч. 21 ст. М. широко практикують у виготовлен­ні біжутерії (начіл. стрічки, браслети, кулони, ланцюжки, під­віски), аксесуарів (пояси, торбинки, гаманці, футляри, брелки), творів образотвор. мистецтва (сюжетні й орнам. гобелени, картини, ікони), а також у твор. інтер­претаціях художників-текс­тильників, дизайнерів одягу. Для М. використовують матеріали різного ґатунку: базові — нитки (вовняні, лляні, бавовняні, шовкові, муліне, синтет., металеві), мотузки та стрічки, додаткові — бісер, деревʼяні, пластик., керам., металеві, скляні намистини різної конфігурації, натурал. і штуч. камені, висушені плоди й зернята тощо. Для роботи необхідні подушка (під­ставка) та допоміжні інструменти: шпильки, вʼязал. гачок, шпиці, ножиці. У М. за­стосовують прості й складні вузли: «плоский» (право­сторон., ліво­сторон.), «одинар. плоский», «по­двій. плоский», «квадратний», «петельний», «через руку», «фриволіте», «ре­псовий» (горизонт., вертикал., похилий), «брида», «геркулесів», «вузликове піко», «турецький» та ін., які у по­єд­нан­ні та варіативності створюють різноманітні декор. візерунки — «ланцюжок», «сітку», «стрілочку», «шишку», «листочки», «ромб», «ялинку», «мережку», «павутинку», «шахівницю» та ін. Художні особливості М. залежать від кольору, якості матеріалів, кількості викори­станих вузлів. За колористикою роз­різняють одноколірні (монохромні, ахроматичні) та багатоколірні (поліхромні) вироби. У виготовлен­ні монохром. М. осн. роль від­водять декор. вузлам та їх по­єд­нан­ню, за рахунок чого створюють однотон. фактур. обʼєм. (тех.) орнамент. Щоб під­силити ажурність, для М. роблять «під­кладку» з тканини контраст. тону та кольору (т. зв. сліпа ажурність). Для поліхром. М. характерна обмежена кількість вузлів, якими з викори­ста­н­ням пряжі різних кольорів ви­­вʼязують щільне візерунчасте тло виробу, що нагадує вишивку чи тка­н­ня; пере­важають геом. і геометризов. орнаменти.

Завантажити статтю