Малишко Андрій Самійлович

Визначення і загальна характеристика

МАЛИ́ШКО Андрій Самійлович (01(14). 11. 1912, містечко Обухів, нині місто Київ. обл. — 17. 02. 1970, Київ) — поет, пере­кладач. Чоловік Л. Забашти, батько В. Ма­лишко. Член СП СРСР (1936). Сталін. пре­мія (1947) за поему «Прометей» (1946) і зб. «Лірика» (1938); Сталінcька премія (1951) і Державна премія СРСР (1969) за кн. «За синім мо­рем» (1950) і цикл віршів «Дорога під яворами» (1964); Державна премія України імені Тараса Шевченка (1964) за зб. «Далекі орбіти» (1962). Державні нагороди СРСР. За­кін. Київ. ІНО (1932). Учителював в Овручі (Житомир. обл.), працював у ред. г. «Радянське слово» (1933), після служби в Чер­воній армії (1934–35) — у ред. г. «Комсомолець України», «Літературна газета» та ж. «Молодий більшовик» у Харкові. У роки 2-ї світової війни — військ­кор фронт. г. «Красная Армия», «За Радянську Україну» і «За честь Батьківщини». Після війни пере­їхав до Києва, був відп. ред. ж. «Дні­про» (1944–47). Від 1960 — голова правлі­н­ня Укр. громад. від­діл. Агентства преси «Новини». Перший вірш М. опубл. 1930 у ж. «Молодий більшовик» (№ 9–10), 1935 добірка його віршів уміщена в колект. зб. «Дружба» (Х., 1935). Автор бл. сорока книжок поезій і поем, драм. поеми «Арсе­нал» (1960) і книжок літ.-крит. на­рисів «Думки про поезію» (1959), «Слово про поета. М. Т. Рильський та його творчість» (1960). Бл. 100 лірич. віршів М. покладено на музику, особливо плідною була спів­праця поета з композитором П. Майбородою, з котрим вони створили понад 30 пісень, які стали народними («Ки­ївський вальс», «Пісня про рушник», «Вчителько моя», «Стежина», «Ми підем, де трави похилі», «Ти моя вірна любов», «Білі каштани», «Пролягла доріженька», «Цвітуть осін­ні тихі небеса» та ін.). Поет написав лібрето опер «Молода гвардія» Ю. Мейтуса, «Арсенал» (разом з О. Левадою) Г. Майбороди, поет. осно­ви кантати-симфонії «Україно моя» А. Штогаренка. Ви­ступав і як літ. критик. Пере­кладав тво­ри О. Пушкіна, О. Твардовського, О. Прокофʼєва, Янки Купали, А. Ку­лешова, В. Пшавели, Г. Гайне, Ф. Прешерна, Я. Івашкевича. М. Рильський (який був викладачем М. в ІНО і опікувався ним) від­мітив, що «повів нар. творчості невід­ступно су­проводить поезію М.». Вкоріненість у фольклор виявляється на всіх рівнях поет. твору, це — пере­важно епіч. ключ поезій М., улюбленим жанром якого є балада або сюжет. вірш; просторозмов­на стилістика (винятково багата на сталі мовні фігури — ідіоми, фразеологізми, при­слівʼя тощо); широко вживана у віршах пряма мова в усьому її побут. словесно-інтонац. оснащен­ні; глибока й орган. мелодійність та інтонац.-стильове тяжі­н­ня вірша до пісен. традиції; це також особлива етика світоро­зумі­н­ня, яка від­разу не впадає в око і тривалий час лишається ніби «паралел. виміром» по-більшовицьки заангажованих довоєн. текс­тів митця. Фактично до 2-ї світової вій­ни цей неочевидний, але вирішальний для еволюції поета вимір сенсів притлумлюється бадьори­стою героїкою «червоних отаманів», твореній колоквіальним стилем, нерафінована простуватість якого сама по собі має бути свідоцтвом щирості і «земної правди». Проте довоєн­на лірика М. за малими винятками фактично цілком уміщується у провід. соцреаліст. рус­лі з