Матеріалізм

Визначення і загальна характеристика

МАТЕРIАЛІ́ЗМ (від лат. materialis — речовин­ний) — філософське вче­н­ня, згідно з яким матерія первин­на, а сві­домість, дух — вторин­ні. Це спів­від­ноше­н­ня має простор.-час. зміст: сві­домість притаман­на не всій матерії, а лише окремим її утворе­н­ням; спочатку існує матерія, а потім у ній виникає дана властивість. З її по­явою принцип М. змінюється і доповнюється новим: матерія — філос. категорія для по­значе­н­ня обʼєктив. реальності, що дана людині в її від­чу­т­тях, яка копіюється, фото­графується, від­ображається від­чу­т­тями, існуючи незалежно від них; матерія існує незалежно від сві­домості. Але якщо матерія незалежна від сві­домості, то і, навпаки, сві­домість незалежна від матерії, і замість монізму виходить дуалізм. Тому потрібне уточне­н­ня, яке є у нім. філософа Й. Діцґена: люд. орган пі­зна­н­ня — частка природи, що від­ображає ін. її частки. М. полягає у тому, що остан­ні не мають сві­домості, виникають раніше й існують незалежно від людини — носія пі­­зна­н­ня. Це від­ноше­н­ня знову змінюється, якщо йдеться про су­­спільство, де незалежно від сві­домості одних існують сві­домості ін. людей. Істор., сусп. буття — діяльність, що ви­значається струк­турою мета — засіб — результат, перша вихідна ланка якої має ідеал. чи духов. характер. Сусп. буття опосередковане сві­домістю. Тому істор. матеріал вимагає за­глибле­н­ня в такі шари люд. істоти, які не залежать від сві­домості, але ви­значають її. Їх складає тілесна природа людини, її фіз., матеріал. потреби, які не можна задовольнити без допомоги сві­домості, але які від неї не залежать, їй пере­дують, — потреби в засобах життя (їжі, одязі, житлі тощо). За­значена структура діяльності стає такою: матеріал. потреби — цілі — засоби — результати. Подіб­ні потреби існують завжди, випливають з людини як природ. істоти, природа по­стачає також у кінц. під­сумку і матеріал для знарядь та продуктів праці. У цьому полягає істина матеріал. ро­зумі­н­ня історії. Чим менше роз­винуте су­спільство, тим більшою мірою воно залежить від матеріал. потреб і компонентів життя, і навпаки. Коли пі­зна­н­ня і діяльність набувають планетар. характеру, стають сумірними з геол. силами Землі, матеріальне і духовне стають рівноправ. факторами, втрачають свою абсолютність. Це від­бувається у тій реальності, яку називають феноменом ноо­сфери (сфери ро­зуму). М. із від­ноше­н­ням «первин­ності–вторин­ності» зберігає своє значе­н­ня на периферії ноо­­сфери, у тих межах, де пере­роб­лена дійсність стикається з неосвоєною в оточен­ні людства та в ньому самому. Терміни «матеріалісти» та «ідеалісти» увів нім. філософ Ґ. Ляйбніц для по­значе­н­ня прихильників протилеж. філос. напрямів, пред­ставлених гіпотезами давньогрец. філософів Епікура і Платона. До матеріалістів Ґ. Ляйб­ніц зараховував давньогрец. філософа Демокрита, анл. філософа Т. Гоб­бса та ін., які заперечували будь-яку нематеріал. суб­станцію. Франц. мех. М. 18 ст. (Ж. Ламетрі, Д. Дідро, К. Гельвецій, П. Гольбах), що склався на основі новоєвроп. матем. природо­знавства 17–18 ст. (насамперед механіки Ґ. Ґалілея, І. Ньютона) та від­родженого П. Ґас­сенді і Р. Бойлем антич. атомізму, — перша завершена система матеріаліст. світоро­зумі­н­ня з характерними для нього радикал. атеїзмом, утилітарист. етикою, сенсуаліст. теорією пі­зна­н­ня, трактува­н­ням протяж. суб­станції Р. Декарта як єдиного та всеосяж. принципу Всесвіту. Критик нім. класич. ідеалізму Л. Фоєрбах, не вважаючи істин­ною ні М., ні ідеалізм, ні фізіологію, ні психологію, джерело М. вбачав у природі людини як чут­тєвої, тілес. істоти, хвороби й страж­да­н­ня якої не можуть усунути ніякі ідеаліст. приписи і категоріал. імперативи. Концепція Л. Фоєрбаха (поряд із пере­осмисленою К. Марксом і Ф. Енгельсом діалектич. логікою Ґ. Геґеля) — одне із джерел діалектичного матеріалізму, що став у 20 ст. офіц. філос. доктриною в СРСР. Поня­т­тя соц.