Матерія

Визначення і загальна характеристика

МАТЕ́РIЯ (від лат. materia — речовина) — категорія для означе­н­ня обʼєк­­тивної реальності, незалежного від сві­домості буття. В історії філософії категорія «М.» мала різний зміст. Початкові неодно­­значні уявле­н­ня про М. як речовину (вода, повітря, вогонь тощо), яка є під­валиною різномані­т­тя плин. світу сущого, при­звели до пита­н­ня: чи існує М. взагалі і якщо існує, то як самост. сутність поза одинич. речами чи лише як можливість остан­ніх? Давньогрец. філософ Платон увів уявле­н­ня про без­формне сере­­довище (що пізніше на­звуть М. hyle), яке ви­значав по-різному: «спри­ймаючий першопочаток», «годувальниця», «мати». Він роз­різняв незриму, по­збавлену форми, первин­ну М. як чисте становле­н­ня і вторин­ну — чут­тєво оформлену, рухому і плин­ну. Чиста ідея — первин­на (чиста) М.; вторин­на (чут­тєво-плин­на) М. — така структура платонів. світопородже­н­ня, де ідея є дещо раціональне і вільне, а М. — необхідне й неминуче. Пізніше грец. філософ Плотін за­значав, що потреба у понят­ті «М.» зʼявляється лише там, де від­бувається процес виникне­н­ня одного явища з іншого. Значну увагу про­блемі М. приділяв рим. християн. теолог А. Авґустин. М. у нього є суціл. неви­значеністю: вона одночасно «ніщо» і «дещо», «є» й «не є», повна від­сутність форми і спроможність при­ймати різні форми; антиноміч. характер М. об­умовлює й антиномічність уявлень про неї: її впі­знаєш, не ро­зуміючи, що це таке. Зрештою, він вважав М. створеною Богом. У Новий час М. ототожнювали з мех. субстратом (франц. філософи П. Гольбах і К.-А. Гельвецій), саморухомою сутністю (ірланд. філософ Дж. Толанд, нідерланд. філософ Б. Спіноза). Англ. філософ Дж. Берклі ви­ступав із критикою поня­т­тя «М.» на тій під­ставі, що люд. сприйня­т­тя здатне дати уявле­н­ня про окремі речі, але не про їхній заг. речовин. субстрат. Якісно новий аспект у ро­зумі­н­ня М. вніс марксизм, який, виходячи з матеріаліст. ро­зумі­н­ня історії, звернув увагу на нередукованість М. до природн., зокрема фіз. явищ і речей, оскільки і су­спільство, не­зважаючи на те, що люди у ньому діють, спираючись на сві­домість і розум, роз­вивається за своїми влас., обʼєктив. законами і в реал. житті субʼєктив. та обʼєк­­тив. моменти нерозривно повʼязані. Нім. мислитель Ф. Енгельс заперечував існува­н­ня «М. як такої» поза її конкрет. проявами, роз­глядав М. як суперечливу, рухому єд­ність усього сущого. В. Ленін під­давав критиці спроби інтер­претувати від­кри­т­тя у фізиці на межі 19–20 ст. як доказ можливості «зникне­н­ня М.». Він ви­значав М. як категорію для по­значе­н­ня обʼєктив. реальності, котра дана у від­чу­т­тях, від­бивається ними, але існує незалежно від них. Зʼясува­н­ня сутності М. від­бувалося в історії філософії та науки і під час роз­гляду окремих питань: М. і суб­станція; М. і сві­домість (дух); М., про­стір і час; види і форми руху М. тощо. Матеріалісти ототожнювали М. з обʼєктив. і самодо­стат. дійсністю, суб­станцією, універсумом, бу­т­тям. Ідеалісти роз­глядали її пере­важно як субстрат, неістин­ну, минущу бут­тєвість, що не має самост. значе­н­ня поза певним ідеал. чин­ником або ві­ді­грає негат. роль пасив. опору позитив. духов. інтенціям. Окремо варто звернути увагу на роз­виток уявлень про М. у фізиці, де це поня­т­тя складалося зі становле­н­ням екс­перим. природо­знавства 17 ст. й істотно від­різняється від традиц. онтол. ро­зумі­н­ня. Для італ. математика й природо­знавця Ґалілео Ґалілея первісні якості М. — її арифмет. (обчисле­н­ня), геом. (форма, величина, положе­н­ня, дотик) і кінемат. (рухливість) властивості. У класич. механіці англ. фізика І. Ньютона осн. властивості М. — інерція (здатність зберігати стан спокою чи рівномір. прямоліній. руху) та тяжі­н­ня (здатність важких мас взаємно притягуватися за законом гравітації). М. проти­ставляють енергію — здатність виконувати мех. роботу (тобто виявляти силу в русі). Ін. ознаки