його гучною патетикою «ком­сомол. звершень», «звичай. рад. героїв» і «звичай. буднів» оцих звичай. героїв. Хіба що сповнений шанобливості до людини голос, хіба що на­прочуд багата, необчухрана мова та ще довір­ливість тону вирізняють цю лірику, яка загалом не під­носиться над густим плином публіцист. картин і агіток 1930-х рр. Тепер добре видно, що лише дивовижне й неминуче роз­кріпаче­н­ня худож. слова перед лицем смерті (на яке вимушено погоджується приперта гітлерів. навалою кремлів. влада) зумовлює появу справді високохудож., свіжих у своїй просторозмов. інтонованості поезій, таких, як цикл «Україно моя!» (1942) і низка блискучих психологізов. малюнків 1943–46 («Кашовар», «Мати», «Дні­про» та ін.). Тут уже маємо говорити не про стилізацію, яка домінувала у 1930-і рр., а про вищий, третій (за В. Кубілюсом) рівень освоє­н­ня фольк­лору як ціліс. морал.-естет. системи, про те, що у слові М. озивається нар. етос, успадковане від свого роду ро­зумі­н­ня добра і зла. Це дуже точно помітила вже О. Шпильова, наголошуючи на звʼязку поета не так з нац. фольк­лором, як з культурою. У високій хвилі духов. під­несе­н­ня часів 2-ї світової війни поряд «Я утверждаюсь!» П. Тичини, «Клят­ви» М. Бажана, «Слова про рідну матір» М. Рильського звучить «Україно моя!» і низка прекрас. віршів М. Дивним чином характер і суть цього «воєн. ренесансу» роз­криває худож. повоєн. провал М., якщо його осмислити належ. чином (йдеться про збірки 1949–54-х рр.). Ві­домо, що поновна (після «перед­смерт. фронт. свободи») рад. ідеологізація літ-ри в повоєн­ні роки, оце «закручува­н­ня гайок» через учи­нені Кремлем кампанії боротьби спершу з «без­рід. космополітами» (пік — 1949), а тоді із «зоол. націоналістами» (пік — 1951) при­­звели до різкого пониже­н­ня худож. рівня по всьому літ. полю. Але навіть на тлі такого заг. мист. занепаду карикатурна, близька до бурлеску й травестії штучність тогочас. лірики М. вражає. Чому так? Здається, причина полягає у прагнен­ні поета однаково зберегти вірність і своїй мові (яка є гол. носієм етосу), і домінуючій рад. ідеології, себто, по суті антагоніст. началам. І раніше більшов. пафос у шатах укр. нар. епосу ви­глядав не­природно, але тепер оте прагне­н­ня (байдуже, сві­доме чи інтуїтивне) сумістити у вірші рад. ідеологію та етично напружений укр. мовний горизонт призводить до ґротеск., комедій. ефектів, подібних до зриву голосу в опер. партії або раптовому фальшу у виконан­ні муз. твору. На позір ви­­ступає якесь анахронічне блазнюва­н­ня, що бачимо, напр., у таких віршах, як «Негритянка», «В ліфті», «Танець» тощо. Так, це провал, але й, вдумаймося, свід­че­н­ня величезної гуманітар. сили! Адже фактично йдеться про унікал. у своїй повноті випадок, коли сама мова, якою послуговується митець, оперлася ідеології, яку він вирішив був сповід­ати, оперлася, бо місце — зайняте, бо ця мова вже ідеологічно виструнчена і є носієм ціліс., виробленої у віках укр. нар. етики. Т. зв. «друге народже­н­ня М.», про що гучно заговорила критика з виходом 1964 у світ зб. «Дорога під яворами» і що потвердилося усіма на­ступ. книжками поета, зумовлене тим, що в силу якихось особистих внутр. спонук і на єдиній хвилі від­лиги, яка для М. почалася з кн. «Що записане