-істор. практики — в основі роз­робленого К. Марксом і Ф. Енгельсом матеріаліст. ро­зумі­н­ня історії (термін «історичний матеріалізм» уперше вжитий 1892 Ф. Енгельсом), яке виходить із того, що спосіб виробництва матеріал. життя об­умовлює соц., політ. і духовні процеси життя взагалі. У серед. 19 ст. у Німеч­чині виник природн.-наук. М., орієнтов. на досягне­н­ня хімії та фі­зіології (К. Фоґґ, Л. Брюхнер, Я. Молешотт). Неокантіанець Ф. Ланґе у фундам. праці «Geschi-chte des Materialismus und Kritik seiner Bedeutung in der Gegenwart» («Історія матеріалізму та критика його значе­н­ня у теперішній час», Ізерлон, 1866, т. 1–2) поряд із теор. виділив естет. М., вбачаючи його витоки в антич. гедонізмі (Епікур), у Новий час — в етиці шотланд. філософа А. Смі-та. У 2-й пол. 20 ст. у руслі ідей аналітичної філософії у Великій Британії, США, Канаді, Австралії виник т. зв. наук. М., пред­ставлений різноманіт. версіями філософії сві­домості. Спираючись на дані природн. наук (фізики, фізіології, нейропсихології, когнітив. науки), пред­ставники цієї течії роз­глядали явища психіки та сві­домості як епіфеномен фізіол. процесів, що від­буваються у мозку ЦНС: теорія тотожності (амер. фізик Г. Фейґль, австрал. філософ Д. Армстронґ); аномал. монізм Д. Девідсона; елімінатив. М.: описуючи псих. явища, усуває щоден­ну мову «нар. психології», замінюючи її мовою нейрофізіології (канад.-амер. філософ П. Черчленд, амер. філософ Р. Рорті); їх тлумачать за аналогією з роботою компʼютера (інформ. та обчислюв. парадигми амер. логіка Г. Пантнема), як су­провід фіз. подій (амер. філософ Д. Льюїс). М. — допоміжна доктрина будь-якої тиранії, диктатури. Панівна тенденція — пере­творити людей із самост. індивідів на «гвинтики» єдиної, великої соц. «машини»; зробити су­спільство, а не совість, центром життя; під­корити душу речам, деперсоналізувати людину. У 20 ст. у зх. філософії М. роз­вивався пере­важно як механістичний, проте деякі зх. матеріалісти зберегли інтерес до діалектики. М. кін. 20 — поч. 21 ст. пред­ставлений онтол. філософією, лідером якої є амер. філософ Б. Сміт. Філос. М. саме тому можна на­звати самост. напрямом філософії, що він до­зволяє роз­гляд низки про­блем, по­становка яких виключена ін. напрямами філос. пі­зна­н­ня. У сучас. М. чимало уваги від­ведено духов. роз­витку людини. Від­вертий М. — філософія, яка стверджує, що у Все­світі немає жодних ін. причин, окрім матеріал., і що всі феномени, які називають духов. чи морал., є функціями матерії. Однак непрямий М., тобто під­креслена, невиражена концепція, що матеріал. причини пояснюють усі речі, зберігається. До М. часто зараховують натуралізм (оскільки він не від­водить людині особливого місця у природі), емпіризм (роз­цінює як реальне тільки те, що може бути сприйняте за допомогою природ.-наук. методів), неопозитивізм (від­хиляє поясне­н­ня духов­но-душев. сутності справ). Однак позитивізм і неопозитивізм усе ж на­звати М. не можна, тому що він від­кидає пита­н­ня про самост. існува­н­ня будь-якого буття поза пі­знаним мисле­н­ням; вважає можливим тільки аналіз від­чут­тів і систематизує їх через аналіз мови. Термін «М.» вживають також для означе­н­ня світських по­глядів і поведінки, за яких матеріал. блага домінують в ієрархії цін­ностей.

