Мистецтвознавство

Визначення і загальна характеристика

МИСТЕЦТВОЗНА́ВСТВО — наука про мистецтво; комплексне дослідже­н­ня та осмисле­н­ня усіх видів художньої діяльності; сукупність гуманітарних наук, що ви­вчають художню культуру су­спільства, закономірності її роз­витку й функціонува­н­ня та роль в історії су­спільної сві­домості, а також окремі види мистецтва, їхню специфіку, від­ноше­н­ня до дійсності, пита­н­ня генезису; форму і зміст художніх творів. Предмет М. складають 3 явища та повʼязані з ними процеси: власне худож. твір, його автор (художник-творець) і реципієнт (глядач). Складна структура пластич. мистецтв ви­значає багатовекторність метод. забезпече­н­ня М. та його між­дисциплінар. характер і звʼязок із суміж. науками — антропологією, естетикою, історією, психологією, релігіє­знавством, соціологією, філософією тощо. Від­повід­но до конкрет. виду мистецтв виділяють М. декоративно-ужиткового мистецтва, образотворчого мистецтва, мистецтва церковного, а також кіно­знавство, музико­знавство, театро­знавство тощо. У кожному з цих видів мистецтва науковці ви­окремлюють теорію мистецтва, історію мистецтва, художню критику; разом ці галузі становлять заг. М. Часто термін «М.» вживають у вузькому значен­ні — ви­вче­н­ня образотвор. і декор.-ужитк. мистецтва, архітектури. Теорія мистецтва формулює заг.-естет. по­гляди мистецтва у кожний період; досліджує про­блеми худож. форми, засобів і методів вираже­н­ня, специфіки видів і жанрів того чи ін. виду мистецтва; ви­вчає закономірності роз­витку мистецтва, звʼязки між змістом і формою, заг. закони та специфіку конкрет. видів худож. творчості. Теорія образо­твор. мистецтва — естет. про­блематика певного мистецтва (специфіка худож. образу в графіці, живописі, скульптурі), а також спец. мистецтвозн. дисципліни, що торкаються пита­н­ня його структури (кольоро­знавство, вче­н­ня про композицію, теорія пер­спективи, пластич. анатомія тощо). Перші спроби створити теорію мистецтва мали місце в античну епоху і повʼязані з іменами давньогрец. філософів Платона та Аристотеля. Антич. авторам належать також перші з нині ві­домих описів худож. па-мʼяток (давньогрец. письмен­ник Павсаній, історик Флавій Філострат), практ. порадники з мистецтва (рим. архітектор Вітрувій). Уявле­н­ня про мистецтво знаходили вираже­н­ня у текс­тах різноманіт. жанрів, зокрема трактатах, присвяч. певним видам мистецтва, а також в істор., філос., богослов., худож. творах. В антич. період по­дано перші описи життя художників, закладено основи теорії мистецтва та архітектури; у середні віки на Заході — перші спроби систематизації мистецтва, худож. критики, роз­робле­н­ня теорії мистецтва у схоластиці. На Сході також роз­вивали літературу про мистецтво, зокрема роз­глядали тех. сторони мистецтва з іконо­графіч. приписами. У творах вірм. філософа і художника Г. Тетеваці (14–15 ст.) є фрагменти, присвяч. пита­н­ням естетики і худож. форми. Естет. та істор.-художні уявле­н­ня Сходу від­ображено у текс­тах Султана Алі Мешхеді (15–16 ст.), Дуст Мухам­мада (16 ст.), Садігі-бек Афшара (16–17 ст.). Серед творів епохи Від­родже­н­ня слід від­значити кн. «Le Vite deʼpiu eccelenti Pittori, Scultori e Architetti» («Жит­тєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів», Флоренція, 1550) італ. архітектора і художника Дж. Вазарі. У період Просвітництва пита­н­нями мистецтва за­ймалися франц. філософ Д. Дідро, нім. філософ Ґ.