Махно Нестор Іванович - Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія
Махно Нестор Іванович

МАХНО́ Нестор Іванович (26. 10(07. 11). 1888, с. Гуляйполе Олександрів. пов. Катеринослав. губ., нині місто Запоріз. обл. – 25. 07. 1934, Париж) – ватажок селянського повстанського руху на Півдні України, анархо-комуніст. Рано втратив батька, з дитинства працював у наймах, отримав лише початк. освіту. 1903 розпочав роботу на чавуноливар. з-ді М. Кернера в Гуляйполі. Під впливом рев. подій 1905 долучився до політ. діяльності, знаходився під впливом різних політ. партій, зреш­­тою приєднався до гуляйпіл. групи «хліборобів анархістів-комуністів». Був тричі заарешт. за підозрою у причетності до низки політ. убивств та експропріацій, востаннє – 1908. Протягом 1,5 р. утримувався у в’язницях в Олександрівську (нині Запоріжжя) і Катеринославі (нині Дніпро). Наприкінці березня 1910 засудж. до смерт. кари, однак через неповноліття на момент злочину страту М. замінено довіч. каторгою в Бутир. в’язниці (Москва). В екстремал. умовах каторги він остаточно сформувався як особистість, зазнав ідей. впливу анархізму. Звільнений після Лютн. революції 1917, повернувся в Гуляйполе, де розгорнув публічну політ. діяльність, очолював кілька рев. орг-цій. 25 вересня 1917 як голова Гуляйпіл. повіт. ради підписав декрет про конфіскацію поміщиц. землі та поділ її між селянами. На поч. грудня 1917 взяв участь у роботі Катеринослав. губерн. з’їзду рад робітн., селян. і солдат. депутатів, підтримав ідею скликання Всеукр. з’їзду рад. У січні 1918 відмовився від посади голови ради, але невдовзі очолив рев. ком-т Гуляйполя, складений із анархістів, лівих і укр. есерів. Після Брестського (Берестейського) мирного договору та приходу в Україну нім. і австро-угор. військ на поч. квітня 1918 організував загін, який чинив опір нім. наступові. Наприкінці того ж місяця розпустив його і взяв участь у конференції анархістів у м. Таганрог (нині Ростов. обл., РФ). Згодом виїхав до Рад. Росії. За спогадами М., у травні–червні 1918 він брав участь у конференціях анархістів у Саратові та Москві, зустрічався з відомими рос. анархістами, підтримував контакти та вів дискусії з лідерами більшовиків В. Леніним, Я. Свердловим, Л. Троцьким, Г. Зінов’євим. У липні 1918 повернувся в Україну, восени організував терорист. групу, яка виросла у невеликий повстан. загін, що розпочав боротьбу проти влади гетьмана П. Скоропадського, місц. поміщиків та австро-нім. військ. 16 жовтня 1918 махновці захопили Гуляйполе й оголосили від імені Гуляйпіл. рай. рев. ком-ту про відновлення рад. влади та повстання «робітників і селян проти душителів та катів Української революції австро-германо-гайдамаків...» (цю дату вважають початком махновщини, або махнов. руху). Після бою в Дібрів. лісі, в якому М. виявив особисту хоробрість та риси кер., що дало загону можливість вийти з ворожого оточення, повстанці назвали його «батьком». Цим «титулом» він пишався і часто ставив його під публіч. документами. До кін. 1918 М. вдалося об’єднати під своєю командою більшість повстан. загонів регіону. Наприкінці того ж року він провів сміливу операцію із захоплення Катеринослава, але успіх виявився короткочасним – місто довелося здати зі знач. втратами. У лютому 1919 штаб М. підписав договір про входження махнов. загонів (як 3-ї Задніпров. бригади) до складу 1-ї Задніпров. Укр. рад. дивізії під командуванням П. Дибенка. Навесні 1919 махновці відзначилися хоробрістю у боях проти військ Антанти та білогвард. частин, зокрема захопили м. Маріуполь (нині Донец. обл.). Однак між ними та більшовиками існували гострі суперечності в ідеол. питаннях, оскільки повстанці не визнавали принципів диктатури пролетаріату та «воєнного кому­­нізму», особливо продрозкладки та усуспільнення с. госп-ва. З особл. силою вони загострилися у руслі розгортання Л. Троцьким боротьби з «партизанщиною» на Укр. фронті – у травні 1919 Рада робітничо-селян. оборони УСРР з його ініціативи ухвалила рішення про ліквідацію махновщини, проте сил і засобів для виконання цього рішення не знайшлося. У відповідь М. подав у відставку з посади нач. новоствор. 