Літ.: E. Bloch. Das Materialismus Problem, Seine Geschichte und Substanz. Frankfurt am Main, 1972; R. C. Vitzthum. Materialism: An affirmative history and definition. New York, 1995; D. Rosenthal. Materialism and the mind-body problem. Indianapolis, 2000; Ланге Ф. А. История материализма и критика его значения в настоящее время: история материализма до Канта / Пер. с нем. 3-е изд. Москва, 2009; Його ж. История материализма и критика его значения в настоящее время: история материализма после Канта / Пер. с нем. 3-е изд. Москва, 2010.

М. О. Булатов

Матеріалізм історичний (М. і.) — теорія роз­витку су­спільства та методологія його пі­зна­н­ня, створена і роз­роблена німецькими мислителями К. Марксом і Ф. Енгельсом як складова частина доктрини марксизму. Ін. назва — матеріаліст. ро­зумі­н­ня історії. Філос. під­стави доктрини спиралися на діалектич. М. як науку про найбільш заг. закони роз­витку природи і людини та доповнювалися М. і. — соц. філософією і соціологією. Термін «М. і.» уперше викори­став Ф. Енгельс у листах 1890-х рр. Осн. ідеї М. і. сформульовано в працях К. Маркса і Ф. Енгельса «The German Ideology» («Німецька ідеологія», 1846; уперше опубл. 1932 у Москві), К. Маркса «The Poverty of Philosophy» («Злиден­ність філософії», Париж; Брюс­сель, 1847), «A Contribution to the Critique of Political Economy» («До критики політичної економії», Москва, 1859). Теорія М. і. формувалася в інтелектуал. атмо­сфері 19 ст. як універсал. парадигма, засн. на позитивіст. методологіях, натуралізмі в трактуван­ні людини і су­спільства, причин­но-механіст. моделі поясне­н­ня світу. Вона спиралася на тогочасні уявле­н­ня про те, що люд. історія — «природ.» регулятив. процес, що ви­значається законами роз­витку і під­дається наук. пі­знан­ню. Кінц. мета К. Маркса полягала у ви­значен­ні «заліз. законів» люд. історії з метою її формува­н­ня в про­гресив. напрямку. Історія як закономір. і детермінов. процес еволюції та змін була, на думку К. Маркса, єдиною справж. наукою. Соц. перед­умови М. і. по-вʼязані з роз­витком ринк. від­носин, роз­шире­н­ням можливостей сусп. пі­зна­н­ня, у ході яких сформульовано ідеї істор. необхідності й по­ступу (італ. філософ Дж. Віко, франц. філософ Ф.-М. Во-льтер, нім. філософ Ґ. Геґель), створ. труд. теорію вартості (шотланд. економіст і філософ А. Сміт, англ. економіст Д. Рікардо), постульовано соц. боротьбу як чин­ник сусп. еволюції (франц. історики О. Тьєр­рі, Ф. Міньє, Ф. Ґізо), окреслено утопічні контури майбут. су­спільства «заг. благоденства» (англ. філософ Т. Мор, франц. філософ К.-А. де Сен-Симон, англ. соціаліст Р. Оуен). К. Маркс за­провадив у су­спільство­знавство новий метод дослідж. і поня­т­тя, повʼязані з процесами роз­витку й занепаду конкрет. форм сусп. організації: сусп. буття, сусп. сві­домість, су­спільно-екон. формація, спосіб виробництва, продуктивні сили й вироб. від­носини, базис і надбудова, соц. революція, форми сусп. сві­домості. Ці терміни та метод справили знач. вплив на соц. і гуманітарні науки, перед­усім історію. К. Маркс викори­став 2 під­ходи до су­спільство­знавства: по-пер-ше, ро­зумі­н­ня люд. су­спільства як ціліс. системи, усі елементи якої варто ви­вчати в їхньому взаємо-звʼязку та взаємодії; по-друге, роз­гляд сусп. систем як внутрішньо суперечливих утворень, роз­виток яких від­бувається за рахунок внутр. конфліктів. У сукупності це давало змогу робити заг. висновки від­носно причин і наслідків соц. змін, перед­бачувати їхній напрям. Окрім того, він повʼязав характеристики екон. систем із від­носинами між соц. групами, що ви­значають структуру су­спільства. Цей комплекс ідей, що згодом був окреслений не зовсім вдалим терміном «М. і.», став вихід. пунктом для пошуків точного і реаліст. методу дослідж. причин соц. змін (нім. соціологи Ф. Тьоніс і М. Вебер, італ. філософ Б. Кроче). Вихід. пунктом М. і. є теза про первин­ність сусп. буття щодо сусп. сві­домості, що роз­глядається як від­ображе­н­ня соц. форми руху матерії. Хоча в історії діють люди, які сві­домо пере­слідують свої цілі, самі цілі та засоби їх досягне­н­ня ви­значені матеріал. умовами життя. Історію ро­зуміли як результат матеріал. (матеріалізов.) діяльності людей, су­спільно-істор. практику, всесвітньо-істор. процес. Осн. причину сусп. роз­витку К. Маркс, за­стосовуючи матеріаліст. діалектику, вбачав у суперечності в способі виробництва матеріал. благ — між продуктив. силами, що швидко роз­виваються, і консе­рватив. вироб. від­носинами. Творці М. і. виходили з того, що впродовж люд. історії від­бувається зміна сусп. організації, що втілюється у су­спільно-екон. формаціях — історично ви­значених етапах сусп. роз­витку, де реалізуються конкретно-істор. форми взаємозвʼязку екон. базису та ідеол. надбудови. Діалект. суперечність базису і надбудови ви­значає характер, механізм, темпи істор. по­ступу. Рушій. силою, творцем історії ви­ступає народ, який у своїй повсякден. діяльності створює засоби задоволе­н­ня матеріал. потреб людей, що є необхід. умовою формува­н­ня потреб більш високого рівня — духовних. Способом пере­ходу від однієї су­спільно-екон. формації до іншої, більш високої, є соц. революція — докорін. пере­ворот в екон. базисі су­спільства і політ.-культур. надбудові. На основі аналізу механізму зміни су­спільно-екон. формацій робився про­гноз про закономірне виникне­н­ня комуніст. формації як су­спільства гармоній. по­єд­на­н­ня свободи індивіда і колективу. Істор. субʼєктом будівництва комунізму теоретики марксизму бачили пролетаріат, що в клас. боротьбі знищує екс­плуатацію як форму сусп. від­носин, усуваючи її основу — приватну власність на засоби виробництва. Сучасні інтер­претатори М. і. ви­значають в ньому 3 рівні і 3 від­повід­ні їм взаємоповʼязані часткові теорії: теорію су­спільно-екон. формацій на вищому рівні, теорію клас. боротьби на серед. (соц.-структур.) рівні і теорію люд. індивіда — на індивідуальному. Базовою під­ставою су­спільство­­знавства, що споріднює К. Маркса з більшістю соц. мислителів 19 і 20 ст., є роз­гляд індивідів як від­прав. точки соц. історії. Голов­не в ній полягає в тому, що люд. природа характеризується не по­стій. набором універсал. властивостей, а від­ноше­н­ням людей до навколиш. природ. і соц. світів: індивід ви­ступає не абстрактом, а сукупністю всіх сусп. від­носин, насамперед соціол., а не психол. одиницею. Соц. реальність, в якій змушена пере­бувати і діяти людина, включає її в соц. від­носини і формує соц. позицію. В соц. житті та взаємодії від­бувається від­чуже­н­ня людини від продуктів її матеріал. і духов. діяльності, яке створює під­стави для усві­домле­н­ня нею стосунків несвободи і прагне­н­ня їх подолати. Завдяки цій суперечності, на думку К. Маркса, починається люд. історія, а також зʼя-вляється механізм її продовже­н­ня. На соц.-структур. рівні М. і. пропонує теорію клас. боротьби як неуникнен. наслідок соціалізації людей і утворе­н­ня внутр.-сусп. спільнот. Між­груп. від­ноше­н­ня та їхня взаємодія ви­значають М. і. як структураліст. під­хід. У сусп. між­груп. від­носинах ви­значал. елементом ви­ступає приватна власність на засоби виробництва (землю, будинки, машини, капітал тощо), що поділяє су­спільство на два протилежні полярні класи су­спільні. Суперечність між ними є рушій. силою соц. змін, що призводять до пере­розподілу власності або її ліквідації. К. Маркс виділяв 3 типи клас. опозиції: суперечність між інтере­сами у задоволен­ні потреб влас­ни­­ків і не­власників; субʼєкт. від­ображе­н­ня протилежності клас. інтересів, що проявляється у ворожості і ненависті з обох сторін (клас. антагонізм); від­ображе­н­ня антагонізму в екон., політ. і культур. сферах, що породжує колективну дію пред­ставників одного класу проти другого. На 3-му, найвищому, рівні М. і. пере­буває теорія су­спільно-екон. формацій, що від­ображає логічно сконстру­йов. модель сусп. цілого — всесвіт.