М.: збереже­н­ня маси у всіх фіз. і хім. процесах, тотожність інерт. і гравітац. мас, від­мін­ність М. від простору й часу. На поч. 20 ст. поня­т­тя «М.» як носія маси, від­мін­ного від сили та енергії, з одного боку, від простору і часу, з іншого, роз­хитується. У від­носності теорії маса вже не є ні інертною, ні мірилом інерції, ні джерелом гравітації. У сучас. фізиці формою існува­н­ня М. є про­стір і час. Власне М. — не тільки речовина, оскільки має й ін. форми (напр., різноманітні види ви­промінюва­н­ня, фундам. частинки). Роз­виток уявлень про М. та закони її руху виявляють нерозрив. звʼязок між її будовою та рухом. Пізніше 20 ст. було повʼя­­зане, з одного боку, із намага­н­ням редуктив. матеріалізму звести псих. процеси до фізичних і функціонально-кібернетичних, а з другого — з критикою редукціонізму, зокрема фізикалізму, і роз­робле­н­ням уявлень про струк­­турно емерджентну природу М. (крит. реалізм амер. філософа В. Сел­ларса та ін.). Пробудже­н­ня в остан­ні десятилі­т­тя 20 ст. інтересу до не­стійких і нерівноваж. процесів у природн. науках (ката­строф теорія, синергетика), що спо­стерігаються і в сфері сусп. життя (про­блеми геополіт. ризиків і заг.-цивілізац. динаміки, бурхливий роз­виток конфліктології, стратегії пере­хід. процесів і кризових станів) висуває на чільне місце пита­н­ня транс­формацій, межовості матеріал. процесів та про­блему збереже­н­ня їхньої самоідентичності. У цьому вимірі М. по­стає як «повнота», у якій від­сутні абсолютно стійкі і не­змін­ні утворе­н­ня (речі, структури, рівні, від­ноше­н­ня), актуальне пере­буває в єд­ності з потенційним, а їхнє взаємоперетворе­н­ня по­стає як перманент. процес оновле­н­ня дійсності; де неявне стає явним і навпаки. Так зро­зуміла М. пере­буває у по­стій. метаморфозах і ви­ступає як буття, у якому все нерозривно повʼязане, зокрема тілесне й психологічне, матеріальне і духовне. Зважаючи на це, сутністю М. як буття треба вважати те, що воно, по­стійно роз­гораючись у собі, залишається тотожним собі, — ви­ступає як тотальність. Отже, все, що від­бувається у бутті, від­повід­ає принципам реал. тоталогенезу, а не абстракції, яку досі називають М. За­значений новий під­хід набув роз­витку в остан­ні 20 р. у сучас. постнекласич. методології — метафізиці тотальнос­ті (тоталогії). Пере­хід від ро­зумі­н­ня М. як лише частини буття до ро­зумі­н­ня її як бут­тєвої тотальності зумовив якісно новий крок у подолан­ні старих проб­лем. У бут­тєвій тотальності долається несумісність М. і духу, матеріального й ідеального, тілесного і психічного, хоч сама ця тотальність пере­буває у по­стій. русі — тоталогенезі. Нова картина буття до­зволяє також по-іншому подивитися на попередні роз­різнені спроби філософів зняти опозиції психологічного й фізичного, духу і М., субʼєкта й обʼєкта. Тоді критики цих спроб роз­глядали їх як не­вдалі («нейтрал. елементи досвіду» австр. філософа Е. Маха, «ціле» пд.-афр. філософа Я.-К. Сметса, «царина сутності» амер. філософа Дж. Сантаяни, «Бог» нім.-амер. філософа П. Тил­ліха, «думка про ...» нім. філософа Е. Гус­серля, «дике Буття» франц. філософа М. Мерло-Понті та ін.). Сьогодні завдяки пере­осмислен­ню категорії М. через призму категорії тотальності ці істор. «невдачі» на­справді варто роз­глядати як провісники істини.

Літ.: Вислобоков А. Д., Грибанов Д. П. Материя и формы ее существования. Москва, 1976; Вдовиченко Г. Г. Материя и основные формы ее существования. К., 1977; Кучевский В. Б. Анализ категории «материя». Москва, 1983; На­учная картина мира. Логико-гносеологический аспект: Сб. науч. тр. К., 1983; Методологические аспекты естествен­но-на­учных ис­следований: Сб. науч. тр. К., 1985; Кизима В. В. Начала метафизики тотальности // Постнеклас­сика: фи­­лософия, наука, культура. С.-Петербург, 2009 (спів­­авт.); Його ж. Космология с позиции пред­ставлений о бытии как о тотальности // ВФ. 2015. № 6.

В. В. Кизима

Завантажити статтю