Макросоціологія

МАКРОСОЦІОЛО́ГІЯ (від макро... і соціологія) — соціологічні концепції та теорії, що ви­вчають тенденції функціонува­н­ня і зміни довготривалих історичних процесів і явищ на рівні су­спільства загалом та соціальних ін­ститутів зокрема. Класики європейської соціології О. Конт, К. Маркс, Ф. Тьон­ніс, Г. Спенсер, Е. Дюркгайм, В. Зомбарт, М. Вебер працювали в галузі М., оскільки у своїх працях аналізували пере­хід від традиційного су­спільства до індустріального та різні наслідки цього пере­ходу на рівні соціальних структур, ін­ститутів і великих соціальних груп. Від 1920–30-х рр. соціологи, особливо американські, орієнтувалися пере­важно на аналіз процесів соціалізації окремих індивідів, їхніх взаємодій у малих групах на рівні повсякден­ності. 

Соціологія 1-ї пол. 20 ст. концентрувалася на емпіричному ви­вчен­ні груп та прошарків окремого су­спільства-нації і багато в чому втратила інтерес до великих історичних процесів. При цьому Б. Mур, Й. Шумпетер, П. Сорокін, Н. Еліас, К. Полані продовжували макросоціологічні дослідже­н­ня, які були недооцінені сучасниками, але отримали великий резонанс в остан­ній третині 20 ст. За висловом американського соціолога Р. Кол­лінза, у серед. 20 ст. роз­почався «золотий вік» історичної М. 

Нове поколі­н­ня науковців звернулося до ви­вче­н­ня історичного матеріалу європейських, азійських, пів­ден­ноамериканських, африканських су­спільств. Зʼявилися веберіанська гілка історичної соціології (Р. Бендикс, Ч. Тіллі, Р. Кол­лінз, Т. Скокпол, М. Манн) і марксистська гілка світ-системного аналізу (А.-Ґ. Франк, І. Вал­лер­стайн, Дж. Гопкінс, Дж. Ар­ріґі). 

Нині найроз­виненішими напрямами М. є дослідже­н­ня військово-центрованого становле­н­ня сучасних держав (М. Манн, Ч. Тіллі), геополітичної динаміки, довгих циклів гегемонії (Р. Кол­лінз), порівняльного ви­вче­н­ня соціальних революцій і державних роз­падів, краху імперій (Т. Скокпол), аналіз світових систем (Ф. Бродель, І. Вал­лер­стайн, Дж. Ар­ріґі). М. Манн досліджує природу масового насильства та влади. Поряд з веберіанським роз­різне­н­ням джерел і сфер влади на політичну, економічну, військову, ідеологічну, він ви­окремлює дві форми державної влади: деспотичну та інфра­структурну. Перша означає здатність правлячої еліти при­ймати ріше­н­ня, не­зважаючи на інтереси інших груп населе­н­ня, друга повʼязана з можливостями держави контролювати власну територію через су­спільство і забезпечувати здійсне­н­ня прийнятих рішень. 

Одне із найбільш ви­знаних досягнень М. — праця Т. Скокпол «States and Social Revolutions: A Comparative Analysis of France, Russia and China» («Держави і соціальні революції: Порівняльний аналіз Франції, Росії і Китаю», Кембридж, 1979), що не тільки викликала значний резонанс у науковому світі й привернула увагу політиків, а й спричинила десятки сер­йозних досліджень революцій і революційних рухів у країнах Європи, Азії, Африки, Пів­ден­ної Америки. Згідно з Т. Скокпол, соціальні революції — швидкі базові пере­творе­н­ня державних і класових структур су­спільства, які су­проводжуються і частково виробляються через класові пов­ста­н­ня знизу, насамперед спровоковані певною частиною контреліти. 

При ви­вчен­ні глобальних соціальних змін особливу увагу капіталістичній світ-системі приділяє І. Вал­лер­стайн. Ця система сформувалася в Європі 1450–1650 на під­валинах західноєвропейської світ-економіки і характеризується без­перервним накопиче­н­ням капіталу. Вона складається з трьох частин, які в певному сенсі є ідеальними типами: ядро (країни Заходу з роз­виненим індустріальним чи постіндустріальним виробництвом і сильною державою); периферія (країни, що спеціалізуються на видобутку ресурсів, мають аграрну економіку і слабку державу — т. зв. країни третього світу); напів­периферія (країни другої хвилі модернізації, у 20 ст. — соціалістичні країни, нині — країни, що утворилися після роз­паду соціалістичного табору, а також Китай, Індія, Бразилія та ін.). На думку І. Вал­лер­стайна, капіталістична світ-система заснована на нееквівалентному осьовому поділі праці між ядром і периферією. Країни ядра змушують периферію по­стачати сировину за заниженими цінами, що сприяє процвітан­ню центру і зубожін­ню периферії. 

В основу теорії геополітичної динаміки Р. Кол­лінза покладено класичне ви­значе­н­ня М. Вебером держави як монополії легітимної влади на за­стосува­н­ня насильства на певній території. Р. Кол­лінз пере­творив кожне поня­т­тя цієї формули в змін­ну величину й сформулював низку положень: пере­вага в ресурсах і геопозиційна пере­вага сприяють територіальній екс­пансії; держави всередині гео­графічного регіону мають тенденцію з часом ділитися на менші угрупова­н­ня; кумулятивні процеси призводять до тривалого спроще­н­ня з мас­штабними гонками озброє­н­ня і вирішальними війнами між небагатьма суперниками, а надмірне роз­шире­н­ня — до ресурсної напруги і роз­паду держави. 1980 він порівняв геополітичні позиції США і СРСР за критеріями своєї теорії та ді­йшов до висновку, що СРСР про­йшов пік своєї могутності, тоді як могутність США залишиться від­носно стабільною. Під­тверджене часом «пророцтво» Р. Кол­лінза істотно під­вищило пре­стиж його теорії та М. загалом. 

У сучасній соціологічній думці М. продовжує роз­виватися у напрямі аналізу нових глобальних процесів і геополітичних транс­формацій.

Завантажити статтю