-Е. Лес­сінґ. У мистецтвозн. полеміку втрутилися пред­ставники романтизму, ідей. течії, що протистояла емоц. холодності і за­стиглій нормативності класицизму. Теоретики класицизму виходили з доктрини, що ідеал уже досягнутий у мистецтві Стародав. Греції та Риму, тому зав­да­н­ня мистецтва — лише наслідувати вироблені греками та римлянами форми. Теоретики романтизму оголосили вартими уваги і наук. дослідж. усі мист. здобутки всіх поперед. епох, а не тільки канонізов. греків, римлян та майстрів італ. Від­родже­н­ня. Історія мистецтва — від­ображе­н­ня процесу формува­н­ня худож. культури в різні часи у різних країнах; подає опис, аналіз і тлумаче­н­ня творів, роз­криваючи по­ступал. роз­виток мистецтва; ви­вчає періоди, явища в істор. роз­витку мистецтва та процес цього роз­витку загалом, роз­виток тієї чи ін. галузі в істор. ретро­спективі, аналізує еволюцію видів і жанрів, худож. напрямів, стильових течій, худож.-стиліст. особливостей окремого проміжку часу чи конкрет. митця, під­креслюючи і виявляючи його індивід. внесок у заг. доробок. Ви­вчають первісне (до­істор.), античне, європ., азій., іслам., мистецтво стародав. світу, середньовіч­чя (9–13 ст.), доби Від­родже­н­ня (15–16 ст.), Нового часу (кін. 16 — 1-а пол. 19 ст.), мистецтво 2-ї пол. 19 — 20 ст., а також історію архітектури, скульптури, живопису тощо. Істор. під­хід до мистецтва в Європі виник в епоху Від­родже­н­ня. Ві­домі жит­тєписи художників, роз­думи про античне мистецтво та оцінки сучас. митців, трактати про при­значе­н­ня мистецтва, критика його сучас. форм, теор. праці самих художників, зокрема Леонардо да Вінчі. Нім. історик антич. мистецтва Й. Вінкельман роз­глянув історію мистецтва як ціліс. процес у кн. «Ges-chichte der Kunst des Altertums» — «Історія мистецтва давнини» (Дрезден, 1764), яку вважають першою спробою систематизов. ви­вче­н­ня творів давньорим. мистецтва. 1798–1801 франц. науковці, які пере­бували у складі армій Наполеона І, під­няли на новий рівень дослідж. і зна­н­ня про Стародав. Єгипет. Серед непересіч. досягнень — роз­шифрува­н­ня франц. істориком Ж.-Ф. Ша-мполь­йоном єгипет. ієрогліфів і здатність читати писемні джерела зниклої держави. В історію мистецтва і М. повернули раннє середньовіч­чя, добу романтики і готики, місц. варіанти бароко і рококо. Згодом при­йшов новий етап ви­вче­н­ня мистецтва мусульман. країн, Китаю, Японії, цивілізацій Америки. Найцін­нішими у цьому процесі були спроби врятувати та вивезти твори мистецтва в європ. культур. про­стір із небезпеч. регіонів військ. конфліктів, від нище­н­ня реліг. фанатиками. Художня критика як більш дієва та операт. галузь М. здійснює теор. та істор. аналіз худож. творів і явищ сучас. мистецтва, оцінюючи їх в істор. контекс­ті, аналізує тенденції та пер­спективи його роз­витку; пропагує, аналізує і дає художню оцінку пере­важно сучас. творам. У Новий час зʼявилися арт-критики, арт-менеджери, які працювали у сфері сучас. мистецтва постмодерну. Мистецтво­знавці роз­пі­знають твір, ви­значаючи місце, час і майстра; це потребує знань, досвіду, інтуїції та аналізу індивід. манери, стилю, зі­ставле­н­ня зі стилем школи, регіону, епохи. Формал.