Медична вірусологія | Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія

Медична вірусологія


Медична вірусологія

МЕДИ́ЧНА ВІРУСОЛО́ГІЯ – розділ вірусології, що вивчає віруси, патогенні для людини. Нині її розглядають як самостійну дисципліну. Як наук. напрям М. в. висвітлює проблеми заг. і спец. вірусології. До компетенції заг. вірусології відносять питання таксономії патоген. для людини вірусів, їхньої структури, особливостей геному та його стратегії, репродукції у клітині-господарі. Важливими напрямами є також вивчення механізмів розвитку захворювання (патогенезу), імун. відповіді організму, розроблення хіміотерапевт. лікувал. препаратів, лаборатор. методів діагностики та імунопрофілактики вірус. інфекцій людини. Спец. мед. мікробіологія досліджує окремі таксономічні групи патоген. вірусів та інфекції, які вони викликають. Початок вірусол. науки датують відкриттям 1892 Д. Івановським вірусу тютюнової мозаїки. Саме він уперше сформулював основні властивості цієї своєрід. групи мікробів, що нині складають окреме царство Vira (найдрібніші розміри, корпускулярність, інфекційність, кристалоутворення, розмноження лише в живому організмі). 1903 в Ун-ті св. Володимира у Києві Д. Івановський захистив першу у світі доктор. дис. з вірусології, присвяч. властивостям відкритого ним збудника – вірусу тютюнової мозаїки. Згодом подібні за властивостями мікроби були ізольовані з організму хворих на ящур тварин (Ф. Леффлер і П. Фрош, 1898), із хворої на поліомієліт дитини (К. Ландштейнер і А. Поппер, 1908), з тканини саркоми, що уражає птахів (Ф. Роус, 1911). Встановлено, що віруси здатні уражати бактерій (Ф. Творт і Ф. Д’Ерель, 1915–17), мікоплазми, рикетсій, хламідій, найпростіших, водорості та ін. живих істот клітин. природи. Таким чином, вже на поч. 20 ст. створено концепцію про універсальність вірусів. У серед. 20 ст. для вивчення вірусів застосовано електронну мікроскопію. Триває процес збору даних про структуру позаклітин. вірус. форм – віріонів. Розшифровано хім. склад і особливості орг-ції їх окремих компонентів; розроблено сучасну класифікацію вірусів, яка в основному враховує властивості їх позаклітин. форм; сформовано вірусо-генет. концепцію виникнення злоякіс. пухлин (Л. Зільбер), вчення про універсал. векторну роль вірусів як регуляторів генофонду біосфери (В. Жда­­нов); створено ефективні вірусні вакцини для профілактики пошир. вірус. інфекцій. Імунопрофілактика вірус. захворювань дала можливість ліквідувати натурал. віспу, а на багатьох континентах земної кулі – паралітич. поліомієліт, різко зменшити захворюваність на кір, паротит, жовту гарячку, кліщовий енцефаліт та ін., які завдяки вакцинації перейшли в розряд керованих інфекцій. Початок вірусол. дослідж. в Україні пов’яз. зі створенням І. Мечниковим і Я. Бардахом бактеріол. лаб. в Одесі (1886), на базі якої розпочато роботу з попередження сказу у людей за допомогою вакцини Л. Пастера (2-а у світі пастерів. станція). Важливою віхою в розвитку вірусол. науки було створення 1962 у Київ. ун-ті однієї з перших у СРСР каф. вірусології, співроб. якої збагатили М. в. фундаментал. дослідж. (Н. Корнюшенко, О. Сидоренко, В. Поліщук та ін.). 1985 організовано каф. мед. вірусології при Київ. ін-ті удосконалення лікарів (нині Нац. мед. академія післядиплом. освіти). Її засновнику В. Гиріну разом з Л. Григор’євою та Г. Корчак належить вагомий внесок у розвиток сан. вірусології – надзвичайно важливого розділу М. в. Нині на цій каф. виконують фундаментал. дослідж. з лаборатор. діагностики і специф. профілактики ротавірус. інфекції (І. Дзюблик). Протягом багатьох десятиріч працює в галузі ентеровірусології колектив каф. мікробіології, вірусології та імунології Нац. мед. ун-ту (Київ). Встановлено новий генет. феномен: розщеплення (дисоціація) ентеровірусів на два генет. варіанти під час репродукції в чутливих живих системах. Варіанти принципово розрізняються за низкою ознак (вірулентність, антигенність, імуногенність, ембріо­патогенність та ін.). За допомогою найсучасніших методів вірусол. дослідж. (сіквенс вірус. РНК, гібридомна технологія, електронна мікроскопія) обґрунтовано висновок про стратегічне значення феномену дисоціації для виживання ентеровірусів (С. Дяченко, В. Широбоков, О. Корнюшенко, О. Євтушенко та ін.). Знач. внесок у розвиток М. в. належить вченим НДІ, підпорядк. НАНУ, НАМНУ та МОЗ України. Так, в Ін-ті мікробіології і вірусології НАНУ (Київ) здійснено