Маланюк Євген Филимонович

Визначення і загальна характеристика

МАЛАНЮ́К Євген Филимонович (20. 01(02. 02). 1897, с. Архангород Херсон. губ., нині смт Новоархангельськ Кіровогр. обл. — 16. 02. 1968, м. Нью-Йорк, похов. у м-ку Бавнд Брук, шт. Нью-Джер­­сі, США) — поет, критик, есе­їст, культуролог, літературо­знавець. Закін. Єлисаветгр. земське реал. училище (нині Кропивницький, 1914), де вже писав літ.-крит. праці («Значение Жуковского в рус­ской литературе», 1913) і поезії російською мовою («Ольге Яковлевне Юзковой», «Порт­рет», 1911–13), Київ. військ. школу (1916). Учасник 1-ї світової війни у складі рос. армії, Визв. змагань 1917–21, зокрема 1919 — адʼютант командувача Армії УНР В. Тютюн­ника, якому присвятив «Баладу про Василя Тютюн­ника» (опубл. у зб. «Перстень Полікрата»), поему «Пʼята симфонія», ст. «Памʼяті Василя Тютюн­ника», «Василь Тютюн­ник», «Тютюн­ник і Сінклер» (у 2-му т. «Книги спо­стережень»). Пере­бував у таборах для інтернованих у с. Стшалково, с. Щип­­­йор­­но та м. Каліш (усі — Польща). В остан­ньому разом з М. Гривою, Ю. Дараґаном, М. Чирським заснував ж. «Веселка» (1922) та однойм. літ. товариство, друкувався у місц. альманасі «Озимина». 1922 емігрував до Чехо-Словач­чини, де закін. гідротех. від­діл Укр. госп. академії в м. Подєбради (1923). Належав до Подєбрад. товариства укр. письмен­ників «Культ», опублікував перші зб. віршів «Стилет і стилос» (Подєбради, 1925), «Гербарій» (Гамбурґ, 1926). Від 1923 по­стійно друкував свої твори в «Літературно-науковому вістни­­ку» (Львів), гол. ред. якого Д. Донцов (був духовним натхнен­ником М.) на­звав його разом з Л. Мосендзом, О. Телігою, О. Ольжичем, Ю. Липою «трагіч. оптимістами» за особливу філософію життя — amor fati (любов до долі), що «дає від­вагу жити і вмирати», та ви­значив їх авангардом нового укр. літ. мистецтва. 1929 повернувся до Польщі: разом з Ю. Липою заснував у Варшаві літ. групу «Танк» (1929), про­грам. засадами якої (опубл. у зб. «Стат­ті про “Танк”», Варшава, 1929) був радикал. від­хід від рос. культури, пошире­н­ня ідеї укр. державності, культу героїзму й шляхетності; публікувався в ж. «Ми», довкола якого групувалися учасники «Танка» й Праз. школи; під­готував зб. «Земля й залізо» (Париж, 1930), «Земна мадон­на» (Л., 1934), «Перстень Полікрата» (Л., 1939), «Ви­брані поезії» (Л.; Краків, 1943). Водночас викладав рос. мову в Академії Ген­­­штабу польс. армії, математику — в Укр. православ. семінарії. Імʼя М. набуло популярності в польс. культур. середовищі, про що свідчать перекл. польс. мовою його поезій, стат­тей, есе, заміток, що час від часу друкувалися в часописах «Biuletyn Pol­­sko-Ukraiński», «Wschód», «Mysl Polska», «Zet», «Wia­do­mości Lite­­rackie», «Tygo­d­nik Ilustrowany», «Ateneum», «Marcholt», «Kamena», «Pa­miętnik War­szawski». 1944 емігрував з Польщі із міркувань без­пеки — спочатку до м. Кунштат (Моравія), потім до Праги (Чехо-Словач­чина), звідти до м. Реґенсбурґ (Німеч­чина), у якому долучився до літ. обʼ­єдн. «МУР», викладав укр. мову, математику в укр. гімназії. Від 1948 — у США. Спочатку мешкав у м. Саміт (шт. Нью Джерсі), де був ліфтером у шпиталі, згодом — у Нью-Йорку, де працював (до 1962) тех. рисувальником. Почес. голова Обʼ­єдн. укр. письмен­никiв у дiаспорi «Слово», товаришував з поетами Нью-Йорк. групи. Опублікував зб. «Влада» (Філадельфія, 1951), «Пʼята симфонія: Поема» (1954), «Проща» (1954), «Ос­­та­н­ня весна» (1959), «Серпень» (1964; усі — Нью-Йорк). Уже після смерті митця побачили світ також зб. «Перстень і посох» (Мюнхен, 1972), «Поезії з нотатників» (Кірово­град, 2003). Окрім поезії активно за­ймався критикою, публіцистикою та есе­їстикою: «Нариси з історії нашої культури» (1954), «До про­блем большевизму» (1956), «Малоросійство» (1959), «Illustriussimus Do­­mi­­nus Mazepa» (1961; усі — Нью-Йорк), «Книга спо­стережень» у 2-х т. (Торонто, 1962–66), «Поверне­н­ня: Поезії. Літературо­знавство. Публіцистика. Щоден­ники. Листи» (Л., 2005, упоряд. Т. Салига), «Нотатники. 1936–1968» (К., 2008, упоряд. Л. Куценко).