-стиліст. метод М. базується на трактуван­ні історії мистецтва пере­важно як історії глядац. сприйня­т­тя. Під впливом ґештальтпсихології як альтернатива формал.-стиліст. під­ходу склався структур. аналіз. Смисл. під­хід у М. пред­ставлено двома взаємоповʼязаними напрямами: іконо­графією (істор. дисципліна, що ідентифікує та класифікує витвори мистецтва, досліджує походже­н­ня даного зображе­н­ня, шукає у ньому під­текс­ти, роз­шифровує символіку) та іконологією (метод смисл. аналізу творів мистецтва; інтер­претує візуал. образ як аспект образотвор. дискурсу). У самост. напрям М. виділено есеїзм (див. Есей), близький до худож. критики по­єд­на­н­ням оцінювал. суджень худож. і духов. планів із під­кресленим поза­історизмом та метод. релятивізмом. Крит. есе­їстика стала методом інтер­претації сучас. мистецтва. До есеїзму деякою мірою дотична естет. проза франц. (М. Пруст, П. Кло-дель, П. Валері), нім. (Е. Юнґер), австр. (Р.-М. Рільке, К. Краус) літераторів. Окремий аспект есе­їст. М. — творчість філософів (Х. Ортега-і-Гас­сет, Іспанія; М. Гайдеґ­ґер, Німеч­чина; Ґ. Башляр, Франція). У 2-й пол. 19 ст. засн. низку наук. журналів, спеціалізов. на М.; під впливом екс­перим. психології (дослідж. глядац. сприйня­т­тя) і худож. критики (у Франції — Стендаль, В. Гюґо, Т. Готьє, Е. та Ж. де Ґонкури, Ш. Бодлер, Е. Золя) сформувалися перед­умови для пере­творе­н­ня М. на самост. науку у сучас. ро­зумін­ні — склалася структура методів і напрямів, що зберігають своє значе­н­ня донині. М. від­окремили від істор. науки зі збереже­н­ням звʼязків з історією та її методиками. В університетах Зх. Європи засн. каф. М. та історії мистецтв. Як самост. наук. дисципліна у системі гуманітар. зна­н­ня М. виникло на­прикінці 19 ст.; час його актив. роз­витку — 20 ст., коли у М. складалися школи та напрями; створ. багато праць із М., зокрема фундам. теорій та концепцій, що значно роз­ширило апарат наук. пошуків. Позитивізм у М. проявився у т. зв. культурно-істор. школі. Фундам. дослідж. у сфері М. належать В. Любке, Г. Вьолфліну, А. Шпрінґеру, К. Верману (Німеч­чина), Е. Дюку, А. Масперо (Франція), Я. Буркгардту (Шве-йцарія; роз­глядав історію мистецтва як жит­тєві та художні задачі, що вирішуються у творчості). Особливий внесок у роз­виток М. зробив психіатрич. по­гляд на мистецтво і творчість у працях італ. ученого Ч. Ломброзо та його нім. послідовника М. Нордау, а також австр. психіатра З. Фройда, швейцар. психоаналітика К.-Ґ. Юн-ґа. До психол. напряму у М. належать також праці психологів, які за­ймаються теорією мистецтва (Р. Арнгайм, США), та орієнтованих на психологію істориків мистецтва (Е. Кріс та О. Курц, Австрія; Р. Юіґ, Франція). Соціол. напрям у М. пропонує роз­ширений під­хід до мистецтва, враховує такі його аспекти, як художні середовище та життя, замовле­н­ня і патронаж, місце художника у мистецтві та су­спільстві, рецепція (сприйня­т­тя) мистецтва з точки зору соц. структури і влади. Саме у соціо­логії мистецтва особливо поміт. вплив ідеології, зокрема марксизму. Реліг. під­хід у М. зумовлений природою самого мистецтва, тісно повʼязаного з реліг. жи­т­тям і культом. Осн. увагу від­водили ви­вчен­ню культової сторони худож. практики, морал. складовим мистецтва, реліг. життю як фактору мистецтва та реліг. мистецтву як предмету історії мистецтва. Варіанти реліг. М.: нео­томіст. (франц. філософ Ж. Маритен), екзистенціаліст. (укр. філософ М. Бердяєв), феноменол. (рос. філософ Ф. Степун). Сучасне М. — концептуально та методологічно від­критий напрям гуманітар. зна­н­ня, що тяжіє до пост­структураліст. опису мистецтва як дискурсу або до антропол. осмисле­н­ня образотвор. діяльності як досвіду створе­н­ня та викори­ста­н­ня образів-посередників реліг., соц., ідеол. та ін. при­значе­н­ня. Укр. М. — порівняно нова галузь гуманітар. наук, що сформувалася на­прикінці 19 — на поч. 20 ст. В історії становле­н­ня укр. мистецтвозн. науки виділяють декілька етапів. У 1920-х рр. активну діяльність вели н.-д. каф. М. (очолюв академік Ф. Шмідт) і Кабінет укр. мистецтва при ній (кер. — О. Новицький). Роз­квіт укр. М. на поч. 20 ст. повʼязаний з іменами М. Біляшівського, Ф. Ернста, В. Зум­мера, Н. Коцюбинської, Є. Левитської, К. Мощенка, Д. Щербаківського та ін. В епоху «шістдесятництва» їхню справу продовжили П. Білецький, Г. Логвин, Л. Міляєва, В. Ов-сійчук та ін. У 20 ст. в укр. М. узагальнено великий досвід минулого, зʼявилися багатотомні ви­да­н­ня з історії образотвор., декор., театр., муз. мистецтв. 20 ст. — час формува­н­ня сучас. М., роз­виток наук. знань про арх-ру, графіку, живопис, скульп­туру, декор.-ужитк. мистецтво; особливого роз­витку набувають методол. пошуки у галузі М. Провід. осередком мистецтвозн. дослідж. є Мистецтво­знавства, фольклористики та етнології Ін­ститут ім. М. Рильського НАНУ (Київ), який генерує актуал. ідеї та теор. про­блеми М. сучасності, зосереджує дослідниц. увагу на рекон­струкції та інтер­претації мист. життя України в різних галузях М. Науковці працюють у галузі класич. М. з його пієтетом перед джерелозн. аргументами. Від попередників сучасне М. пере­йняло істор.-порівнял. методи дослідж., які сприяють висвітлен­ню неві­домих фактів і явищ укр. мистецтва, роз­кри­т­тю таких сторінок, що до­зволяють реконструювати цілісну картину худож. культури. Упродовж остан. років в укр. М. досягнуто чимало нових результатів, до наук. обігу введено нові факти та імена, ре­презентовано талановиті мист. школи, по-новому осмислено процеси худож. життя — минулого і сьогоде­н­ня. Нині укр. М. спирається на ідею від­родже­н­ня нац. культури і традицій, водночас наголошує на необхідності осмисле­н­ня істор. минулого й осягне­н­ня нових, а найголовніше — обʼєктив. критеріїв оцінки істор. подій, діяльності окремих особистостей. Для мистецтво­­знавців ІМФЕ важливим є дослідж. шляхів модернізації культури, ви­вче­н­ня процесів транс­формації нац. традицій, їх входже­н­ня в сучасну етнокультурну ситуацію, взаємозвʼязок із культурою меншин національних. Фундам. наук. дослідж. у галузі сучас. мистецтва, впровадже­н­ня нових мист. технологій і практик здійснює Про­блем сучасного мистецтва Ін­ститут НАМУ (Київ). Серед фахових вид. — зб. наук. праць «Мистецтво­знавство України», «Мистецтво­знавчий авто­граф», «Мистецтво­знавчі записки», «Мистецькі обрії», «МІСТ (ми-стецтво, історія, сучасність, теорія)», «Українське мистецтво­­знавство», ж. «Артанія», «Музейний провулок», «Народна творчість та етнологія», «Народне мистецтво», «Образотворче мистецтво», «Студії мистецтво­знавчі», «Українське мистецтво». Див. також Бібліо­графія мистецтво­­зна­вча. Сучасні мистецтво­знавці використовують різні методол. методи дослідж. — формал.