Маркузе Герберт | Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Маркузе Герберт

МАРКУ́ЗЕ Герберт (Marcuse Herbert; 19. 07. 1898, Берлін – 29. 07. 1979, м. Штарнберґ, Німеччина) – німецько-американський філософ, соціолог, психолог, культуролог, політичний діяч. Навч. в Ун-ті Гумбольдта в Берліні (1919–22). У Фрайбурзі (Німеччина) 1922 захистив доктор. дис., присвяч. дослідж. історії нім. роману. Працював 1922–27 укладачем каталогів та бібліографом у Берліні. 1928–32 – асист. М. Гайдеґ­­ґера. З активізацією нацизму 1933 став співроб. Франкфурт. ін-ту соц. дослідж. (за підтримки Е. Гуссерля, з яким переїхав до Швейцарії). 1934 емігрував до США. Під час 2-ї світ. вій­ни працював в Офісі воєн. інформації над антинацист. пропагандою, 1943 перевівся до Офісу стратег. служб (Вашинґтон). Голова Центр. європ. бюро Амер. держ. департаменту (1945–51). Від 1952 – викл. Колумбій., Гарвард. ун-тів, Ун-ту Брендейс; від 1958 – проф. філософії та політики Каліфорній. ун-ту в Сан-Дієґо. У дослідн. і викладац. роботі поєднував філос., культурол. й політол. тематику. Незважаючи на спроби синтезувати деякі філос. ідеї М. Гайдеґґера і К. Маркса стосовно люд. суб’єктивності (феноменол. марксизм), був критичним до обох. Обмеженість філософії М. Гайдеґґера – у неконкретності, в підпорядкуванні різноманіття осіб. умов існування універсал. онтол. модусам. Ортодоксал. марксизм позбавляє суб’єктивність радикал. крит. потенціалу завдяки механістич. (а не діалектич.) ідеї всеохоп. панування «наук. законів» соц. поступу. У розвинутому індустр. сусп-ві пролетаріат перестає бути носієм революційності, стаючи об’єктом маніпуляцій з боку ідеології, підпорядк. інтере­сам великих корпорацій. Соц.-філос. меті – врятувати «негат. діалектику» – присвятив одну з гол. праць «Reason and Revolution: Hegel and the Rise of Social Theory» («Розум і революція: Геґель і становлення соціальної теорії», Нью-Йорк; Лондон, 1941). У дослідж. «Eros and Civilization» («Ерос і цивілізація», 1955), «One-Dimen­­sional Man» («Одновимірна людина», 1964; обидві – Бостон) розкрив різні аспекти формування критично налаштов. та спромож. до актив. соц. трансформацій «радикал. суб’єктивності». Одним із таких аспектів була ідея Еросу з психол. теорії З. Фройда. Синтезувавши частково психол. ідеї фройдизму, соц. філософія М. стала джерелом продукування ідей про соц. лідерство у 1960-і рр. Студентство, гуманітарну інтелігенцію, соц. аутсайдерів розглядали як реал. альтернативу поглинутого конформізмом і «репресив. раціональністю» пролетаріату. Вивільнення інстинктів, зосереджених у твор. потенціалі Еросу, відкривало перспективу нового життя – на основі розкутої чуттєвості, здатної постати проти стереотипів публіч. й приват. життя. Одна із засадн. ідей естет. теорії М. полягала у тому, що чуттєве виявлення краси у творах мист-ва сприяє запобіганню гнітові репресив. сил сьогодення, нагадуючи про можливий вільний спосіб життя. М. був критичний до абсолютизації категорії «супер-его» ортодоксал. фройдизму; застерігав проти тенденції неминучої деперсоналізації (невидимості панів. авторитету) в умовах зростання «одновимірності» сусп-ва, коли всеохопне адміністрування та конформізм зодноманічують люд. стосунки. Засадн. ідея творчості М. у 1970-х рр. – поєднати не тільки в ідеалі, але й у реал. житті Logos та Eros на ґрунті «раціональності задоволення». Привертають увагу міркування М. про перспективи фемінізму як політ. руху та стосовно соц. діалектики технологій і техніки. Укр. мовою перекладено його кн. «Одновимірна людина. Дослідження ідеології розвинутого індустріального суспільства» // «Сучасна зарубіжна соціальна філософія: Хрестоматія» (1996), «Структура інстинктів і суспільство: філософське дослідження вчення З. Фройда» (2010; обидві – Київ).

Пр.: Hegels Ontologie und die Theo­­rie der Geschichtlichkeit. Frankfurt am Main, 1932; Soviet Marxism: A Critical Ana­­lysis. New York, 1958; Negations: Essays in Critical Theory. Boston, 1968; An Essay on Liberation. Boston, 1969; Counter-Revolution and Revolt. Boston, 1972; The Aesthetic Dimension. Boston, 1978.

Літ.: Herbert Marcuse. München, 1988; A. Feenberg. Heidegger and Marcuse: The catastrophe and redemption of history. New York, 2005.

Статтю оновлено: 2018