Маньчжурія (Манджурія) | Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія

Маньчжурія (Манджурія)


Маньчжурія (Манджурія)

МАНЬЧЖУ́РІЯ (МАНДЖУ́РІЯ) – історико-географічний регіон у Східній Азії. Нині перебуває у складі Китаю і розділений між його пн.-сх. провінціями Хейлунцзян, Цзілінь і Ляонін. Пл. 770 256 км2. Насел. 109,5 млн осіб (2010), переважно китайці, проживають також маньчжури – 7,4 млн осіб (6,8 %). Історично М. охоплювала також сх. частину Внутр. Монголії (Барга) та тер. Зеленого Клину (Зовн. М.). Гол. місто – Мукден (китай. Шеньян). Клімат суворий, континентал., з гарячим літом і холодною зимою. У зх. частині М. з Пн. на Пд. простягнувся гір. хребет Великий Хінґан, найвищі гори у пд.-сх. частині – Чанбайшань (середня вис. 1500–1800, найбільша – 2745 м над р. м.). Набільші річки: Амур (китай. Хейлунцзян), Уссурі (якими нині проходить північний та східний кордони з Росією), Сунґарі, Нонні, Ляохе, Ялу. Насел. М. поділяється на три етногр. групи: маньчжуро-тунгус., монголо-баргут. і ханьсько-китайську. До 20 ст. найчисельнішими були маньчжури, основу яких склали тунгус. племена (в етногенезі маньчжурів також взяли участь монгол. і тюрк. племена). 1613 вождь одного із племен Нурхаці об’єднав маньчжурів у єдину державу зі столицею в Мукдені. Новоствор. державі вдалося захопити ослаблений на той час Китай і започаткувати там добу правління маньчжур. династії Цін, що тривала від 1644 до 1911. До серед. 19 ст. Цінська імперія, що залишалася відсталою середньовіч. феодал. державою, втратила частину тер. М., зокрема, згідно з Айгун. (1858) і Пекін. (1860) договорами, землі на Пн. від Амуру (див. Амурська область) та на Сх. від р. Уссурі (див. Приморський край), відомі в китай. історіографії як Зовн. М., передано Росії. На поч. 20 ст. маньчжури та ін. корінні народи були меншинами у М. з подальшою тенденцією до їхньої асиміляції китайцями. М. стала ареною зіткнення інтересів та впливів різних держав, насамперед Росії та Японії. Японія вперше вторглася до М. під час японо-китай. війни 1894–95. Рос.-китай. договір від 22 травня 1896 призвів до посилення рос. впливу, оскільки надавав Росії право на побудову через тер. М. Китай.-Сх. залізниці (рос. абревіатура – КВЖД), що мала зв’язати Сибір з Далеким Сходом (Зеленим Клином). Вона отримала у концесію т. зв. смугу відчуження заг. пл. 113 951 га: смуга землі завширшки 70 м на перегонах між станціями, бл. 6 тис. га (згодом – 12,1 тис.) – для Харбіна, по 54,5 га – для великих станцій, по 32,7 га – для малих станцій і роз’їздів. Буд-во пд. гілки залізниці мало забезпечити вихід на Ляодун. п-ів до портів Дальній (китай. Далянь) і Порт-Артур (Люйшунь), які Росія отримала в оренду згідно з рос.-китай. конвенцією від 15 березня 1898. У 1899–1901 для придушення т. зв. Боксер. повстання (повстання іхетуанів) до М. введено рос. війська, що загострило протистояння між Росією та Японією. Це призвело до рос.-япон. вій­ни 1904–05, бойові дії якої розгорталися переважно на тер. М. (облога Порт-Артура, битви при Ляояні, Мукдені тощо). Після підписання Портсмут. мирного договору 1905 Японія отримала у свою сферу впливу Пд. М. (включно з рос. концесіями на Ляодун. п-ові), Пн. М. (з Харбіном і Китай.-Сх. залізницею) залишилася у сфері впливу Росії. У 1-й пол. 20 ст. у М. існувала укр. колонія, яка вела активну громад.-політ. і нац.-культурну діяльність. Перші групи українців прибули сюди наприкінці 19 ст. для праці на буд-ві Китай.-Сх. залізниці, зокрема значна група українців приїхала до М. разом із генералом Д. Хорватом з Туркестану, де вони під його кер-вом брали участь у буд-ві Закаспій. залізниці. Опісля багато з них залишилося працювати тут залізнич. службовцями. Поміт. відсоток серед промисловців М. також складали українці. Так, у Харбіні діяли ковбасні ф-ки А. Гурченка та Ф. Зайця, 1926 на ст. Ашихе відкрив масловироб. і сировар. з-д П. Пащенко, продукцію якого реалізовували навіть у Шанхаї. Українці започаткували у М. бджільництво (найвідоміший виробник меду – Пучко). Значні лісові концесії на зх. лінії залізниці мав укр. мільйонер І. Шевченко. Початок укр. культур. та громад. життя пов’яза­­ний з гастролями від 1898 укр. трупи К. Мирославського, яка виступала з виставами по всій М. та мала великий успіх. 