Махно Нестор Іванович

МАХНО́ Нестор Іванович (26. 10(07. 11). 1888, с. Гуляйполе Олександрів. пов. Катеринослав. губ., нині місто Запоріз. обл. — 25. 07. 1934, Париж) — ватажок селянського пов­станського руху на Пів­дні України, анархо-комуніст. Рано втратив батька, з дитинства працював у на­ймах, отримав лише початк. освіту. 1903 роз­почав роботу на чавуноливар. заводі М. Кернера в Гуляйполі. Під впливом рев. подій 1905 долучився до політ. діяльності, знаходився під впливом різних політ. партій, зреш­­тою при­єд­нався до гуляйпіл. групи «хліборобів анархістів-комуністів». Був тричі заарешт. за пі­дозрою у причетності до низки політ. убивств та екс­про­пріацій, востан­нє — 1908. Протягом 1,5 р. утримувався у вʼязницях в Олександрівську (нині Запоріж­жя) і Катеринославі (нині Дні­про). На­прикінці березня 1910 засудж. до смерт. кари, однак через неповнолі­т­тя на момент злочину страту М. замінено довіч. каторгою в Бутир. вʼязниці (Москва). В екс­тремал. умовах каторги він остаточно сформувався як особистість, за­знав ідей. впливу анархізму. Звільнений після Лютн. революції 1917, повернувся в Гуляйполе, де роз­горнув публічну політ. діяльність, очолював кілька рев. організацій. 25 вересня 1917 як голова Гуляйпіл. повіт. ради під­писав декрет про конфіскацію поміщиц. землі та поділ її між селянами. На поч. грудня 1917 взяв участь у роботі Катеринослав. губерн. зʼ­їзду рад робітн., селян. і солдат. депутатів, під­тримав ідею склика­н­ня Всеукр. зʼ­їзду рад. У січні 1918 від­мовився від посади голови ради, але не­вдовзі очолив рев. комітет Гуляйполя, складений із анархістів, лівих і укр. есерів. Після Брестського (Берестейського) мирного договору та приходу в Україну нім. і австро-угор. військ на поч. квітня 1918 організував загін, який чинив опір нім. на­ступові. На­прикінці того ж місяця роз­пустив його і взяв участь у конференції анархістів у м. Таганрог (нині Ростов. обл., РФ). Згодом ви­їхав до Рад. Росії. За спогадами М., у травні–червні 1918 він брав участь у конференціях анархістів у Саратові та Москві, зу­стрічався з ві­домими рос. анархістами, під­тримував контакти та вів дис­кусії з лідерами більшовиків В. Леніним, Я. Свердловим, Л. Троцьким, Г. Зіновʼєвим. У липні 1918 повернувся в Україну, восени організував терорист. групу, яка виросла у невеликий пов­стан. загін, що роз­почав боротьбу проти влади геть­мана П. Скоропадського, місц. поміщиків та австро-нім. військ. 16 жовтня 1918 махновці захопили Гуляйполе й оголосили від імені Гуляйпіл. рай. рев. комітету про від­новле­н­ня рад. влади та пов­ста­н­ня «робітників і селян проти душителів та катів Української революції австро-германо-гайдамаків...» (цю дату вважають початком махновщини, або махнов. руху). Після бою в Дібрів. лісі, в якому М. виявив особисту хоробрість та риси кер., що дало загону можливість вийти з ворожого оточе­н­ня, пов­станці на­звали його «батьком». Цим «титулом» він пишався і часто ставив його під публіч. документами. До кін. 1918 М. вдалося обʼ­єд­нати під своєю командою більшість пов­стан. загонів регіону. На­прикінці того ж року він провів сміливу операцію із захопле­н­ня Катеринослава, але успіх виявився короткочасним — місто довелося здати зі знач. втратами. У лютому 1919 штаб М. під­писав договір про входже­н­ня махнов. загонів (як 3-ї Задні­пров. бригади) до складу 1-ї Задні­пров. Укр. рад. дивізії під командува­н­ням П. Дибенка. Навесні 1919 махновці від­значилися хоробрістю у боях проти військ Антанти та