мною» (1956), він облишив свої попередні зуси­л­ля уз­годити не­узгоджуване й примирити не­примирен­не, він зрікся самого наміру сумістити питомо українське, добросердне, на­­стояне на повазі до людини і світу, з одного боку, та більшов. класову сві­домість, казен. пафос «будівника комунізму», з другого. Між материн. мовою і рад. ідеологією М. насамкінець вибрав мову. І саме цей його вибір став причиною «другого народже­н­ня» поета, котрий в остан­ні роки свого життя зміг написати низку прекрас. збірок і поет. циклів чут­тєво-медитатив. характеру (і це при тому, що йдеться здебільшого про оповід­ну, риторичну поезію, часто — сюжет. вірш). Так, і в ці роки з-під його пера інколи виходять панегіричні текс­ти з від­повід. рад. атрибутикою (Кремль, зорі, вожді тощо), однак це вже явно узбічна продукція, писана М. «під юві­лейні дати». Це рідкісний у своїй чистоті випадок, коли ми можемо спо­стерігати онтолог. конфлікт мови та ідеології, що роз­­вʼязується укр. митцем рад. часу на користь мови. Причому ма­є­мо багато свідчень щодо сві­домого характеру цього вибору аж до прямих автор. ви­знань («Я не жив ці літа за глухою важкою стіною, Буду те говорить, що у серці записане мною», 1956). У під­­сумку поезія збагачується низкою дуже сильних у худож. плані творів («Соняшник», «Мати моя полотна наткала…», «Сте­жина», «Майстри», «Богомази», «Сіре гуся» та ін.). «Пісня яворів», «Пісня Максима Рильського» 1964, «Сонети обухівської осені», «Сонети синього квітня», «Сонети вечорів», «Пісня Остапа Вишні» 1966 та ін. стали взір­цевими для новіт. жанру — лірич. циклу, а яскрава і вільна просторозмовна фактура, інтонація не­гучної, довірливої балачки «між своїми», закорінена в обрядовій землероб. товщі метафорика і властива Над­дні­прянщині лексика склалися на стиль, явно протипокладений прісному літературниц. гладкописові. Культурна політика СРСР перед­бачала сві­доме витісне­н­ня укр. слова (як і кожного ін. національного) на наївні хутір. маргінеси «великого мистецтва», можливого буцімто виключно у просторі російської мови. А М., приречений на ці правила гри, створив не хутір. загумінок, а потужну худож.-філос. альтернативу сліпій, технократич. і убогій у своїй зрусифікованості імпер. дійсно­сті. Цей пошук і вибір здійснюється М. у до­зволеній темат. площині, у, здавалося б, досить без­невин­ній, з точки зору влади, мотив. сфері, а саме: в аспекті ставле­н­ня до сучас. пром. цивілізації, до наук.-тех. революції та її наслідків для землі і людини. В опозиції «НТР — Природа» М. з усією можливою силою і прямотою стає на бік остан­ньої. Ясно, що цим він від­чутно елімінує укр. світ, на від­міну, скажімо, від І. Драча, у якого призьба сільс. хати є водночас і порогом у світ синхрофазотронів. Однак коштом такої елімінації поет без жодних вагань означує те «своє», яке лише й має для нього онтолог. та істор. сенс і яке від­рубно від­окремлене від усього рад. масиву символів і смислів («Антитеза», «А коли натомимось небо вер­стати…»). Дивина, однак аль­тернатива світу індустрії та НТР М. імпліцитно виявляється й альтернативою про­грами КПРС в усій її ідейно-соц. конкретиці. Поет немовби вибудовує свою власну країну, власну без­сумнівну дійсність. Такою в естет. й онтолог. сенсі стає творена