-стиліст. аналіз, іконолог. метод інтер­претації худож. твору, структур. під­хід або ж ро­зумі­н­ня мистецтва як частини світо­гляд. уявлень. У сучас. М. популярним є семіотич. під­хід. Після довгої заборони укр. мистецтво­знавці звернулися до ви­вче­н­ня феномену іконопису, який в образотвор. мистецтві треба роз­глядати в реліг. та істор. роз­різах. Академ. історія і теорія мистецтв, новітня художня критика мають власні методи дослідж., теор. позиції, історію виникне­н­ня, типові про­блеми сучас. роз­витку. Укр. мистецтвозн. наука в різних обсягах роз­вивається в н.-д. установах, подекуди в худож. музеях і мист. навч. закладах. Мистецтво­знавців готують у Львів. АМ, Нац. академії образотвор. мистецтва і архітектури, Нац. академії керів. кадрів культури і мистецтв, Мист. ін­ституті худож. моделюва­н­ня та дизайну (усі — Київ), Київ. ін­ституті декор.-приклад. мистецтва та дизайну, Харків. академії дизайну і мистецтв, Харків. академії культури та ін. Пильна увага з боку науковців до нар. і декор. мистецтва сприяла по­ступовому ви­окремлен­ню специф. гілки в укр. М., де теорія ви­значає систему знань і методол. критерії в цій галузі худож. творчості; історія перед­бачає хронол. від­ображе­н­ня її еволюції на основі літ. джерел, музейно-архів. вишукувань, екс­педиц. обстежень та ін. істор.-культур. матеріалів; критика оперативно аналізує роз­виток худож. ідей у контекс­ті сучас. культури. Становле­н­ня укр. М. як науки починалося з дослідж. нар. мистецтва, яке мало яскраво виражений нац. характер. В основі його твор. методу — колектив. досвід, художня традиція, яка пере­дається поколі­н­ням, чітко виражена система образності, що від­ображає світо­гляд і естет. смаки широких верств народу. В остан. чв. 19 ст. ще пере­важав етногр. під­хід щодо осмисле­н­ня нар. худож. творчості, чим вирізняються народозн. дослідж. Етногр. комісії НТШ. Мистецтвозн. по­гляд на художні особливості творів нар. майстрів наявний у перших десятилі­т­тях 20 ст. у працях М. Біляшівського, К. Широцького, В. Щербаківського, Д. Щербаківського. Він по­глибився в 1920-х рр., коли продовжувалося накопиче­н­ня матеріалів з окремих видів нар. мистецтва: вишивка, гончарство, килимарство, народний одяг, писанкарство, різьбярство, ткацтво тощо. Тогочасні дослідники В. Гаґенмейстер, Я. Риженко, Є. Спаська, С. Таранушенко, М. Щепотьєва творчість майстрів роз­глядали як закономірне продовже­н­ня давніх традицій. Серед праць 1930–50-х рр. значну роль ві­діграли мистецтвозн. роз­відки С. Колоса, Н. Манучарової, М. Новицької, Н. Онацького. Активну діяльність із дослідж. нар. мистецтва в 1960–70-х рр. здійснювали такі видатні мистецтво­знавці, як А. Будзан, Б. Бутник-Сіверський, О. Данченко, П. Жолтовський, А. Жук, Я. Запаско, Ю. Лащук. Завдяки ретел. опрацюван­ню багатьох музей. колекцій, знач. літ., архів., фактич. матеріалів вирізняються по­глибленим ви­вче­н­ням і вичерп. осмисле­н­ням різновидів нар. мистецтва фундам. роз­відки 1980–2000-х рр. таких ві­домих пред­ставників укр. мистецтвозн. науки, як С. Боньковська, Р. Захарчук-Чугай, Т. Кара-Васильєва, О. Клименко, О. Найден, О. Никорак, Ф. Петрякова, М. Селівачов, Ю. Смолій, М. Станкевич, Г. Стельмащук, Д. Степовик, Н. Студенець, В. Ханко, Р. Шмагало, В. Щербак. З усіх видів, що побутували в Україні, декор.