1905 трупа розпалася, а окремі її артисти – П. Українцев, С. Морозенко, М. Каганець, К. Слоновська – організували власні аматор. театр. гуртки. 1908 у Харбіні офіційно відкрито Укр. клуб (голова – Д. Панчоха, заст. голови – В. Яновський, секр. – І. Лисуненко, скарбник – І. Шахрай). Він став першою укр. громад. орг-цією в М., яка до 1926 відігравала значну роль у становленні та розвитку укр. громад. життя на тер. Китаю. Гол. мета діяльності – збереження нац. самобутності та розвиток нац. свідомості місц. українців шляхом популяризації укр. історії, літ-ри, музики, а також надання матеріал. допомоги своїм членам. Клуб продовжив традицію проведення Шевченків. свят, започатк. у попередні роки, при ньому діяв укр. аматор. театр. гурток, на основі якого 1910 С. Кукуруза заснував артист. муз.-драм. гурток «Бандура», що існував понад 10 р. Влітку 1912 на Далекий Схід прибула профес. укр. трупа К. Кармелюка-Каменського, яка відтоді регулярно гастролювала у Харбіні та на станціях залізниці. Прихильність до укр. життя виявляв генерал Д. Хорват, який очолював рос. адміністрацію Китай.-Сх. залізниці, а також його заст. генерал М. Афанасьєв, командувач військами охорони залізниці генерал М. Переверзєв, начштабу Заамур. залізнич. бригади полковник А. Івашкевич, які походили з України. 1908 і 1915–19 Укр. клуб очолював П. Машин, станом на 1917 він нараховував понад 400 чл. Найважливіше досягнення цього періоду – відкриття 1916 за сприяння адміністрації залізниці першої на Далекому Сході укр. початк. школи, до якої записалося понад 100 учнів. Рев. події 1917 спричинили повсюдне створення осередків політ., нац. та громад. орг-цій, рад робітн. і військ. депутатів, профспілок, однак зберігав свою владу й керуючий залізницею генерал Д. Хорват, признач. комісаром Тимчас. уряду (його підтримала більшість орг-цій). 12 березня 1917 з ініціативи правління Укр. клубу в Харбіні відбулося перше укр. віче за участі бл. 200 осіб, на якому обрано Тимчас. укр. бюро (голова – П. Соболєв, секр. – С. Кукуруза). Осн. завдання: розроблення проекту програми дi­­яльності українцiв у М., налагодження зв’язків з укр. орг-цiями у Росiї, інформування місц. українців про розвиток нац. руху в Україні. 19 березня 1917 його реорганізов. в Укр. раду в Харбіні. У липні 1917 центр. представниц. органом укр. насел. стала новообрана Маньчжур. укр. окружна рада (голова – І. Мозолевський). Її зусиллями у Харбіні організов. окрема укр. сотня ім. Т. Шевченка (ком-р – поручик П. Твердовський). Після проголошення ІІІ Універсалу УНР, на поч. грудня 1917 Маньчжур. укр. окружна рада ухвалила постанову: «Всi українцi, що мешкають в Маньч­журiї, як цивiльнi, так вiйськовi, в боротьбi соцiялiстичних росiй­сь­ких партiй не повинні приймати участи, а органiзувати свої окремі частини вiйськовi й органi­зацiї укр. населення. Через орга­­нiзований же тут вiйськовий штаб та Укр. Маньчжурську Окружну Раду бути в розпорядженнi й пiд­­лягати Укр. Центральнiй Радi та її Генеральному Секретарiятовi в Києвi». За короткий час укр. сотня (понад 200 вояків) здобула своєю зразк. дисциплiною високий авторитет на тлі заг. хаосу, що панував у збільшовичених рос. частинах. Наприкiнцi 1917, після невдалої спроби більшовиків захопити владу в Харбiнi й висилки обеззброєних рос. військ з М., укр. вояки охороняли місто й залiзницю до прибуття китай. вiйськ. частин. На поч. 1918 укр. сотня отримала дозвiл ви­їхати в Україну зі своєю зброєю. Для орг-ції виборів до Укр. установчих зборів Маньчжур. укр. окруж. радою проведено перепис укр. насел. М., згідно з яким наприкінці 1917 у М. мешкало 22 тис. українців, з