М. з винятковим душев. трепетом ойкумена київ. Над­дні­прянщини, оця вітровійна і пагорбиста, — бо над рікою, — країна гречкосіїв, шевців, бондарів, стельмахів, гончарів, богомазів, а ще сонця, води, чорнозему і мазанок, які пахнуть зелом і медом, край, де «важкі вітри не випили роси, черлені трави бродять буйним соком, і вдалині над обрієм високим лугів осін­ніх теплі голоси». Тут «вітри обгінчі», тут «літо в пере­джинку на плесо вод веде погожі дні», тут рідний соняшник — надія при реченці цивілізац. гуркоту — «у круглястім беретику лиш похилений трохи мій малий амулетику на краєчку епохи». В цій пізній ліриці проявлені краса і сила, правда і кривда, як їх ро­зуміє наш народ у своєму тисячоліт. триван­ні. Цей духов. досвід укр. світу, насамкінець уповні від­критий ро­зумові, серцю і слову, імплі­­цитно протистоїть пишногубій фарисей. сучасності, — через напружене очікува­н­ня живого, істин­ного, первоз­дан­ного, «сво- го»: «Скільки літ у вирії дивлюся: встань же, слово, серця яр чудесна, не­продажне сіре моє гуся, тонкогорла флейта під­небесна!». Так поет започатковує широку і сильну стильову течію ру­сти­кальної (селян.) лірики (під­хопле­ну і роз­винуту згодом Б. Олій­ником, М. Шевченком, В. Осадчим, Д. Івановим, М. Тимчаком, П. Гірником та ін.). Саме так М. здобувається на високу поезію, усві­домлюючи гірку іронію оцьо­го свого «другого народже­н­ня» на шостому десятку влас. літ: «Я просто мало жив. Повір мені». Про М. на кіностудії «Укртелефільм» знято д/ф «Андрій Малишко» (1983). Його імʼям на­звано вулиці в Києві та багатьох містах України, у рідному місті в будинку, де народився поет, від­крито музей (1991). У Києві 2016 встановлено памʼятник М.

Тв.: Батьківщина. 1936; З книги життя. 1938; Народже­н­ня синів. 1939; Листи червоноармійця Опанаса Байди. 1940; Зореві дні. 1940; Березень. 1940; Жайворонки. 1940; До бою вставайте! 1941; Понад пожари. 1942; Слово о пол­ку. 1943; Битва. 1943; Полонянка. 1944; Ярославна. 1946; Любов. 1946; Чотири літа. 1946; Кіт-воркіт. 1947; Це було на світанку. 1948; Весняна книга. 1949; Пʼять поем. 1950; Корейська поема. 1951; Ко­раблик. 1951; Дарунки вождю. 1952; Но­ві обрії. 1953; Книга братів. 1954; Пшениченька. 1958; Заповітне джерело. 1959; Серце моєї матері. 1959; Дубовий цвіт. 1960; Полудень віку. 1960; Віщий голос. 1961; Листи на світан­ні. 1961; В си­нім полі. 1962; Про­зорість. 1962; Тарас Шевченко. Драматична пісня. 1964; Перстень. 1966; Рута. 1966; Синій літопис. 1968; Серпень душі моєї. 1970; Тво­ри: В 10 т. 1972–74 (усі — Київ).

Літ.: Коваленко Л. Поет Андрій Малишко. К., 1957; Про Андрія Малишка: Стат­ті, враже­н­ня, вірші, від­гуки. К., 1962; Костенко А. Андрій Малишко: Біогр. повість. К., 1987; Шпильова О. Андрій Малишко // Андрій Малишко. Поетичні твори, літературно-критичні стат­ті. К., 1988; Моренець В. Поезія трьох десятиліть // Діалектика худож. пошуку. К., 1989; Його ж. Андрій Малишко // СіЧ. 1990. № 1; Домотенко Ю. До отчого гнізда (Від­кри­т­тя в Обухові мемор. оселі А. Малишка) // Старожитності. 1991. Ч. 4; Ткаченко А. Андрій Малишко // Історія укр. літ-ри ХХ ст.: У 2 кн. Кн. 2. К., 1995; Проненко В. Про Малишка, якого не знали // Вітчизна. 2005. № 1–2.

В. П. Моренець

Завантажити статтю