-ужитк. мистецтво протягом століть найбільш стійким до зовн. впливів і найбільш консе­рвативним щодо видових ознак. Упродовж тривалого часу нар. і декор.-ужитк. мистецтво спри­ймали як ідентичні поня­т­тя. Але з появою художників із профес. освітою (спеціалізація — декор. мистецтво) по­ступово від­буваються кардинал. зміни у сві­домості художників і мистецтво­знавців. Важливою і доленос. подією для культури України стало від­кри­т­тя худож. училищ, де ви­вчали і опановували той чи ін. вид мистецтва, а особливо — створе­н­ня Львів. ін­ституту прикладного та декоративного мистецтва (нині Львів. АМ), випускники активно долучилися до сучас. худож. процесу, по­ступово об­стоювали своєрідну осібність профес. декор. мистецтва. Митці, які здобували академ. освіту у ВНЗах, мали якісно нове ро­зумі­н­ня вимог і критеріїв у творчості, тому наполегливо домагалися права на свободу самовиявле­н­ня, не обмежену асортиментом виробів, рамками будь-яких образно-пластич. і стиліст. канонів. Профес. декор. мистецтво споріднене з народним, проте має свої худож.-стиліст. особливості, на зламі 20–21 ст. під­дається ретел. роз­гляду і всебіч. ви­вчен­ню в укр. М. Велике зацікавле­н­ня істориків і мист. критиків викликають профес. гобелен, гутне скло, кераміка, металопластика, петриківський роз­пис, ювелірне мистецтво, роз­пис на тканині, голкова техніка, нетрадиц. текс­тиль тощо. Мистецтво­знавці О. Голубець, Л. Жоголь, Т. Кара-Васильєва, Г. Кусько, Г. Островський, Ф. Петрякова, Т. Печенюк, Т. Придатко, О. Федорук, З. Чегусова, Р. Шмагало, О. Ямборко, Р. Яців у ґрунт. працях від­творюють роз­маїту мист. панораму разом із багатоманітністю індивід. образно-пластич. пошуків і знахідок, спів­існува­н­ням різнонаправлених стильових тенденцій, що сполучають традиційне та новітнє, ужиткове і нефункціональне. Важливу роль для сучас. мистецтвозн. науки ві­діграли вид. «Історія українського мистецтва» (у 6 т., К., 1967–70) та «Нариси з історії українського декоративно-прикладного мистецтва» (Л., 1969), які завершені аналізом декор. мистецтва України 1-ї пол. 20 ст. пере­важно з позицій соц­реалізму. Укладено двотом. словник «Декоративно-ужиткове мистецтво» (Л., 2000), фундам. пʼятитомне вид. «Історія українського мистецтва» (К., 2006–11). Уперше доклад. аналіз мист. по­ступу нар. худож. творчості та еволюції профес. декор. мистецтва від найдавніших часів до поч. 20 ст. у всій складності та багатошаровості нац. культури здійснено у фундам. академ. пʼятитом. вид. «Історія декоративного мистецтва України» (К., 2007–16), що вирізняється сучас. наук. під­ходом і заповне­н­ням «білих плям» у багатовік. історії укр. декор. мистецтва. Знач. внесок у становле­н­ня і роз­виток М. також зробили укр. мистецтво­знавці 20–21 ст.: О. Авраменко, В. Бадяк, Т. Басанець, Ю. Белічко, Ю. Бірюльов, І. Блюміна, С. Бушак, І. Верба, Л. Владич, Н. Глухенька, Д. Горбачов, Б. Горинь, О. Денисенко, Г. Івашків, Г. Коваленко, М. Криволапов, О. Лагутенко, О. Ламонова, С. Латанський, О. Петрова, С. Побожій, О. Роготченко, Г. Скляренко, Л. Соколюк та ін.; серед мистецтво­знавців діаспори — С. Гординський, Л.-Р. Кузьма, М. Мудрак, А. Оленська-Петришин, Б. П. Певний (усі — США), Д.-І. Даревич (Канада), Л. Денисенко (Австралія), О. Пеленська (Прага), Ж.-К. Маркаде, В. Попович (обидва — Франція).

