Мартович Лесь

МАРТО́ВИЧ Лесь (Олекса Семенович; псевд. і крипт.: Олекса Семенів, Лесь М., Л. М., М.; 12. 02. 1871, с. Торговиця Пільна, нині Торговиця Городенків. р-ну Івано-Фр. обл. — 11. 01. 1916, с. Погарисько, нині Жовків. р-ну Львів. обл., похов. у сусід. с. Монастирок того ж р-ну) — письмен­ник, юрист, громадський діяч. Народився в сімʼї сільс. писаря, який здобув освіту само­стійно. Навч. у гімназіях у Коломиї (нині Івано-Фр. обл., 1882–90), звідки, як не­вдовзі і його друга В. Стефаника, виключено за «політику» (обидва належали до таєм. гуртка, захоплювалися радикал. рухом, проводили просвітн. роботу в Дрогобичі та селах, 1890–92). Від­тоді студіював право в Чернів. університеті (через матер. труднощі провчився недовго), екс­терном склав іспит у Львів. університеті (1909). У 1914 здобув ступ. д-ра права, та вже, тяжко хворий, не мав часу за­йматися юрид. роботою. Усе труд. життя пере­бивався випадк. заробітками — пере­важно як пом. адвоката в малих містах і с-щах Га­­личини (Снятин, Коломия, Кути, Городок, Щирець). Від поч. 1890-х рр. — чл. Рус.-укр. радикал. партії, друкувався в її часописах «Народ», «Хлібороб». 1895–96 служив у австро-угор. армії. 1897–98 на за­проше­н­ня партії редагував у Львові г. «Громадський голос». 1898 агітував на Тернопіл­лі за обра­н­ня І. Франка депутатом австр. парламенту. Згодом (1911) його самого партія висунула кандидатом у парламентарі, та, не маючи сил протистояти під­ступам і фальші в перед­вибор. боротьбі, він зняв свою кандидатуру. У червні 1911 без­робітний, знеможений не­статками й недугою М. поселився у свого друга, адвоката І. Кунціва, на х. Улицько-Зарубане (побл. с. Середкевичі, нині Яворів. р-ну Львів. обл.). Під час 1-ї світової вій­ни садиба І. Кунціва за­знала руйнува­н­ня, що від­повід­но й від­билося на архіві М. Остан­ні місяці життя провів у Погариську, куди при­знач. адміністратором покинутих через вій­ну госп-в. Як письмен­ник М., за влуч. характеристикою К. Трильовського, — «неоцінен­ний своїм гумором і сатирою». Уже в 6-му кл. гімназії (1888) написав гуморист. оповіда­н­ня «Нечитальник» (первісно — «Рудаль»), яке дуже високо оцінив М. Павлик, але яке не сподобалося І. Франкові. І хоч пізніше І. Франко висловлювався про його творчість із захопле­н­ням, це назавжди вселило в М. якусь непевність щодо свого таланту, й не раз до писа­н­ня треба було його за­охочувати. На думку В. Стефаника, який допоміг М. видати «Нечитальника» окремою книжечкою (Чц., 1889) і був натхнен­ником та певною мірою спів­творцем другого гімназій. оповіда­н­ня М. «Лумера» (1891), присвяч. М. Павликові, М. — «геніальний письмен­ник». 1900 під на­звою «Нечитальник» у Львові побачила світ перша зб. оповідань і новел М. Згодом там само ви­дано його зб. «“Хитрий Панько” і инші оповіда­н­ня» (1903), «“Стрибожий дарунок” і инші оповіда­н­ня» (1905). Твори «Смертельна справа» і «Війт», публікації яких у г. «Свобода» (1903, № 48 і 1904, № 3) конфісковані «прокураторією» (перший частково, другий повністю), ви­йшли, кожний окремо — 1904, а 1907 — разом, в одній книжці. 1910 в Коломиї А. Крушельницький видав зб. «Українська новела. (Вибір нарисів і новел Василя Стефаника, Івана Семанюка, Леся Мартовича)» — з біо­грамами письмен­ників. 1911 була готова до друку повість М. «Забобон», проте опубл. лише 1917. Майже всі твори М. — про галиц. село, яке він знав досконало. Очевидно, юрид. практика роз­винула в ньому особливу спо­стережливість, увагу до деталей. Марко Черемшина на­звав його «сатириком-фото­графом». Загалом викривал. пафос творів М. стосується кричущої щодо укр. селянства не­справедливості австро-угор. влади, яку в Галичині уособлювали пере­важно поляки. Непосильні податки, штрафи, без­просвітні злидні часто штовхали селянина в залежність від пана, лихваря, а ті вже вміли так «узяти його в крепи, що й умерти ніяк» («Мужицька смерть»). Просвітниц. твори М. учили селян, що за кращу долю потрібно боротися. З неабиякою силою сарказму він засуджує рабську покору ніби-людей «мус­сікусів» у памфлеті-алегорії «Від­найдений рукопис про руський край». На ви­гляд нормал. людину, а на­справді хруня, що цілує панську руку, яка його бʼє, змальовано в оповідан­ні «Іван Рило». Типаж у творах М., а також топоніміка, — це нерідко самохарактеристики: пігмей Рило, пан Дери­шкірський, о. Кабанович, суддя Кривдунський, с. Тупівці. Найчастіше в соц. сатирі М. критикуються австр. вибори («Хитрий Панько», «Війт», «Квіт на пʼятку», «Смертельна справа»), судова система («Зле діло», «За топливо»). Як юрист М. написав і видав своїм коштом працю «Реформа по­дружного закона» (1906). Щодо повісті «Забобон» — то це «широко закроєна і різка картина всіх верств сільської людності: селянства, духовенства та дрібної шляхти…» (М. Зеров). Властиво, це перша частина своєрід. літопису галиц. життя, який був задуманий як трилогія. В юні роки М. записував нар. творчість. У перед­мові до свого вид. «Галицько-руські народні приповід­ки» (1905) І. Франко за­значив, що серед джерел викори­став і «збірочку приказок із Русова та інших сіл Снятинського повіту», яку уклав М. У рідному селі засн. Мартовича Леся Літературно-меморіальний музей, встановлено погру­д­дя М. (1980-і рр., скульптор Є. Дзиндра).

Фотоілюстрації

×

❮ ❯

Завантажити статтю