-істор. процес еволюції люд. сусп. організації. В її основі лежить суперечність між роз­витком продуктив. сил і вироб. від­носин. Механізмом приведе­н­ня перших у від­повід­ність із другими є соц. революція. У теорії су­спільно-екон. формацій, що була конкретизована і роз­винута прихильниками марксизму, ви­окремлюють первіснообщин­ну, рабо­власниц., феод., капіталіст. і комуніст. формації. За простішою схемою їх (слідом за К. Марксом) можна укласти в 3 осн. епохи люд. історії — докласові невід­чужені су­спільства (примітивні спільноти), класові су­спільства, в яких існує від­чуже­н­ня, і без­класові, теж невід­чужені (комуністичні). Залишаючись у полоні панлогізму Ґ. Геґеля, К. Маркс вважав, що сучасне йому капіталіст. су­спільство неминуче зміниться комуністичним і цей прорив буде пере­ходом з «царства необхідності» до «царства свободи», який завершить «пере­д­історію» люд. су­спільства і від­криє епоху справж. гуманіст. історії. М. і. є однією з най­складніших і логічно довершених теорій соц.-істор. процесу, що ґрунтується на позитивіст. уявле­н­нях про необмежені можливості рац. пі­­зна­н­ня, еволюц. вірі у всезаг. про­грес і мех. природі люд. вза­ємодії. Вона містить від­битки інтелектуал. здобутків натурфілософії доби Просвітництва, епох Романтизму і Позитивізму. Суть під­ходу М. і. зводиться до лінійно-стадіал. тлумаче­н­ня історії, доповненого ідеєю екон. детермінізму, телеологізму і есхатології, характерних для прові­денц. мисле­н­ня. Лінійно-стадіал. концепція історії М. і. нагадує архаїч. міф, який, за ви­значе­н­ням румун. філософа М. Еліаде, характеризується такими рисами: символіч. поверне­н­ням до початків (первіс. комунізм — комунізм), яке перед­бачає знище­н­ня (заперече­н­ня) всього, що було до цього; пере­хід до нового стану повʼязаний із пере­тина­н­ням зони хаосу як умови, що пере­дує творен­ню; нове народж., як і новий початок життя, є не просто по­вторе­н­ням того, що сталося, а до­ступом до нової «модальності» існува­н­ня. Постулюючи утопіч., неможливий до реалізації стан су­спільства, М. і. лише по­вторює ходи думки, що були властиві колись міфол. способові роз­вʼя-зання нерозвʼязних у принципі суперечностей між вигадкою і реальністю, між річчю і словом, між дійсністю та її від­ображе­н­ням. «Міф про комунізм» ви­зрівав давно, але К. Маркс надав йому спів­звучну епосі науковоподібну форму. М. і. став способом теор. інтер­претації фактів, який виправдовував апріорні думки й забобони, об­ґрунтовував старі й нові уявле­н­ня про справедливість. У 1920–30-і рр. М. і. був догматизов. комуніст. ідеологами СРСР і пере­творений, не без теор. зусиль і внеску ідеологів рос. більшовизму, на обовʼязкову для науковців під­влад. комуніст. партіям країн методологію всіх соц. і гуманітар. наук. Гол. теор. під­валини М. і. в 20 ст. спростовано досягне­н­нями заг.-наук. і гуманітар. дисциплін, від­кри­т­тями в теорії пі­зна­н­ня і мисле­н­ня, новіт. макроекон. моделями, заг. теорією систем, уявле­н­нями про нелінійні процеси, даними наук про масові комунікації тощо. Крах «реал. соціалізму» в СРСР і країнах т. зв. соціаліст. табору наочно продемонстрував пере­ваги сучас. неортодоксал. соціол., політол., психо­істор. та ін. методів рекон­струкції істор. процесу. З другого боку, марксів. М. і. створив концептуал. перед­умови для низки теорій сусп. роз­витку, зокрема неомарксизму, які отримали пошире­н­ня в 20 ст. Він під­готував ґрунт для нових під­ходів до істор. змін, що здобули світ. популярність, — істор. соціології і теорії діяльності.

Літ.: див. Марксизм.

Л. О. За­шкільняк

Завантажити статтю