них переважна більшість (17 тис.) – у Харбіні. У квітні 1918 вона відрядила до Києва свого представника П. Твердовського, який мав особисте доручення від кер. рос. адміністрації у М. генерала Д. Хорвата (у порозумiннi з Українською Державою планував вигнати біль­­шовикiв з Далекого Сходу). Від імені Маньчжур. укр. окруж. рад П. Твердовський подав меморандум до уряду гетьмана П. Скоропадського з інформацією про становище українцiв на Далекому Сходi та вимогою про приєднання Зеленого Клину й М. до Української Держави та орг-цію там укр. адміністрації. У червні 1918 П. Твердовський признач. консулом Української Держави на Далекому Сході з резиденцією у Харбіні. 26–29 вересня 1918 з ініціативи Маньчжур. укр. окруж. ради та консула П. Твердовського в Харбіні відбувся Всеманьчжур. укр. з’їзд, на якому визначено позицію маньчжур. українства у політ. умовах, що склалися. Культ.-осв. діяльність у цей час проводив переважно Укр. клуб в Харбіні (голова у 1919–21 – І. Шевченко), що у червні 1917 видав перший номер г. «Вісті Українського клубу в м. Харбіні». Згодом опубліковано підручники для початк. школи – «Перша читанка» та «Рiднi зерна» й укр. граматику, підготовлені С. Кукурузою, «Коротку iсторiю українського народу» А. Клюка, одне число місячника «Вимоги життя» (1921); робилися спроби вид. укр. тижневика «Поступ» (ред. – Я. Галайда). 1921–25 знач. мірою завдяки фінанс. допомозі підприємця І. Шевченка діяла семикласна укр. г-зія (дир. – І. Гордієнко, інспектор – І. Мозолевський, серед викл. – о. П. Гордзієвський), в якій навч. бл. 200 учнів, серед яких користувалася популярністю Спілка укр. молоді (від 1921 голова – М. Мілько). Крім того, активно працювала Укр. рада на ст. Маньчжурія (голова – П. Летута), зусиллями якої організовано укр. початк. школу та комісійно-транспорт. кооператив «Шлях» (1918–22), від жовтня 1920 виходив часопис «Манівець». Однак внаслідок поразки нац.-визв. боротьби в Україні та укр. нац. руху на Зеленому Клині на поч. 1920-х рр. занепало і укр. громад.-політ. життя у М., 1921 припинила існування Маньчжур. укр. окружна рада. Цьому сприяла і Мукден. угода 1924, згідно з якою Китай.-Сх. залізниця переходила у спільне упр. СССР та Китаю, тому багато українців – службовців залізниці, щоб зберегти роботу, вимушено прийняли рад. громадянство. Під тиском рад. адміністрації китай. влада заборонила укр. громад. діяльність у смузі відчуження залізниці. Більшість укр. орг-цій у цей час ліквідовано, а провід Укр. клубом захопили прорад. елементи й перетворили на осередок комуніст. пропаганди. Ліквідація Укр. клубу й ін. адм. формальності та перешкоди, екон. труднощі, відсутність можливостей для заробітку стали причиною переїзду деяких актив. укр. діячів з М. на Пд. – до власне Китаю, де вони та учасники укр. руху з Зеленого Клину та Сибіру організували нові укр. осередки у Тяньцзіні, Ціндао, Шанхаї. 1926 з ініціативи I. Паславського, Р. Бариловича, Ф. Богдана та ін. у Харбіні засн. т-во «Січ». Воно проводило курси українознавства, влаштовувало відзначення дня незалежності України та злуки укр. земель, річниць Т. Шевченка й І. Франка. При т-ві діяла б-ка, до якої надходили вид. з України. За безпосеред. участі «Січі» створ. вид-во «Зелений Клин», що 1928 на­друкувало брошури «Що знати повинна кожна людина» й «Тарас Шевченко». У тому ж році т-во «Січ» перейм. у т-во «Просвіта» (голова – І. Паславський), яке 1930 отримало грамоту вiд централi т-ва «Просвіта» у Львовi та статус його філії. Чл. укр. парафії в Харбіні 1930 звели Свято-Покров. церкву (збереглася донині). У зв’язку зі збільшенням числа укр. політ. емігрантів з України та Зеленого Клину в М. та занепадом у поперед. час місц. укр. життя 1929–32 виникла iдея створення iдеол. полiт. осередку, втілена у т. зв. Укр. полiт. центрі, або «чвірці» (Д. Барченко, П. Марчишин, І. Світ, П. Яхно), що орієнтувалася на уряд УНР в екзилі. 