Мінімалізм

МІНІМАЛІ́ЗМ — музична техніка. Засн. на поч. 1960-х рр. у США в лаб. екс­перим. музики Дж. Кейджа та його школі. Серед пред­ставників — Т. Райлі, С. Райх, Л. Янґ, Ф. Ґласс. М. притаман­ні спрямованість на обʼєктивність, імперсональність мистецтва, ро­зумі­н­ня твору як самодо­стат. організму, що роз­вивається поза автор. волею, гран. обмеженість засобів вираже­н­ня т. зв. репетитив. техніки: нескінчен­на по­вторність рівноправ. коротких звук. ланок — пат­тернів, простих ритмічно й тонально. Найбільший вплив на появу М. мало зацікавле­н­ня амер. композиторів реліг.-філос. концепціями й звук. світом екзотич. цивілізацій (напр., витонченість індій. раґи й гіпнотична регулярність африкан. барабан. техніки). Ключове поня­т­тя М. — нескінчен. тривалий «процес», повʼязаний з феноменом «від­критої форми», — сформувалося внаслідок орієнтації на позаєвроп. просторово-часові координати. Перший мінімаліст. твір — «In C» Т. Райлі (1964, м. Сан-Франциско, шт. Каліфорнія). До найпоказовіших належать «Барабан­ний дріб» С. Райха (1970–71), опери «Альберт Айнштайн на даху» та «Індіра Ґанді» Ф. Ґлас­са. В укр. музиці до М. на­прикінці 1980-х — на поч. 1990-х рр. зверталися пред­ставники харків. композитор. школи О. Гугель, О. Ґрінберґ, О. Щетинський, а також львівʼянин О. Козаренко. Принципи М. рельєфно виявляються у творах Л. Грабовського (Чотири двоголосі інвенції), В. Власова («Нескінчен­не» для акордеона й камер. оркестру), М. Ковалінаса («Мудреці» для 3-х піаністів); широко — у різних жанрах із доробку В. Сильвестрова.

Завантажити статтю