Мілюков Павло Миколайович | Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія

Мілюков Павло Миколайович


Мілюков Павло Миколайович

МІЛЮКО́В Павло Миколайович (Милюков Павел Николаевич; 15(27). 01. 1859, Москва – 31. 03. 1943, м-ко Екс-ле-Бен, департамент Савойя, Франція, 1954 перепохов. у Парижі) – російський політичний діяч, історик. 1882 закін. Моск. ун-т (учень В. Ключевського і П. Виноградова), де був залишений для підготовки до професор. звання, а від 1886 викладав як приват-доц. Захистив магістер. дис. «Государственное хозяйство России в первой четверти ХVІІ столетия и реформа Петра Великого» (С.-Петербург, 1892). Водночас брав активну участь у громад.-просвітн. русі (чл. Т-ва рос. історії і старожитностей, Моск. археол. т-ва, Моск. ком-ту грамотності та ін.), вміщував публікації у періодиці. 1895 звільнений з роботи із забороною викладати за критику самодержавства і висланий у м. Рязань (Росія). Від 1897 мешкав у Болгарії, 1899 повернувся до Росії. У січні 1901 заарешт. за виступ на студент. зібранні, присвяч. пам’яті П. Лаврова, через півроку звільнений із забороною проживати у С.-Петербурзі та Москві. Від 1902 читав лекції з рос. економіки та політики у Великій Британії, Франції, США. Друкував статті у рос. емігрант. ж. «Освобождение», критикував дворян. устрій, слов’янофільство й марксизм, вважався одним із провід. ідеологів рос. лібералізму. Завершив роботу над своєю гол. працею – «Очерки по истории русской культуры» (ч. 1–3, С.-Петербург, 1896–1903; Париж, 1930–37; Гаага, 1964; Москва, 1992–93), у якій проаналізував історію Росії (на думку М., гол. особливістю рос. істор. розвитку є значно більша, ніж у країнах Зх. Європи, роль у ньому держави). З поч. рев. подій 1905 повернувся на батьківщину. Після опублікування царського маніфесту в жовтні того ж року став співзасн. і гол. теоретиком, 1907 – головою ЦК конституційно-демократичної партії (кадетів). Керував кадет. фракціями у 1–4 Держ. думах Росії (1906–17), хоча й не був депутатом перших двох (позиціонував кадетів як конституц. опозицію). У виступах обстоював права українців на нац.-культур. розвиток, засуджував рос. політику в Галичині під час 1-ї світ. вій­ни. Від березня 1917 – міністр закордон. справ Тимчас. уряду. У травні того ж року опублікував ноту про готовність вести війну до перемоги, що спричинило уряд. кризу та його відставку. Після більшов. перевороту 1917 намагався створити широку антибільшов. коаліцію, у травні 1918 у Києві вів переговори з цього питання з нім. командуванням. Оскільки більшість однопартійців його не підтримала, склав повноваження голови ЦК. Від 1920 – на еміграції у Франції. У працях гостро критикував внутр. політику рад. кер-ва, однак деякі зовн.-політ. акти, зокрема агресію СРСР проти Фінляндії 1939 і подальші дії у ході 2-ї світ. вій­ни, розглядав як відновлення рос. державності.

Пр.: Разложение славянофильства. Данилевский, Леонтьев, Вл. Соловьев. Москва, 1893; Из истории русской интеллигенции: Сб. статей и этюдов. С.-Петербург, 1902; Главные течения русской исторической мысли. С.-Петербург, 1913; История второй русской революции. Вып. 1–3. София, 1921–24; Москва, 2001; Минск, 2002; Национальный вопрос (происхождение национальностей и национального вопроса в России). Берлин, 1925; Эмиграция на перепутье. Париж, 1926; Россия на переломе: Большевистский период русской революции. Т. 1–2. Париж, 1927; Воспоминания (1859–1917). Т. 1–2. Нью-Йорк, 1955; Москва, 1990; 1991; 2002.

Літ.: Вернадский Г. В. Павел Николаевич Милюков. Петроград, 1917; Керенский А. Ф. П. Н. Милюков // Новый журн. 1943. Кн. 5; П. Н. Милюков: историк, политик, дипломат: Мат. меж­дунар. науч. конф. (Москва, 26–27 мая 1999). Москва, 2000; Дорохов В. Н. Исто­рические взгляды П. Н. Милюкова. Сер­гиев Посад, 2005.

Статтю оновлено: 2019