Літ.: Любке В. Ил­люстрирован­ная исторія искус­ствъ. Архитектура–скульп­тура–живопись–музыка. С.-Петер­бургъ, 1890; Верманъ К. Исторія искус­ствъ всѣхъ временъ и народовъ. Мос­ква, 1903. Т. 1; 1904. Т. 2; Щербаківські В. і Д. Українське мистецтво: У 2 т. К.; Прага, 1926; Х., 2015; Вельфлин Г. Основные понятия истории искусств: Про­блемы эволюции стиля в новом искус­стве. Мос­ква; Ленин­град, 1930; Логвин Г. Н., Міляєва Л. С. Українське мистецтво XIV — першої половини XVIII ст. К., 1963; Бутник-Сіверський Б. С. Українське радянське народне мистецтво. 1917–1941. К., 1966; Лес­сінг Г. Е. Лаокоон (Про межі малярства й поезій) / Пер. з нім. К., 1968; Логвин Г. По Україні: стародавні мистецькі памʼятки. К., 1968; Вазарі Дж. Жит­тєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів / Пер. з італ. К., 1970; Бутник-Сіверський Б. С. Українське радянське народне мистецтво. 1941–1967. К., 1970; Мистецтво другої половини 19–20 ст. К., 1971; Запаско Я. П. Українське народне килимарство. К., 1973; Владич Л. В. Автопорт­рети Тараса Шевченка. К., 1973; Білецький П. Мова образотворчих мистецтв. К., 1973; Його ж. Скарби нетлін­ні. Українське мистецтво у світовому художньому процесі. К., 1974; Петрякова Ф. С. Українське гутне скло. К., 1975; Народні художні промисли України. К., 1979; Білецький П. Українське мистецтво другої половини ХVII–XVIII століть. К., 1981; Даревич Д. Сучасні мистці України. Торонто, 1982; Стельмащук Г. Г. Народні художні промисли України. К., 1986; Жолтовський П. М. Монументальний живопис на Україні XVII–XVIII ст. К., 1988; Митці України: Енциклопед. довід. К., 1992; Мистецтво України: Енциклопедія: В 5 т. Т. 1: А–В. К., 1995; Кара-Васильєва Т. В. Українська народна вишивка. К., 1996; 2002; Мистецтво України: Біогр. довід. К., 1997; Мистецтво­знавство української діаспори: Повернуті імена. К., 1998. Вип. 1; Блюміна І. М. та ін. Реалізм та соціалістичний реалізм в українському живопису радянського часу. К., 1998; Мистецькі шляхи Харківщини: Живопис, графіка, скульптура, декор.-ужитк. мистецтво, сцено­графія, дизайн середовища. Х., 1998; Митці Буковини. Чц., 1998; Найден О. С. Українська народна іграшка. К., 1999; Овсійчук В. А. Класицизм і романтизм в українському мистецтві. К., 2001; Шмагало Р. Словник митців-педагогів України та з України у світі. 1850–1950. Л., 2002; Чегусова З. Декоративне мистецтво України кінця ХХ столі­т­тя. 200 імен: Альбом-каталог. К., 2002; Станкевич М. Є. Українське художнє дерево XVI–XX ст. Л., 2002; Крвавич Д. П., Овсійчук В. А., Черепанова С. О. Українське мистецтво. Л., 2003. Т. 1; 2004. Т. 2; Васіна З. Український літопис вбра­н­ня. Т. 1: 11 000 років до н. е. — ХІІІ ст. н. е.: Наук.-художні рекон­струкції. К., 2003; Т. 2: ХІІІ — поч. ХХ ст. К., 2006; Никорак О. І. Українська народна тканина ХІХ–ХХ ст.: типологія, локалізація, художні особливості. Л., 2004. Ч. 1; Станкевич М. Є. Автентичність мистецтва. Пита­н­ня теорії пластичних мистецтв. Л., 2004; Петрова О. Мистецтво­знавчі рефлексії: історія, теорія та критика образотвор. мистецтва 70-х років ХХ ст. — поч. ХХІ ст.: Зб. ст. К., 2004; Кочубей Ю. М., Циганкова Е. Г. Орієнтальне мистецтво­знавство в Українi в 20–30 рр. XX ст. К., 2005; Історія української культури: У 5 т. К., 2005. Т. 4, кн. 2; 2011. Т. 5, кн. 