1-ї Повстан. Задніпров. дивізії, а своїм загонам дозволив самим вирішувати майбутню долю. Влітку М. довелося одночасно боротися і з більшовиками, і з білогвардійцями. У серпні 1919 він проголосив створення Рев. повстан. армії України (махновців), зусилля якої спрямовувалися насамперед на боротьбу з денікінцями, які в цей час захопили більшу частину України та вели успішний наступ на Москву. У вересні М. уклав короткотривалий союз. договір з Армією УНР про спільні дії проти денікінців. У бою побл. с. Перегонівка (нині Голованів. р-ну Кіровогр. обл.) махновці розбили добірні офіцер. полки денікінців, здійснили стрімкий рейд у їхні тили (у жовтні–листопаді 1919 практично повністю дезорганізували їх), захопили Катеринослав, Олександрівськ, Маріуполь, м. Нікополь (нині Дніпроп. обл.), Мелітополь, Бердянськ (нині обидва – Запоріз. обл.). Це змусило генерала А. Денікіна зняти найкращі кавалерій. з’єднання з більшов. фронту і кинути проти повстанців, внаслідок чого Червоній армії вдалося зупинити наступ Добровол. армії на Москву. Однак і цього разу повноцін. союзу М. із більшовиками не вийшло – як тільки денікін. небезпеку було подолано, Червона армія від січня 1920 розпочала боротьбу проти махновців. Улітку 1920 вони здійснили 3 рейди Лівобереж. Україною (загалом подолали 1400 верст), при цьому досить часто червоноармій. частини переходили на бік загонів М. Восени 1920 більшовики у черговий раз використали махновців у влас. інтересах – у війні з армією генерала П. Врангеля. Махнов. кіннота проводила рейди у його тилах, брала участь у форсуванні оз. Сиваш і прориві Перекоп. та Юшун. укріплених р-нів у Криму. Але відразу ж після його захоплення більшовики у режимі суворої таємності розгорнули нову операцію зі знищення повстанців. Незважаючи на значну кількісну перевагу частин Червоної армії, М. вдавалося вести боротьбу з ними до серпня 1921, коли, вичерпавши всі наявні можливості, він з невеликим загоном перейшов румун. кордон, а згодом через Польщу переїхав до Франції. Мешкав у Парижі у скрутному фінанс. становищі (змінив прізвище на Міхненко), ідейно продовжував боротьбу з більшовизмом на сторінках своїх спогадів і публіцистики, зокрема кн. «Махновщина и ее вчерашние союзники-большевики (ответ на книгу М. Кубанина “Махновщина”)» (1928), «Воспоминания» (Б. р.; обидві – Париж). Помер від туберкульозу, похов. на цвинтарі Пер-Лашез. 2009 у рідному місті йому встановлено пам’ятник. М. уособлював тип нар. героя, народженого вибухом рев. стихії. Це була людина з невисокою освітою, але неймовірно обдарована природою. Його організац. та військ. таланти незаперечні, відпрацьовану ним тактику повстансько-партизан. боротьби вивчали у багатьох арміях світу. Донині постать М. викликає підвищений сусп. інтерес.

Літ.: Аршинов П. А. История махновского движения (1918–1921). Берлин, 1921; Верстюк В. Махновщина: селянський повстанський рух на Україні 1918–1921. К., 1991; Нестор Иванович Махно. Воспоминания: Мат. и док. К., 1991; Волковинський В. Нестор Махно: легенда і реальність. К., 1994; Яруцкий Л. Д. Махно и махновцы. Мариуполь, 1995; Скирда А. Нестор Махно – казак свободы (1888–1934): Гражданская война и борьба за вольные советы на Украине: 1918–1921. Париж, 2001; Нестор Махно. Крестьянское движение на Украине. 1918–1921: Док. и мат. Москва, 2006; Кушніренко І. К. Нестор Махно: від анархізму до... республіки. З., 2013; Савченко В. А. Нестор Махно. Х., 2015; Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років. Х., 2017.

В. Ф. Верстюк

Статтю оновлено: 2018