1931, після спровоков. інциденту, япон. Квантун. армія окупувала Пн. М. У березні 1932 проголошено Державу Маньчжурія (Маньчжу-Го) під протекторатом Японії, яку очолив із титулом пожиттєвого верхов. правителя остан. імператор цінської династії Пу Ї, 1934 її перейм. у Велику Маньчжур. імперію (Маньчжу-Ді-Го). 1933 постала Укр. нац. громада у Маньчжу-Ді-Го (голова – В. Кулябко-Корецький), Укр. учител. спілка, 1934 – Спілка укр. емігрантів, Укр. т-во прихильників літ-ри, науки, мист-ва та ін. У цей час виходила г. «Маньджурський вістник», опубліковано Мапу Зеленої України, регулярно транслювалися укр. радіо­передачі на тер. М. і Зеленого Клину. 1936 Спілку укр. молоді перетворено у молодіжну націоналіст. орг-цію – Укр. далекосх. сiч, що поділяла ідеол. засади ОУН. Вона видала одне число часопису «Далекосхiднiй нацiо­налiст» (1937) та 3 брошури з укр. питання. Завдяки зусиллям Є. Онацького Укр. далекосх. сiч отримала дві стипендії на навч. в Італії, якими скористалися Л. Шевченко (1937) та О. Дзоґій (1938). У 1935, після 2-річ. переговорів, СРСР погодився на продаж Китай.-Сх. залізниці Маньчжу-Ді-Го. На тер. М. ліквідов. усі рад. дипломат., торг. і госп. установи, всі рад. службовці залізниці мали виїхати до СРСР. Згідно з оператив. наказом НКВС СРСР від 20 вересня 1937 за звинуваченнями у терорист., диверс. і шпигун. діяльності на користь япон. розвідки репрес. 49 470 осіб т. зв. харбінців, з яких 31 226 – розстріляно (серед них і українців). Частина рад. громадян залишилася у М. і згодом перейшла у статус емігрантів. Японія розглядала М. як плацдарм для подальшого захоплення Китаю, просування до СРСР та Монголії, однак поразка япон. військ у конфліктах на оз. Хасан (1938) та р. Халхін-Голл (1939) знач. мірою обумовили політику нейтралітету Японії після нападу Німеччини на СРСР 1941. В цей час у М. встановлено жорсткий військ.-поліцей. режим. 8 серпня 1945 СРСР оголосив війну Японії й у ході стрімкої військ. операції зайняв М., примусивши япон. війська капітулювати (імператора Пу Ї взято в полон). Після вступу рад. військ на тер. М. діяльність укр. орг-цій тут припинено. Багато українців вивезено до СРСР, де вони зазнали репресій, доля багатьох з них донині невідома. Навесні 1946 рад. війська виведено з М., що відтоді стала гол. базою для китай. комуністів під проводом Мао Цзедуна, які, отримавши від СРСР військ. допомогу насамперед у вигляді трофей. япон. озброєння, розв’язали громадян. війну з нац. урядом Гоміньдану. Пн.-Маньчжур. і Пд.-Маньчжур. залізниці об’єднано в Китай.-Чаньчун. залізницю, що перебувала під спіл. упр. двох держав. Після проголошення 1949 Китай. Нар. Респ. СРСР повернув їй Дальній (1950) і Порт-Артур (1955) та безкоштовно передав права на Китай.-Чаньчун. залізницю.

Літ.: Паславський І. Громадське життя українців Манджурії (1905–1932 рр.) // Маньджур. вістн. 1932. № 2; Звідомлення про працю Укр. Нац. Кольонії в Маньчжу-Ді-Го. Харбін, 1937; Тоцький Ф. Українське життя в Xapбiнi в минулому // Далекий Схід. 1938. № 3–5; Довганюк-Довгань А. Маньчжурська Українська Окружна Рада // Там само. 1938. № 6–11; Свiт I. Зелена Україна. Нью-Йорк; Шанхай, 1949; Його ж. Український консулят в Xapбiнi // Календар «Свободи» на 1957. Джерси-Ситі, 1957; Його ж. 1917 рiк на Далекому Сходi // Календар-альм. Укр. нац. союзу на 1967. Джерси-Ситі, 1967; Його ж. Українська молодь на Далекому Сходi // Визв. шлях. 1976. № 2; Трощинський В. Українська етнiч­­нiсть в Китаї // Укр. дiаспора. 1995. № 8; Черномаз В. Общественно-политическая деятельность украинской эмиграции в Китае (первая половина ХХ в.) // Россия в Азиат.-Тихоокеан. регионе. Сотрудничество на рубеже веков: Мат. 1-й междунар. научно-практ. конф., 24–26 сен. 1997. Кн. 2. Владивосток, 1999; Його ж. Украинский клуб в Харбине (1907–1927 гг.) // Рос. со­отечественники в Азиат.-Тихоокеан. регионе. Перспекти­­вы сотрудничества: Мат. 3-й междунар. научно-практ. конф., 5–7 сен. 2001. Владивосток, 2003.

Статтю оновлено: 2018