Вже з перших збірок показав себе як пред­ставник нац. літ-ри. Серед його пере­конань — романтична віра в пророчо-месіаністську візію укр. літ-ри: літ. митець має бути нац. вождем, при­значе­н­ня якого — плекати в душах українців тверду нац. сві­домість. Поет роз­глядає слово як зброю для захисту укр. культури й держав­­ностi. Пита­н­ня того, що має бути ви­значальним у худож. творчості будь-якого митця — естетика чи служі­н­ня нац. інтересами, найбільш загострене у вірші «Стилет чи стилос?». На думку М., плека­н­ня нац. сві­домості має від­буватися не просто поет. зображе­н­ням якогось нац.-попу­ляр. сантименту, а через апелюва­н­ня митця до нац. трагедії (ката­строфи). Мотив від­повід­альності поета за долю нації лежить в основі багатьох ін. його віршів — «Шевченко», «Під­сумок», «Юрієві Дараганові», «Друге посланіє», «Доба», «Миколі Зерову», «Волинське», «Ямби», «Памʼяті поета і воїна», «Прага», «Година поезії», «Памʼяті Т. Осьмачки», «Епос зачинається так», циклу «Ars poetica» (Юліанові Тувіму) тощо. Прикладом справж. митця, який здатний повести народ за собою в боротьбі за нац. ідеї й цін­ності, для М. є Т. Шевченко, якого іменує «духовним Мойсеєм нашої нації». Носіями нац. духу називає також П. Куліша, І. Франка, Лесю Українку, поетів «спізненого поколі­н­ня» — Ю. Дараґана, Ю. Липу, О. Стефановича, Л. Мосендза, М. Гриву та ін. В окремих поезіях порушує не­прості для українців пита­н­ня на кшталт «Чому у визвольних змага­н­нях Україна за­знала поразки?», «Це випадок чи історична закономірність?». Для по­ступу українського народу, від­новле­н­ня держави великої ролі надавав необхідності опертя на традиції Київ. Русі й козацтва, прославле­н­ня укр. героїв визв. змагань різних епох. Варто від­значити, що у пізніх поезіях, зокрема амер. періоду, М. змінив акценти в мотивах і на­строях з патріот. на філософські. Для вільного й благосного по­гляду поета оживають усі точні і строгі форми зовн. світу, він любить кінеч. світ і милі грані між речами, а також і грані між пере­жива­н­нями. Готуючись до звіту перед Богом і самим собою, М. замислюється над нериторич. пита­н­ням: «Що ж можеш ти, надламана тростино»? У віршах із кн. «Серпень», напр., поет не говорить про себе без­посередньо, він роз­повід­ає про зовн. об­ставини душев. явища, про події внутр. життя та предмети внутр. світу і лише у своєрід. виборі цих предметів та їх мінливому спри­йман­ні від­чуваємо справж. на­стрій, той душев. зміст, який вкладено в слова: «Ось перший сніг. І зникла вишина / Де вчора ще блакить текла й бриніла / Крізь золото, тепер лягла без­крила / Глухоніма шпитальна тишина» — вірш «Дереворит»; «Ave Caesar, сліпучий серпне, / Авгу­стійший владарю літ! / Солодощ пізніх овощів терпне, / Сяйво твоє все більше нестерпне / Для майже осліпленої землі» — вірш «Ave Caesar, сліпучий серпне».

Серед поезій М. є й інтимна лірика. Показовим є твір «Дві елегії», у якому лірич. герой по­стає у двох іпостасях — поет і чоловік (коханець). Загалом інтимна лірика М. — це зображе­н­ня життя в усіх його фарбах — радісних і трагічних, зі злетами і паді­н­нями, з особливим акцентува­н­ням на глибокому змісті окремої люд. душі. По­глибле­н­ня особистості, витонченість індивід. пере­живань, роз­виток емоційності, внесе­н­ня в поезію містично-трепет. почу­т­тя — все це вимагало нових слів і нової техніки словопо­єд­на­н­ня («Сонця спів­ом дзвенять гострі коси, / Сонця спів в стиглім золоті нив, / І шумлять під косою покоси, / І вʼязальниць доноситься спів»). Замість логічно ясних понять слова стають натяками, пів­тонами і пів­тінями, під­казуючи на­строї, логічно невмотивовані, але музично значущі, як у «Провесні»: «Твоя, що майже смертна, тиша, / Не впокорила й не лягла / Глухою тінню. Ні, скоріше — / Війнула помахом крила, / І — ввесь увага, ввесь напруга — / Я прислухався і тремтів / На голос матері і друга, / На дівчини далекий спів».

