Місевич Василь Хризонтович | Енциклопедія Сучасної України
Beta-версія

Місевич Василь Хризонтович


Місевич Василь Хризонтович

МІСЕ́ВИЧ Василь Хризонтович (21. 11. 1941, с. Шипинці Кіцман. р-ну Чернів. обл.) – поет, журналіст. Чл. НСПУ (1997), НСЖУ (1969). Літ. премії ім. С. Воробкевича (2001), Д. Загула (2009), В. Симоненка (2011), Зореслава (2014), П. Целана (2016). Закін. Чернів. ремісн. уч-ще № 2 (1960), ВПШ у Києві (1979). Працював на буд-ві, потім – на журналіст. роботі: кор., зав. відділу кіцман. рай. г. «Вільне життя» (1968–89), заст. ред. чернів. г. «Вечорниці» (1991–95). Відп. секр. Чернів. орг-ції НСЖУ (1986–90), секр.-референт Чернів. орг-ції НСПУ (2015–17). Дебютував поет. зб. «Білий лелека» (Уж., 1974). У поезії домінує інтимна й пейзажна лірика, у його творах постають одухотворені картини підкарпат. і карпат. природи, густа метафоричність переповнює і назви книжок («Росою тиша миє очі», «І лежатиме сонце мені у ногах»). М. – продовжувач кращих традицій укр. та світ. лірики (збірки, крім переважаючих портретів, містять диптихи, терцети, сонети, хоку тощо); автор експериментує з метрикою, римуванням. Традиції буковин. дит. фольклору (зокрема гуморист. прийоми та покликання на невідання оповідача незвичай. казк. сюжетів) відчуваються у творах поета для юних читачів – кн. «Василинки» (2004) і «Захотів осел літати» (2008; обидві – Чернівці). Десятки поезій М. покладено на музику композиторами краю. Окремі його вірші перекладено італ., рос. і румун. мовами. М. належить кілька істор.-краєзн. вид.: «Чернівці» (1975, спів­авт.), «Кіцмань» (1978; обидва – Ужгород), «Шипинецькі святині» (Чц., 2012) – про церкву та 28 каплиць Шипинців. Рідне село М. у 14–15 ст. було центром Шипин. землі, що охоплювала більшу частину ниніш. Чернів. обл., тут у 1930-і рр. проводив археол. розкопки Олег Ольжич, результати яких використав у монографії «Шипинці – мистецтво і знаряддя неолітичного селища» (1937). М. виступив літописцем почуттів свого ровесника, життєва біографія котрого подібна авторовій. Кн. «Шипинський вер­теп» (Чц., 1996) присвятив бать­кові, вона містить твори і про ін. буковинців-фронтовиків («Після бою»), і про згорьовану буковин. жінку (ди­птих «Світлій пам’яті матері»), і про вуйну Калину, що трагічно загинула на примус. лісоповалі в Карпатах («Зима», 1948), і про самого автора, запечаленого всіма цими бідами (вірш «Як я піду…»). У наступ. збірках – ін. грані буковин. дійсності повоєн. десятиліть: про народженого від німця-окупанта сільс. хлопчика («Фріц»), про юного зв’язкового УПА і його рятівника від розстрілу «кадебішниками» («Хрещений»), про жертви непосил. «червоних» хлібозаготівель («Влітку сорок сьомого», «Голод»), про наругу «визволителів» над реліг. почуттями буковинців («Валили кап­личку») тощо. У зб. «Спитаю в осені» (Чц., 2016) поет тривожиться тим, що «на державний амвон знов пробралися хами, торгаші й крадії, і круті пацани», що «вожді тепер у вишиванках, а дýші сірі і чужі». Тут багато болю за втраченими укр. патріотами на Майдані («До України», «Київ. Інститутська», «Вітри ще плутались у крилах») і на Донбасі («Десь на Сході», «Балада про кулю», «Гарячий степ. Стеблина кожна…», «Вкотре сниться війна», «Хоронили скрипаля»).

Тв.: Солов’ї в снігах. Чц., 1997; Молитва яблунь у саду. Коломия, 2000; Голос гір і потоків. Чц., 2001; Вікно на дорогу. Чц., 2002; Цю мить освяти. Чц., 2004; Накували зозулі. Чц., 2005; І лежатиме сонце мені у ногах. Чц., 2007; Росою тиша миє очі. Чц., 2009; Дерев осінній передзвін. Чц., 2010; Солодкий присмак лободи. Чц., 2011; Під тінню бджоли. Чц., 2012; Ковток роси живої. Поезія: Вибране. Чц., 2014.

Літ.: Федотюк П. Живе у Шипинцях поет // ЛУ. 2001, 31 трав.; Гужва В. Таке звичайне, мов земля, життя // Там само. 2009, 5 лют.; Колодій В. «Цілую небо, звізди і сніги…» // Колодій В. Перо в облозі часу. Чц., 2009.

Статтю оновлено: 2019