1; 2013. Т. 5, кн. 4; Пеленська О. Український порт­рет на тлі Праги: Укр. мист. середовище в між­воєн. Чехо-Словач­чині. Нью-Йорк; Прага, 2005; Певний Б. Майстри нашого мистецтва: Роз­думи про мистців та мистецтво. Нью-Йорк; К., 2005; Кара-Васильєва Т., Чегусова З. Декоративне мистецтво України ХХ столі­т­тя: У пошуках «великого» стилю. К., 2005; Горбачов Д. та ін. Українські авангардисти як теоретики і публіцисти. К., 2005; Ханко В. Миргородський мистецький словник (кінець ХVІІ — початок ХХІ сторіч­чя): Персоналії. П., 2005; Нариси з історії образотворчого мистецтва України ХХ ст.: У 2 кн. К., 2006; Авраменко О. Терези долі Віктора Зарецького. К., 2006; 2011; Яців Р. Українське мистецтво ХХ столі­т­тя: Ідеї, явища, персоналії: Зб. ст. Л., 2006; Лагутенко О. Українська графіка першої третини ХХ столі­т­тя. К., 2006; Художники України: Енциклопед. довід. К., 2006; Художники Одещини: Живопис. Графіка. Скульптура. Декор.-прикладне мистецтво. Мистецтво театру та кіно: Каталог. О., 2006; Художники Сумщини: Альбом. С., 2006; Леонова С. М. Від­родже­н­ня забутого мистецтва: українське художнє різьбле­н­ня по кістці та рогу. М., 2006; Ханко В. Полтавщина: плин мистецтва, діячі: Мистецтвозн. пр. К., 2007; Захарчук-Чугай Р. Народне декоративне мистецтво Українського Поліс­ся. Чорнобильщина. Л., 2007; Івашків Г. Декор української народної кераміки ХVІ — першої половини ХХ століть. Л., 2007; Образотворче мистецтво: Енциклопед. ілюстров. слов.-довід. К., 2007; Найден О. С. Українська народна лялька. К., 2007; Акчурина-Муфтиева Н. М. Декоративно-прикладное искус­ство крымских татар XV — первой половины ХХ вв.: Этапы развития, типология, стилистика, художествен. особен­ности. Сф., 2008; Кара-Васильєва Т. В. Історія української вишивки. К., 2008; Чегусова З. А., Кара-Васильєва Т. В., Придатко Т. О. Людмила Жоголь: Чарівниця худож. текс­тилю. К., 2008; Щербаківський Д. «Козак Мамай»: Мист.-етногр. пр. Х., 2008; Заатов І. Кримсько-татарські художники. Кінець ХІХ — початок ХХІ столі­т­тя: Живопис, графіка, скульп­тура. Сф., 2008; Сидоренко В. Д. Візуальне мистецтво від авангардних зрушень до новітніх спрямувань: Роз­виток візуал. мистецтва України XX–XXI ст. К., 2008; Монументальне мистецтво у творчості художників Він­нич­чини: Альбом. В., 2009; Стельмащук Г. Українські митці у світі: Мат. до історії укр. мистецтва ХХ ст. Л., 2013; Авраменко О. Метафізика чистого кольору Анатолія Криволапа. К., 2013; Художники Миколаївщини: 40 р. на твор. ниві: Альбом. М., 2013; Соколюк Л. Михайло Бойчук та його школа. К., 2014; Мистецтво­знавці України: Довід. (1991–2010). К., 2014; Ханко В. Енциклопедія мистецтва Полтавщини: У 2 т. П., 2014–15; Бірюльов Ю. О. Львівська скульптура від ран­нього класицизму до авангардизму (середина XVIII — середина ХХ ст.). Л., 2015; Скляренко Г. Современ­ное искус­ство Украины. Порт­реты художников. К., 2015; Шмагало Р. Т. Енциклопедія художнього металу. Т. 1: Світовий та український художній метал. Класифікація, термінологія, стилістика, екс­пертиза; т. 2: Художній метал України ХХ — поч. ХХІ ст. Л., 2015; Мистецтво­знавство ХХ столі­т­тя: Хрестоматія-довід. Хн., 2017; Роготченко О. Мистецтво­знавство. Роз­думи і життя. К., 2018.

Т. В. Кара-Васильєва, О. В. Ламонова, З. А. Чегусова

Завантажити статтю