У публіцист., есе­їст. працях позиціонував себе як культуролог, історик, філософ. Так, у «Нарисах з історії нашої культури» висловив пере­кона­н­ня, що землі теперіш. України від 7 ст. до н. е. належали до серед­земномор. культур. ареалу антич. Ел­лади. Україна становила пн. частину держави, від якої пішли пізніша рим. і зх.-європ. цивілізації. Еллін. культура, на думку М., лишила поміт. вплив у психіці українського народу, що виражається в прагнен­ні українців до краси в усіх її виявах, глибокій християн. моралі, пошані до люд. особистості. Водночас стверджував, що культ краси призвів до евклідів. «матеріалізму» укр. душі, браку державотвор. мужів, дефіциту рим. прикмет психіки. У давньокиїв. період ментальність українців видо­змінилася під впливом варязтва: взаємоборотьба лагідної еллін. культури і во­йовничої варяз. вдачі спричинило як появу величної середньовіч. держави — Київ. Русі, так і її занепад разом зі всіма ін. не­вдалими спробами створити й втримати Українську Державу від часів Б. Хмельницького до І. Мазепи. Впливи ел­лінів, варягів, а також готів і візантійців, які також мали місце на формува­н­ня укр. генотипу, роз­глядав як істор. під­ґрунтя належності України до європ. країн. Малоросійство – ще одна провід­на тема його роз­думів (роз­відка «Малоросійство»). Найтрагічнішим прикладом малороса називає М. Гоголя. На думку М., він є людиною «тієї спочатку національно-недокровної, згодом хворої, врешті національно-від­мерлої душі». Малоросійство, як і малопольськість, малонімецькість, малофранцузькість тощо, формує малокров. тип людини і мистецтва, зрештою, призводить до втрати звʼязку з Духом, поволі вигризає духовну істоту зсередини. Малоросійству М. проти­ставляв «мазепинство». Це радикально ін. тип українця, здатного шаблею, словом, стратегіч. мисле­н­ням захищати Українську Державу (роз­відка «Illustriussimus Dominus Mazepa»). Мазепинство — «яскрава протилежність, яскраве заперече­н­ня, нещадне демаскува­н­ня й найрадикальніший лік» на малоросійство. Бо це є чинна (в сенсі подвижницька — автор) сві­домість нації та повʼязана з нею «політ. і мілітарна воля нацією бути». Вийти з малоросійства можна лише через «напружене творе­н­ня духов. суверен­ности», жорстку діагностику про­блем, але без «лжепатріот. вір­­шо­графії й етногр. патріотики», а також без «отаманщини» і «махнівщини», бо все це різні личини, якими маскується малоросійство. У цій но­стальгії поета за сильним вольовим типом українця можемо впі­знати й індивідуальність власне М. Є. Маланюк — це людина чину, людина дії, ріше­н­ня, по­двигу. «Серцем спаленим — все пере­жито / В апокаліпсі хижих літ», — сказав поет. Тому сьогодні він необхідний не лише для культури, а й для формува­н­ня вольового характеру нації, її модер. ментальності. Імʼям М. на­звані вулиці у Києві, Львові, Кропивницькому, Дні­прі та ін. містах України, площу — у Львові, школу — в с. Торговиця Новоархангел. р-ну. У Новоархангельську встановлено погру­д­дя поета. 2002 засн. обл. літ. премію ім. М., якою нагороджують літераторів Кірово­градщини за високохудожні твори.

Літ.: Шерех Ю. Два поети (Євген Маланюк — Вадим Лесич) // Шерех Ю. Друга черга. Література. Театр. Ідеології. Нью-Йорк, 1978; Астафʼєв О. Апокаліпсис Євгена Маланюка. Ніжин, 1997; Сварник Г. Євген Маланюк періоду «Стилета» і «Стилоса» // Україна: наука і культура. Щорічник. Вип. 30. К., 1999; Куценко Л. Євген Маланюк: дорогами втрат і сподівань. Кр., 2001; Ткачук М. Художній світ лірики Євгена Маланюка // Філол. дискурс. 2015. Вип. 2.

О. Г. Астафʼєв

Завантажити статтю