низку пріоритет. робіт світ. рівня з вивчення біології аденовірусів. Проведено комплексне вивчення аденовірусів і особливостей експресії їхніх геномів. Встановлено лімфотропність аденовірусів і вперше створено модель змішаної інфекції лімфоцитів аденовірусами, ВІЛ і вірусом Епштейна–Барр (Н. Дяченко). Доведено ефективність застосування екзоген. інтерферонів та інтерферон-продукуючих пробіотич. штамів бацил для лікування вірус. інфекцій, зокрема папіломавірусної (В. Смирнов, А. Співак). Відомі пріоритетні дослідж. вчених Ін-ту епідеміології та інфекц. хвороб НАМНУ (Київ). Ще на поч. 20 ст. О. Кронтовський запропонував метод тканин. культур, який став основою сучас. вірусології. В галузі онковірусології відкриті М. Мазуренком віруси лейкозу мишей знайшли міжнар. визнання. Продовженням цього напряму стали роботи А. Фролова (віруси лейкозів, персистенція вірусів). Знач. внесок у ентеровірусологію належить В. Бондаренко та В. Задорожній. Вчені Ін-ту провадять широкі дослідж. з молекуляр. епідеміології ВІЛ-інфекції (А. Щербінська), грипу та ін. респіратор. вірус. інфекцій (Л. Чудна, А. Мироненко), вірус. гепатитів (А. Гураль, В. Шагінян, Т. Сергєєва), антивірус. препаратів (С. Рибалко). В Ін-ті мікробіології та імунології НАМНУ (Харків) працювали видатні вірусологи, які збагатили світову М. в.: В. Жданов, М. Соловйов та ін. Потужно розробляли імунопрофілакт. препарати (у 1930-і рр. – понад 70 найменувань). Вірусол. дослідж. на тер. Зх. України в основному проводили у Львові. З ініціативи К. Синяка на базі Львів. НДІ епідеміології, мікробіології та гігієни 1955 створ. вірусол. лаб., у якій вивчали кір, грип, герпес, сказ, вірусні гепатити та засоби імунопрофілактики цих інфекцій (І. Виноград, Є. Шабловська, Д. Фомін, Н. Виноград). Важливим напрямом дослідж. в останні роки є вивчення поширення на тер. України арбовірус. інфекцій, що передаються через укус комах. Уперше доведено циркуляцію в Україні вірусів гарячки Зх. Нілу, гарячки Сіндбіс тощо (Н. Виноград). До цих дослідж. долучилися вірусологи Укр. н.-д. протичум. ін-ту (Одеса), на базі якого функціонувала вірусол. лаб. максимал. рівня захисту, тех. і технол. оснащення якої дало можливість проведення індикації та ідентифікації вірусів I–II груп патогенності – збудників висококонтагіоз. вірус. геморагіч. гарячок (Ласа, Марбург, Ебола, Крим-Конго) та ін. збудників небезпеч. інфекц. хвороб вірус. етіології. Вченими цього Ін-ту проведено також фундаментал. дослідж. з екології та імунопрофілактики грипоз. інфекції, змішаних вірусо-хламідіал. інфекцій людини. Сучасна мате­­ріал.-тех. база та профес. підготовка фахівців дозволяють про­­водити діагностику таких актуал. вірус. інфекцій, як високо патоген. пташиний грип А(H5N1), тяжкі респіраторні синдроми, викликані коронавірусами SARS-CoV і MERS-CoV, гарячки Чикунгун’я і Денге, хвороби, спричинені вірусами Ебола і Зіка та ін., з використанням комплексу вірусол., серол., електронно-мікроскоп. і молекулярно-генет. методів дослідж. (Л. Трубіна, М. Маликова, Г. Скрипченко, Л. Степанківська, З. Нехороших). Вірусам належить значна роль в інфекц. патології людини. За даними Д. Львова, відомо не менше 300 вірусів, які відносять до 51 роду і 30 родин, що здатні викликати у людини інфекц. захворювання з різними епідеміол. характеристиками, клін. симптоматикою, ступенем тяжкості й інтенсивністю поширення. Серед найпоширеніших вірус. інфекцій – грип (викликає щорічні епідемії та інколи пандемії), вірусні гепатити, ВІЛ-інфекція, гострі респіраторні та кишкові захворювання. Значна роль вірусів у виникненні злоякіс. і доброякіс. пухлин. В останні роки з’являються нові, невідомі раніше, вірусні інфекції (емерджентні), поява яких нерідко обумовлена екол. зрушеннями (геморагічні гарячки, вірус Зіка, здатний уражати плід і викликати мікроцефалію у новонароджених, та ін.), що потребує великої уваги до цієї патології, розроблення ефектив. методів діагностики, лікування і профілактики.

Літ.: Дяченко С. С., Синяк К. М., Дяченко Н. С. Патогенні віруси людини. К., 1974; Фролов А. Ф., Шевченко Л. Ф., Широбоков В. П. Практическая вирусология. К., 1989; Жданов В. М. Эволю­­ция вирусов. Москва, 1990; Посібник з медичної вірусології. К., 1995; До історії розвитку мікробіології у науково-дослідних і навчальних закладах України. К., 2006; Медицинская вирусология. Москва, 2008; Медична мікробіологія, вірусологія та імунологія. В., 2011.

Статтю оновлено: 2018