Маленков Георгій Максиміліанович

МАЛЕНКО́В Георгій Максиміліанович (23. 11(06. 12). 1901, м. Оренбург, Росія — 14. 01. 1988, Москва) — партійний і радянський діяч. Генерал-лейтенант (1943). Герой Соц. Праці (1943). Державні нагороди СРСР. Закін. класичну г-зію. Від 1919 пере­бував на політ. роботі у Червоній армії. 1920 вступив до РКП(б). 1921 навч. у Моск. вищому тех. училищі, де привернув до себе увагу керівництва актив. ви­ступами проти прихильників Л. Троцького та участю у «чистках» троцькістів як секр. парт. організації училища. Від 1925 — в облік.-інформ. під­від­ділі ЦК РКП(б), згодом — у секретаріаті Й. Сталіна. 1927 — один із організаторів «робочих дружин», які ро­зігнали мітинг опозиції у Моск. вищому тех. училищі. Від 1930 працював у організац. від­ділі Моск. комітету ВКП(б), згодом очолив цей від­діл. 1934–39 — завідувач від­ділу керів. парт. органів ЦК ВКП(б). Брав участь у ре­пресіях, активно взаємодіяв з кер. НКВС СРСР М. Єжовим (див. також «Єжовщина») та Л. Берією, їздив по країні, проводив «чистки», зокрема у Білорусі, Вірменії, Тульс., Ярослав., Саратов., Омській, Тамбов. обл., Татар­стані (усі — РФ), Таджики­­стані. Став одним із ключових творців номенклатур. кадрової системи. 1938 ві­ді­грав значну роль у повален­ні М. Єжова, на якого поклали провину за «пере­гини» у ре­пресіях. 1939–46 — чл. ЦК ВКП(б), секр. по кадрах, від 1941 — канд. у чл. політбюро ЦК ВКП(б). Під час вій­ни 1941–45 — чл. Держ. комітету оборони СРСР (водночас із посадою секр. ЦК), за­ступник голови РНК СРСР (курував літакобудува­н­ня). У березні 1946 уві­йшов до складу політбюро ЦК ВКП(б). Вважався «другою людиною» в партії, однак після посиле­н­ня впливу секр. ЦК ВКП(б) А. Жданова у травні 1946 знятий з посади секр. ЦК ВКП(б) і від­правлений до Середньої Азії (формально — за недоліки у літакобудуван­ні). 1948 за під­тримки Л. Берії та М. Хрущова від­новлений на посаді секр. ЦК ВКП(б). 1949 брав активну участь у фабрикації «ленінгр. справи», а також справи Єврейського антифашистського комітету (за остан­ньою ре­прес. особи, які мешкали в Україні). Свідче­н­ням посиле­н­ня впливу М. стало виголоше­н­ня ним 1952 на 19-му зʼ­їзді ВКП(б) звіт. доповіді ЦК, що до цього робив лише Й. Сталін. Остан­ній за­пропонував створити після зʼ­їзду Президію ЦК — новий вузь­кий влад. орган, куди уві­йшли лише довірені особи, серед них і М., який фактично керував роботою ЦК у період загостре­н­ня хвороби Й. Сталіна. Після його смерті очолив РМ СРСР, першим роз­почав обережну публічну критику «культу особи». Разом із М. Хрущовим ініціював знище­н­ня Л. Берії, в якому вони вбачали небезпеч. конкурента у боротьбі за владу. Як глава уряду висунув план, спрямов. на роз­виток легкої промисловості та с. господарства, закликав до мирного спів­існува­н­ня із західними державами, формува­н­ня системи колектив. без­пеки. 1955 ви­ступив за обʼ­єд­на­н­ня Німеч­чини шляхом проведе­н­ня заг. виборів. За­знав критики з боку ін. кер., у лютому 1955 залишив посаду глави уряду. Був заст. міністра, міні­стром електро­станцій і чл. Президії ЦК КПРС. Після 20-го зʼ­їзду КПРС при­єд­нався до противників хрущов. критики «культу особи», на червневому (1957) пленумі ЦК КПРС разом із В. Молотовим, Л. Кагановичем та ін. оголошений чл. антипарт. групи і по­збавлений посад. При­знач. дир. ГЕС у м. Усть-Камʼяногорськ, згодом — директор ТЕС у м. Екібастуз (обидва — Казах­стан). 1961 виключений з партії. До Москви повернувся після виходу на пенсію 1968.

Завантажити статтю