білогвард. частин, зокрема захопили м. Маріуполь (нині Донец. обл.). Однак між ними та більшовиками існували гострі суперечності в ідеол. пита­н­нях, оскільки пов­станці не ви­знавали принципів диктатури пролетаріату та «воєн­ного кому­­нізму», особливо продрозкладки та усу­спільне­н­ня с. господарства. З особл. силою вони загострилися у руслі роз­горта­н­ня Л. Троцьким боротьби з «партизанщиною» на Укр. фронті — у травні 1919 Рада робітничо-селян. оборони УСРР з його ініціативи ухвалила ріше­н­ня про ліквідацію махновщини, проте сил і засобів для викона­н­ня цього ріше­н­ня не зна­йшлося. У від­повідь М. подав у від­ставку з посади нач. ново­створ. 1-ї Пов­стан. Задні­пров. дивізії, а своїм загонам до­зволив самим вирішувати майбутню долю. Влітку М. довелося одночасно боротися і з більшовиками, і з білогвардійцями. У серпні 1919 він проголосив створе­н­ня Рев. пов­стан. армії України (махновців), зуси­л­ля якої спрямовувалися насамперед на боротьбу з денікінцями, які в цей час захопили більшу частину України та вели успішний на­ступ на Москву. У вересні М. уклав короткотривалий союз. договір з Армією УНР про спільні дії проти денікінців. У бою побл. с. Пере­гонівка (нині Голованів. р-ну Кіровогр. обл.) махновці роз­били добірні офіцер. полки денікінців, здійснили стрімкий рейд у їхні тили (у жовтні–листопаді 1919 практично повністю дезорганізували їх), захопили Катеринослав, Олександрівськ, Маріуполь, м. Нікополь (нині Дні­проп. обл.), Мелітополь, Бердянськ (нині обидва — Запоріз. обл.). Це змусило генерала А. Денікіна зняти найкращі кавалерій. зʼ­єд­на­н­ня з більшов. фронту і кинути проти пов­станців, внаслідок чого Червоній армії вдалося зупинити на­ступ Добровол. армії на Москву. Однак і цього разу повноцін. союзу М. із більшовиками не ви­йшло — як тільки денікін. небезпеку було подолано, Червона армія від січня 1920 роз­почала боротьбу проти махновців. Улітку 1920 вони здійснили 3 рейди Лів­обереж. Україною (загалом подолали 1400 верст), при цьому досить часто червоноармій. частини пере­ходили на бік загонів М. Восени 1920 більшовики у черговий раз викори­стали махновців у влас. інтересах — у війні з армією генерала П. Врангеля. Махнов. кін­нота проводила рейди у його тилах, брала участь у форсуван­ні оз. Сиваш і прориві Пере­коп. та Юшун. укріплених р-нів у Криму. Але від­разу ж після його захопле­н­ня більшовики у режимі суворої таємності роз­горнули нову операцію зі знище­н­ня пов­станців. Не­зважаючи на значну кількісну пере­вагу частин Червоної армії, М. вдавалося вести боротьбу з ними до серпня 1921, коли, вичерпавши всі наявні можливості, він з невеликим загоном пере­йшов румун. кордон, а згодом через Польщу пере­їхав до Франції. Мешкав у Парижі у скрутному фінанс. становищі (змінив прі­звище на Міхненко), ідейно продовжував боротьбу з більшовизмом на сторінках своїх спогадів і публіцистики, зокрема кн. «Махновщина и ее вчерашние союзники-большевики (ответ на книгу М. Кубанина “Махновщина”)» (1928), «Воспоминания» (Б. р.; обидві — Париж). Помер від туберкульозу, похов. на цвинтарі Пер-Лашез. 2009 у рідному місті йому встановлено памʼятник. М. уособлював тип нар. героя, народженого вибухом рев. стихії. Це була людина з невисокою освітою, але не­ймовірно обдарована природою. Його організац. та військ. таланти незаперечні, від­працьовану ним тактику пов­стансько-партизан. боротьби ви­вчали у багатьох арміях світу. Донині по­стать М. викликає під­вищений сусп. інтерес.

Завантажити статтю